— Ш-ш-ш.
— Белло, в чому справа? — я втупився у світлий килим. Мої босі ноги були брудні, лишали плями. Дуже добре. — Мені здавалося, що понад усе ти хотіла свого вурдалака. А зараз ти від нього відмовляєшся? Це не вкладається в голові. Відколи це тобі заманулося стати мамусею? Якщо тобі цього так кортіло, навіщо ти одружилася з вурдалаком?
Я підійшов до пропозиції, яку підказав мені Едвард, небезпечно близько. Я бачив, як слова самі підводять мене до цього, але не міг зійти зі шляху.
Вона зітхнула.
— Все трошки не так. Мені байдуже було, чи матиму я дітей. Я ніколи про це навіть не замислювалася. Це не просто потреба мати дитину. Це… ну… потреба мати цю дитину.
— Белло, це вбивця. Поглянь на себе.
— О ні, не в ньому річ. У мені. Це я занадто слабка, бо я людина. Але я все витерплю, Джейку, я…
— Ой, годі тобі! Белло, помовч. Ти можеш годувати цією маячнею свого кровопивцю, але тобі не надурити мене. Ти знаєш, що не витримаєш.
Вона люто зиркнула на мене.
— Я цього не знаю. Звісна річ, я цього остерігаюся.
— Остерігається вона, — кинув я крізь зуби.
А далі вона хапнула ротом повітря й ухопилася за живіт. Лють моя випарувалася, наче хтось вимкнув рубильник.
— Усе гаразд, — видихнула вона. — Це нічого.
Але я її не чув. Руки її відсунули край светра, і я перелякано вирячився на оголену шкіру. Живіт її весь був поцяткований великими чорними плямами з багряним відливом.
Вона помітила мій погляд і миттю смикнула край светра вниз.
— Просто він дуженький, — спробувала вона боронитися.
Плями — то були синці.
Я ледь не задихнувся — і миттю збагнув, що мав Едвард на увазі, коли говорив, що оте нищить її. Знагла я сам відчув якийсь напад божевілля.
— Белло, — мовив я.
Вона вловила переміну в моєму голосі. Поглянула вгору, досі важко дихаючи, і в очах її майнуло збентеження.
— Белло, не роби цього.
— Джейку…
— Послухай мене. Не починай суперечку поки що. О’кей? Просто послухай. А якщо…
— Якщо що?
— А якщо це не гра в «або пан, або пропав»? А якщо це не «все або нічого»? А якщо б ти послухалася Карлайла, як хороша дівчинка, і зберегла собі життя?
— Я не…
— Я ще не закінчив. Отож ти збережеш собі життя. А далі зробиш іще одну спробу. Одна не спрацювала. Спробуй удруге.
Вона насупилася. Підняла руку й торкнулася місця в мене на чолі, де зросталися брови. Хвильку пальці її розгладжували моє чоло, наче вона хотіла збагнути слова.
— Я не розумію… Що ти маєш на увазі — спробуй іще раз? Ти гадаєш, що Едвард дозволить мені…? Та й яка різниця? Я певна, що й інша дитина…
— Так, — рявкнув я. — Інша його дитина буде такою ж самою. На її виснаженому обличчі збентеження зросло ще.
— Що?
Але я більше не міг говорити. Не було сенсу. Мені ніколи не врятувати її від самої себе. Мені це ще ні разу не вдавалося.
А далі вона моргнула — і я був певен, що вона все втямила.
— О… Фу… Будь ласка, Джейкобе. Ти гадаєш, я здатна вбити власну дитину й замінити її кимсь іншим? Зробити штучне запліднення? — вона була люта до сказу. — З якого б дива мені хотіти дитину від чужинця? Гадаєш, це просто не має значення? Аби дитина?
— Я не це мав на увазі, — пробурмотів я. — Не від чужинця.
Вона нахилилася вперед.
— То що ж ти мав на увазі?
— Нічого. Я мовчу. Все як завжди.
— Звідки ти цього нахапався?
— Белло, забудь.
Вона підозріло примружилася.
— Це він тебе підговорив?
Я повагався, здивований, що вона так швидко доскочила самої суті.
— Ні.
— Авжеж, це він, визнай.
— Ні, не зовсім. Він нічого не казав про штучне… це саме.
Вираз її обличчя пом’якшився, а тоді вона знову відкинулася на подушки, цілком виснажена. Коли вона заговорила, то гляділа вбік, наче балакала зовсім не до мене.
— Він ладен на все для мене. Я завдаю йому такого болю!.. Але що ж він собі думає? Що я проміняю мого, — рука її погладила живіт, — на чужинця, на… — вона проковтнула останнє слово. На очах її виступили сльози.
— Тобі не слід завдавати йому болю, — прошепотів я. Вуста мої палали, коли я просив за нього, проте я знав: це, либонь, єдине, що можу сказати, аби врятувати їй життя. Хоч і ця ставка — один до тисячі. — Белло, ти знову можеш зробити його щасливим. І ще мені здається, що він просто втрачає голову. Правда.
Схоже, вона не слухала; пальці її малювали маленькі кілечка на потовченому животі, а сама вона закусила губу. Довший час ми сиділи мовчки. Цікаво, як далеко Каллени? Чи підслуховують вони, як незграбно я намагаюся привести її до тями?
— Не від чужинця? — пробурмотіла вона наче до себе. Я здригнувся. — А що саме Едвард просив тебе переказати? — спитала вона тихо.
— Нічого. Він просто сподівався, що ти мене вислухаєш.
— Я не про те. Я про другу спробу. Що це?
Погляд її зупинився на моїх очах, і я відразу збагнув, що вибовкав забагато.
— Нічого.
Вона трошки розтулила вуста.
— Еге ж.
Кілька митей вона помовчала. Я опустив погляд на власні черевики, бо не міг глядіти їй в очі.
— Я кажу, він мовби збожеволів. Я серйозно, Білко.
— А я гадала, ти одразу на нього нажалієшся. Зробиш йому невеличку прикрість.
Коли я зважився подивитися на неї, вона шкірилася.
— Була в мене така думка, — я спробував усміхнутися навзаєм, проте відчув, як застигла моя усмішка.
Вона знала, що саме пропоную я їй, і навіть не збиралася про це поміркувати. І я заздалегідь відав, що вона не буде. Але все одно це було боляче.
— Ти теж ладен чи не все зробити заради мене, еге ж? — прошепотіла вона. — Не уявляю, чому ви так переймаєтеся. Я не заслуговую на жодного з вас.
— Але це не має значення, правда ж?
— Не цього разу, — зітхнула вона. — Хотіла б я розповісти тобі все так, щоб ти одразу втямив! Я так само не здатна завдати болю йому, — вона вказала на власний живіт, — як не здатна взяти пістолет і вистрілити в тебе. Я люблю його.
— Белло, чому ти завжди любиш не тих, кого слід?
— Я так не думаю.
Я прокашлявся, щоб позбутися клубка в горлі й додати твердості в голос:
— Повір мені.
Я звівся на ноги.
— Ти куди зібрався?
— Від мене тут толку мало.
Вона простягнула свою тоненьку ручку в благальному жесті.
— Не йди.
Почуття залежності від неї знову затопило мене, наче я боявся відірватися від неї.
— Мені тут не місце. Мені слід повертатися.
— Навіщо ж ти прийшов сьогодні? — спитала вона, досі незграбно намагаючись дотягнутися до мене.
— Просто хотів пересвідчитися, чи ти справді жива. Я не повірив, коли Карлайл сказав, що ти захворіла.
З її обличчя неможливо було сказати, чи вона на це купилася.
— Ти ще повернешся? Перш ніж…
— Белло, я не збираюся тут вичікувати, поки ти помреш.
Вона здригнулася.
— Ти маєш рацію, так-так. Тобі слід піти.
Я попрямував до дверей.
— Прощавай, — прошепотіла вона мені в спину. — Я люблю тебе, Джейку.
Я мало не повернувся. Мало не обернувся, не впав на коліна й не почав удруге благати її. Проте я знав, що час визволитися від Белли, час зіскочити з голки, перш ніж вона вб’є мене, так як вона вбиває Едварда.
— Звісно, звісно, — пробурмотів я на ходу.
Ніхто з вурдалаків мені не зустрівся. Я і не згадав про мотоцикл, який кинув на галявині. Тепер його швидкість не вдовольняла мене. Батько, певно, переляканий — та й Сем також. Цікаво, як зграя сприйме факт, що ніхто не чув, аби я перевертався? Цікаво, чи не подумають вони, що Каллени впоралися зі мною, перш ніж я спромігся перекинутися на вовка? Я роздягнувся — мені було байдуже, чи хтось це бачить, — і побіг. Я перевернувся на вовка у стрибку.
Вони чекали. Ну певно ж, чекали.
Джейкобе, Джейку, — вісім голосів хором зітхнули з полегшенням.
Вертайся додому, — тепер звелів голос Вожака. Сем був розлючений.
Я відчув, як зник Пол: певно, Біллі та Рейчел чекали на звістку про мене. Полу так кортіло швидше порадувати їх, що я не перетворився на харч для вампірів, аж він навіть не дослухав нашої балачки.
Мені не треба було розповідати зграї, куди я прямую, — вони бачили, як ліс несеться повз мене, як я мчу додому. Мені не треба було пояснювати, що я мало не збожеволів. Каша в моїй голові була занадто очевидною.
Вони відчули це жахіття: потовчений живіт Белли; її надламаний голос: просто він дуженький; палаюче обличчя Едварда: тільки й можу спостерігати, як вона тане й гине… як оте висисає життя з неї; Розалія, що схилилася над розпухлим тілом Белли: життя Белли для неї нічого не варте, — вперше ніхто нічого не сказав.
Їхнє збентеження тишею волало в моїй голові. Без слів.
!!!!
Я вже здолав півдороги додому, перш ніж вони отямилися. А тоді побігли мені назустріч.
Було вже майже темно — хмари цілком затягнули захід сонця. Я ризикнув і перебіг шосе — на щастя, ніхто мене не побачив.
Ми зустрілися миль за десять від Ла-Пуша, на галявині, яка зосталася після вирубування лісу. Це була тиха місцина, затиснута поміж горами, там ніхто не наразиться на нас. Коли я прибіг, Пол уже теж повернувся, тож зграя була в зборі.
Хаотична балаканина в моїй голові не вщухала. Всі галасували одночасно.
На Семовому загривку шерсть стояла дибки, він безперервно гарчав і гасав по колу. Пол і Джаред, мов тіні, бігали за ним, вуха їхні були притиснуті до голови. Коло було схвильоване, всі на ногах, всі порикували глухими голосами.
Спершу лють їхня була якоюсь неусвідомленою, і мені здалося, що люті вони на мене. Проте в мене самого таке коїлося в голові, що мені було байдуже. Хай чинять зі мною, як знають, за те, що я обійшов закон.
Але незабаром із каші почала вибудовуватися зрозуміла картинка.
Як таке може бути? Що це може означати? Що ж то буде?
Небезпечно. Неправильно. Загрозливо.
Неприродно. Це якесь чудовисько. Якась потвора.
Ми не можемо цього допустити.
Тепер зграя гасала синхронно, думала синхронно — всі, крім мене та ще декого. Я сів поряд із цим братом, але в голові в мене так крутилося, що я не міг поглянути ні очима, ні внутрішнім зором, аби дізнатися, хто ж це був; а зграя кружляла навколо нас двох.
В угоді про це нічого немає.
Це все ставить під загрозу.
Я намагався розрізнити це кружляння голосів, намагався прослідкувати спіраль думок, аби збагнути, до чого все ведеться, але не бачив жодного сенсу. Картинки, що зринали в їхніх головах, були моїми картинками — найгіршими з них. Синці на Беллі, Едвардове палаюче обличчя.
Вони теж бояться.
Але ж нічого не діють.
Вони захищатимуть Беллу Свон.
Але нас це не повинно обходити.
Безпека наших родин, безпека всіх навкруги набагато важливіша, ніж одна людська істота.
Якщо вони не вб’ють оте, змушені будемо ми.
Захистити плем’я.
Захистити родини.
Треба вбити оте, перш ніж буде запізно.
Ще одна картинка з моєї пам’яті, цього разу Едвардові слова: Воно росте. Жваво.
Я спробував зосередитися, щоб розрізнити окремі голоси.
Ми не можемо гаяти час, — подумав Джаред.
Але це означатиме війну, — застеріг Ембрі. — Жорстоку.
Ми готові, — наполягав Пол.
Маємо заскочити їх зненацька, — міркував Сем.
Якщо ми захопимо їх поодинці, то зможемо впоратися з ними по одному. Це збільшить наші шанси на перемогу, — думав Джаред, який уже вибудовував стратегію.
Я потрусив головою, повільно зводячись на ноги. Мене хитало — наче від бігу вовків по колу в мене паморочилось у голові. Вовк поряд зі мною також звівся на рівні ноги. Плече його притислося до мого, підтримуючи мене.
Стривайте, — подумав я.
Кружляння зупинилося на мить, але одразу ж знову відновилося.
Часу немає, — мовив Сем.
Але… що ви собі думаєте? Сьогодні ви не схотіли воювати з ними, хоча вони порушили угоду. А тепер плануєте напад, хоча угода й досі непорушна?
Цього наша угода не передбачала, — мовив Сем. — Це загроза всім людям в околиці. Ми не знаємо, яку саме істоту виростили Каллени, проте відаємо, що вона міцна й швидко росте. І буде замалою, щоб дотримуватися будь-яких угод. Пам’ятаєш перволітків-вурдалаків, із якими ми воювали? Дикі, люті, неможливо було ні достукатися до їхнього глузду, ні приборкати їх. Уяви собі такого монстра, якого ще й захищатимуть Каллени.
Ми не знаємо… — спробував заперечити я.
Ми справді не знаємо, — погодився Сем. — І в цьому разі ми не маємо права ризикувати з цим невідомим. Ми можемо дозволити Калленам існувати, тільки якщо будемо цілком певні, що їм можна довіряти, що вони не завдадуть клопоту. А оцьому… йому не можна довіряти.
Їм воно не подобається так само, як і нам.
Сем вихопив із моїх спогадів обличчя Розалії, її захисну позу — щоб усі побачили.
Дехто ладен боротися за оте, навіть не відаючи, що то є.
Та то просто немовля, чорт забирай!
Немовлям воно буде недовго, — прошепотіла Лі.
Джейку, друже, у нас великі проблеми, — мовив Квіл. — І їх не можна просто проігнорувати.
Ми роздуваємо з мухи слона, — заперечив я. — Зараз під загрозою хіба що Белла.
То її власний вибір, — зауважив Сем. — Але цього разу її вибір окошиться на нас усіх.
Я так не вважаю.
Ми не можемо ризикувати. Ми не дозволимо, щоб кровопивця полював у наших краях.
То звеліть їм забиратися, — мовив вовк, що був на моєму боці. То був Сет — ну звісно!
Щоб перекинути біду на інших? Коли кровопивці заходять на наші землі, ми вбиваємо їх незалежно від того, де вони полюють. Ми захищаємо всіх, кого можемо.
Це божевілля, — мовив я. — Ще сьогодні ми боялися поставити зграю під загрозу.
Сьогодні ми ще не знали, що наші родини в небезпеці.
Не можу повірити! Як ви збираєтеся вбити оту істоту, не вбиваючи Белли?
Жодного слова не пролунало, проте тиша була промовистішою за слова.
Я завив. Вона теж людина! Наш захист на неї не розповсюджується?
Вона й так помирає, — подумала Лі. — Ми просто прискоримо розв’язку.
Це була остання крапля. Оголивши ікла, я стрибнув геть від Сета — просто на його сестру. Я мало не вп’явся зубами в її ліву задню ногу, коли відчув Семові ікла на своєму боці — він тягнув мене назад.
Я завив від болю та люті й обернувся до нього.
Зупинись! — звелів він удвічі дужчим голосом Вожака.
На мить здалося, що піді мною підігнулися ноги. Я рвучко завмер, змушуючи ноги тримати мене хіба що зусиллям волі.
Він відвів погляд од мене. Лі, не смій виявляти до нього жорстокість, — звелів їй Сем. — Пожертвувати Беллою — це дуже висока ціна, і ми всі це визнаємо. Забирати людське життя суперечить усім правилам, які ми захищаємо. Важко робити виняток із цих правил. Тож ми всі оплакуватимемо те, що зробимо сьогодні.
Сьогодні? — шоковано повторив Сет. — Семе… гадаю, варто все ще раз добре обговорити. Принаймні порадитися зі старійшинами. Ти не можеш усерйоз штовхати нас на…
У цьому разі твою прихильність до Калленів ми не можемо підтримати. Часу на суперечки немає. І ти, Сете, вчиниш так, як тобі звелять.
Сетові передні ноги підігнулися, а голова схилилася під тягарем наказу Вожака.
Сем дедалі звужував коло довкруж нас двох.
Для такої справи потрібна участь усієї зграї. Джейкобе, ти наш найдужчий боєць. І ти битимешся разом із нами сьогодні. Я розумію, наскільки це для тебе важко, отож тобі доведеться зосередитися на їхніх бійцях — Емметі та Джаспері Калленах. Тобі не доведеться брати участь в… в усьому іншому. Квіл та Ембрі битимуться поруч із тобою.