— Закінчила інвентаризацію?
Я засоромлено кивнула.
— І подушки, здається, всі цілі.
— Чого не скажеш про твою… е-е-е… нічну сорочку, — він кивнув у ноги ліжка, де на білому шовковому простирадлі валялося кілька мереживних обривків.
— Шкода, шкода, — мовила я. — Мені вона так подобалася!
— Мені теж.
— Більше жодних втрат? — скромно запитала я.
— Ще мені доведеться ремонтувати ліжко Есме, — зізнався він, кидаючи погляд через плече. Я прослідкувала за його поглядом — і вражено побачила, що вся ліва половина спинки ліжка була поламана на грубі бруски.
— Гм, — нахмурилась я. — Як це я могла такого не почути?
— Схоже на те, що коли твоя увага чимось добре зайнята, більше нічого навкруги ти не помічаєш.
— Я справді була трошечки зайнята, — визнала я, червоніючи на обличчі.
Він торкнувся моєї палаючої щоки і зітхнув.
— Мені так цього бракуватиме!
Я уважно поглянула йому в обличчя, шукаючи ознак гніву або каяття, яких я так боялася. Він холоднокровно витримав мій погляд, вираз його був спокійний, але прочитати з нього я нічого не могла.
— А ти як почуваєшся?
Він засміявся.
— Що таке? — вимогливо запитала я.
— У тебе такий винуватий вигляд — наче ти вчинила злочин.
— Я й почуваюся винною, — пробурмотіла я.
— Ти спокусила свого вельми охочого чоловіка. Це не тяжкий злочин.
Схоже, він дражнив мене. Я почервоніла ще дужче.
— Слово «спокусила» означає попередній замір.
— Може, я неправильно висловився, — допустив він.
— Ти не сердишся?
Він сумно усміхнувся.
— Ні, я не серджуся.
— Чому ж так?
— Ну… — він помовчав. — По-перше, ти не ушкоджена. Цього разу мені легше було контролювати себе, не виходити за межі, — він іще раз кинув швидкий погляд на поламану спинку ліжка. — Можливо, тому що я вже трохи знав, на що розраховувати.
Обнадієна усмішка розквітла на моєму обличчі.
— Я ж тобі казала — потрібна практика.
Він закотив очі.
У мене забуркотіло в животі, і він розреготався.
— Людині пора снідати? — запитав він.
— Так, будь ласка, — мовила я, зістрибуючи з ліжка. Я зробила занадто різкий рух — і мов п’яна заточилася. Едвард підхопив мене, перш ніж я врізалася в шафу.
— Що з тобою?
— Якщо в наступному житті мій вестибулярний апарат не поліпшиться, я вимагатиму компенсації.
Цього ранку куховарила я — насмажила яєць, бо була занадто голодна, щоб заводитися з чимось складнішим. У нетерплячці я скинула яєшню на тарілку буквально за кілька хвилин.
— Відколи це ти їси таку недосмажену яєшню?
— Відсьогодні.
— А ти знаєш, скільки яєць ти строщила за останній тиждень? — із-під умивальника він витягнув кошик для сміття — той був повен коробок із-під яєць.
— Дивно, — мовила я, ковтаючи величезний шматок. — У цьому місці в мене змінився апетит… — (А ще ці сни… А ще це підозріле головокружіння…) — Але мені тут подобається. Проте нам, певно, скоро доведеться поїхати звідси, щоб вчасно дістатися в Дартмут? І нам же ще треба знайти житло, і меблі купити, і все таке…
Він сів поруч зі мною.
— Ти вже можеш не прикидатися з цим коледжем — ти отримала те, що хотіла. І ми ніякої угоди не укладали — отож і жодних зобов’язань немає.
Я фиркнула.
— Але я не прикидалася з коледжем, Едварде. Я весь свій вільний час не плету інтриг, як дехто. Чого б іще такого вигадати, аби надійніше виснажити Беллу сьогодні? — я не дуже вдало зімітувала його голос. Він засоромлено засміявся. — Мені й справді хочеться іще трошки побути людиною, — я нахилилася й провела пучками по його голих грудях. — Мені ще не досить.
Він підозріло на мене подивився.
— Цього? — запитав він, зловивши мене за руку, коли та вже повзла до його живота. — То все це — тільки через секс? — закотив він очі. — Як же я про це не подумав? — глузливо пробурмотів він. — Скількох сварок можна було б уникнути!
Я зареготала.
— Отож-бо.
— Ти людина до кінчиків нігтів, — сказав він укотре.
— Я знаю.
Вуст його торкнулася тінь усмішки.
— То ми поїдемо в Дартмут? Справді?
— У першому семестрі я, мабуть, провалюся.
— Я з тобою позаймаюся, — тепер він розплився в широкій усмішці. — Тобі сподобається в коледжі.
— Як гадаєш, ми ще встигнемо знайти квартиру?
Він винувато скривився.
— Ну, насправді в нас уже є там будинок. Знаєш, про всяк випадок.
— Ти купив будинок?
— Нерухомість — чудова інвестиція.
Я вигнула брову, тоді опустила її.
— Тож усе готово.
— Я маю з’ясувати, чи вдасться мені притримати ще твою «тимчасову» машину…
— Не доведи Господь у мене не буде захисту від танків.
Він вишкірився.
— Скільки ще ми можемо тут побути?
— Часу в нас удосталь. Ще кілька тижнів, якщо захочеш. А тоді, перш ніж поїхати в Нью-Гемпшир, ми можемо навідати Чарлі. А на Різдво ми могли б завітати до Рене…
Він намалював щасливе майбутнє — щасливе для всіх… Шухлядка, в яку я заховала спогад про Джейкоба, здригнулася, тож я подумки додала: майже для всіх.
Ситуація ніяк не вирішувалася. Тепер, коли я дізналася, наскільки добре бути людиною, спокусливо було трошки почекати з нашими планами. Вісімнадцять чи дев’ятнадцять, дев’ятнадцять чи двадцять… Яка різниця? За рік я не змінюся до невпізнанності. А бути людиною, коли поруч Едвард… Щодня зробити вибір було дедалі важче.
— Кілька тижнів, — погодилась я. Та оскільки часу завжди замало, додала: — Я тут подумала — ти пам’ятаєш, що я говорила про практику?
Він розсміявся.
— Ти зможеш пригадати цю думку пізніше? Я чую вдалині човен. Мабуть, бригада прибиральників уже тут.
Він попросив мене пригадати це пізніше? Чи має це означати, що в мене більше не виникатиме проблем із практикою? Я усміхнулася.
— Дай-но я поясню Густаво, що там за безлад у білій спальні, а тоді ми можемо погуляти. На південь у джунглях є чудова місцина…
— Я не хочу гуляти. Сьогодні я не тягатимуся по всьому острову. Я хочу лишитися вдома й подивитися фільм.
Він стиснув вуста, щоб не зареготати на мій сердитий тон.
— Гаразд, гаразд, як скажеш. Вибери якийсь, поки я відчиню двері.
— Ніхто ж не стукав.
Він схилив голову набік і прислухався. За півсекунди долинув легенький, сором’язливий стукіт у двері. Він вишкірився й рушив у хол.
Я ж попрямувала до полиці під величезним телевізором і почала вивчати написи на коробках. Важко було вирішити, на чому зупинитися. Тут було більше DVD, ніж у прокаті.
З холу долинав Едвардів низький оксамитовий голос — він балакав із кимсь, я так розумію, доброю португальською мовою. Інший голос, грубіший, відповідав теж португальською.
Едвард провів прибулих до кімнати, дорогою показав кухню. Двоє бразильців поряд із ним видавалися на диво низенькими й чорнявими. Один був череватий чоловік, другою була худенька жінка, в обох обличчя були покраяні зморшками. Едвард із гордістю вказав на мене, і я почула кілька незнайомих слів, а серед них — своє ім’я. Я почервоніла на згадку про пір’я в білій спальні, адже скоро вони весь цей безлад побачать на власні очі. Невисокий чоловік увічливо усміхнувся до мене.
Але маленька шоколадна жінка не всміхалася. Вона втупилася в мене поглядом, у якому змішалися збентеження, занепокоєння, але понад усе — страх. Перш ніж я відреагувала, Едвард повів їх далі до нашого «курятника», тож вони зникли з очей.
Коли він з’явився знову, то уже був сам. Він швидко підійшов до мене і пригорнув однією рукою.
— Що таке з нею? — прошепотіла я настійливо, згадавши панічний вираз обличчя жінки.
Він здвигнув плечима, зовсім не виказуючи занепокоєння.
— Каура — наполовину індіанка, з племені тикуна. Вона виросла більш забобонною — чи радше більш обізнаною, ніж мешканці сучасного світу. Вона підозрює, хто я такий, вона майже здогадується, — і далі в його голосі не було неспокою. — Тут у них є свої легенди. Особливо про Libishomen — демона-кровопивцю, який переслідує виключно вродливих жінок, — він скосив на мене оком.
Виключно жінок вродливих? Це, щиро кажучи, не може не лестити.
— Але вигляд у неї був переляканий, — мовила я.
— А вона і є перелякана — та ще більше вона турбується за тебе.
— За мене?
— Вона боїться того, що ти тут зі мною наодинці, — він моторошно гигикнув, а тоді поглянув на цілу стіну коробок із фільмами. — Ну, то ти вже вибрала, що ми дивитимемося? Це цілком людське заняття.
— О так, перегляд кіно якраз переконає її, що ти людина, — засміялась я і обхопила його руками за шию, стала навшпиньки.
Він нахилився, щоб я могла його поцілувати, а тоді руки його міцніше обхопили мене, відірвали від підлоги, щоб йому більше не доводилося нагинатися.
— Кіно-доміно, — промурмотіла я, куйовдячи пальцями його бронзове волосся, поки губи його ковзали вниз моєю шиєю.
Раптом пролунав звук, наче хтось хапнув ротом повітря, й Едвард різко поставив мене на підлогу. Каура застигла в коридорі з виразом жаху на обличчі, в її чорному волоссі заплуталося пір’я, і цілу торбу пір’я вона тримала в руках. Вона так вирячилася на мене, що я аж почервоніла й опустила погляд. Нарешті вона опанувала себе й пробурмотіла щось таке, що навіть незнайомою мовою очевидячки звучало, як вибачення. Едвард усміхнувся й щось їй дружньо відповів. Віна відвела свої темні очі й рушила далі коридором.
— Вона подумала саме те, що я думаю, вона подумала, правда? — зронила я.
Він розсміявся на моє закручене речення.
— Так.
— Ось, — мовила я, простягаючи руку й хапаючи перший-ліпший фільм. — Ввімкни оцей, і ми вдамо, що дивимося кіно.
То виявився старий мюзикл, де всі всміхалися й носили пишні сукні.
— Саме пасує до медового місяця, — затвердив мій вибір Едвард.
Поки актори на екрані танцювали під веселеньку вступну пісню, я зручно вмостилася на софі, звернувшись клубочком на Едвардових руках.
— То тепер ми зможемо повернутися в білу спальню? — ліниво запитала я.
— Ну, не знаю… Я ж уже розламав спинку ліжка в іншій кімнаті так, що вона не підлягає ремонту, — мабуть, ліпше ми постараємося збитки зосередити тільки в одній частині дому в надії, що Есме ще раз нас коли-небудь запросить.
Я широко всміхнулася.
— А ти очікуєш більших збитків?
Він розсміявся на мій вираз обличчя.
— Гадаю, буде ліпше, якщо все буде підготовлено, ніж коли я чекатиму, щоб ти знову спровокувала мене.
— Так, бо це неминуче, — недбало підтвердила я, але пульс мій пришвидшився і кров застугоніла в жилах.
— А що це сталося з твоїм серцем?
— Нічого. Я здорова, як корова, — я хвильку помовчала. — Може, сходимо перевіримо зону катастрофи?
— Мабуть, увічливіше буде дочекатися, поки ми залишимося на самоті. Ти, може, й не помітиш, як я ламаю меблі, але декого це може налякати.
Щиро кажучи, я вже й забула, що в сусідній кімнаті хтось був.
— Справді. Чорт.
Густаво й Каура безшумно рухалися будинком, я ж нетерпляче чекала, поки вони закінчать, і намагалася хоч трохи звертати увагу на екран, де всі жили довго й щасливо. Мене починало хилити в сон, незважаючи на те, що, як засвідчив Едвард, я й так проспала півдня, — коли різкий голос потурбував мене. Едвард сів рівно, досі тримаючи мене на руках, й відповів Густаво бездоганною португальською мовою. Густаво кивнув і тихо попрямував до дверей.
— Вони закінчили, — пояснив мені Едвард.
— Отже, ми нарешті самі?
— Може, спершу пообідаємо? — запропонував він.
Я закусила губу, розриваючись навпіл. Я справді зголодніла.
З посмішкою він узяв мене за руку й повів до кухні. Він так добре вивчив моє обличчя — вже байдуже було, що він не може проникати в мої думки.
— Це виходить із-під контролю, — пожалілась я, коли наїлася донесхочу.
— Може, по обіді хочеш поплавати з дельфінами — трохи витратити калорій? — запитав Едвард.
— Пізніше. У мене інший план зі спалення калорій.
— Ну-ну, що за план?
— Там іще лишилася половина спинки на ліжку…
Але я не договорила. Він уже згріб мене в обійми, своїми вустами змусив мене замовчати і з нелюдською швидкістю помчав до блакитної спальні.
РОЗДІЛ 7. НЕСПОДІВАНКА
Чорна шерега наближалася до мене крізь туман щільний, як саван. Я бачила, що їхні червлені очі блищать від бажання, від жаги вбити. Їхні вуста розтулялися, оголюючи гострі вологі зуби — вони чи то ричали, чи то щирилися.
З-за моєї спини лунало дитяче схлипування, але я не могла обернутися й поглянути. Хоч я понад усе хотіла переконатися: з хлопчиком усе гаразд, проте не могла собі дозволити випустити їх із поля зору.
Тіні наближалися, чорні мантії ледь-ледь коливалися від руху. Я бачила, як долоні їхні стискалися в білі мов кість кулаки. Вони потроху розосереджувалися, щоб обійти нас зусібіч. Ми були оточені. Ми мали померти.
Та раптом, мов блиснув фотоспалах, картинка змінилася. Тобто нічого не змінилося — Волтурі й далі насувалися на нас, ладні вбивати. Проте я ніби дивилася під іншим кутом зору. Зненацька я відчула голод. Я хотіла, щоб вони напали. Паніка перейшла в жагу крові, я поповзла вперед, посмішка грала в мене на обличчі, а з-поміж вишкірених зубів вихопився рик…
Я рвучко сіла на ліжку, в жаху збудившись зі сну.
У кімнаті було темно. Гаряче було, мов у парильні. Краплини поту зволожили скроні, стікали по шиї.
Я помацала гарячі простирадла — поряд нікого не було.
— Едварде?
І тоді мої пальці наткнулися на щось гладеньке, пласке, тверде. Складений навпіл аркуш паперу. Я підхопила записку й навпомацки рушила до вимикача.
Записка була адресована місіс Каллен.
Я зітхнула. Ми вже два тижні перебували на острові, отож варто було очікувати, що йому доведеться залишити мене ненадовго, я тільки не знала коли. Таке враження, що тут ми існуємо поза часом; все було ідеально, ми просто пливли за течією.
Я витерла піт із чола. Сну не було в жодному оці, хоча годинник, який стояв на комоді, показував тільки першу годину. Я усвідомлювала, що не зможу заснути, поки мені так жарко, поки я липка від поту. Поминаючи вже те, що коли я вимкну світло й заплющу очі, то миттю, мов навіч, побачу чорні фігури, які підкрадаються до мене.
Я підвелася й безцільно почала блукати будинком, кругом вмикаючи світло. За відсутності Едварда він видавався таким великим і порожнім! Таким інакшим.
Опинилась я в кухні й подумала, що поїсти зараз — найкраще заспокійливе.
Я покопирсалася в холодильнику, поки не відшукала всіх необхідних складових, щоб засмажити курча. Тріскотіння й шипіння олії на пательні, де смажилося курча, видалося мені приємним і домашнім; поки цей звук порушував тишу, я заспокоювалася.
Пахло так смачно, що я вчепилася в м’ясо зубами просто з пательні, обпікаючи язик. Я вкусила п’ять чи шість разів, і нарешті курча охололо настільки, що я почала відчувати його смак. Тепер я жувала повільніше. Щось не так із присмаком? Я ще раз уважно поглянула на м’ясо — воно було білим, на вигляд добре просмаженим… може, не зовсім? Я ще раз укусила, пожувала. Ні — щось точно не так. Я аж підстрибнула — щоб виплюнути в раковину. Зненацька запах смаженого в олії курчати став нестерпним. Я підхопила пательню й вивернула весь вміст у смітник, а тоді відчинила вікно, щоб провітрити кухню. Знадвору увірвався прохолодний вітерець. Він приємно торкався шкіри.
Знагла я відчула себе виснаженою, але мені не хотілося повертатися в задушливу кімнату. Отож я відчинила всі вікна у вітальні, де стояв телевізор, й лягла на диванчику просто під вікном. Я знову увімкнула той сам фільм, що ми дивилися вдень, і заснула ще до кінця вступної пісні.
Коли я вдруге розплющила очі, сонце вже подолало півшляху в небі, проте зовсім не світло збудило мене. Мене пригортали прохолодні руки. Та водночас шлунок мені різонув біль — так наче хтось мене кулаком вдарив у живіт.