Правитель Ветерані обдарував його поглядом, що тривав на кілька секунд довше, ніж міг би. Після чого його обличчя раптом осяяла широка усмішка.
— Аякже. Це знати вони просто зобов’язані… причому знати твердо. Врешті-решт, ми ж живемо в епоху слів. П’ятдесят шість поранених у п’яній бійці, еге ж? Жахливо. Які ще новини ви пропонуєте нашій увазі, шановний?
— Ну… Це дуже холодна зима…
— Справді? Не може бути! — з чорнильниці на столі Патриція випинався маленький айсберг.
— Так… І ще вчора на одній вечірці куховарок стався конфуз.
— Конфуз, кажете?
— Ну, можливо, це краще назвати інцидентом [*]. І ще — один добродій виростив овоч дивовижної форми.
— Хто б міг подумати. І якої саме?
— Е-е-е… Вражаючої форми, ваша високосте.
— Чи дозволите дати вам невеличку пораду, пане де Ворде?
— Якщо ваша ласка, ваша високосте.
— Будьте обережні. Людям подобається, щоб їм розповідали про те, що вони вже знають. Пам’ятайте це. Людям не подобається, коли їм розповідають щось нове. Нове — це… Скажімо так: нове — це не те, на що вони чекають. Наприклад, людям подобається дізнаватись, що собака вкусив людину. Це притаманно собакам. Але нікому не припаде до смаку дізнатися, що людина вкусила собаку, бо це не притаманно нормальному життю. Коротше кажучи, люди думають, що їх цікавлять новини, але насправді їх цікавить жовтуха {13}. Мені здається, ви вже почали це підозрювати.
— Так, ваша високосте, — сказав Вільям, не впевнений, що все зрозумів правильно, але впевнений, що та частина, яку він таки зрозумів, йому не до вподоби.
— Гадаю, Вільяме, Гільдія граверів хотіла б обговорити з паном Вернигорою цілу низку питань. Та все ж я вважаю, що ми повинні сміливо рухатись у майбутнє.
— Так, ваша високосте. Досить важко було б рухатись в іншому напрямку.
Вільяма знову обдарували нерухомим поглядом маски, яка знову раптом перетворилася на живе обличчя.
— Маєте рацію. На все добре, пане де Ворде. Й бережіть себе. Адже вам, гадаю, не хотілося б самому потрапити в новини?
Повертаючись на Осяйну, Вільям усе розмірковував над словами Патриція — а між тим, мандруючи вулицями Анк-Морпорку, не варто замислюватись надто глибоко.
Нудля-ВДВ він проминув, ледве йому кивнувши. Та пан Нудль у кожному разі був зайнятий: перед ним стояли покупці. Одразу двоє покупців — це була для пана Нудля велика рідкість. Зазвичай це означало, що один із них програв іншому парі. Проте поведінка цих двох його тривожила: вони придивлялись до його товару.
«Від-Душі-Відриваю» продавав свої пиріжки та перепічки по всьому місту, навіть під дверима Гільдії найманців. Він добре знався на людях, особливо на тих, при зустрічі з якими варто акуратно відійти за найближчий ріг, а тоді вже тікати щодуху. Зараз він відчував, що зустрів саме таких людей. І ще відчував, що тікати вже пізно.
Він нечасто зустрічав убивць. Побутових душогубів — так, але тих зазвичай на вбивство штовхало невідь-що, і до того ж вони, як правило, вкорочували віку лише власним друзям та родичам.
Також він зустрічав чимало Найманців, але вони мали певний стиль і навіть певні закони.
Ці ж були вбивцями. Більший, зі слідами пудри на жилеті, пах нафталіном — тобто був досить очевидним виродком, а відтак, не становив особливих проблем. Проте дрібніший, з прямим рідким волоссям, поширював дистильований запах жаги до вбивства. Не так часто дивишся у вічі комусь, хто здатен на вбивство просто під настрій — чи, тим більше, щоб зекономити на перепічці.
Дуже обережно Нудль відкинув у своєму візочку кришку відділення для особливих клієнтів. Сосиски в цьому привілейованому закапелку відрізнялись від решти.
По-перше, вони однозначно містили м’ясо. По-друге, це було м’ясо відомих науці чотириногих організмів. Ну а по-третє, жодна експертиза не виключила б, що принаймні деякі з цих організмів за життя мешкали на суходолі.
— Дозвольте порекомендувати, панове… — почав він, але стародавня звичка далася взнаки: — Найкраща свинина…
— Та ти шо.
— О, пане, такої ви не знайдете ніде!
Більший покупець сказав:
— А шось друге є?
— Даруйте?
— Роги й копита, або тільки роги, чи тільки копита, чи хоча б щур, котрий впав у твою, мля, м’ясорубку!
— Пан Тюльпан, — пояснив пан Шпилька, — має на увазі продукцію більш природного походження.
— Точняк! — підтвердив пан Тюльпан. — Я ж, мля, за екологічно чисті продукти! А ти, братан?
— О, не сумнівайтесь… — Нудль здійняв руку, проте вчасно зрозумів, що його клієнти не сумніваються ні в чому на світі. — Можливо, ви бажали б трохи більш… е-е-е… тобто трохи менш якісну сосиску?
— З нігтями, мля, — сказав пан Тюльпан.
— Ну… гм… я… — пан Нудль здався.
Врешті-решт, він був продавцем — а продавцям притаманно продавати те, що вони мають в асортименті.
— Погляньте ось на цю партію, — улесливо завів він, миттєво змінивши профорієнтацію на 360 градусів. — Комусь із хлопців на бійні зажувало в терку великого пальця — так ніхто й не припинив робити фарш! Не турбуйтесь — щурятини ви тут не здибаєте. Адже щурі туди й не зазирають! Зате тут є інші тваринки. Ну, ви ж чули про цих диваків, котрі твердять, що життя зародилось у якомусь супі? Отак і з цими сосисками… Словом, якщо вам потрібні неякісні перепічки, то якісніших вам не знайти!
— Ви, напевне, — спитав пан Шпилька, — тримаєте це для особливих відвідувачів?
— Для мене, пане, кожний відвідувач особливий!
— А оце, — втрутився пан Тюльпан, — ти називаєш гірчицею?
— Мої покупці, — почав пан Нудль, обережно задкуючи під захистом візочка, — справді називають це гірчицею. Але я…
— Люблю, мля, міцну гірчицю! — прорік Тюльпан.
— Але я називаю це супер-гірчицею! — завершив Нудль без жоднісінької паузи.
— Дві штуки, — коротко сказав пан Шпилька. При цьому він не зробив жодного натяку на порух до гаманця.
— За рахунок фірми! — вигукнув Нудль.
Одним ударом він знешкодив дві сосиски, довбанувши їх об край свого візка, обклав м’ясиво тістом і простягнув продукцію клієнтам.
Пан Шпилька прийняв як перепічки, так і горщика з гірчицею.
— Знаєш, як перепічки називаються в Квірмі? — спитав він, коли парочка вже відійшла від торгової точки Нудля.
— Ну? — спитав пан Тюльпан.
— Сасіска в тєстє.
— І після цього вони там думають, шо в них якась ненаша мова? Та ти смієшся.
— Я вам не гуморист зі сцени, пане Тюльпане!
— Та я тільки подумав, шо, ну, зрозуміліше було б, якби вони називали їх «сасіскамі в іспєчьоннам хлєбє», — знітився пан Тюльпан. Намагаючись змінити тему, він відкусив шматок продукту Нудля.
— Ну і смак… — вичавив він із набитим ротом.
— «Сасіска», пане Тюльпане, їхньою мовою також означає певний орган тіла.
— Я так і думав… Мля…
Здалеку за ними спостерігав Нудль. На вулицях Анк-Морпорку не так уже й часто доводилось почути подібні вирази. Крім того, через акцент цих іноземців пан Нудль ніяк не міг второпати: чого їм так далася та «мля»?
Перед фасадом будівлі на Славномильній хвилювалась юрба, і то така, що дорожній рух уже було відтиснуто на узбіччя Брод-Вею. Вільям сприйняв ситуацію однозначно: якщо десь зібралась юрба, повинен бути й той, хто напише, чому.
В даному випадку причина була очевидна. На рівному карнизі четвертого поверху стояв, притиснувшись до стінки, чоловік, і заморожено дивився вниз.
Натовп унизу щосили намагався відвернути лихо. Щоправда, в Анк-Морпорку традиційно нікому і на думку не спадало відмовляти іншого від прийнятого рішення. Це була правова держава, і вона поважала вибір кожного з громадян.
Проте саме тому кожен громадянин мав право давати поради іншим громадянам.
— Краще піди до Гільдії злодіїв! — надсаджувався невідомий у натовпі. — Шість поверхів, і добра бруківка внизу! Тільки стрибай сторчголов, ясно?
— Довкола палацу теж гарна плитка, — зауважив його сусід.
— Воно-бо так, — погодився перший промовець. — Але якщо він спробує стрибати там, Патрицій його вб’є.
— То й що?
— Ну, це ж буде не його власний вибір, еге ж?
— Вежа Мистецтв — теж непогано, — довірчо сказала якась жінка. — Майже дев’ятсот футів. А який краєвид…
— Авжеж, авжеж. Але також — зайві роздуми. Я маю на увазі, під час падіння. Це ж не кращий час для роздумів, чи не так?
— Слухайте, я там маю цілого воза устриць, і не чекати ж мені, доки вони приповзуть до ресторану самі? — обурювався якийсь візник. — Чого він просто собі не зійде з того карнизу?!
— Думає. Все ж таки це — серйозний життєвий крок.
Цієї миті чоловік на карнизі почув чиєсь сопіння й обернувся. Поруч із ним сидів Вільям, щосили намагаючись не дивитися вниз.
— Зд’ров. Прийшов мене відмовити?
— Я… ну… — Вільям таки дуже намагався не дивитися вниз. Знизу карниз видавався набагато ширшим, і він уже шкодував про свою ідею. — Я й гадки не мав…
— Май на увазі — я завжди відкритий до прагматичних пропозицій.
— Еге ж… Е-е-е… Ви не скажете мені свої ім’я та адресу? — промовив Вільям.
Тут, нагорі, панувала несподівана холоднеча; між вежок на даху гуляли протяги. Через них листки нотатника майоріли, мов мушині крильця.
— Нащо?
— Ну… Коли людина, яка щойно була на вершині, раптом падає в грязюку, вона зазвичай не схильна розповідати про те, як саме вона потрапила нагору, — пояснив Вільям, намагаючись не ворушитись під час розмови. — Крім того, стаття про ваше самогубство буде набагато переконливішою, якщо там буде ваше ім’я.
— Яка ще стаття?
Вільям мовчки витягнув з кишені примірник «Часу». Папір гучно затріщав на вітрі, доки він передавав газету співбесіднику.
Той сів і проглянув газету, ворушачи губами та недбало розмахуючи ногами над прірвою.
— То це і є та самісінька штука? — поцікавився він. — Як оголошення глашатая, тільки на папері?
— Саме так. Отже, як вас звали?
— Що значить «звали»?!
— Ну… це здається очевидним… — пробелькотів Вільям. Він спробував підкріпити свої слова жестом, і ледь не втратив рівновагу.
— Артур Дурко.
— Де ви мешкали, Артуре?
— На вулиці Пюсіна.
— Ким ви працювали?
— Знову ви кажете в минулому часі! А от хлопці з Варти, між іншим, завжди пригощають мене чаєм.
У голові Вільяма пролунав тривожний дзвіночок.
— Ви… Ви стрибаєте не вперше, еге ж?!
— Зовсім трошки.
— Як це — «трошки»?
— Ну, я залазю наверх. Але, як ви самі можете догадатися, нікуди не стрибаю. Тобто я не спец по стрибках… Я просто залазю й гукаю на допомогу.
Вільям безуспішно спробував ухопитися за абсолютно гладеньку стіну.
— І яка допомога вам потрібна?
— Двадцятку маєте?
— А якщо ні, то ви, звісно, стрибнете?
— Ну, ясне діло, не те шоб так прямо візьму й стрибну. Не зовсім. Не в повній мірі. Але я наполягатиму на тому, що можу стрибнути. Ви розумієте мою тенденцію?..
Тепер будинок здавався Вільямові значно вищим, аніж тоді, коли він піднімався його сходами. А люди на бруківці — значно дрібнішими. Хоча він міг розібрати їхні обличчя. Наприклад, там уже були Старий Тхір Рон та його паршивий собака — їх завжди тягнуло до будь-якого безкоштовного видовища. Видно було й Домовину Генрі з плакатом «Дай жерти, бо харкну». І геть добре було видно черги екіпажів, котрі наразі паралізували вже півміста.
Вільям відчув, що йому тремтять коліна. Артур вхопив його за плечі.
— От тіки не треба дивитися вниз, — сказав він. — То моя точка, ясно?
— Ви сказали, що ви не фахівець у стрибках із даху, — заговорив Вільям, намагаючись концентруватись винятково на своїх записах і не звертати уваги на обертання всесвіту, віссю якого він вочевидь був. — А в чому ви фахівець, пане Дурку?
— Та верхолаз я. Роблю покрівлі…
— Артуре Дурку, злазь негайно!!!
Артур зиркнув униз.
— О ні, вони притягли мою жінку.
— Констебль Фіггімент каже! — далеко внизу жіночка з маленьким буряковим обличчям на мить перервалася, щоб перепитати Вартового, — Каже, що ти шан-та-жу-єш усе наше місто! Придурку!
— Жінку й рогачем не перепреш, — розгублено промимрив Артур, не дивлячись на Вільяма.
— Я наступним разом твої штані сховаю, ясно?! Ану, злазь бігом, кому сказано!
Артур привітно помахав маленькій постаті.
— Три роки в щасливому шлюбі, — вимушено пояснив він. — Хоча решта тридцять два, між нами кажучи, теж були не такі вже й погані. От тільки вона геть не вміє варити капусту.
— Невже, — промимрив Вільям, і негайно впав.
До тями він прийшов, лежачи на землі. Власне, саме цього він і чекав — от тільки не чекав, що при цьому матиме неушкодженого черепа, не кажучи вже про ребра. Це означало, що він живий.
До цього ж висновку підштовхувало й обличчя капрала Гноббса, котрий споглядав його з висоти свого зросту. Вільям був певен, що провадив відносно безгрішне життя — а відтак, навряд чи мусив би зустріти на тому світі когось на кшталт капрала Гноббса. Навіть пляма пташиного лайна більше пасувала б до поліцейської форми, ніж капралове обличчя.
— З вами все гаразд, — дещо розчаровано констатував капрал Гноббс.
— Дихати важко, — вичавив Вільям.
— Я міг би провести штучне дихання, — запропонував Гноббс.
М’язи в кінцівках Вільяма скоротились настільки ж миттєво, наскільки й несвідомо, і його тіло набуло вертикального положення так швидко, що підошви ніг на мить відірвались від ґрунту.
— Все в порядку, капрале! — відрапортував він.
— Нас у Варті цього лише недавно понавчали, і я ще не мав практики…
— Я здоровий, як бугай! — заволав Вільям.
— Я практикувався сам із собою…
— Здоровий, як слон!
— Цей Дурко постійно так робить, — змінив тему капрал. — Заробляє на куриво. Всі це знають, але все одно всі були в захваті від того, як він зніс вас додолу. Це справді круто — в його віці так лазити водозливними трубами.
— Справді? — Вільям відчував у своєму шлунку пустоту.
— Хоча коли вам стало погано, то це була красота. Принаймні, з відстані в чотири поверхи. Ех, жаль, художника під рукою не було….
— Мені час їхати! — майже верескнув Вільям.
Мені час з’їхати, подумав він, поспішаючи до Осяйної вулиці. З’їхати з глузду. Якого біса я це зробив? Мені що, гроші за це платять?!
Але ж, подумав він раптом, так воно і є.
Пан Тюльпан ригнув.
— Шо далі? — спитався він.
Пан Шпилька продовжував уважно вивчати мапу Анк-Морпорку.
— Пане Тюльпане, ми ж із тобою не якісь недобиті гопи. Ми — інтелектуали. Ми вчимось, і вчимось швидко.
— То шо далі? — повторив пан Тюльпан. Він знав: рано чи пізно до нього дійде.
— Далі ми купимо маленький страховий поліс, ось що. Бо, погодься, не годиться, щоб нам рив могилу якийсь дохлий адвокат… Ага. Ось воно де, біля Академії.
— Ми купимо щось чарівне? — спитав пан Тюльпан.
— Не надто.
— Ти ж наче казав, що це місто можна трах на один тібідох?
— В усьому є свої плюси.
Пан Тюльпан вищірився.
— Мля, єдиний плюсик на цьому твоєму папірці мав би стояти на місці Мистецького Арсеналу.
— Спершу сейф, потім кайф, — сказав пан Шпилька.
— Хочу кайфу, мля!!!
— Пізніше. Можеш двадцять хвилин не перебивати?!
Мапа привела їх до Чаропарку — просто під стіни Невидної Академії. Забудова там була настільки новітньою, що в тих місцях навіть найсучасніші «хатинки», котрі отримали чимало нагород від Гільдії архітекторів, ще не почали втрачати вікна та двері.
Хоча це було так само неминуче, як утрата людьми з віком зубів та волосся.
Очевидно, про вигляд місцевості піклувалися всерйоз. Це було видно хоча б із новітніх зелених насаджень. Проте, на жаль, ця турбота не мало достатнього ефекту, позаяк значною мірою місцева нерухомість стояла на тих сумнівних ґрунтах, що їх тут віддавна називали «рухомістю».