Мовчки я спостерігала за тим, як він готує човен до відплиття, здивована, наскільки вправно й вільно він з усім порається, адже ж раніше він ніколи не згадував, що любить ходити на яхті. Проте, з іншого боку, він знається ледь не на всьому.
Ми вийшли у відкритий океан і попрямували на схід, а я швиденько подумки згадала все, що знала з географії. Наскільки я пригадувала, на схід від Бразилії нічого не було… хіба що Африка.
Але Едвард гнав уперед, а вогні Ріо поступово згасали, допоки зовсім не щезли десь позаду. На обличчі його грала знайома натхненна усмішка — її могла викликати тільки швидкість. Човен стрибнув у хвилю, і мене обдало морськими бризками.
Та нарешті цікавість, яку я намагалася притлумити стільки часу, взяла гору.
— Нам іще далеко плисти? — запитала я.
На нього зовсім не схоже — забути про те, що я людина, проте у мене так і крутилося в голові: невже він планує збавляти час на цьому човні?
— Ще з півгодини, — він поглянув на мої долоні, якими я вчепилася в сидіння, й посміхнувся.
Ну гаразд, подумала я. Кінець кінцем, він вампір. Може, ми прямуємо до Атлантиди.
Минуло двадцять хвилин. Крізь рев мотора Едвард гукнув мене на ім’я.
— Белло, поглянь от туди, — він указав кудись уперед.
Спершу я бачила хіба чорноту навкруги і білу місячну доріжку на воді. Проте я й далі вдивлялася в тому напрямку, куди він указував, і врешті розрізнила якусь чорну масу, яка вклинювалась у місячну доріжку на хвилях. Я примружила очі — силуети в темряві стали чіткішими. Чорна маса перетворилася на невисокий неправильний трикутник, один ріг якого випинався в море довгим жалом і нарешті губився в хвилях. Ми наближались, і я вже бачила, що краї його гойдаються, мов пера, у легкому морському бризі.
А тоді очі мої змінили фокус, і все стало на свої місця: попереду із води вистромлювався острівець, гойдалося пальмове гілля, а пляж яснів у місячному світлі.
— Де ми? — промурмотіла я, поки він змінював курс — обходив острів так, щоб підійти до нього з півночі.
Він почув мене, незважаючи на шум мотора, й розплився в широкій усмішці, що світилася в сяйві місяця.
— Острів Есме.
Човен різко зменшив швидкість і напрочуд точно пришвартувався до невеличкого доку, збудованого з дерев’яних колод, які в світлі місяця здавалися білими. Мотор стихнув, і запала цілковита тиша. Жодних звуків, окрім плюскоту хвиль, які билися в борти човна, та шелесту бризу у верховітті пальмових дерев. Повітря було теплим, вологим, запашним — наче пара у ванній після гарячого душу.
— Острів Есме? — перепитала я зовсім тихо, проте це все одно прозвучало заголосно й розколошкало нічну тишу.
— Це подарунок Карлайла — Есме дозволила нам скористатися ним.
Подарунок. Хто може собі дозволити дарувати острови? Я нахмурилася. Я й не замислювалася над тим, що Едвардова щедрість — то набута звичка.
Він витягнув валізи на док, а тоді повернувся назад, розпливаючись у своїй неймовірній усмішці, коли потягнувся по мене. Замість подати мене руку, він згріб мене на оберемок.
— А тобі хіба не варто дочекатися порогу, щоб тоді вже перенести мене? — запитала я, тамуючи подих, коли він легко вистрибнув із човна.
Він усміхнувся.
— Я прискіпливий у всьому.
Згрібши ручки обох величезних валіз однією рукою, а другою підхопивши мене, він поніс мене через док, а далі вздовж піщаної стежини, обабіч якої чорніли зарості.
Деякий час навкруги, серед схожих на джунглі заростів, було чорно, хоч в око стрель, але згодом я розрізнила попереду теплий вогник. А тоді усвідомила, що вогник — то будинок: два рівні й великі яскраві квадрати — вікна обабіч дверей, — й мене знову охопила паніка, мов перед виходом на сцену, — дужче, ніж будь-коли, набагато дужче, ніж коли я гадала, що ми прямуємо до готелю.
Серце моє гучно загупало об ребра, а подих, здалося, застряг у горлі. Я відчувала, що Едвард дивиться на мене, але сама не підводила на нього погляду. Я втупилася в порожнечу просто себе, проте не бачила нічого.
Він не питав мене, про що я замислилась, і це було на нього не схоже. Я здогадалася, що він, либонь, знервований анітрохи не менше за мене.
Він поставив валізи на ґанку попід портиком, щоб відчинити двері — вони були незамкнені.
Едвард подивився униз на мене, дочекавшись, поки я не погляну просто йому в очі, а тоді переступив поріг.
Він проніс мене через цілий будиночок, вмикаючи дорогою світло; ми обоє мовчали. Я неясно бачила хату — мені здалося, що як на такий острів вона була досить великою і начебто на диво знайомою. Я звикла до блідих кольорів, яким надавали перевагу Каллени; тут усе було по-домашньому. Проте я не могла зосередитися на деталях. Пульс стугонів у мене у вухах, і через це я все бачила наче в тумані.
Аж тут Едвард зупинився й увімкнув останню лампу.
Кімната була великою та білою, а дальня її стіна була зроблена здебільшого зі скла — звична декорація для вурдалаків. За шибкою місяць кидав яскраве сяйво на пісок, а на віддалі кількох кроків від будинку зблискували хвилі. Проте я заледве могла роздивитися щось із цього. Натомість я добре бачила здоровенне біле ліжко по центру кімнати, огорнене хвилястими хмарами москітних сіток.
Едвард поставив мене на ноги.
— Я піду… принесу багаж.
У кімнаті було занадто гаряче, духота була гірша, ніж тропічна ніч за вікном. Краплина поту миттю набрякла в мене на потилиці. Я ступала вперед, поки рука моя не торкнулася пінявої сітки. Чомусь мені здавалося дуже важливим переконатися, що все навколо — реальне.
Я не чула, як повернувся Едвард. Зненацька його зимна пучка ковзнула моєю шиєю, стираючи краплину поту.
— Тут трохи гаряче, — вибачився він. — Мені здавалося… так буде найкраще.
— Прискіпливий, — промурмотіла я собі під ніс, і він гигикнув. Це був нервовий смішок, незвичний для Едварда.
— Я намагався подбати про кожну дрібницю, щоб усе минулося… легше, — визнав він.
Я голосно ковтнула клубок у горлі, досі уникаючи його погляду. Чи в світі був іще хоч один такий медовий місяць?
Я сама знала відповідь. Ні. Не було.
— Цікаво, — повільно мовив Едвард, — може… ти… спершу хотіла б поплавати опівночі зі мною? — він глибоко зітхнув. А коли знову заговорив, голос його трохи вспокоївся: — І вода дуже тепла. Саме такий пляж, як ти любиш.
— Звучить незлецьки, — промовила я зривистим голосом.
— Певен, тобі сподобається кілька хвилин людських задоволень… Ми подолали далекий шлях.
Я дерев’яно кивнула. Я заледве почувалася людиною; може, кілька хвилин на самоті допоможуть чуттям повернутися.
Вуста його торкнулися моєї шиї якраз попід вухом. Він хихикнув, і його холодний подих лоскотнув мою розпашілу шкіру.
— Не барися занадто, місіс Каллен.
Я здригнулася на звук власного нового імені.
Його вуста ковзнули моєю шиєю нижче, аж до плеча.
— Я чекатиму на тебе у воді.
Він пройшов повз мене до скляних дверей, які виходили просто на піщаний пляж. Дорогою він звільнився від сорочки й кинув її на підлогу, а тоді вислизнув крізь двері в місячне сяйво. Душне солоне повітря увірвалося в кімнату.
Моя шкіра палала. Перша реакція — поглянути й перевірити, чи не зблискує полум’я. Ні, не зблискує. В усякому разі нічого видимого.
Я нагадала собі, що варто дихати, а тоді спотикаючись попрямувала до гігантської валізи, яку Едвард відчинив на стільниці низької білої шафки. Напевно, це моя, бо ж на самій горі лежить знайома косметичка, та ще й кругом багато рожевого кольору, хоча я й не могла впізнати жодної з речей. Поки я перебирала купи складеного ганчір’я, шукаючи чогось знайомого й зручного — може, старий спортивний костюм абощо, — я звернула увагу, що під пальцями шурхотить до біса шовкових стрічок і невагомого атлaсу. Білизна. Дуже делікатна білизна з французькими етикетками.
Я ще не знала, як саме й коли, проте одного дня Аліса відповість за це.
Я здалася й попрямувала у ванну кімнату, визирнула у довгасте віконце, яке виходило на той-таки пляж, що й скляні двері. І не побачила Едварда; гадаю, він плавав під водою, і не думаючи випливати на поверхню, щоб ковтнути повітря. Угорі в небі висів однобокий місяць, майже повня, і пісок біло блищав у його сяйві. Око моє вихопило якийсь рух — то Едвардів одяг гойдався на вітрі у розгіллі однієї з пальм.
Шкіра моя знову запалала.
Я кілька разів глибоко вдихнула й видихнула і підійшла до дзеркал понад умивальником. Вигляд я мала очікуваний — проспала ж бо в літаках цілий день. Я відшукала гребінь і чесала волосся на потилиці, поки кудли не розпрямилися, а гребінь не був повен волосся. Двічі я старанно почистила зуби. Тоді вмилася й поплескала водою собі на потилицю, яка палала в гарячці. Це було дуже приємно, і я заодно вимила руки, а тоді вирішила просто прийняти душ. Знаю, перед плаванням купатися — дурниця, проте мені треба було заспокоїтися, а гаряча вода — один із найнадійніших способів.
Крім того, мені спало на думку, що непогано було б і ноги поголити.
Коли я скінчила, схопила великий білий рушник із полички й загорнулася попід пахвами.
А тоді я зіткнулася з проблемою, про яку не подумала раніше. Що вдягати? Вочевидь, не купальник. Проте дивно було б убрати і звичний одяг. А про ті речі, які напакувала Аліса, не хотілося навіть думати.
Дихання моє знову пришвидшилося, а руки затремтіли — куди й поділася заспокійлива дія душу. Я почувалася наче п’яна, мною заволодівала непоборна паніка. Просто в рушнику я всілася на прохолодній кахляній підлозі й заховала голову поміж колін. Я тільки й молилася, щоб Едвард не пішов мене шукати, перш ніж я візьму себе в руки. Уявляю, що б він подумав, якби побачив мене отаку роздризкану. Він миттю переконає себе, що ми чинимо помилку.
Але я боялася зовсім не того, що ми чинимо помилку. Зовсім. Я боялася, бо гадки не мала, як діяти і з чого починати, я просто боялася виходити за двері назустріч незнаному. Особливо вбрана у французьку білизну. Я знала, що до цього ще точно не готова.
Відчуття було просто як в актора на сцені, який вийшов перед тисячну публіку й гадки не має, які в нього слова.
Як людям це вдається — проковтнути всі свої страхи й довірити без вагань комусь усі свої вади та страхи — комусь, хто виказав значно менше відданості, ніж Едвард мені? Якби отам надворі був не Едвард, якби я не знала кожнісінькою клітиною власного тіла, що він кохає мене так само палко, як я його, — безумовно і безперечно і, правду кажучи, безпричинно, — я б так і не змогла підвестися з підлоги.
Але там, надворі, був саме Едвард, отож я прошепотіла до себе: «Не будь боягузкою», — і змусила себе зіп’ятися на ноги. Я підтягнула рушник попід пахвами й цілеспрямовано промарширувала геть із ванної кімнати. Проминула валізу й ліжко, і не глянувши на них. І вийшла крізь відчинені скляні двері на дрібненький, як борошно, пісок.
Все навкруг було в чорно-білих барвах, місяць стер усі кольори. Я повільно йшла теплим піском і зупинилася поряд із покрученим деревом, де Едвард залишив свій одяг. Поклала руку на шорсткий стовбур і почекала, поки вирівняється дихання. Принаймні трошки вирівняється.
Я подивилася на хвилі, чорні у темряві, шукаючи Едварда.
Його неважко було знайти. Він стояв спиною до мене по пояс у воді й задивлявся на овальний місяць. Мертвотно-бліде світло місяця забарвило його шкіру в чисто-білий колір — білий як пісок, як сам місяць, — а волосся його стало чорним як океан. Він стояв без жодного руху, поклавши долоні на воду; невисокі хвилі розбивалися об нього, як об скелю. Я довго дивилася на м’які лінії його спини, плечей, рук, шиї, на його бездоганну постать…
Полум’я, яким горіла моя шкіра, більше не було мов яскравий спалах — то був повільний, глибокий вогонь, який змів і мою сором’язливість, і невпевненість. Я без вагань скинула рушник, залишивши його на дереві поряд із Едвардовим одягом, і ступила попід біле світло, котре й мене зробило такою самою блідою, як пісок.
Я не чула власних кроків, поки йшла до краю води, але гадаю, Едвард чув. Він не озирнувся. Ніжні бульбашки закипіли довкола моїх пальців на ногах — Едвард мав рацію стосовно температури води: вона була такою теплою, мов у ванні. Я ступила у воду, обережно ставлячи ноги на невидиме океанське дно, проте обережність і не була потрібна — пісок весь час був абсолютно гладеньким, тільки дно поступово знижувалося, коли я наближалася до Едварда. Я брела крізь невагому течію, поки не опинилася поруч, а тоді поклала свою руку на його долоню, яка гойдалася на воді.
— Яка краса, — мовила я, також підводячи очі до місяця.
— Непогано, — зауважив він, наче на нього це не справляло враження. Він помалу обернувся до мене обличчям; маленькі хвилі, здійняті його рухом, розбилися об мою шкіру. Очі його здавалися срібними на льодяному обличчі. Він перевернув руку, й наші пальці сплелися у воді. Вона була такою теплою, що на шкірі в мене не виступили мурашки від його холодного дотику.
— Але я не вживав би слова краса, — вів далі він, — коли ти стоїш поряд для порівняння.
Я усміхнулася самими кутиками вуст, а тоді підняла вільну руку — вона вже не тремтіла — й поклала йому на серце. Біле на білому — вперше ми пасували одне одному. Він ледве-ледве здригнувся від мого дотику. Дихання його пришвидшилося.
— Я обіцяв, що ми спробуємо, — прошепотів він, зненацька напружуючись. — Якщо… якщо я робитиму щось не так, якщо я завдам тобі болю, ти маєш одразу ж зупинити мене.
Я серйозно кивнула, не відводячи погляду від його очей. Я зробила ще один крок у воді та схилила голову йому на груди.
— Не бійся, — промурмотіла я. — Ми створені одне для одного.
І знагла мене просто затопило переконання, наскільки правдивими були мої слова. У цей момент усе було настільки бездоганно, настільки правильно, що навіть жодні сумніви не виникали.
Він пригорнув мене одною рукою, притискаючи до себе, — літо й зима. Здавалося, що кожен нерв у моєму тілі — то дріт під напругою.
— Назавжди, — погодився він, а тоді ніжно потягнув мене на глибину.
Зранку я прокинулася від пекучого сонця, яке лоскотало мені спину. Це був пізній ранок, може, навіть обід, я не була певна. Але окрім часу, все решта було ясним: я достеменно знала, де перебувала — у ясній кімнаті з великим білим ліжком, а крізь розчинені двері вливалось яскраве сонячне світло. Хмари москітної сітки пом’якшували сяйво.
Я не розплющувала очей. Я була занадто щаслива і боялася порушити це відчуття хоч і в дрібничці. Жодних звуків — тільки хвилі за вікном, наше дихання, моє серцебиття…
Я почувалася комфортно, навіть попри пекуче сонце. Едвардова прохолодна шкіра правила за чудовий контраст. Лежачи на його зимних грудях, відчуваючи на собі його руки, я почувалася легко й природно. Майнула випадкова думка: чого ж це я вчора так панікувала? Зараз усі мої страхи видавалися безпідставними.
Пучки його пальців легенько пробіглися вздовж мого хребта, і я збагнула, що він уже знає — я не сплю. Досі не розплющуючи очей, я міцніше обняла його за шию, тісніше притулилася до нього.
Він мовчав; пальці його блукали в мене по спині, легкими рухами він досліджував кожну нерівність на шкірі.
Я би з радістю пролежала так вічність, щоб не сполохати цю мить, проте тіло моє вимагало іншого. Я розсміялася — шлунок виявляв нетерпіння. Як прозаїчно — почуватися голодною після всього, що я пережила минулої ночі. Наче мене з захмарних висот скинули знову на землю.
— Чого смієшся? — пробурмотів він, досі погладжуючи мою спину. Звук його голосу, серйозного та хрипкого, приніс повінь спогадів про минулу ніч, і я відчула, як у мене миттю почервоніли обличчя й шия.
У відповідь на його питання у мене забуркотіло в животі. Я знову засміялася.
— Неможливо на довгий час перестати бути людиною.
Я чекала, що він посміється разом зі мною, проте він цього не зробив. І тоді крізь блаженство, яке затьмарювало мою голову, до мене повільно прийшло усвідомлення того, що там, за межами мого полум’яного щастя, хтось почувався інакше.
Я розплющила очі; найперше я побачила бліду, майже сріблясту шкіру його шиї, його підборіддя понад моєю головою. Щелепи його були міцно стиснені. Я звелася на лікті, щоб зазирнути йому в обличчя.
Він утупився в пінявий балдахін над нами, і поки я вивчала його суворі риси, навіть не поглянув на мене. Цей вираз вразив мене — крізь тіло наче електрику пропустили.