— Вибач, — ніяковіючи від її невгамовного захоплення, промимрив я, — я все поскладаю…
— І давно це в тебе? — поцікавилася вона співчутливо.
— Що — давно? — увійшовши у роль, мовив я — Що в цьому такого поганого? Я — естет. У світі так багато краси! І справжній митець зуміє побачити красу навіть у найбанальнішому. От в тобі, Парабелло, є щось таке…
— Ах ти ж, паскуда! Ану геть з очей моїх! — вискнула вона, справедливо обурюючись.
— Як важко бути митцем у цьому жорстокому світі, — сумно вирік я, збираючи манатки.
Деякі речі, признатись, досить складно було знайти. Ось, ну, що робить мій шкарпеток на торшері — зовсім уже філософська загадка. Пристрасті їй заманулося, ти ж бач! А сорочку, пошматовану, мов капусту на мені шинкували, хто буде зашивати? От завжди так. Та, зрештою, я якось зібрався і рушив геть.
— Зачекай, ти, естет, — гукнула Парабелла. Вона простягала мені, посміхаючись, якийсь пакуночок, — Оце тобі, на пам’ять. Розважайся.
Бомба чи що, за все хороше? Я швиденько вискочив надвір і зазирнув досередини. Там… Там був екземпляр парабеллиної шовкової білизни. Якийсь клаптик на тоненьких мотузочках. Я швидко притулився до стіни, аби не впасти додолу у конвульсіях невпинного реготу.
***
Додому я йшов досить повільно, аби мій логічний аналіз встигав за різкими рухами збудженого тіла. А поміркувати було про що. Як пов’язані Ешлі, забодянський дипломат і Парабелла? Знахідка моя, заради якої мені довелося пожертвувати репутацією цілком пересічної, без психічних відхилень особи, була все ж вартою того. Дюд Спук… Він був моїм товаришем колись, ще у часи існування нашого конспіративного студентського гуртка “Злобна булочка”. Він, як і всі ми, був прихильником практичних жартів і темного портеру, та правда, був трохи дивакуватим, і ми страмним ділом подумали, що викриттям гуртка ми завдячуємо саме йому. Тому вберегти приязні стосунки з ним не вдалося. А тут з’ясовується, що бідаку Спука було нещодавно підступно вбито за благородну справу дворушництва. Архи, значить, і забодянське посольство.
Те, що його гаманець знаходився в особистих речах Парабелли, давало ґрунт певним підозрам. Трофей? Це цілком було у її стилі — безліч разів я знаходив у хаті деталі чоловічого одягу та взуття. Я спочатку не міг збагнути, що за чортівня, і велемовно переконував Парабеллу не зраджувати мені з такою кількістю незнайомих людей. Це, пам’ятаю, здавалося їй надзвичайно кумедним — хихотіла, як п’яна випускниця. Потім я лише радів, що вона хоч голови на кілки у дворі не настромлює і не колекціонує заспиртовані органи героїчно загиблих жертв.
Що, виходить, це вона, моя ніжна подруга, стала виконавицею брутального вбивства? І хто ж міг замовити послуги такого кваліфікованоого соціального працівника?
От на цій стадії інтелектуальних вправ моя прогулянка закінчилася біля дверей власного помешкання, тому відповіді на це питання як так і не встиг народити. Тим більше, що увійшовши до кімнати, я дещо здивувався. Настільки, що вкляк у дверях, скам’янівши, як античний герой, котрому показали алегорію тещі — страшну подобу, прикрашену зачіскою із земноводних.
Такого я навіть у щасливі часи п’яних дебошів, навіть за непересічного натхнення до шляхетної руйнації не міг би натворити — визнаю без зайвої скромності. Вигляд у моєї хати був такий, наче тут було безуспішно ув’язнено самого Мортіддо — духа-покровителя маніяків, психопатів та золотої молоді. Я роззирнувся, шепочучи багатоповерхову мантру.
Подумалося, що я і сам міг би потрапити під гарячу тумбочку чи швидколетний стіл, який пробив мені в стіні вентиляційний отвір метр на метр. Від цієї думки стало якось прикро і незатишно. Ніякі запори на дверях, схоже, не викликали в злочинців розгубленості чи фрустрації. Тільки навіщо б це їм здалося? Красти тут просто нічого, та і хто… Тут раптом пролунав дзвінок. Нормальний же наче звук, та тут зі мною стався класичний істеричний напад — я рибкою пірнув за хаотичні барикади, створені з деталей мого інтер’єру, і визирнув звідти, тихо, та невтримно гигочучи. Двері, що ледве трималися на одній з завіс, прочинилися, і до кімнати прослизнув пан Фобіус.
— Бгу-укс! — покликав він, — я жнаю, шо ти тут!
Після такого вступу самовладання мені зрадило остаточно, і я вистрибнув з уламків буфету, мов суїцідальний вояка з траншеї.
— Якого хрона, Фобіусе?! Це ж ваші срані гобліни вчинили цей страмний звіздець?!
— Ну, шпокійно, хльопшику. Жвіждець — то є фільософська катеґогія, а це — всього-то нашлідок твоєї негаціональної повидінки. Ти не пгийшов, як тебе запгошували…
— Я потрапив у бійку в богемному кварталі, поки шукав вашу смердючу конспіративну шнабс-квартиру! — я продемонстрував йому каліцтва, які спричинила мені Парабелла. Швидко так продемонстрував, аби у Фобіуса не виникла підозра, що митці, які мене гей-би брутально відлупцювали, мали до мене якісь ніжні почуття.
— Шальона махльойка! Шо ш ти не шказав?
— А кому було казати? Зорям в небі чи бомжикам в канаві? В мене ж ще й робота!
— І отже?
— Я втираюся в довір’я колег, поки що. І це важко все таки… як на печінку. Та, зрештою, Фобіусе, чого ви хочете досягти, діючи такими методами? За таких умов співпрацювати, шпигувати та викривати змови я категорично відмовляюся. Мені потрібен комфорт і затишок, і ще, бажано, цілі стіни.
— Ґагазд. Хлопці, а ходіть-но сюдою!
До кімнати увірвалися оті самі срані гобліни (3 шт), про яких йшлося. Вони гордо оглянули поле битви з моїми бідолашними меблями, що полягли без спротиву і злого слова, та неввічливо витрищілися на їхнього скорботного власника.
— Ну, легіні, гожбегіться тут, — наказав Фобіус, — а ми з Бгуксом поки троха пегемовимося надворі. Ну, йдемо?
— Угу, — я флегматично кивнув, відштовхуючи гобліна з дороги.
Ми вийшли з помешкання, залишивши ображених у найкращих почуттях амбалів голосити над руїнами колишньої величі. Був ніжний літній вечір; над містом неслися п’яні співи а-капела, відголоски кривавих дебатів бомжів, що не поділили територію та вишукана інтелектуальна музика з найближчого пивбару.
— Агхи, — промовив мій візаві, підозріло роззирнувшись, — жанепокоєні шітуацією. Шурналісти — то є прошто кольосальна холєра. Їхні пуб’їкації госхитують підвалини Шиштеми. Ось, — він витяг з кишені якусь папірчину, — тут всюди одні пговокації: обсигають же, наволочі, як громадський дишкурс, так і шамого Шпільного Бога. Онде штатейка, хе-хе, “Продаж парламентарів за демпінговими цінами: кому це вигідно?” чи “На ринку знов з’явився інвестор-маніяк” чи “Несплата державної заборгованості за гашиш може призвести до припинення поставок”. Вони надто багато жнають! Якшо відкгити надто багато пгавди пго діяльнішть Шиштеми, вона може упашти і погрібти нас ушіх, гозумієш?
— Угу, — погодився я про всяк випадок. З аргументами тепер, падла, підкочує, із закликами до здорового глузду та громадянської свідомості! І звідки б у мене взялися такі предмети розкоші? Шкурні інтереси — от непохитна основа шантажу, усе решта — непереконливі баєчкъ.
Ми продовжували обговорювати злочинні засади діяльності вітчизняної журналістики, прогулюючись швидким кроком вздовж вулиці Мурки Мочилової, в кінці якої і розташовувалося моє розтрощене помешкання. Наше швидке і ритмічне пересування вгору-вниз вулицею сильно псувало нерви спеціалістам з управління фінансами, що, озброєні хто-чим, чигали у проємах під’їздів і темних закутках на потенційних клієнтів, та двом-трьом повіям, що спрагло поглядали на мерехтливі вогні вищезазначеного пивбару. Звідти нісся аромат кислого пива, соковитої тараньки та задушевних розмов. Я і сам, шкодуючи, поглядав у ту сторону, та клятий Фобіус все торочив про свої проблеми.
— … тому, Бгуксе, тобі слід працювати нагівні з ними і якось діжнатися, жвідки вони діштають інфогмацію.
— Ага, — для різноманітності мовив я.
Зрештою ми повернулися до хати, де мученики начальницького свавілля намагалися полагодити моє домашнє начиння, яке перетворилося на захопливий конструктор. Результат був більш ніж незадовільним: меблі, які ще якось трималися купи, підняли і поставили попід стіночкою, а які вже стали однорідною масою, було акуратно складено у авангардну інсталяцію посеред кімнати; речі, які повипадали з всяких шухляд, були репресовані у куток. Дірку в стіні було нашвидкоруч забито шматками тих же меблів — он скільки шматків виявилося багато, а меблів, здавалось же, було геть трошки. Фобіус оглянув результати упорядницької діяльності і щиро похвалив амбалів за добре виконану складну розумову роботу.
— Ну, на добганіч, колего! — проголосив зрештою Фобіус, — шподіваюся на подальшу вжаємовигідну шпівпгацю.
— Авжеж… — розгублено мовив я, дивуючись такій екзотичній концепції взаємної вигоди.
Спалося мені цієї ночі на підлозі, милося мені на протязі, їлося — навприсядки. Побут мій іще більше став нагадувати життя-буття аскета-мазохіста, тоді як моя сибаритська натура волала від наруги. Добре було жити в оселі професійного вбивці — ніхто не скривдить, а тепер оце хоч вий. Ну Архи, боїтеся, значить, правди-матки? (Фобія, відзначив я, мала, певно, відтінок одвічного страху чоловіка перед жіночою природою). З цією втішною думкою я все таки відійшов до тривожного сну, в якому потворні Архи тікали від розлюченого гінеколога, який вимагав розказати їм усю правду.
***
А зраночку — на роботу. Така печальна максима людського існування. Кажуть, що колись люди ходили на роботу після обіду. Та їм якось пощастило прогнівити дратівливого Скупого Бога — зогрішили, спробувавши заборонений плід страйку та профспілки, — і він запровадив восьмигодинний робочий день. От так і буде до страшного суду, коли Скубог зважить наші відгули за прогули, запізнення, службові романи, окозамилюваня, п’янки та побиття байдиків в робочий час на противагу дійсно виконаній роботі. Не хотілось би до цього дожити.
У Редакції панувала атмосфера штабу контррозвідки: Гріф Реморс роздавав бойові завдання двом нервовим молодикам-кореспондентам, з якими я таки познайомився позавчора на ритуалі випуску — Фріленс та Скрайб; Ешлі складала і розкладала якийсь зловісного вигляду металевий агрегат.
— О, Брукс! — безпідставно зрадів Редактор, щойно побачивши мою величну особу у дверях відділу, — в мене є завданнячко якраз для тебе.
— Як? Е, а некрологи…
— От наївний. Це ми перевіряли, чи не западеш ти на дуру-синекуру. Так що робота твоя розпочинається тіко сьогодні. Текс, ага, ось воно. Тримай.
Гріф Реморс, мов маг-ілюзіоніст, витяг з-під столу сизого голуба з папірцем, прив’язаним до лапки. Голуб дико крутив головою і намагався підступно дзьобнути Редактора за палець.
— Що це?! — з жахом вихекав я.
— Прес-реліз. Для негайного, відзнач, розповсюдження. Ну, чого застиг, прес-реліз не кусається… Ай, лайнюк! Та витягай же повідомлення, швидше!
Тільки-но я витяг маленький шматочок папіросного паперу з-за стрічечки на нозі агресора, голуб метнувся з ув’язнення і шугонув у небесну блакить.
— От, — мовив Гріф Реморс, смокчучи травмований палець, — це — повідомлення від інформаційної агенції УНВІАН (універсальні нещасні випадки і аномалії). Та-ак, група парламентарів отруїлася у ресторані “Втіха Мандата”. Акредитація за паролем “сині гумові стегенця”. Значить так, бігом до ресторану, поки все не розтягли, і щоби до третьої скомпонував якусь цидулку. Розмістимо у рубриці “обережно: громадське харчування”. Ну, всьо чотко?
— Угм.
— Лети ж, не зволікай. Так, хлопці, у вас все зрозуміло?
— Шеф, ображаєш, — Фріленс кивнув мені та Ешлі, — Ну, йдете?
І ми вирушили на справу. Ешлі підхопила агрегат і з похмурою невідворотністю справедливої помсти рушила за нами.
— Ешлі, а це в тебе що таке за штукєнція?
Її красномовний погляд змусив мій інтелект зіщулитися від образи.
— Фотокор М712 системи Маузер.
Я миттєво відчепився.
— А-е, Ленс, у тебе що за подія?
— Та якийсь страйк біля Адміністрації. Здається, працівники місцевого притулку для розумово неповноцінних вимагають додаткових пільг. Що вже їм треба, не знаю. Адже ж ось нещодавно їхні випускники очолили Вищу Економічну Раду, їм було відкрито атракціони на базі Департаменту Безпеки, за кордон їх засилають для підтримання доброго іміджу держави…