— Глобальна економічна криза, звуження ринків, — вів своєї Нудль, надто пригнічений, аби щось помітити. — Схоже, не так багато нині бажаючих придбати перепічку.
Вільям зазирнув до візочка. Якщо Нудль-ВДВ брався до продажу гарячих перепічок, це був достеменний знак, що його амбітніші задуми знову пішли за вітром. Продаж перепічок на вулицях у певному сенсі був основою Нудлевого існування, якої він завжди намагався позбутися, але до якої постійно повертався в міру того, як зазнавали краху його чергові починання. І це було ганебно, оскільки Нудль був пречудовим продавцем перепічок. Інакше й бути не могло, враховуючи, що його натура цілком відповідала натурі його товару.
— Треба було мені отримати добру освіту, як от ви, — засмучено сказав Нудль. — Гарна робота в теплому приміщені й ніяких фізичних трудів. Якби я мав добру освіту, я міг би знайти свою нищу.
— Нищу?
— Це мені розповідав один із тих чаклунів, — пояснив Нудль. — У всього є нища, ну, ви знаєте. Тобто ніби своє місце. Для чого все існує.
Вільям кивнув. Він тямив у словах.
— Ніша? — спитав він.
— Щось таке, ага, — Нудль зітхнув. — Я ж прохлопав можливість із семафорами, знаєте. Просто не помітив, до чого йде. А тут гульк — і всі вкладають у семафорні компанії. І мають величезні гроші. А мені не щастить, усе просто від душі відриваю. Хоча я вже намагався пробувати навіть той Фанг-Шуй… Чисте тобі кляте невезіння.
— А от мені однозначно допомогло, коли я пересунув крісло на робочому місці, — сказав Вільям.
Свого часу він заплатив за цю пораду два долари. Заразом йому порадили закривати кришку у вбиральні, щоб у живіт бува не залетів Дракон Печалі.
— Ви були моїм першим покупцем, і я вам за це вдячний, — сказав Нудль. — Я був так добре приготувався, у мене ж усе було розташовано для найповнішої гармонії — і тут… Все ляпнуло. Клята карма знову мене опустила.
— До того ж, минув цілий тиждень, доки пан Пасмур знову почав ходити, — зауважив Вільям.
Випадок із Нудлевим другим покупцем виявився вельми корисним для його новинного листа, що цілком компенсувало втрату двох доларів.
— Звідки ж я знав, що Дракон Печалі справді існує, — похнюпився Нудль.
— Не думаю, що він існував, доки ви його в цьому не переконали, — сказав Вільям.
Нудль трохи просвітлішав.
— Ах, кажіть собі що хочете, але я таки справді гарно продаю ідеї. Чи вдасться мені переконати вас, що смачненька гаряча перепічка — це саме та ідея, яка опановує зараз ваш розум?
— Власне, я збирався пошвидше дістатися до… — почав Вільям, і раптом затнувся. — Ви не чули, щойно хтось кричав?
— У мене ще десь є трохи холодних пиріжків зі свининою, — сказав Нудль, порпаючись у своєму візку. — І я пропоную серйозну знижку, адже…
— Я точно щось чув, — сказав Вільям.
Нудль прислухався.
— Наче якийсь гуркіт?
— Авжеж.
Вони втупилися в місиво туману, що повільно ворушився уздовж усього Брод-Вею.
Туману, який раптом окреслився величезним, критим парусиною возом, що рухався невпинно і дуже, дуже швидко.
Останнім, що почув Вільям, був чийсь крик:
— Спиніть верстат!!! {2}
Чутка, пришпилена Вільямовим пером до паперу, ніби метелик до картону, не потрапила до вух деяких осіб, оскільки вони мали на думці інші, значно неприємніші речі.
Їхній човник ковзав водами Анку, котрі з шипінням змикалися за його кормою.
Над веслами скоцюрбились двоє. Третій сидів на носі човна. Час від часу він бурмотів що-небудь на кшталт «мені ніс свербить».
— Просто дочекайся, доки прибудемо, — сказав один з веслярів.
— Ви б мене краще знову пустили на землю. Він справді свербить.
— Ми тебе пускали на землю, коли спинялись вечеряти.
— Тоді він не свербів.
Другий весляр сказав:
— Мля. Може, йому ще раз заїхати веслом в головешку, пане Шпилько?
— Гарна думка, пане Тюльпане.
У темряві почулось глухе «бух!».
— Ай.
— А тепер ша, друже, бо пан Тюльпан може розгніватись.
— Оце чиста правда, мля.
Почувся звук, як від роботи стаціонарного насосу.
— Гей, помалу з тим лайном, га?
— Воно ж мене ще не вбило, пане Шпилько.
Човен грузько ткнувся в маленьку занедбану пристань. Висока постать того, кому пан Шпилька щойно приділив стільки уваги, вистрибнула з човна і поквапилась алеєю в темряву.
Незабаром із темряви почувся, швидко віддаляючись, стукіт коліс.
Здавалось майже неможливим, щоб такої кепської ночі в подібної сцени знайшлися сторонні свідки. Але вони знайшлися. Кожна річ у всесвіті мусить мати спостерігача, інакше вона припиняє існувати.
З сутінків сусідньої алеї, човгаючи, виткнулася постать. Біля її ніг непевно коливалася тінь меншого розміру.
Обоє провели поглядами карету, що зникла в заметілі.
Менший сказав:
— Ну-ну. Цікава р-р-річ. Чолов’яга, закутаний по самісіньке горло, та ще й у капюшоні. Цікава річ, гр-р-рм?
Вищий невідомий кивнув. На ньому були гігантська, на кілька розмірів більша ніж треба, шинель, і фетровий капелюх, якому час та погода надали форми м’якого конуса, що вкривав голову господаря по вуха.
— Виродки, — сказав невідомий. — Трах сто разів, здоровий-коровий! Креветко, креветко! Я їм говорив, говорив!
По хвилі він сягнув у кишеню, видобув звідти сосиску з перепічки та розламав її навпіл. Один шматочок зник під капелюхом, а другий було пожбурено меншій постаті, якій належала більша частина діалогу — принаймні, його зв’язна частина.
— Щось тут нечисто, — сказав менший незнайомець, у якого проглядалося цілих чотири ноги.
Процес споживання сосиски відбувся в тиші. Потому парочка знову вирушила в ніч.
Так само, як голуб не вміє ходити, щоб не смикати головою, вищий незнайомець, схоже, не міг ступити кроку без тихого непевного бурмотіння:
— Я їм говорив, я їм говорив… О ні, виродки, о ні. Двері, стерня, стерня, двері, креветко, креветко!.. Я ж говорив, говорив…
До його вух чутка потрапила пізніше, але на той час він уже був її частиною.
Що ж до пана Шпильки та пана Тюльпана, то головне, що слід про них знати — це те, що вони належали до категорії людей, які зазвичай називають вас «братан». Як правило, такі люди не викликають братніх почуттів.
Вільям розплющив очі. Я осліп, подумав він.
Потім він стягнув із себе ковдру.
А потім на нього налетів біль.
Це був гострий і дуже нахабний біль, і зосередився він просто над очима. Там пекло, неначе від перцю. На тому місці, схоже, був не просто синець, а ціла вибоїна в плоті, якщо не в кості.
Вільям сів. Він був у кімнаті з похилою стелею. Під маленьким віконечком намерзла дещиця брудного снігу. Крім ліжка, яке являло собою лише матрац та ковдру, в кімнаті не було жодних меблів.
Щось гупнуло, і будівлю струсонув важкий поштовх. Зі стелі посипався пил. Вільям встав, притиснувши долоню до лоба, і непевно подався до дверей. Вони відчинилися до значно більшої кімнати — чи, точніше, майстерні.
Від другого поштовху йому мимоволі клацнули зуби. Вільям спробував сфокусувати погляд.
В кімнаті було повно гномів, що юрмилися довкола двох довжелезних дерев’яних столів. А в дальньому кінці кілька з них метушилися довкола якоїсь складної рухливої машини.
Будинок струсонувся знову.
Вільям потер голову.
— Що сталося? — спитався він.
Найближчий гном підняв на нього погляд і поспішно стусонув ліктем свого товариша. Стусани пішли вздовж усього ряду, і в кімнаті, від стіни до стіни, раптом запала сторожка мовчанка. На Вільяма пильно дивились десяток суворих гном’ячих облич.
Ніхто не вміє дивитись пильніше, ніж гном. Можливо, це тому, що між бородою та традиційним круглим залізним шоломом у них видно дуже небагато обличчя як такого. У гномів таки дійсно зосереджений погляд.
— Гм, — сказав Вільям. — Привіт?
Першим поворухнувся один із гномів біля машини.
— Вертайсь до праці, хлопці, — сказав він, після чого підійшов до Вільяма, дивлячись йому просто в пупок.
— Все в порядку, вельмишановний? — спитав він.
Обличчям Вільяма промайнула гримаса болю.
— Е-е-е… Що сталося? — спитав він. — Я, гм, пам’ятаю, що побачив віз, а потім щось вдарило…
— Ми його випустили, — сказав гном. — І вантаж зірвався. Вибачте.
— Що з паном Нудлем?
Гном схилив голову до плеча.
— Це той худющий з перепічками?
— Саме так. Із ним усе нормально?
— Гадаю, так, — обережно сказав гном. — Принаймні, я точно знаю, що він продав одну перепічку молодому Гримсокирі.
Вільям поміркував над цим. Анк-Морпорк приховував чимало пасток для безтурботних чужоземців.
— В такому разі, чи все нормально з паном Гримсокирою? — поцікавився він.
— Сподіваюсь. Він щойно гукнув з-за дверей, що йому вже значно краще, хоча наразі він воліє залишатися там, де є, — сказав гном.
Потому він нахилився, дістав з-під столу щось прямокутне, загорнуте в брудний папір, і ввічливо подав Вільямові.
— Гадаю, це ваше.
Вільям видобув зі згортка свою дерев’яну матрицю. Там, де по ній пройшло колесо фіри, вона була розколота точно навпіл, а написане виглядало суцільною розмазнею. Він зітхнув.
— Звиняйте, — мовив гном, — а що б це таке могло бути?
— Матриця, — відповів Вільям. Він подумав, що нелегко буде пояснити суть справи сільському гномові. — Дощечка для різьблення. Для гравірування, розумієте? Це… е-е-е… щось на кшталт чаклунського способу отримувати дуже багато копій одного-єдиного напису. Боюсь, тепер мені доведеться йти робити нову матрицю.
Гном дивно подивився на нього, взяв матрицю й покрутив її в руках.
— Розумієте, — сказав Вільям, — гравер вирізає знаки, а…
— Ви зберегли оригінал? — спитав гном.
— Прошу?
— Оригінал, — терпляче повторив гном.
— А, ну так, — Вільям стромив руку в кишеню куртки.
— Можна його ненадовго позичити?
— Ну, чому ні, але він буде потрібен мені для…
Гном пробіг листа очима, повернувся і лунко вдарив найближчого співплемінника по шолому.
— Дванадцятим кеглем, відступ два, — сказав він, передаючи тому аркуш.
Вдарений гном кивнув, і його права рука замигтіла над набором маленьких скриньок, щось звідти вихоплюючи.
— Мені треба назад… — почав Вільям.
— Це недовго, — сказав головний гном. — Чому б вам не підійти ось сюди? Письменну людину, як от ви, це може зацікавити.
Вільям пройшов уздовж шерега заклопотаних гномів до машини, гупання якої раз у раз струшувало будинок.
— Гм. Це ж гравірувальний верстат, — невпевнено сказав Вільям.
— Цей верстат трохи інший, — сказав гном. — Ми його… вдосконалили.
Він витяг один з великих аркушів, що стосом лежали біля машини, і подав його Вільямові, котрий прочитав:
ГУНІЛЛА ВЕРНИГОРА І Ко
З повагою пропонуе
Послуги нової
СЛОВАРНОЇ КУЗНЇ
Унікальнии
Метод розмноженя відбитків
Помірні ціни.
— Що скажете? — несміливо спитав гном.
— Це ви — Гунілла Вернигора?
— Так. То що скажете?
— Ну-у… Літери ви вирізьбили рівно і чітко, немає слів, — промовив Вільям. — Але я не розумію, що в цьому такого унікального. І ви неправильно написали слово «розмноження». Там має бути ще одна «н». Тепер вам доведеться вирізати все по-новій, якщо не хочете, щоб із вас глузували.
— Справді? — спитав Вернигора.
Він штовхнув одного з колег.
— Дай-но мені рядкове «ен» на дев’яносто шість.
Вернигора перехилився через верстат, ухопив гайкового ключа і почав порпатись у нутрощах машини.
— Треба мати справді тверду руку, щоб вирізати літери так рівно, — сказав Вільям.
Йому було трохи ніяково через те, що він вказав на помилку. Цілком можливо, ніхто б нічого й не помітив — адже в Анк-Морпорку більшість людей вважали правильну орфографію чимось на зразок розкошу. Вони ставились до неї так само, як і до пунктуації: неважливо, де поставлено кому — головне, щоб вона була.
Гном завершив свою таємничу діяльність у механічних нутрощах, обережно підштовхнув щось усередині верстата і сів.
— Я певен, що помилка (гуп!) не має жодного значення, — сказав Вільям.
Вернигора знову відкрив верстат і мовчки подав Вільямові трохи вологий аркуш.
Вільям прочитав.
Друга «н» була на місці.
— Як..? — почав він.
— Це щось на кшталт чаклунського способу отримувати дуже багато копій одного-єдиного напису, — пояснив Вернигора.
За його плечем з’явився ще один гном, що тримав великого металевого прямокутника. Ізсередини прямокутника було всуціль викладено малесенькими металевими літерами, які, втім, виглядали досить дивно — наче дзеркально обернені слова. Вернигора прийняв його і подарував Вільямові широку гномську посмішку.
— Не бажаєте внести які-небудь зміни, доки ми не взялися до верстата? — спитав він. — Тільки скажіть. Двадцятко копій вистачить?
— Матінко моя, — сказав Вільям. — Це ж друкарство, ні?
Шинок «Відро» був шинком тільки відносно. Торгівля йшла не надто жваво. Вуличка, на якій він стояв, була якщо не зовсім забита, то принаймні добряче контужена ударами долі. На вуличку виходили декілька задвірків та складів. Ніхто й гадки не мав, чому вона називалась вулиця Осяйна. Нічого такого блискучого на ній не було.
Крім того, ідея назвати шинок «Відром» явно не належала до Геніальних Маркетингових Ідей.
Його власник, пан Сирник, був худий, сухорлявий і всміхався лише тоді, коли чув про якесь жорстоке вбивство. Зазвичай він недоливав випивки, але справедливості ради слід сказати, що решту він недодавав теж. Проте саме його шинок було обрано міською Вартою за неофіційний поліцейський паб. Поліцейські полюбляють пити там, куди не ходить більше ніхто — бо тоді ніхто не нагадує їм, що вони поліцейські.
В певному сенсі це йшло на користь закладові. Тепер «Відро» не наважувались грабувати навіть ліцензовані злодії: поліцейські не любили, щоб їм заважали пити. З іншого боку, пан Сирник ніде не знайшов би більшого збіговиська відвертих кримінальників, аніж серед тих, хто носив однострої Варти. За перший місяць він побачив на своєму шинквасі більше фальшивих доларів та підозрілих іноземних банкнот, аніж за попередні десять років у бізнесі. Безумовно, це могло засмутити — зате описання деяких убивств були таки непоганою розвагою.
Почасти він заробляв на життя, здаючи внайми схожі на щурячі нори приміщення у старих льохах та повітках, що тулилися позаду закладу. Зазвичай їх знімали — дуже ненадовго — ентузіасти від бізнесу, захоплені ідеями на кшталт того, що саме тепер світові конче потрібні надувні мішені для гри в дартс.
Але сьогодні біля дверей «Відра» зібрався справжній натовп, приваблений одним із трішки помилкових оголошень, що його Вернигора прибив до дверей. Слідом за Вільямом Вернигора вийшов надвір і прибив правильну версію оголошення.
— Вибачте за завдану травму, — сказав він. — Схоже, ми вас вразили… буквально.
Вільям рушив додому, сторожко роззираючись та намагаючись триматися в тіні, на той випадок, якщо назустріч йому трапиться пан Кріпслок. Тим не менше, вдома він розклав свої роздруківки в конверти, сходив до Головної Брами та передав їх листоношам, зауваживши про себе, що робить це кількома днями раніше, ніж збирався.
Листоноші подивились на нього дуже дивно.
Повернувшись додому, Вільям зазирнув у дзеркало над умивальником. На пів-лоба йому визрівав величезний синець у формі букви «R».
Він перев’язав лоба бинтом.
У нього все ще лишалось вісімнадцять копій. Зважившись, він виписав зі своїх нотаток адреси вісімнадцяти якнайповажніших громадян міста, котрі могли дозволити собі подібні забавки, написав кожному короткого листа з пропозицією своїх послуг за (він добре подумав і акуратно виписав: «$ 5»), та вклав решту аркушів у вісімнадцять конвертів.