— А, — скупо всміхнулася Ешлі, — ти не знаєш, на посади Редакторів їх не призначають?
— Досить часто, люба, — відповів Ленс, — От пам’ятаєш, той твій знайомий з “Вісника Пантеону” — він же там за суцільного відмінника вважався і випустився з відзнакою.
Вони весело перезирнулися. Ешлі посміхалася швиденько, по-партизанськи, аби ніхто не запідозрив її у зраді принципам, та виглядало це все-таки дуже мило. Дарма, що якогось бідаку облаяли, діло буденне.
— Ну, шановні, щасти вам у благородній справі запльовування конкурентів у вільному стилі. А мені — ондечки, світять потруєні парламентарі.
— Ага, смачного, — приснув Ленc, леді поважно кивнула.
Я вдячно всміхнувся і звернув у провулок, який короткою дорогою вів до сумнозвісного ресторану “Втіха Мандата”, назва якого викликала таку кількість брудних жартів у моїх колег. Парламентарі, чи, як їх частіше називають, “голоси”, охоче відвідували цей заклад, оскільки за наявності відповідного посвідчення можна було отримати не тільки наїдки і напитки, передбачені у меню, а й коктейлі з амфікорумпінами, десерт з хабаршишем та папіроски з лоббіхуаною, звісна річ, страви нелегальні. Я про це знав, оскільки кілька моїх колег зі Школи проходили у цьому ресторані інтернатуру. Однак, якщо “голоси” потруїлися, певні аналізи дадуть можливість винести цю інформацію на розгляд широкої громадськості. Тоді скандалу не уникнути. Аби ще дізнатися, хто підгодовує “голосів” наркотичними речовинами…
Я вийшов до ресторану, біля якого вже скупчився люд, що з хворобливою цікавістю спостерігав, як дебелі чоловіки виносили з приміщення тіла жертв і акуратно складали їх у заґратовану карету державної лікарні. Гуляли “голоси” видно, до самого ранку. Я проштовхався до дверей, де мене зустрів несхильний до компромісу охоронець. Я наблизився до його вуха і промовив пароль, після чого мав нагоду спостерігати сполотніле обличчя і конвульсивні рухи нещасного, який гостинно відчиняв двері. Минаючи охоронця, я мимохідь почув забобонне “цур тобі пек”.
“Втіха Мандата” всередині розділялася на дві частини — більшу і меншу, між якими було натягнуто металеву сітку — це передбачалося на той випадок, коли “голоси”, чогось не поділивши, будуть дебатувати за допомогою метання пляшок і склянок. Тіла, яких нарахувалося п’ятеро, виносили якраз з меншої частини, де, наскільки мені відомо, й відбувалося ганебне розповсюдження сильнодійних речовин. Власник ресторану, Рябий Біллі, дивився на процедуру бентежними очима і нервово протирав скляночки.
— Брукс? — здивувався він, побачивши мене, — Яким лихом ти тут опинився? Холестеруєв цікавиться рецептом моєї коронної страви і пропорцією стріхніну, рекомендованою для найкращого результату?
— Проходив повз і вирішив привітати з вдалим рекламним рішенням, — збрехав я тим же тоном. Ми з Біллі зналися досить давно, ще відтоді, коли я заходив на скляночку портеру до колег, що ішачили на нього. Наш приклад так надихав відвідувачів, що пиво розходилося миттєво, тому Біллі ставився до мене, як до поважного консультанта з маркетингу.
— Ага, підлота, знущаєшся ще! Оці, блін, звіздюки (щоденне спілкування з парламентарями дещо урізноманітнило лексику Біллі) киряють тут усю ніч, репетують дурними голосами, типу, співають народних пісень, відновлюючи традиції, а потім чогось труяться, як останні гастрітики. І тепер оце, що я мені робити? Адже ж хто тепер ризикне тут харчуватися? Сезонні самогубці чи, дасть бог, спадкоємці багатеньких родичів пригощатимуть?
— Та, слухай, Біллі, мені здається, клієнтури в тебе не поменшає. Адже ж, — я по-змовницьки всміхнувся, — їх приваблює нерегламентоване меню, чи не так?
— Н-ну… Воно й так.
— Так тоді, можливо, постачальники, яким це вигідно — так же ж? — подбають про цей випадок?
— Гм, ти ж бач, який грамотний! Ти даєш мені надію, хлопче!
За що я люблю і поважаю Біллі, так це за те, що він вміє віддячити за доброчинність. Так що мені дісталося кілька безцінних ковтків із особливих запасів бару, що значно поліпшило моє світосприйняття. Лише коли я вже прямував до виходу у Біллі виникло справедливе запитання.
— А, Бруксе, тебе як взагалі пропустили?
— Особистий шарм і чарівливість, — хихотнув я, вистрибуючи за двері.
Тепер я опинився перед дилемою — чи то чи написати щось, з тієї інформації, яка мені вже відома, чи продовжувати розслідування, яке обіцяє вивести на чийсь запашний брудний слід. В моїй свідомості сформувалася палка потреба у мужньому плечі Редактора, який би надав мені мудру інструкцію, тож я, не зволікаючи, рушив до штабу.
Гріфа Реморса на місці не виявилося, зате із сусіднього відділу виплив заспаний і смутний Нінкомпуп. Він розпачливо позіхав і тихо лаявся, калатаючи якусь бурду у склянці.
— Це що? — поцікавився я.
— Отрута гримучої змії, — цілком у своєму стилі повідомив він, — я це п’ю зранку, коли відчуваю надто сильну втіху від існування та тиху любов до ближніх, аби їх усіх страмна халепа втяла.
— Бідолашний мій токсичний колего, поділишся, може, трунком? Мені Редактор потрібен у якості розрадника пригноблених, а його, бач, трохи.
— Нащо тобі начальство, здурів, чи що? У нас конституційна Редактократія, яка передбачає вусебіч розвинене самоврядування.
Нінка ковтнув вміст скляночки і перекривився.
— От курва зальотна, якою гидотою поять в цій Редакції! Ну, а що в тебе за халепа?
Я розповів Нінкомпупу про свої досягнення у якості репортера і сумніви з цього приводу. Нінка відставив склянку на підвіконня і всмоктував інформацію незгірш за голодного вурдалака. Ким, власне, і був. В його очах з’явився тривожний погляд маніяка, який раптом відчув термінову потребу вчинити злочинний замах на честь і гідність 20-30-ти перехожих.
— Та-ак, і ти збираєшся чекати на цього Реморса, якого невідомо де параска грає? Нам потрібні докази, так що треба діяти, поки не пізно!
— Але ж Редактор…
— Та фах із ним! Забудь, вони потім тільки подякують. Ну, поїхали?
— До лікарні?
— Правильно мислиш. Ходи, я тобі покажу як працюють справжні професіонали!
Від такого повідомлення мені стало лячно і захотілося опинитися подалі від схибленого журналіста.
***
Лікарня, куди відвезли постраждалих, знаходилася на околиці Дрободана. Була вона Місцем позбавлення болі, оточена високим блакитним парканом, що дало їй назву “блакитна мрія” і прославило у віках. В цьому, власне, і полягає різниця між приватним лікарем-консультантом і державною лікарнею. Або ти сам звертаєшся і сплачуєш за це чималенькі гроші — якщо вони є — або тебе у примусовому порядку лікують у спеціальному закладі. Зате безкоштовно. “Голосам” не пощастило — власних коштів у них не повинно бути — їх же купують на певний термін, надаючи повний пансіон.
— Нінка, як ми туди потрапимо, га? — мовив я, коли ми оцінювали підступи до оздоровчого закладу, — Та ще й аналізи дістати… Якось це, здається мені, малоймовірно.
— Здається йому! Не заважай, бачиш, я думаю… Ех, м-да. Кого б туди пропустили без заперечень, як гадаєш?
— Ну… Своїх же, лікарів, там, санітарів.
— Х-хе, — всміхнувся Нінка, — зараз ми їм покажемо номер.
— Який номер ще? — збентежився я, — може не треба?
— Треба-треба, не дарма ж нас начальство ганяло на тренінги з професійної магії: шоу має відбутися, — Нінкомпуп заплющив очі і забурмотів заклинання, яке супроводжувалося зловісними підвиваннями і тілесними посмикуваннями, — Бакс-такс-інтерфа-акс! Дідьків-пес-асо-осіейтед прес! Рей-тар-оду-рейтар-гльо-бал-інфор-мейтар! Ємейл-дебейл-задовбе-ейл!
Коли процедура завершилася, переді мною стояв якийсь невідомий мені персонаж, який досить віддалено нагадував старого-доброго Нінкомпупа. Це був похмурий чолов’яга у грубому чорному вбранні, погляд якого сочився ненавистю і роздратуванням та цілком спроможний був викликати інтуїтивне відчуття провини за перебування серед живих.
— Нінка, зроби як було, — попрохав я, — надто вже страшно. Це ж хто?
— Професійний коронер-паталогоанатом, — ображеним голосом, який звучав досить неприродно в устах жаского типа, повідомив мій колега, — Що, не схоже? Я ж так старався!
— Та схоже, навіть занадто. Тільки такий патологоанатом, напевне, просто кохається у своїй справі. Я от думаю, може, ти даремно пов’язав свою долю з Редакцією, такий талант пропадає!
— А, йди ти! Ну добре, рушаймо.
— Е, стоп, а я?
— Ти? — обернувся Нінка, — Та в тебе і так пика недобра, проканає.
Мене трохи перекосило від такого щирого компліменту, та, що ж, думка стороннього спостерігача — цінна сама по собі, якою б дурною не була.
Ми підійшли до низеньких дверей у ясно-блакитному паркані і Нінкомпуп загуркотів кулаком по залізному віконечку. Воно майже відразу ж від’їхало в сторону, і в отворі з’явилася чиясь простора морда.
— Ну? — прозвучало запитання по суті.
— Коронера викликали? — зловісно прошипів Нінка, — Тут у вас якийсь пацієнт дуба дав після з’ясування його історії хвороби. Знов застосовували особливо жорсткі методи обстеження?
— Я-йее-не знаю. Но ви проходьте, дізнаєтесь у начальства.
Тяжкі двері повільно прочинилися, піднялися ґрати, і ми опинилися всередині.
— А це хто з вами? — поцікавився охоронець, підозріло тицьнувши в мене пальцем.
— Це-е…, — цього Нінка, здається, не передбачив.
— Я — провідний експерт міжнародного фонду “На підтримку евтаназії”. Вирішуємо питання про надання субсидій лікарні.
Охоронець сполохано блимнув очима, Нінкомпуп всміхнувся крізь зуби. В цій його подобі видовище здатне було звалити з ніг як мінімум бізона, але я витримав.
Ми рушили вздовж темного коридору, де наші кроки голосно відлунювали металевим брязкотом. Відразу скажу, що зловісними коридорами, якими низько плив чорний сморід від нечисленних смолоскипів, довелося блукати довго, при чому одного разу ми перестріли двох санітарів, що вели на огляд пацієнта у грубезних кайданах — певно, в нього була особливо тяжка стадія пневмоманнї, та він, на зло чуйним ескулапам, ніяк не хотів цього визнати; з-за дверей палат з ґратованими віконцями неслися страшні зойки і прокльони. Досить часто у цій лікарні опинялися митці — правду кажуть, мистецтво і божевілля розділяє тільки соціально сконструйована умовність, так що, не сподобався критичними колами — можеш загуркотіти за лікарняні ґрати.
— Так, Нінка, де ми збираємося знайти реєстратуру? Бо мені здається, що твоя патолого-анатомічна подоба заведе нас до “холодильника”.
— М-мн… Це справді іноді виходить з-під контролю.
— Маньяк, — різко кинув я, — Швидше уяви себе кимось іншим.
— Ким? Твоєю коханою дівчиною, аби ти нарешті вдовольнився і не нидів?
— Ух ти! А можеш?
— Тю, збоченець, вгамуйся нарешті, — дещо злякано запропонував Нінкомпуп.
— Слухай, я маю на увазі, якимось лікарем, спеціалістом з отруєнь, якого викликали для огляду “голосів”.
— А спеціаліст з отруєнь — це хто? Токси… Гастро… гастроном?
— Та будь простіше. Скажеш, що проктолог — будеш промивання робити.
Нінка, всміхаючись, промимрив відповідні заклинання і за якусь хвилину перетворився на веселого опецькуватого дядька, що тримав маленького ліхтарика у м’язистих руках. Справді, досить скоро ми вийшли до реєстратури, де й почали вимагати показати нам потерпілих.
— Проктолог? — перепитала сестричка, що сиділа за ґратованим же вікном приймальні. Вона була вбрана у захисний костюм і тримала руку на гачку самостріла, який, що характерно, був націлений на нас, — Туди вже надіслали одного. Якраз промивання збирались проводити.
— А я, — гордовито мовив Нінка, — Я — проктокурор і мушу обстежити хворих до того, як ці профани зіпсують усі свідчення. Це зі мною секретар суд-мед огляду. Прошу якомога швидше провести нас до потерпілих.
— О! — збентежилася сестричка, — Прошу зачекати, я приведу головного лікаря зі слідчого ізолятора.
Вона відклала самостріл, що примусило мене різко видихнути, і майнула у двері, що знаходилися за її спиною.
— Так, і що тепер? Зараз приведе цього лікаря…
— А документи, інформація про надходження потерпілих де знаходиться?
— Тут, гадаю, на реєстратурі. Але як туди потрапити? Он її каптьорка зачинена на великий імпортний замок.
— Замок, кажеш… — протягнув я, згадуючи свою бурхливу юність у “Злобній булочці”. Нам не раз випадало мати справу з різними запорами, якими від нас намагалися врятувати різну цікаву інформацію, — Ану посунься!