— Едварде, — мовила я, а в горлі застряг дивний клубок, — що сталося? Що не так?
— А ти ще питаєш? — голос його був жорсткий, цинічний.
Першою моєю інстинктивною реакцією, набутою за роки непевності, було шукати причини в собі. Я перебрала в голові все, що сталося, проте не могла згадати нічого гіркого, неприємного. Все минулося набагато простіше, ніж я собі уявляла: ми пасували одне одному, наче дві половинки цілого, складені докупи. Це принесло мені таємне задоволення: ми пасували фізично, не тільки духовно. Вогонь і лід якимсь чином співіснували, не руйнуючи одне одного. Ще одне підтвердження того, що ми були створені одне для одного.
Я не змогла згадати нічого, що спричинилося б до його теперішнього стану — такого суворого й холодного. Що ж я не помітила? Його палець розпрямив стурбовані зморшки в мене на чолі.
— Про що ти думаєш? — прошепотів він.
— Ти засмучений. Я не розумію. Чим я…? — я не змогла договорити.
Його очі застигли.
— Белло, тобі дуже боляче? Скажи правду — не намагайся нічого приховувати.
— Боляче? — перепитала я; з несподіванки я підвищила голос.
Він вигнув брову, проте вуста й далі були міцно стулені.
Я швидко оцінила свій стан, підсвідомо випростуючи тіло, напружуючи й розслаблюючи м’язи. Я була трошки напружена, та й м’язи нили, правда, проте значно дужчим було дивне відчуття, наче кістки мої роз’єдналися в суглобах і я наполовину перетворилася на медузу. І це відчуття не було неприємним.
І тоді я трошки розсердилася, адже він затьмарював мені цей найкращий з усіх моїх ранків своїми песимістичними припущеннями.
— З чого тобі взагалі це спало на думку? Я ще не ніколи не почувалася ліпше, ніж сьогодні.
Він заплющив очі.
— Припини.
— Припини що?
— Припини вдавати, що я не був чудовиськом, коли на це погодився.
— Едварде! — прошепотіла я, цього разу справді засмучена. Він намагався затьмарити мої світлі спогади, заплямувати їх. — Ніколи не кажи цього.
Він не розплющив очей — наче не волів мене бачити.
— Поглянь на себе, Белло. А потім скажи мені, що я не чудовисько.
Ображена, шокована, я бездумно послухалась і вчинила, як він сказав, — і зненацька хапнула ротом повітря.
Що сталося зі мною? Я не могла дібрати, що це за пухнастий білий сніг, який приклеївся до моєї шкіри. Я потрусила головою, і злива білого посипалася в мене з волосся.
Я підхопила один білий шматочок. То був пух.
— Чому я вся в пір’ї? — запитала я здивовано. Він нетерпляче видихнув.
— Ну, я покусав подушку. Чи дві. Але я ж не про це говорю.
— Ти… кусав подушку? Навіщо?
— Слухай, Белло! — він майже заричав. Узяв мою руку — дуже обережно — й витягнув її. — Поглянь на це.
Під білим пухом набрякали великі багряні синці на тлі блідої шкіри на моїй руці. Я пробіглася очима вздовж доріжки, яку формували синці від пальців і до плеча, а потім вниз до ребер. Я вивільнила руку, щоб помацати плямку на передпліччі. Під пучками вона щезла, а потім знову з’явилася. Вона трошки пульсувала.
Легенько, що я майже не відчувала його дотику, Едвард приклав долоню до синців на моїй руці, і малюнок його пальців збігся з багряним візерунком.
— О, — мовила я.
Я намагалася пригадати, що було, — пригадати біль, — але не могла. Не могла здумати жодної миті, коли його обійми здавалися занадто міцними, його руки — занадто дужими. Пам’яталося тільки: кортіло, щоб він пригортав мене ще міцніше, а коли він так і робив, я почувалася щасливою…
— Мені… так прикро, Белло, — прошепотів він, поки я роздивлялася синці. — Я знав, що так буде. Я не повинен був… — з горла його вихопився низький докірливий рик. — Мені так прикро, Белло, що цього й словами не описати.
Він затулив обличчя рукою і завмер.
Цілу довгу хвилину я вражено просиділа, намагаючись перетравити його біль — тепер я його розуміла. Проте це настільки суперечило моїм власним відчуттям, що я не могла їх скласти докупи.
Проте шок помалу минувся, нічого не полишивши по собі. Тільки порожнечу. Голова моя була цілком порожньою. Я не знала, що сказати. Як йому все правильно пояснити? Як зробити його таким самим щасливим, якою почувалась я зараз — чи радше мить тому?
— Едварде!
Він не ворухнувся.
— Едварде?
Ні руху. Що ж, тоді я виголошу монолог.
— А мені не прикро, Едварде. Мені… я навіть не можу пояснити. Мені так добре, я щаслива. І навіть більше. І не сердься. Не сердься. Зі мною справді все га…
— Тільки не кажи гаразд, — голос його був холодний як лід. — Якщо ти не хочеш довести мене до божевілля, не кажи, що з тобою все гаразд.
— Але ж так і є, — прошепотіла я.
— Белло, — майже застогнав він, — не треба.
— Ні, Едварде, це тобі не треба.
Він прибрав руку, і його золоті очі змучено подивилися на мене.
— Не руйнуй моменту, — мовила я. — Я. Просто. Щаслива.
— Я вже й так усе зруйнував, — прошепотів він.
— Припини, — рявкнула я.
Я почула, як він скреготнув зубами.
— Ет! — зітхнула я. — Чого ж ти й досі не навчився читати мої думки? Як незручно бути ментально німою!
Його очі здивовано розширилися, попри його вбивчий гумор.
— Це щось новеньке. Ти ж рада, що я не вмію читати твоїх думок.
— Не сьогодні.
Він подивився на мене довгим поглядом.
— Чому?
Я в розпачі піднесла над головою руки, відчувши в плечах дискомфорт, який намагалася проігнорувати. Долоні мої з лунким виляском впали йому на груди.
— Тому що все твоє занепокоєння як рукою б зняло, якби ти міг прочитати, що саме відчуваю я зараз! Чи принаймні відчувала п’ять хвилин тому. Я була просто щаслива. Я була на вершині блаженства. А зараз… ну, зараз я, м’яко кажучи, засмучена.
— Але ж ти повинна на мене сердитися.
— Ну, гаразд, я сердита. Тобі легше?
Він зітхнув.
— Ні. Зараз мені ні від чого не стане легше.
— Ось, — вибухнула я. — Ось чому я сердита. Ти руйнуєш мені задоволення, Едварде.
Він закотив очі й похитав головою.
Я зробила глибокий вдих. Зараз я відчувала дискомфорт, проте біль був несильним. Наче я вчора натягалася важкого. Ми з Рене практикували це, коли в неї був черговий напад жаги удосконалити фігуру. Шістдесят п’ять поштовхів із десятьма фунтами [6] в кожній руці. Наступного дня я не могла ходити. А сьогодні я й уполовину не почувалася так, як того разу.
Я проковтнула роздратування і змусила голос звучати заспокійливо.
— Ми ж знали, що може що завгодно статися. Я гадала, про це було домовлено. І взагалі — насправді все минуло набагато легше, ніж я собі уявляла. А оце — просто дурниця, — я провела пальцями по вкритій синцями руці. — Гадаю, для першого разу, коли не знаєш, як воно буде, ми чудово впоралися. А ще трохи попрактикуємося…
Раптом вираз його обличчя став таким сердитим, що я обірвала себе на півслові.
— Домовлено? Ти цього чекала, Белло? Ти чекала, що я зроблю тобі боляче? Ти гадала, що буде ще гірше? І ти вважаєш, що експеримент удався, бо й досі, по всьому, можеш ходити? Нема поламаних кісток — вважай, перемога?
Я дочекалася, щоб він виговорився. Далі я пождала, поки вирівняється його дихання. Коли очі його заспокоїлися, я відповіла, і говорила я повільно й чітко:
— Я не знала, на що очікувати. Але я точно не чекала, що все буде так… так… просто чудово й ідеально, як було, — я стишила голос до шепоту й перевела погляд із його очей на власні руки. — Тобто не знаю, як було тобі, але так було мені.
Холодний палець знову підвів мою голову.
— То ти за це хвилюєшся? — запитав він крізь зуби. — Що мені не було добре?
Я досі не піднімала очей.
— Я знаю, наші відчуття різні. Ти ж не людина. Я просто намагалася тобі пояснити, що для людини… ну… в житті навряд чи є кращі моменти.
Він так довго мовчав, що зрештою я змушена була підвести на нього погляд. Обличчя його стало м’якшим, замисленим.
— Здається, я маю ще за дещо вибачитися перед тобою, — нахмурився він. — Я й не думав, що ти можеш сприйняти те, як я почуваюся через біль, якого завдав тобі, за прояв того, що минула ніч не була… ну… найкращою з ночей у моєму житті. Але я не можу так вважати, адже тобі я завдав…
Я усміхнулася кутиками вуст.
— Справді? Найкращою в житті? — перепитала я тоненьким голосом.
Він узяв моє обличчя в долоні, досі заглиблений у себе.
— Я побалакав із Карлайлом потому, як ми з тобою уклали угоду, сподіваючись, що він мені порадить. Звісно, він попередив мене, що для тебе це буде дуже небезпечно, — тінь пробігла його обличчям. — Але він вірив у мене — вірив, а я не заслуговую на це.
Я хотіла заперечити, але він поклав два пальці мені на вуста, перш ніж я встигла вимовити бодай слово.
— А ще я запитав у нього, на що мені чекати. Він не знав, як саме я почуватимуся… адже я вурдалак, — він кволо усміхнувся. — Карлайл сказав мені, що це почуття — напрочуд потужне, ніщо з ним не зрівняється. Він пояснив мені, що фізичним коханням не варто легковажити. Оскільки у нас темперамент майже не змінюється з роками, сильні емоції можуть безповоротно переродити нас. Але, докинув він, мені не варто цим занадто перейматися, адже ти вже й так змінила мене докорінно, — на цей раз його усмішка була значно щирішою. — А ще я побалакав зі своїми братами. Вони пояснили мені, яке це задоволення. За силою воно поступається хіба що задоволенню напитися людської крові, — зморшка перетнула його чоло. — Але ж я пробував твою кров на смак, проте навряд чи в світі є кров краща, ніж це… Ні, я не вважаю, що вони помиляються. Просто в нас було щось інше. Щось більше.
— Так, то було більше. То було все.
— Але це не змінює головного: це було неправильно. Навіть якщо ти справді почувалася так, як кажеш.
— А що це все означає? Ти що, намагаєшся сказати, я все вигадала?
— Щоб применшити мою провину. Белло, я не можу не зважати на очевидні речі. І не можу забувати, як ти завжди намагаєшся виправдати мене, коли я накою помилок.
Я твердо взяла його за підборіддя й нахилилася так близько, що обличчя наші завмерли в кількох дюймах [7] одне від одного.
— А тепер послухай мене, Едварде Каллен. Я нічого не вдавала заради тебе, ясно тобі? Я навіть не здогадувалася, що тебе треба розраджувати, аж поки ти не затіяв усю цю розмову. Я ще ніколи в житті не почувалася такою щасливою — навіть тоді не була такою щасливою, коли збагнула, що ти кохаєш мене більше, ніж хочеш мене убити, чи того ранку, коли я прокинулася, а ти вперше чекав на мене… І навіть коли я почула твій голос у балетній залі… — (Едвард здригнувся на згадку про мою тісну сутичку з вурдалаком-мисливцем, але я не зупинялася). — Чи коли ти сказав «Так» на весіллі і я усвідомила, що якимсь дивом отримала тебе назавжди. Це найщасливіші мої спогади, а сьогоднішні почуття — найкращі з них. Отож тобі доведеться змиритися.
Він торкнувся зморшки в мене між бровами.
— А зараз я роблю тебе нещасливою. А цього я точно не хочу.
— Тоді сам не будь нещасливим. Бо з усього, що сталося, тільки це неправильно.
Його погляд застиг, а тоді він глибоко зітхнув і кивнув.
— Ти маєш рацію. Минуле в минулому, і його не в моїй владі змінити. Який сенс моєму кепському гумору псувати тобі чудовий час? Я все зроблю, щоб ти була щасливою.
Деякий час я підозріло вивчала його обличчя, й нарешті він безхмарно усміхнувся.
— Все, тільки щоб я була щасливою?
Щойно я це сказала, у животі в мене знову забурчало.
— Ти голодна, — швидко мовив Едвард. Він вистрибнув із ліжка, здіймаючи хмару пір’я. А мені це дещо нагадало.
— Отож. І з якого дива ти вирішив подерти подушки Есме? — спитала я, сідаючи в ліжку та струшуючи з себе пух.
Він уже встиг натягнути вільні штани-хакі та стояв біля дверей, куйовдячи волосся, щоб і собі витрусити кілька пір’їнок.
— Не певен, що вчора я взагалі що-небудь вирішував, — пробурмотів він. — Пощастило, що мені попалася подушка, а не ти, — він зробив глибокий вдих, а тоді похитав головою, наче намагався відігнати чорні думки. Цілком щира усмішка розквітла на його обличчі, але я була певна, що ця усмішка вартувала йому неабияких зусиль.
Я обережно сповзла з ліжка і ще раз потягнулася — тепер біль у м’язах та синцях став відчутнішим. Краєм вуха я почула, як Едвард затамував подих. Він відвернувся, так стиснувши кулаки, що кісточки побіліли.
— Невже я маю такий жахливий вигляд? — спитала я, намагаючись додати в голос легковажності. Едвард знову дихав рівно, проте так і не обернувся до мене, певно, щоб приховати вираз обличчя. Я вирушила у ванну, аби переконатися на власні очі.
Я поглянула на своє оголене тіло у великому, на повен зріст дзеркалі, що ховалося за дверима.
Бували в мене й гірші часи. Що таке легка тінь на щоці, припухлі вуста? Бо в цілому обличчя було нормальним. Решта ж тіла була розфарбована в сині та багряні барви. Я зосередилася на синцях, які найважче приховати, — на руках та плечах. Не такі вже й страшні. Шкіра в мене ніжна, отож коли з’являється синець, я рідко можу згадати, звідки він узявся. Звісно, ці синці тільки набрякають. Завтра вони матимуть гірший вигляд. А це не полегшить становища.
А тоді я поглянула на своє волосся — і застогнала.
— Белло? — він опинився поруч, не встигла я й звуку зронити.
— Я оце зі свого волосся ніколи не витрушу! — вказала я на голову, яка схожа була на куряче сідало. І взялася вибирати пір’я.
— Це так схоже на тебе — турбуватися про волосся, — буркнув він, але теж став позаду й почав вибирати пір’я, причому набагато вправніше.
— Як тобі вдається стримувати сміх? У мене такий кумедний вигляд!
Він не відповів — просто копирсався у волоссі. Але я й так знала відповідь: коли він у такому гуморі, ніщо не зможе його насмішити.
— Нічого так не вийде, — зітхнула я за хвилину. — Пір’я мов приклеїлося. Спробую просто вимити, — я обернулася й обвила руками його за пояс. — Ти хочеш мені допомогти?
— Ні, ліпше зрихтую тобі щось попоїсти, — тихо відповів він і ніжно розплів мої обійми. Він зник, як завжди, миттєво — я тільки зітхнула.
Схоже, мій медовий місяць закінчився. Від цієї думки в горлі став клубок.
Коли я нарешті майже позбулася пір’я і вдягнула незвичну білу бавовняну сукню, яка приховала більшість фіолетових плям, босоніж я потупцяла на запах смажених яєць із беконом, присипаних сиром.
Едвард стояв перед плитою з нержавіючої сталі та знімав омлет на тоненьку блакитну тарілку, яка вже чекала на столі. Від смачного запаху в мене закрутилося в голові. Відчуття було, що я з’їла б і тарілку, і пательню; в животі бурчало.
— Ось, — мовив Едвард. З усмішкою він обернувся до мене й переставив тарілку на маленький кахляний столик.
Я всілася на одному з металевих стільців і миттю взялася до паруючої яєшні. В горлі аж пекло, проте я не зважала.
Едвард сів навпроти мене.
— Мабуть, я рідко тебе годую.
Я проковтнула й нагадала йому:
— Я спала… До речі, дуже смачно. Непогано як на когось, хто сам не їсть.
— З телевізора навчився, — кинув він і подарував мені мою улюблену криву посмішку.
Я була рада побачити її — рада, що він знову став схожим на себе.
— А звідки яйця?
— Я попросив бригаду, яка тут прибирала, накупити харчів. Таке тут уперше, між іншим. Треба їм сказати, щоб пір’я прибрали… — він не договорив, а погляд його застиг десь понад моєю головою. Я мовчала, боячись бовкнути зайве, що знову його засмутить.
Я з’їла все до крихти, хоча наготував він як на двох.
— Дякую, — мовила я потому. І нахилилася через стіл, щоб поцілувати його. Він автоматично відповів на поцілунок, а тоді раптом напружився й відхилився.
Я заскреготіла зубами, і питання, яке я хотіла поставити, прозвучало більш як звинувачення: