На секунду наші погляди зіткнулися, і під шаром його спокою проступила лють. Поки я перетравлював його слова, на зміну моєму похмурому вигляду прийшов цілком інший — я просто роззявив рота.
— Тільки не те, що зараз! — просичав він, перш ніж я відповів. — Тільки не оте, яке висисає її життя, а я при цьому цілком безпомічний. Хіба й можу спостерігати, як вона тане й гине. Як оте нищить її, — він хапнув ротом повітря, наче хтось вгатив йому кулаком попід ребра. — Ти маєш переконати її, Джейкобе. Мене вона більше не слухає. І Розалія завжди поряд, підіграє її божевільній ідеї, заохочує її. Захищає її. Ні, захищає оте. А життя Белли для неї нічого не важить.
З горла в мене вихопився звук, наче я захлинувся.
Що це він верзе? Що Белла має… що? Народити дітей від мене? Що? Як? То він від неї відмовляється? Чи він гадає, вона буде не проти мати двох чоловіків воднораз?
— Байдуже. Тільки б вона жила.
— Такої маячні ти ще не видавав, — пробурмотів я.
— Вона любить тебе.
— Але не так.
— Вона ладна померти, щоб народити дитину. Можливо, погодиться на щось не таке екстремальне.
— То ти її зовсім не знаєш?
— Знаю, знаю. Доведеться довго переконувати. Саме тому ти мені й потрібен. Ти розумієш хід її думок. Отож звернися до її здорового глузду.
Я не міг навіть думати про те, що він мені пропонував. Це було занадто. Неможливо. Неправильно. Збочено. Позичати Беллу на вихідні, а по понеділках повертати, як диск із фільмом? Маячня.
Але яка спокуслива!
Я навіть не хотів брати цей варіант до уваги, не хотів мріяти, але мрії прийшли самі. Я безліч разів фантазував про Беллу — давно, коли ще був шанс, що у нас щось вийде, та й потому як стало зрозуміло, що мрії просто лишають невигойні рани, адже шансів немає, жодних шансів. Проте тоді я не міг себе стримати. Не міг і тепер. Белла в моїх руках, Белла видихає моє ім’я…
Що гірше, цей новий образ ніколи не навідував мене, адже я не мав на нього права. Ще не мав. І ще б роками він не являвся мені, якби його щойно не посіяли в моїй голові. Але він проріс, пускаючи коріння в мозку, наче бур’ян — отруйний і незнищенний: Белла, жива та квітуча, зовсім не така, як зараз, проте водночас і така: тіло її не спотворене, а цілком природно заокруглене. І це моя дитина.
Я намагався викорінити отруйний бур’ян із голови.
— Звернутися до здорового глузду Белли? В якому світі ти живеш?
— Принаймні спробуй.
Я швидко похитав головою. Він чекав, проігнорувавши мій перший негативний порив, адже міг чути все, що коїлося в моїх думках.
— Звідки ці психопатичні дурниці ростуть? Вигадуєш їх на ходу?
— Я міркую над тим, як її урятувати, відколи дізнався, що вона замислила. За що вона ладна померти. Проте я не знав, як зв’язатися з тобою. Був певен: якщо подзвоню, ти й не слухатимеш. Якби ти не прийшов сьогодні сам, усе одно б я вирушив на твої пошуки. Але як важко зоставити її хоч і на кілька хвилин! Її стан… він так швидко змінюється! Оте… воно росте. Жваво. Зараз я не можу її залишати.
— А що воно?
— Ніхто з нас і гадки не має. Проте воно дужче за неї. Вже.
І раптом я побачив перед внутрішнім зором роздуте чудовисько, яке сидить у моїй голові й розколює її зсередини.
— Допоможи мені зупинити його, — прошепотів Едвард. — Допоможи мені уникнути цього.
— Як? Запропонувавши себе, як племінного бика? — (Він навіть не поморщився, коли я це сказав, — це я скривився). — Ти хворий. Вона ніколи на це не пристане.
— Спробуй. Вже нічого втрачати. То яка від цього може бути кривда?
Мені це завдасть кривди. Невже мені й так не досить — скільки разів мене вже Белла відштовхувала!
— Стерпіти легенький біль, щоб урятувати її? Невже аж така висока ціна?
— Все одно не спрацює.
— Можливо, ні. А може, це її трохи збентежить. Може, її рішучість дещо похитнеться. А все, що мені потрібно, це хоча б хвилинне вагання.
— А далі ти швиденько змінюєш свою думку? «Белло, я пожартував»?
— Хоче вона дитину — вона її отримає. Я вже не відступлюся.
Я не міг повірити, що навіть зважую це. Белла б набила мені пику — ні, я не проти, проте вона, либонь, удруге б зламала руку… Не слід мені було з ним узагалі балакати, не слід було дозволяти вплутувати себе. Треба вбити його просто зараз.
— Не зараз, — прошепотів він. — Не тепер. Правий ти чи ні, але ж сам знаєш, що це знищить її. Тож не варто поспішати. Якщо вона тебе не послухається, у тебе ще буде шанс здійснити задум. Щойно серце Белли зупиниться, я молитиму тебе про смерть.
— Довго молити не доведеться.
Натяк на знесилену посмішку смикнув кутик його рота.
— Дуже на це розраховую.
— Тоді згода.
Він кивнув і простягнув холодну, мов камінь, руку.
Ковтнувши відразу, я торкнувся його долоні. Пальці мої стиснули камінь, я труснув його.
— Згода, — підтвердив він.
РОЗДІЛ 10. ЧОМУ Ж Я ПРОСТО НЕ ЗАБРАВСЯ? ТАК-ТАК, Я Ж БО НЕ БОВДУР
Я почувався… не знаю, як я почувався. Наче все було не насправді. Наче я потрапив у якусь ґотичну версію тупуватої комедії. Немов теледурник, який саме збирався запросити першу дівчину зі шкільної команди підтримки на випускний бал, я опинився в ролі вічно-другого вовкулаки, який саме збирався дружині вампіра запропонувати побавитися та зладнати нащадка. Чудово.
Ні, я цього не робитиму. Це збочення, це неправильно. Я вже збирався забути все, що Едвард мені тільки-но наплів.
Але з нею я побалакаю. І спробую переконати вислухати мене.
Хоч вона й не слухатиме. Як завжди.
Едвард нічого не зронив на мої думки, коли ми поверталися до будинку. А я думав про те місце, де ми щойно стояли. Чи достатньо далеко воно було, аби інші не чули нашого перешіптування? Він цього прагнув?
Можливо. Коли ми переступили поріг, очі всіх Калленів були підозріливими й збентеженими. Ніхто з них не мав бридливого чи сердитого вигляду. Отож швидше за все вони не чули, про яку послугу просив мене Едвард.
Я повагався в дверях, не певен, як чинити далі. Та й тут було ліпше, адже долинало хоч трошки свіжого повітря знадвору.
Едвард попрямував до гурту, мов задерев’янілий. Белла схвильовано поглянула на нього, а тоді на мить перевела очі на мене. Далі знову на нього.
На моїх очах обличчя її набуло сіруватої барви, і я миттю збагнув, що саме мав на увазі Едвард, коли говорив, що хвилювання тільки знесилює її.
— Нам слід дати Беллі та Джейкобу побалакати сам на сам, — мовив Едвард. В голосі його не було жодних емоцій. Механічний звук.
— Тільки через мій спалений труп, — прошипіла Розалія. Вона досі тулилася до голови Белли, по-власницькому тримаючи холодну долоню на її запалій щоці.
Едвард і не глянув на неї.
— Белло, — звернувся він тим-таки відсутнім голосом. — Джейкоб хоче переговорити з тобою. Ти не боїшся зостатися з ним наодинці?
Белла спантеличено поглянула на мене. Перевела погляд на Розалію.
— Розо, все гаразд. Джейк не скривдить нас. Іди собі з Едвардом.
— Тут може критися пастка, — застерегла білявка.
— Не уявляю яка, — мовила Белла.
— І я, і Карлайл будемо в тебе на очах, — сказав Едвард. Його позбавлений емоцій голос тріснув, у ньому майнув гнів. — Вона ж бо саме нас боїться.
— Ні, — прошепотіла Белла. Очі її блищали, а вії були вологими. — Ні, Едварде, я не…
Він похитав головою, слабко посміхаючись. На цю посмішку було боляче дивитися.
— Я не це мав на увазі, Белло. Я не ображаюся. За мене не турбуйся.
Збоченці. Він мав рацію — вона картала себе за те, що вражає його почуття. Ця дівчина — класична великомучениця. Вона явно народилася не в те сторіччя. Їй слід було жити тоді, коли вона мала б шанси за гарної нагоди згодувати себе левам.
— Усіх прошу, — мовив Едвард, застиглим жестом вказуючи на двері. — Будь ласка.
Спокій, який він намагався вдавати заради Белли, от-от міг урватися. Я бачив, який близький він до того, щоб назовні вирвався отой палаючий Едвард, із котрим я щойно балакав надворі. І всі це також побачили. Я поступився дорогою, і вони мовчки висковзнули за двері. Рухалися вони прудко — двічі стукнуло в мене серце, а в кімнаті вже нікого не було, крім Розалії, яка досі вагалася на півдорозі, та Едварда, який чекав біля дверей.
— Розо, — тихо мовила Белла, — будь ласка, іди.
Білявка кинула пекучий погляд на Едварда, а тоді жестом указала, щоб він вийшов першим. Він зник за дверима. Вона довгим і гарячим поглядом застерегла мене, а тоді зникла слідком за ним.
Скоро ми залишилися самі, я перетнув кімнату й присів на підлогу поруч із Беллою. Взяв у долоні обидві її холодні руки, почав обережно їх розтирати.
— Дякую, Джейку. Як приємно!
— Я не збираюся брехати, Білко. Ти маєш жахливий вигляд.
— Знаю, — зітхнула вона. — Я страшна.
— Страшна, як болотяник, — погодивсь я.
Вона засміялася.
— Як класно, що ти тут! Приємно усміхатися. Не уявляю, скільки ще цієї трагедії я б витримала.
Я закотив очі.
— О’кей, о’кей, — згодилась вона. — Сама винна.
— Сама-сама. Білко, що ти собі думаєш? Я серйозно!
— Він тебе попросив порепетувати на мене?
— Майже так. Хоча я так і не збагну, чого йому наснилося, ніби ти мене послухаєшся. Ти ж ніколи по-моєму не чинила.
Вона зітхнула.
— Я ж казав тобі… — почав був я.
— А ти знаєш, Джейкобе, що у вислову «Я ж тобі казав», — різко перебила вона, — є братик на ім’я «Стули к бісу писок!»
— Гаразд, гаразд.
Вона вищирилася. Шкіра напнулася на вилицях.
— Не можу похвалитися, що це я вигадала. Насправді це з «Сімейки Симпсонів».
— Я цієї серії не бачив.
— Смішнюча.
Хвилинку ми помовчали. Руки її почали потрошку зігріватися.
— А він справді просив тебе побалакати зі мною?
Я кивнув:
— Звернутися до твого здорового глузду. Але ця битва приречена на поразку ще до початку.
— То чому ж ти погодився?
Я не відповів. Та й що я мав відповідати?
Я знав одне: кожна секунда, проведена з нею, тільки додасть болю, який прокинеться згодом. День розплати прийде. Що більше я зараз впущу в душу, то важчою буде розплата.
— Все минеться, — мовила вона по хвилі мовчання. — Я вірю в це.
Червона пелена попливла в мене перед очима.
— Недоумство — один із симптомів твоєї хвороби? — гаркнув я.
Вона розсміялася, хоча лють так захлиснула мене, що в мене затрусилися руки.
— Можливо, — мовила вона. — Я ж не кажу, що все минеться легко, Джейку. Проте як би мені вдалося пережити все, що я пережила, коли б я не вірила в чари?
— Чари?
— Особливо це стосується тебе, — сказала вона. Вона забрала в мене свою долоню й притулила мені до щоки. Та була теплішою, ніж перед тим, проте холодила шкіру — майже будь-що холодило мою шкіру. — Більш, ніж будь-хто інший, ти можеш розраховувати, що чари не забаряться — і все в тебе складеться.
— Про що це ти торочиш?
Вона й далі усміхалася.
— Одного разу Едвард сказав мені, щo це таке — ваш імпринтинг. Він сказав, що це як «Сон літньої ночі» [11], як чари. Ти збагнеш, кого насправді ти шукав усе життя, Джейкобе, і тоді вся мозаїка складеться.
Якби вона не мала зараз такого вразливого вигляду, я б уже волав на неї.
Отож я просто проричав:
— Якщо ти гадаєш, що імпринтинг може допомогти у цій божевільні… — я шукав слова. — Ти справді вважаєш, що коли навіть я відчую потяг до якоїсь чужої жінки та згоджуся на імпринтинг, це все владнає? — я тицьнув пальцем у її розпухлий живіт. — То скажи мені, Белло, який був сенс? Який був сенс кохати тебе? І який був сенс у тому, що ти кохала його? Коли ти помреш, — (слова більше схожі були на гарчання), — як тоді все владнається? Який сенс було терпіти біль? Мені, тобі, йому! Ти і його вб’єш — хоча мені це байдуже, — (вона здригнулася, але я не зважав). — То який був сенс у всій твоїй збоченій історії кохання, врешті-решт? Якщо був хоч якийсь сенс, то покажи мені його, Белло, будь ласка, бо сам я не бачу його. Вона зітхнула.
— Я ще й сама не знаю, Джейку. Але я просто… відчуваю… що все обернеться на краще, хоча зараз цього зовсім не видно. Гадаю, можеш називати це вірою.
— Белло, ти гинеш ні за що! Ні за що!
Її долоня з моєї щоки впала їй на роздутий живіт, пестячи його. Їй не треба було нічого говорити — я й так збагнув, що саме вона думає. Вона гинула заради оцього.
— Я не загину, — мовила вона крізь зуби, і я був певен, що вона повторювала це вже не раз. — Моє серце битиметься. Я достатньо сильна, щоб пройти через це.
— Белло, яка нісенітниця! Ти задовго боролася з надприродним. Звичайна людина не здатна стільки витримати. Ти недостатньо сильна, — я обхопив її обличчя долонею. Мені не треба було нагадувати, що я маю бути обережним. Все в ній кричало: мене можна поранити.
— Я зможу, я зможу, — пробурмотіла вона, як маленький затятий моторчик із моєї дитячої книжки.
— Як на мене — не схоже. У тебе є план? Сподіваюся, що є. Вона кивнула, уникаючи мого погляду.
— Ти знаєш, що Есме стрибала зі скелі? Коли ще була людиною тобто.
— І що?
— А те, що вона була напівмертва, і її навіть не повезли в реанімацію — доправили просто в трупарню. Серце її досі билося, коли Карлайл знайшов її…
Ось що вона мала на увазі, коли говорила про серце, яке битиметься!
— Отож ти не плануєш пережити це в людській подобі, — тупо сказав я.
— Ні. Я ж не дурна, — аж тоді вона зустріла мій погляд. — Але гадаю, з цього приводу ти маєш власну думку.
— Нагальна вампіризація, — пробурмотів я.
— З Есме це спрацювало. І з Емметом, і з Розалією, і навіть з Едвардом. Жоден із них не був у чудовій формі. Карлайл перетворив їх тільки тому, що вони й так стояли на порозі смерті. Він не уриває життя, він рятує.
Мене раптом охопило почуття провини перед гарним лікарем-вурдалаком — як і раніше. Але я запхав цю думку подалі й продовжив її умовляти:
— Послухай мене, Білко. Не варто так ризикувати, — як і тоді, коли подзвонив Карлайл, я відчув, як насправді це важливо для мене. Усвідомив, що мені вона потрібна жива — в будь-якій подобі. Я важко зітхнув. — Не чекай, коли вже може бути запізно, Белло. Не варто. Живи. О’кей? Просто живи. Не роби цього зі мною. Не роби цього з ним, — голос мій став твердішим, гучнішим. — Ти ж бо знаєш, як він учинить, коли ти помреш. Ти ж уже бачила. Ти хочеш, щоб він знову повернувся до тих італійських убивць?
Вона зіщулилася на канапі.
Я обминув те, що цього разу йому так чинити не доведеться.
Намагаючись пом’якшити свій голос, я запитав:
— Пам’ятаєш, як мене покалічили оті перволітки? Що ти мені сказала?
Я зачекав, але вона не відповіла. Тільки стиснула вуста.
— Ти сказала мені бути гарним хлопчиком і слухатися Карлайла, — нагадав я їй. — І як я вчинив? Я послухався вампіра. Заради тебе.
— Ти послухався, бо це було правильно.
— Гаразд — хай буде ця підстава.
Вона зітхнула.
— Але зараз це неправильно, — погляд її ковзнув по великому круглому животу, і вона прошепотіла ледь чутно: — Я його не вбиватиму.
В мене знову затрусилися руки.
— Пробач, я проґавив чудову новину! Маленький хлопчик уже штовхається? Слід було принести блакитні повітряні кульки.
Вона порожевіла. Колір був чудовий — в нутрі запекло, наче туди встромили ніж. Зазублений ніж, іржавий і старий.
Я програвав. Знову.
— Я не певна, що це хлопчик, — визнала вона трішки засоромлено. — Ультразвук не спрацьовує. Місце дитини таке щільне — як і її шкіра. Отож стать залишиться в таємниці. Але в уяві я завжди бачу хлопчика.
— Белло, там зовсім не миленьке немовля.
— Побачимо, — мовила вона. Майже самовдоволено.
— Ти — ні, — гаркнув я.
— Джейкобе, ти песиміст. Шанс, що я все витримаю, справді є. Що я міг відповісти? Я опустив погляд і намагався контролювати дихання, щоб не давати волі своїй люті.
— Джейку, — мовила вона, потріпала мене по волоссю, погладила по щоці, — все буде гаразд. Ш-ш-ш. Усе гаразд.
Я не підвів очей.
— Ні. Нічого не буде гаразд.
Вона стерла мокрий слід у мене на щоці.