Правда
Від перекладача
Нижчеподаний текст завдячує своєю появою журналістці Наталці М., чудовому організатору, справжньому професіоналові та, як це не дивно за таких чеснот, дуже хорошій людині.
Точніше, не їй самій, а тому фактові, що серед вкрай нечисленних недоліків Наталки є такий, як незнання англійської мови. Натомість однією з більш ніж численних вад автора цих рядків є звичка немилосердно вантажити приятелів та колег усім тим, що йому, авторові, здається цікавим — в цілковитій незалежності від того, чи це здається цікавим зазначеним приятелям та колегам.
Саме тому співробітникам Інтернет-видання «Форпост» свого часу довелося витерпіти чимало його спроб переповісти цю з усіх боків повчальну книгу. Як справжній вождь, що завжди поділяє долю свого народу, найбільше від цього постраждала головний редактор «Форпосту» — тобто вже згадана Наталка.
Та врешті-решт до автора цих рядків дійшло, що переказування навіть хорошої книги аж ніяк не замінює прочитання навіть поганої. Відтак він, тобто автор цих рядків, прийняв рішення: перекладу! І презентую переклад Наталці. Скажімо, на день народження. Типу оригінально, а головне, нічого не коштує.
На той момент до Наталчиного дня народження лишалось півроку. Відтоді й до сьогодні, коли переклад завершено, вичитано й оздоблено коментарями, вона відсвяткувала не лише той свій день народження, але і власне весілля, народження сина та переїзд… Ніколи не сподівайтеся вчасно подарувати людині щось, зроблене своїми руками (чи головою), якщо це «щось» ви вже не робили раніше — хоча б із десяток разів.
Вживаючи слово «переклад», ваш покірний слуга цілком свідомий того факту (і хоче, щоб його усвідомив і читач), що насправді йдеться про щось середнє між перекладом та переказом. Коли вже на першому десяткові сторінок перекладач, у прагненні максимально наблизити текст до звичних нам реалій, українізував гномське прізвище «Goodmountain» («Доброгір») до «Вернигори», стало ясно, що буква не має жодного шансу. Про дух не ризикну й думати.
Втім, виправданням може служити те, що перекладач не переслідував ані освітніх, ані пропагандистських, ані комерційних цілей. Звісно, останнє йому і не вдалося б — популяризація іноземних творів українською мовою в сучасній Україні взагалі рідко приносить щось, крім головного болю. (Звичайно, доки на тих, хто займається створенням текстів українською, не звернули пильнішої уваги наші нові можновладці; але навіть коли це нарешті станеться, то, гадаю, попервах нас лише штрафуватимуть. Хоча не можна виключити, що до рецидивістів одразу ж почнуть застосовувати обмеження волі та/або адміністративний арешт;).
В кожному разі, автор страшенно радий, що, беручись до роботи, не знав про існування російських перекладів «Правди». Наважитись повністю прочитати ці переклади, що являють собою сукупність типово англійських конструкцій, викладених російськими словами, він не може й досі.
На завершення залишається сказати, що для особливо зацікавлених читачів в кінці подано перелік оригінальних імен та топонімів, а також кілька пратчеттівських жартів та зворотів. Частково вони наводяться й у примітках, вміщених після власне тексту. Ці примітки перекладача позначені цифрами — на відміну від зносок, які позначені зірочкою і зроблені самим Пратчеттом, а відтак являють собою невід’ємну частину книги.
Ось вам вся правда, як є — нехай же вона, як вчить Террі Пратчетт, зробить нас вільними.
P. S. Наталко, з днем народження, чи що…
Олександр Михельсон
Від автора
Інколи письменник-фантаст із подивом зауважує, як неймовірно влаштовано реальність. Наприклад, дії, до яких вдаються під час паводків в Анк-Морпорку, один в один подібні до методів, що їх використовували в місті Сіетл, штат Вашингтон, аж до кінця ХІХ сторіччя. Можете з’їздити преконатись; заразом спробуєте чудову юшку з молюсків.
Чутка поширилась містом, як пожежа (котрі помітно почастішали в Анк-Морпорку відтоді, як громадяни дізнались про значення слів «страхування на випадок пожежі»).
Гноми вміють перетворювати свинець на золото…
Вона збурила затхле повітря Кварталу алхіміків, мешканці якого століттями намагались зробити те саме — і щиро вірили, що вправляться до завтра, щонайбільше до наступного вівторка… ну, в крайньому разі, до кінця місяця.
Вона змусила губитися в здогадах чаклунів Невидної Академії {1}, де достеменно знали, що будь-який елемент справді можна перетворити на інший — от тільки наступного дня все стане як раніше, тож яка в тому користь?
Вона скочила в покручені, вкриті рубцями, а часом і геть відсутні вуха членів Гільдії злодіїв. Ці ні про що замислюватись не стали, а стали сталити свої фомки; їх ніколи не обходило, звідки бралося золото — головне, щоб воно бралося тобою!
Гноми вміють перетворювати свинець на золото…
Чутка досягла холодних, але неймовірно чутливих вух Патриція. І то дуже швидко, бо важко лишатись правителем Анк-Морпорку, не отримуючи новини першим.
Патрицій зітхнув, занотував почуте й додав нотатку до купи інших.
Чутка досягла загострених вух гномів.
— Ми справді це вміємо?
— Хай мені грець, коли я знаю. Особисто я не вмію.
— Авжеж, але якби ти вмів, ти б не сказав. Особисто я не сказав би, якби вмів.
— То ти вмієш?!
— Ні!
— А-га!..
О десятій годині чутка досягла вух міської Варти — точніше, Вартових, що чергували при міській брамі цього крижаного вечора.
Чергування при брамі Анк-Морпорку не полягало у зборі мита за в’їзд. Головним чином воно полягало в байдужому змахові рукою — проїзди! — кожному, хто бажав би потрапити до міста. Але мало хто рвався потрапляти куди б то не було в цій туманній нічній холоднечі.
Вартові щулилися під козирком на брамовій арці, пускаючи по колу вогку сигарету.
— Не мона перетворяти шось одне на шось друге, — сказав капрал Гноббс. — Алхіміки вже скіки років не можуть.
— Ну, мона, примірно, перетворити хату на дірку в землі, — зауважив сержант Колон.
— Так я ж про шо й кажу, — підхопив капрал Гноббс. — А на шось інше — не вийде. Це все зв’язано з цими, як його… з елементами. Мені один алхімік розказував. Все зроблено з елементів, правильно? Земля, Вода, Повітря, Вогонь і… ну, короче.
Він потупцював на місці, намагаючись хоч трохи зігріти ноги.
— Якби хтось міг перетворяти свинець на золото, це б усі робили, — завершив він.
— Чаклуни можуть, — сказав сержант Колон.
— Ах, чаклуни, — проговорив Гноббс таким тоном, що розмова припинилася.
Величезна фіра, гуркочучи, виплила з хмар жовтавого туману і, хитаючись, проїхала під аркою. При цьому вона обляпала Колона грязюкою з однієї з калабань, що споконвіку були невід’ємною рисою анк-морпоркських шосе.
— Трикляті гноми, — процідив той услід возові. Але не дуже голосно.
— Їх ціла купа штовхає того воза, — замислено промовив капрал Гноббс.
Фіра, нахилившись, повільно завернула за ріг і зникла з очей.
— Мабуть, золото повезли, — припустив Колон.
— Ги. Атож.
Врешті-решт, чутка досягла вух Вільяма де Ворда. У певному сенсі там вона й лишилася, оскільки він старанно її записав.
То була його робота. За це леді Марголотта з Убервальду надсилала йому п’ять доларів на місяць. Удова квірмійського герцога теж надсилала йому п’ять доларів. Так само чинили Веренц, король Ланкру, та кілька інших вельмож Крайгір’я. Так само робив і шариф Аль-Халі, хоча в його випадку платнею було пів-воза фігів двічі на рік.
Вільям волів уважати, що має шляхетний рід занять. Все, що він мусив зробити — це дуже акуратно написати одного-єдиного листа, скалькувати написане на самшитову дощечку, надану паном Кріпслоком, гравером з вулиці Вправних ремісників, а тоді сплатити панові Кріпслоку двадцять доларів, аби той акуратно все це вирізьбив і зробив п’ять відбитків тексту на паперових аркушах.
Звісно, все треба було робити вкрай уважно, з пробілами після «Моєму Вельможному Клієнтові» та іншими подібними пeресторогами (пробіли заповнювались пізніше). Але навіть з вирахуванням витрат йому лишалася на місяць добра частка від тридцяти доларів, зароблених менше ніж за один день.
Скромний парубок без особливих зобов’язань може на тридцять-сорок доларів прожити в Анк-Морпорку місяць. (Він завжди продавав фіги, бо хоча людина й може сидіти на фіговій дієті, дуже скоро вона забажає чого-небудь іншого).
І завжди то тут, то там підверталась нагода підзаробити. Для багатьох громадян Анк-Морпорку світ письма був чимось заборонним, примарним, таємничим і не дуже пристойним. Але якщо їм вряди-годи таки треба було довірити справи паперу, мало хто міг пройти рипучими сходами повз табличку «Вільям де Ворд. Листи та Записи».
Взяти гномів. Гноми постійно прибували до міста в пошуках роботи, і перше, що вони робили — це надсилали листи додому, повідомляючи, як добре їм ведеться. Це було священною традицією, навіть якщо даному конкретному гномові велося настільки недобре, що він мусив харчуватися підкладкою власного шолома. Тож пан Кріпслок зробив спеціальний запас у кількадесят листів, де треба було лише заповнити по кілька пробілів для цілковитої відповідності замовленню.
Люблячі гноми-батьки на гірських пасмах як скарб зберігали листи, схожі десь на таке:
«Любі [Мамо й Тату],
Отож, я прибув сюди успішно і зупинився, заадресою [Вулиця Півнедзьоба, 109, Анк-Морпорк]. Все добре. Я отримав добру роботу у [пана В. Д. В. Нудля, комерсанта] і тепер дуже, скоро, почну заробляти справді добрі гроши. Я памятаю всі ваші добри поради і не пйу в барах, та, не звязуюся з Тролями. Отакі справи, тепер маю йти, з нетерпіньям чекаю зустрічі з вами та [Емелією], вашлюблячий син
[Томас Мордобій]»
…котрий зазвичай диктував усе це, п’янувато гойдаючись на стільці.
За таку роботу легко давали двадцять пенсів, і в якості додаткової послуги Вільям старанно пристосовував граматику під клієнтів, дозволяючи їм заразом і власну пунктуацію.
Цього конкретного вечора Вільям сидів у крихітному кабінеті над приміщенням Гільдії заклиначів, і дощова вода дзюрчала у водозливах за вікнами його найманої квартири. Він старанно писав, краєм вуха слухаючи безнадійно, але ретельно повторювану розминку: поверхом нижче початківцям з іще не розробленою артикуляцією проводили вечірні курси.
«— …уважно. Готові? Гаразд. Ґудзик. Ґава.
— Ґудзик. Ґава, — апатично-монотонно зумерив клас.
— Ґава. Ґудзик.
— Ґава. Ґудзик.
— Чарівне слово…
— Чарівне слово…
— Фазаммм. Ось так. Хе-хе.
— Фазаммм. Ось так. Хе-хе…»
Вільям поклав перед собою свіжий аркуш, нагострив нове перо, кілька секунд подивився у стіну й записав так:
«І насамкінець: хоча це й дещо кумедно, подейкують, ніби гноми навчилися перетворювати свинець на золото. Ніхто не знає, звідки пішла така чутка, але гноми, потрапляючи до міста у своїх законних справах, повсякчас чують вигуки, напр.: «Агов, малий, покажи-но, як ти робиш золото!». Втім, так чинять лише селюки, бо всі інші тут знають, що чекає на того, хто обізве гнома «малим». Тобто нагла смерть.
Щиро Ваш, В. де Ворд».
Він завжди волів завершувати новини на оптимістичній ноті.
Потому він приніс самшитову дощечку, запалив ще одну свічку і поклав листа, донизу текстом, на самшит. Натискаючи на аркуша вигнутим боком ложки, він перебивав чорнильний напис на матрицю — а відтак, тридцять доларів та достатня для шлункового розладу кількість фігів були все одно що в кишені.
Він занесе це до пана Кріпслока увечері, забере копії після неквапного ланчу завтра, і, якщо не станеться чогось надзвичайного, відішле їх ще до середини тижня.
Вільям вдягнув пальто, обережно загорнув дощечку в шматок провощеного паперу й ступив у крижану ніч.
Світ складається з чотирьох елементів: Землі, Повітря, Вогню й Води. Це — факт, відомий навіть капралові Гноббсу.
Також це — помилка.
Існує п’ятий елемент, і зазвичай він зветься Несподіванкою.
Наприклад, гноми навчилися перетворювати свинець на золото у важкий спосіб. Відмінність його від легкого полягає в тому, що важкий спосіб працює.
Гноми, докладаючи нелюдських, чи то пак — негномських зусиль, штовхали свою перевантажену рипучу фіру вулицею, вдивляючись у туман. Фіра обмерзала, і їхні бороди бралися кригою.
Все, що було треба — це одна замерзла калабаня.
Стара добра тітонька Фортуна. Ви таки можете на неї покластися.
Туман густішав, перетворюючи вуличні вогні на плями тьмяного світла та притлумлюючи всі звуки. Сержантові Колону та капралові Гноббсу було ясно, що жодна варварська орда не внесла завоювання Анк-Морпорку в свої плани на цей вечір. Вартові на це не ображалися.
Вони зачинили браму. Це була не така вже й велика справа, як можна було би подумати, оскільки ключі було загублено казна-коли. Спізнілі прибульці зазвичай кидали через міські мури камінці; вони цілились у вікна знайомих, що погодились би підняти засува.
Вважалося, що іноземні загарбники в разі чого не знатимуть, у які вікна кидати камінцями.
Потому двоє вартових попленталися через бруд і перегній до Річкової Брами, крізь яку мала честь входити до міста річка Анк. Вода в темряві була непомітна — тільки вряди-годи під парапетом примарною плямою пропливала крижина.
— Стривай, — мовив Гноббс, коли вони вже поклали руки на корбу підйомної решітки. — Там унизу хтось є.
— В річці? — спитав Колон.
Він прислухався. Далеко внизу почулось рипіння весла.
Сержант Колон склав долоні рупором і прокричав традиційний бойовий клич правоохоронців усіх часів та народів:
— Гей, ти!
Кілька митей не чулось ані звуку, крім вітру та води. Потім долинув голос:
— Так?
— Загарбуєш місто, чи що?
Знову запала пауза.
— Ще?
— Що «ще»? — гукнув Колон, відмовляючись здаватись.
— Ще які є варіанти?
— Не гай мого часу! Ти там, на човні, загарбуєш місто?
— Ні.
— Звучить щиро, — сказав Колон, котрий, з огляду на погодні умови цієї ночі, радо повірив би на слово будь-кому. — Тоді ворушися, бо ми збираємось зачинити ворота.
Ще за мить плюскотіння весел відновилося, віддаляючись за течією.
— Гадаєш, достатньо було просто поставити йому це питання? — поцікавився Гноббс.
— Ну, а кому ж іще його ставити?
— Та ясно, але…
— Гноббі, це був малесенький човник. Звісно, коли ти хочеш спуститися цією чудовою стежкою до самісінької дамби…
— Ні, сержанте!
— Тоді ходім до казарми, добро?
Поспішаючи до гравера Кріпслока, Вільям підняв комір. Завжди заюрмлені вулиці знелюдніли. Поткнути носа за двері наважувались лише ті, кого підштовхували найневідкладніші справи. Схоже було, що зима наближається справді мерзенна — гаспаччо із крижаного туману, снігу та вічного анк-морпоркського смогу.
В око йому впала пляма світла з вікна Гільдії годинникарів. На її тлі вималювалась низька згорблена постать.
Він наблизився.
Слабка подоба людського голосу безнадійно прошелестіла:
— Бажаєте гарячих перепічок?
— Пане Нудль? — спитав Вільям.
Нудль на прізвисько «Від-Душі-Відриваю», чи просто «ВДВ», найпідприємливіший та найнеуспішніший підприємець Анк-Морпорку, поглянув на Вільяма поверх свого візочка з гарячими сосисками. На застигаючому смальці шипіли сніжинки.
Вільям зітхнув.
— Ви працюєте допізна, пане Нудль, — ввічливо промовив він.
— Ах, пане де Ворде, зараз такі кепські часи для торгівлі перепічками, — пожалівся Нудль.
— Еге ж, як подумаєш, то аж нудить, — вставив Вільям.
Він не міг би стриматись і за сотню доларів та баржу фігів.