— Перепрошую, — бурмотів Едвард, зимною рукою стираючи піт із мого чола. — От і вся моя дбайливість… Я не подумав, що тут буде так жарко, коли мене не буде. Наступного разу, перш ніж мені йти, треба буде встановити кондиціонер.
Я не могла зосередитися на тому, що він говорив.
— Вибач! — хапнула я ротом повітря, виборсуючись із його рук.
Він автоматично розтиснув обійми.
— Белло?
Я помчала до ванної кімнати, затискаючи рот долонею. Мені було так зле, що я навіть не зважала (спершу), що він весь час був поруч зі мною, поки я навколішках стояла перед унітазом, а мене шалено вивертало.
— Белло! Що сталося?
Я ще не в змозі була відповісти. Він тривожно притримував мене, прибирав волосся з мого обличчя, чекав, поки я знову зможу дихати.
— Чортове тухле курча! — застогнала я.
— Ти як? — напруженим голосом запитав він.
— Усе гаразд, — видихнула я. — Просто отруїлася. Тобі не варто дивитися. Іди собі.
— І не подумаю, Белло.
— Іди собі, — зі стогоном повторила я, намагаючись звестися на ноги, аби прополоскати рот. Він лагідно допоміг мені, ігноруючи мій слабенький опір.
Коли рот нарешті був чистий, Едвард відніс мене в ліжко й обережно посадив, підтримуючи обома руками.
— Отруїлася?
— Так, — каркнула я. — Засмажила собі курча вночі. На смак було жахливе, я все викинула. Але я встигла трохи проковтнути.
Він поклав мені холодну руку на чоло. Приємно було.
— Зараз як ти почуваєшся?
Я хвильку подумала. Напад нудоти минувся так само раптово, як і з’явився, і було мені само, як і щоранку перед тим.
— Досить непогано. До речі, я трохи голодна.
Він змусив мене потерпіти ще годину й випити велику склянку води, а тоді підсмажив яєць. Почувалась я цілком пристойно, тільки була трохи виснажена через те, що прокидалася вночі. Едвард увімкнув новини CNN — ми давно вже втратили зв’язок зі світом, навіть якби почалася світова війна, ми б і гадки про це не мали, — і я сонно вмостилася в нього на колінах.
Мені швидко набридли новини, отож я відвернулася й поцілувала його. Але як і зранку, щойно я ворухнулася, гострий біль вибухнув у животі. Я помчала геть, затискаючи рот долонею. Я була певна, що цього разу не добіжу до ванної, отож погнала до раковини в кухні.
Він знову притримував моє волосся.
— Може, варто поїхати в Ріо, навідатися до лікаря, — схвильовано запропонував він, коли я вже полоскала рот.
Я похитала головою і посунула в коридор. Лікарі — це уколи.
— Все буде гаразд, коли я почищу зуби.
Коли смак у роті поліпшився, я пошукала у валізі маленьку аптечку, яку Аліса спакувала для мене: повний набір людських засобів від бинтів до знеболювального і — саме це я і шукала — пігулки від шлункових розладів. Може, мені вдасться привести шлунок до ладу й заспокоїти Едварда.
Та перш ніж я знайшла пігулки, натрапила на дещо інше з того, що зібрала для мене Аліса. Я взяла маленьку синю коробочку й довгу хвилю вдивлялася в неї, забувши про все на світі.
А тоді почала рахувати про себе. Раз. Два. Три.
Стукіт сполохав мене, коробочка впала назад у валізу.
— Як ти? — запитав Едвард. — Тебе знову нудить?
— І так, і ні, — відповіла я задушеним голосом.
— Белло? Можна увійти? — він був дуже стурбований.
— Га…разд.
Він зайшов і швидко оцінив мій стан: я по-турецькому сиділа на підлозі біля валізи й витріщалася невидющим поглядом у порожнечу. Він опустився поряд, рукою торкнувся чола.
— Що сталося?
— Скільки днів минуло з весілля? — прошепотіла я.
— Сімнадцять, — автоматично відповів він. — Белло, що таке?
Я знову про себе рахувала. Піднявши вгору палець, я змусила його помовчати й самими вустами лічила дні. Перший раз я неправильно порахувала. Ми тут, виявляється, довше, ніж я гадала. Я ще раз почала спочатку.
— Белло! — прошепотів він наполегливо. — Я тут скоро з глузду з’їду!
Я ковтнула, щоб прочистити горло. Не помогло. Тож я просто запхала руку у валізу, трішки пошукала й дістала блакитну коробочку тампонів. І мовчки показала йому.
Він збентежено вирячився на мене.
— Що? Ти хочеш сказати, що твої хворобливі напади — просто ПМС?
— Ні, — спромоглася вичавити я. — Ні, Едварде. Я намагаюся сказати, що в мене п’ять днів затримки.
Вираз його обличчя не змінився. Наче я й не говорила нічого.
— Гадаю, то в мене було зовсім не отруєння, — докинула я. Він не відповів. Він закам’янів.
— Ці сни, — сухо пробурмотіла я сама до себе. — І те, що я так багато сплю. І плач. І реакція на їжу. Ох… ох… ох!
Едвардів погляд потух, наче він більше мене зовсім не бачив. Рефлективно, мимохіть я торкнулася рукою власного живота.
— Ох! — пискнула я ще раз.
Зірвалася на ноги, вивільняючись з Едвардових непорушних рук. Я ще навіть не змінила маленьких шовкових шортиків і кофтини, в яких спала вночі. Я задерла блакитну тканину і втупилась у свій живіт.
— Цього не може бути, — прошепотіла я.
У мене не було й крихти досвіду у питаннях вагітності, дітей — та про що б тут не йшлося, — але ж я не тупа. Я переглянула досить фільмів і серіалів, щоб упевнитися: все має бути не так. У мене затримка всього-на-всього п’ять днів. Якби я й була вагітна, моє тіло ще б навіть цього й не помітило. Зранку мене ще не могло нудити. Ні сон, ні звички в харчуванні в мене ще не могли змінитися.
І понад усякий сумнів, у мене аж ніяк не могла за цей час вирости внизу живота ґуля.
Я повигиналася вперед-назад, щоб роздивитися її зусібіч, наче сподівалася, що під правильним кутом зору вона зникне. Торкнулася пальцями невеликої пухлини — і здивувалася, наскільки ця ґуля попід шкірою була твердою.
— Цього не може бути, — повторила я, адже ґуля не ґуля, затримка не затримка (а затримка явно була, хоча раніше й одного дня не траплялося), я аж ніяк не могла бути вагітною. Єдиною особою, з якою в мене були інтимні стосунки, був вурдалак, хай йому грець!
Вурдалак, який і досі, мов закам’янілий, сидів на підлозі й не подавав жодних ознак, що коли-небудь іще зможе ворушитися.
Отож має бути якесь інакше пояснення. Щось зі мною не так. Дивна південноамериканська хвороба, що має всі ознаки вагітності, тільки значно прискореної…
А тоді я дещо пригадала — пригадала ранок, який тисячу років тому присвятила глибокому дослідженню. Я сиділа у своїй кімнатці в будинку Чарлі, крізь вікно пробивався сіренький день, а я втупилася в екран старого буркотливого комп’ютера й квапливо переглядала сайт під назвою «Вампіри від А до Я». То сталося менш ніж за добу потому, як Джейкоб Блек, намагаючись розважити мене квілеутськими легендами, в які й сам на той час не вірив, сказав мені, що Едвард — вурдалак. Я швидко переглядала інформацію на першій сторінці — в основному міфи про вампірів, розповсюджені в різних куточках світу. Про філіппінського вурдалака Данаг, про єврейську естрі, про румунських вараколакі, про італійських стрегоні бенефіці (ця легенда, до речі, ґрунтується на перших сутичках мого теперішнього свекра з кланом Волтурі, хоча на той час я і гадки про це не мала)… Я дедалі менше вірила в байки, які ставали все неймовірнішими. З наступних сторінок у мене залишилися хіба якісь уривки спогадів. Здебільшого все це було схоже на вигадки-виправдання таких проблем, як висока дитяча смертність і подружня невірність. Ні, люба, нікого в мене немає! Ця гарна молодичка, яка на твоїх очах вислизала з хати, то злий сукуб [8]. Мені пощастило, що я живим зостався! (Звісна річ, тепер, коли я стільки знаю про Таню та її сестер, можу повірити, що деякі з цих байок таки були правдивими). Для жінок теж існувало виправдання. Як ти можеш звинувачувати мене в невірності — й то тільки через те, що ти повернувся після дворічної відсутності в морі, а я вагітна! Він же просто загіпнотизував мене своєю чаклунською силою вурдалака…
За одним із визначень інкуб [9] мав здатність стати батьком дитини своєї бідолашної жертви.
Мов п’яна, я похитала головою. Але ж…
Я подумала про Есме, а особливо про Розалію. У вампірів не може бути дітей. Якби така змога була, Розалія уже давно б усе розвідала. Міф про інкубів — чистої води вигадка.
Проте… деяка відмінність таки є. Звісна річ, Розалія не може понести дитину, адже вона наче заморожена в тому стані, в якому з людського світу перейшла в нелюдський. Вона зовсім не могла змінюватися. А людське тіло, жіноче тіло має змінюватися, щоб понести дитину. По-перше, це щомісячна зміна циклу, потім інші зміни, пов’язані з ростом плода. Тіло Розалії не могло змінюватися.
А от моє могло. І змінювалося. Я торкнулася ґулі на животі, якої ще вчора не було.
А люди-чоловіки — вони більш-менш лишаються незмінними з періоду зрілості аж до старості. Раптом у голові сплила згадка, яка взялася невідь-звідки: Чарлі Чапліну було за сімдесят, коли в нього народилася остання дитина. Чоловіки не знають циклів, їхня здатність стати батьком не обмежується певними роками.
Отож звідки чоловікам-вурдалакам знати, чи вони можуть стати батьками, якщо їхні партнерки не могли стати матерями? Чи був у світі вампір, який відчув би нагальну потребу перевірити цю теорію зі звичайною жінкою? Чи з’явилося б у нього таке бажання?
Але один такий вампір був.
Одна половина мого мозку перебирала факти, згадувала й міркувала, тоді як друга половина — та, яка контролювала здатність моїх м’язів рухатися, — закам’яніла й неспроможна була повернутися до нормальної роботи. Я не могла поворушити вустами, бодай промовити слово, а як же кортіло крикнути до Едварда: поясни мені, що відбувається! Мені так хотілося дотягнутися до нього, торкнутися, але тіло не слухалося. Я просто витріщалася на власні перелякані очі в дзеркалі й обережно притискала ґулю на власному животі.
А тоді, зовсім як у яскравому сні минулої ночі, картинка зненацька змінилася. Все, що я бачила в дзеркалі, здавалося цілком інакшим, хоча насправді нічого не змінилося.
Що ж спричинило цю дивну переміну? Просто м’яка маленька ґуля штовхнула мою долоню — просто з мого нутра.
І тут-таки задзвонив Едвардів телефон, пронизливо й настирливо. Жоден із нас не поворухнувся. Телефон усе дзвонив і дзвонив. Я намагалася не слухати його, просто чекала. Вираз мого обличчя в дзеркалі вже не був таким збентеженим — радше здивованим. Я й не помітила, коли дивні беззвучні сльози заструменіли з очей в мене по щоках.
А телефон усе дзвонив. Краще б уже Едвард відповів — адже в мене такий важливий момент. Можливо, найважливіший у моєму житті.
Телень! Телень! Телень!
Нарешті роздратування привело мене до тями. Я присіла навколішки поряд із Едвардом — я просто відчувала, як обережно тепер рухаюсь, як чую кожен свій порух, — і почала лапати його кишені, поки не зайшла телефон. Я ще очікувала, що він усе-таки сам візьме трубку й відповість, але він і не ворухнувся.
Я впізнала номер, тож могла здогадатися, з якого це дива вона подзвонила.
— Привіт, Алісо, — мовила я. Голос усе ще мене не слухався. Я прочистила горло.
— Белло? Белло, з тобою все гаразд?
— Так… Е-е-е… А Карлайл недалеко?
— Недалеко. А що трапилося?
— Я… на сто відсотків не… певна…
— З Едвардом усе гаразд? — стурбовано запитала вона. Відвернувшись від трубки, вона гукнула Карлайла, а тоді, не встигла я відповісти на її перше питання, вимогливо поцікавилася: — Чому він сам не зняв трубки?
— Я не певна…
— Белло, що відбувається? Я щойно бачила…
— Що ти бачила?
Мовчання у відповідь.
— Даю Карлайлу трубку, — нарешті сказала вона.
У мене було відчуття, наче в мої вени вприснули льодяну воду. Якби Аліса побачила у видінні мене з зеленооким немовлям-янголятком на руках, вона б мені сказала, правда?
Поки я якусь секунду чекала, щоб Карлайл узяв трубку, це видіння, яке я приписала Алісі, танцювало в мене попід повіками. Крихітне, гарненьке немовля, навіть вродливіше, ніж дитина в моєму сні, — маленький Едвард у мене на руках. Гаряча хвиля прокотилась у венах, розтоплюючи лід.
— Белло, це Карлайл. Що трапилося?
— Я… — я не знала, що говорити. А раптом він тільки поглузує з моїх висновків, скаже мені, що я божевільна? Може, мені просто сниться ще один яскравий сон? — Я трохи хвилююся за Едварда… Вампіри можуть переживати шоковий стан?
— Він поранений? — у голосі Карлайла прозвучала тривога.
— Ні-ні, — запевнила я його. — Просто… дуже здивований.
— Белло, я нічого не розумію.
— Мені здається… ну, мені здається, що… можливо… можливо, я… — я глибоко зітхнула, — вагітна.
Наче на підтвердження моїх слів я відчула легенький поштовх у нутрі. Рука смикнулася до живота.
По довгій паузі Карлайл згадав про свою медичну освіту.
— Коли був перший день твого останнього менструального циклу?
— За шістнадцять днів до весілля, — зовсім недавно я в голові все точно підрахувала, тож могла відповідати з певністю.
— Як ти почуваєшся?
— Дивно, — відповіла я, мій голос зірвався. Нова хвиля сліз ринула по щоках. — Все це звучить як маячня… Я розумію, що для всього цього явно зарано… Може, я таки збожеволіла. Але мені сняться чудернацькі сни, я весь час їм, і плачу, і блюю… І клянуся — от тільки-но щось ворухнулося в мене в животі.
Едвард підкинув голову.
Я зітхнула з полегшенням.
Едвард простягнув руку по телефон, обличчя в нього було блідим і жорстким.
— Е-е-е… здається, Едвард хоче з вами побалакати.
— То дай йому трубку, — напруженим голосом мовив Карлайл.
Не до кінця певна, що Едвард здатен говорити, я вклала трубку в його простягнуту руку. Він притис її до вуха.
— Це можливо? — прошепотів він.
Довший час він просто слухав, незряче витріщаючись просто себе.
— А Белла? — зрештою запитав він. Вільною рукою він пригорнув мене й притягнув ближче до себе.
Знову він довго, нескінченно довго слухав, а тоді мовив:
— Так. Так, обов’язково.
Він відірвав телефон од вуха й натиснув кнопку відбою. Одразу ж потому він настукав на трубці інший номер.
— То що сказав Карлайл? — нетерпляче запитала я.
Едвард відповів мертвим голосом:
— Він гадає, що ти вагітна.
Від цих слів мені на спину мов хто приском сипонув. Маленька ґуля забилася в нутрі.
— Куди ти дзвониш? — запитала я, коли він знову притиснув трубку до вуха.
— В аеропорт. Ми повертаємося додому.
Едвард безперервно балакав по телефону понад годину. Гадаю, він улаштовував нам переліт назад, хоча певності не було: він говорив не англійською мовою. Здавалося, що він сперечається, а іноді спілкувався крізь зуби.
Він сварився й водночас пакувався. Крутився кімнатою, мов розбурхане торнадо, проте по собі замість руїни полишав порядок. Дещо з мого одягу він жбурнув купою на ліжко, і я збагнула, що час вбиратися. Поки я вдягалася, він і далі з кимсь сперечався, допомагаючи собі жестикуляцією.
Коли мені не стало терпцю витримувати брутальну енергію, яку він випромінював, я тихо вийшла з кімнати. Його маніакальна зосередженість спровокувала в мене нудоту — не таку сильну, як уранці, проте неприємну. Почекаю десь собі, поки в нього гумор поліпшиться. Я не могла говорити з цим льодяним, зосередженим Едвардом, який, щиро кажучи, мене навіть трошки лякав.
І знову я опинилась у кухні. У шафці знайшлась коробка солоної соломки. Неуважливо я почала жувати, витріщаючись у вікно на пісок, і на скелі, і на дерева, і на океан, — все просто блищало на сонці.
Хтось штовхнув мене зсередини.
«Знаю, — відгукнулась я. — Я теж не хочу їхати».
Ще хвильку я дивилась у вікно, але більше ніхто не штовхався.
— Я не розумію, — прошепотіла я, — хіба це погано?
Дивовижно — так. Неймовірно навіть. Але погано?