— Логічно. Хоча це все одно здається марнотратством… З Чарлі можна було би провертати такі речі…
— Я вже казав вам: нічого не вийшло б. Цей хлопець чистий клоун.
— Гадаю, ви маєте рацію. Краще вже вирішити проблему раз і назавжди.
— Отже, ми порозумілися. А тепер дозвольте оголосити, що засідання Комітету з відкликання Патриція закрите. І ніколи не відкривалося.
Правитель Ветерані мав звичку прокидатись так рано, що часу, який він витрачав на сон, іншим ледь вистачило б на зміну костюма.
Він любив годину одразу перед зимовим світанком. Зазвичай у цей час була імла, що дозволяло не бачити міста і не чути жодного звуку, крім випадкового короткого зойку.
Але цього ранку спокій було порушено лементом просто біля палацової брами.
— Тон-барабом!
Патрицій підійшов до вікна.
— Гарапох!
Ветерані повернувся до столу й дзвінком викликав свого помічника Тулумбаса, якого було негайно відряджено на мури з метою з’ясування ситуації.
— Це жебрак, знаний як Старий Тхір Рон, ваша високосте, — доповідав Тулумбас п’ятьма хвилинами пізніше. — Продає… ось це.
«Ось це» він тримав двома пальцями за самісінький краєчок, ніби побоюючись, що воно ось-ось вибухне.
Правитель взяв «це» і пробіг очима. Потім проглянув ще раз.
— Ну-ну, — сказав він. — «Час Анк-Морпорку». Ще хтось, крім вас, його купував?
— Чимало хто, ваша високосте. Люди, що йдуть з нічної зміни, ранні торгівці й таке інше.
— Я не бачу тут жодної згадки про Тон-барабом чи Гарапоха.
— Так точно, ваша високосте.
— Чудеса, — Правитель знову зазирнув у газету. — Гм-м-м. Будь ласка, змініть мій графік на сьогодні. Я зустрінусь із представниками Гільдії глашатаїв о дев’ятій ранку, а з Гільдією граверів — о десятій.
— Вони не звертались до мене щодо зустрічі з вами, ваша високосте.
— Звернуться, — сказав Ветерані. — Коли вони побачать це, звернуться неодмінно. Ну-ну… Тут написано, що в п’яній бійці постраждали п’ятдесят шість осіб.
— Це мала бути велика бійка, ваша високосте.
— Значить, так воно й було, Тулумбасе, — сказав Патрицій. — Це ж надруковано. О, до речі, надішліть повідомлення панові де Ворду. Я зустрінусь із ним о дев’ятій тридцять.
Він знову опустив погляд до аркуша, вкритого сірими літерами.
— І, будь ласка, пустіть чутку, що я не хотів би, аби з паном де Вордом щось трапилось.
Тулумбас, що зазвичай розумів свого господаря з півслова, завагався.
— Ваша високосте, ви маєте на увазі, що з паном де Вордом нічого не повинно трапитись, чи що з паном де Вордом нічого не повинно трапитись?
— Ви мені підморгнули, Тулумбасе?
— Ні, ваша високосте!
— Тулумбасе, я глибоко переконаний, що кожен громадянин Анк-Морпорку має цілковите право безперешкодно пересуватися вулицями міста.
— О боги, справді?
— Абсолютно.
— Але я гадав, що ви категорично проти використання набірного шрифту, ваша високосте. Ви говорили, що це зробило б друк надто дешевим, і…
— Магог! — закричав продавець газет під брамою.
— Чи вагаєтесь ви, Тулумбасе, перед цим новим вражаючим тисячоліттям, що лежить перед нами? Чи, навпаки, готові простягти майбутньому руку?
— Не знаю, ваша високосте. Дрес-код передбачено?
Коли Вільям поквапився до сніданку, решта пожильців уже були за столом. Він мусив квапитись, бо пані Секретова мала Власну Думку щодо тих, хто спізнювався до їжі.
Пані Секретова, власниця «Апартаментів для пристойних осіб», була тим, чим безуспішно намагалася стати Сахариса. Вона була не просто поважною — вона була Поважною; це були її стиль, релігія та хобі одночасно. Особлив полюбляла вона поважних громадян, що були Охайні та Пристойні; вона вимовляла це словосполучення так, ніби одне було можливо без іншого. Своїм пристойним пожильцям вона надавала пристойні ліжка й готувала дешеві, але пристойні страви.
Ці пожильці (коли не рахувати Вільяма) здебільшого мали середній вік, не мали сімей і були категорично непитущими. Як правило, це були крамарі середньої руки, голені до червоного власники важких черевиків. За обідом вони старанно намагалися виявляти один до одного незграбну ввічливість.
На диво (принаймні, на диво для Вільяма, котрий досить давно розкусив подібний тип людей), пані Секретова нічого не мала проти гномів або тролів. Принаймні, охайних та пристойних. Пристойність для пані Секретової була незмірно важливішою за расові відмінності.
— Тут написано, що в п’яній бійці постраждали 56 осіб, — сказав пан Борошнюк, котрий проживав у «Апартаментах» найдовше, а відтак за обіднім столом почувався кимось на кшталт президента клубу. Він купив примірник «Часу» дорогою з пекарні, де працював старшим нічної зміни.
— Неймовірно, — сказала пані Секретова.
— Гадаю, там має йтися про 5–6 осіб, — сказав Вільям.
— Тут написано — 56, — суворо мовив пан Борошнюк. — Чорним по білому.
— Значить, так воно й було, — висловила спільну думку пані Секретова. — Інакше цього не друкували б.
— Хотів би я знати, хто це робить, — сказав пан Хилько, що заробляв на життя гуртовою торгівлею взуттям.
— О, для цього є спеціальні люди, — сказав пан Борошнюк.
— Справді? — сказав Вільям.
— Аякже, — підтвердив пан Борошнюк, котрий належав до тієї породи череватих джентльменів, що є незмінним експертами з усіх питань на світі. — Ніхто б не дозволив абикому писати все, що на думку спаде. В цьому не було б ніякого сенсу.
Відтак до повітки на задах «Відра» Вільям прибув у стані глибокої замисленості.
Вернигора підняв йому назустріч погляд від каменя, на якому акуратно викладав літери для афіші.
— Тобі там припливло трохи грошей, — сказав він, кивнувши на лаву.
Це були в основному мідяки. Майже тридцять доларів.
Вільям подивився на них незрячим поглядом.
— Це неправильно, — прошепотів він.
— Пан Рон та його колеги кілька разів поверталися по нові примірники, — сказав Вернигора.
— Але ж… але ж це були звичайні повідомлення про звичайні події, — вимовив Вільям. — Там навіть не було нічого важливого. Просто… події, що відбулися.
— О, але ж люди полюбляють знати про події, що відбулися, — сказав гном. — І я прогнозую підвищення продажів утричі, якщо ми вполовинимо ціну.
— Вполовинимо?
— Люди полюбляють бути в курсі. От і все, — гном знову посміхнувся. — А тебе там, у кімнатці, чекає якась юна леді.
В до-конико-гойданкову еру, коли повітка ще була пральнею, частину приміщення було відокремлено дешевою панелькою висотою на неповний людський зріст. Там сиділи бухгалтерія та спеціальний службовець, чия робота полягала в тому, щоб пояснювати клієнтам, куди поділися їхні шкарпетки.
Сахариса прямо сиділа на стільці, стискаючи в руках сумочку та притискаючи лікті, щоб хоч трохи вберегтись від довколишнього пилу.
Вона кивнула йому.
Для чого ж він її покликав? Ах, так… Вона була більш-менш тямуща, і вона перечитала всі дідусеві книжки — а Вільям, по щирості, зустрічав не так багато письменних людей. Не те що тих, для кого перо було елементом надскладного механізму. Якщо вона знала, що таке апостроф, він був готовий цілком пробачити їй манери минулого сторіччя.
— Це тепер твій кабінет? — спитала вона пошепки.
— Гадаю, так.
— Ти не казав про гномів!
— Це проблема?
— Та ні. Наскільки мені відомо, гноми є законослухняними й достойними громадянами.
Вільям раптом згадав, що говорить із дівчиною, котра в житті не бувала на певних вулицях у годину закриття шинків.
— Я вже маю для тебе дві замітки, — продовжила Сахариса таким тоном, ніби видавала державну таємницю.
— Гм. Так?
— Мій дідусь каже, що це найдовша і найхолодніша зима з усіх, що він пам’ятає.
— Справді?
— Ну, йому вісімдесят років. Це багато.
— Гм.
— І ще — вчора зірвався щорічний конкурс «Подільського клубу пекарок і квітникарок», бо перекинулися столи з тістечками. Я дізналась про це від секретарки клубу і все повністю записала.
— Справді? Гм. Як ти гадаєш, це дійсно цікаво?
Вона передала йому листка, вирваного з дешевого зошита.
Він прочитав:
«Щорічний конкурс «Подільського клубу пекарок і квітникарок» відбувся в чітальні на вул. Лоботряска, Поділ. Головувала пані Г. Речко. Вона вітала кожного учасника та характеризовала їх презентациї. Призи були вручені наступним…»
Вільям пробіг детальним списком прізвищ та нагород.
— «Екземпляри в горщиках»? — із сумнівом спитав він.
— Це був конкурс із вирощування жоржин, — пояснила Сахариса.
Вільям акуратно вписав слово «жоржин» після слова «екземпляри», й узявся читати далі.
— Найкращий набір укривал для крісел?
— А що?
— Та… нічого, — Вільям акуратно замінив «укривала» на «покривала», що явно не дуже покращило справу, й продовжив читати з відчуттями першопрохідця, на якого з мирного підліску будь-якої миті може стрибнути ніким ще не бачений хижак. Текст закінчувався так:
«Нажаль, загальний настрій було зіпсовано, коли, оголений чоловік переслідуваний Вартою, увірвався через вікно й пробіг кімнатою, перекидаючи столики з тістечками, доки не підслизнувся на бісквітах. Зустріч завершилася о дев’ятій вечора. Пані Речко подякувала всім членам клубу».
— Що скажеш? — спитала Сахариса, майже не видавши хвилювання.
— В принципі, — сказав Вільям дещо відсутнім голосом, — мені здається, покращувати цей репортаж просто нікуди. Гм… Що, на твою думку, було найважливішим з усього, що сталося під час засідання клубу?
Вона злякано схопилася за щоку.
— Ох, справді! Я зовсім забула написати! Пані Красунська виграла конкурс з вологого прибирання! До того вона шість років посідала друге місце.
Вільям уважно вивчав стіну.
— Непогано, — нарешті сказав він. — Я б на твоєму місці обов’язково це дописав. Але ти могла б зазирнути до Подільського відділку Варти…
— Я в житті такого не зроблю! Порядні дівчата не зв’язуються з Вартою!
— Я маю на увазі, розпитати, чого вони гналися за тим голим чоловіком.
— Але навіщо?
Вільям спробував сформулювати твердження, яке раптом видалось йому надзвичайно абстрактним.
— Бо читачам це цікаво, — нарешті сказав він.
— А Варта не буде проти того, щоб я їх розпитувала?
— Ну, це ж наша Варта. Не розумію, чого б вони мали бути проти. І, можливо, ти ще могла б знайти когось дійсно літнього, щоб розпитати про зиму. Хто найстаріший мешканець міста?
— Не знаю. Хтось із чаклунів, думаю.
— Чи не могла б ти в такому разі сходити до Академії й розпитати, чи пам’ятають там зиму, холоднішу за цю?
— Це тут пишуть всячину в той листок? — почувся голос від дверей.
Він належав маленькому чоловічкові з яскраво-червоною пикою — одному з тих, хто постійно має такий вираз обличчя, ніби щойно почув масний анекдот.
— Оце в мене на городі виросла морква, — продовжував він, — і я побачив, що в неї дуже цікава форма. Га? Як вам? Весело, правда ж? Я як приніс її в корчму, то там усі зі сміху повмирали. І сказали, шо це треба віднести в газету!
Морквину він тримав перед собою, піднявши її вгору. Вона справді мала дуже цікаву форму. Вільямове обличчя негайно набуло дуже цікавого відтінку.
— Вкрай своєрідна морква, — сказала Сахариса, критично роздивляючись овоч. — Як ви гадаєте, пане де Ворде?
— Гм… Е-е-е… Ідіть до Академії, гаразд? А я поговорю з цим… громадянином, — вичавив Вільям, коли до нього повернувся дар мови.
— Моя дружина реготала, яка навіжена!
— Ви щаслива людина, добродію, — серйозно сказав Вільям.
— Кепсько, шо ви не можете робити в своєму листку картинок, еге ж?
— Так, але, гадаю, нам і без того вистачає неприємностей, — процідив Вільям, відкриваючи записника.
Розібравшись із відвідувачем та його кумедним овочем, Вільям вийшов до друкарні. Гноми, розбившись на групки, теревенили довкола ляди в підлозі.
— Знову насоси замерзли, — сказав Вернигора. — Не можемо приготувати фарбу. Пан Сирник каже, що тут десь колись була криниця…
З-під підлоги почувся вигук. Драбиною піднялося двоє гномів.
— Пане Вернигоро, ви бачите які-небудь підстави для розміщення цього в газеті? — спитав Вільям, передаючи гномові звіт Сахариси про збори «Клубу пекарок і квітникарок». — Це трохи… нудно.
Гном прочитав написане.
— Я бачу сімдесят три підстави, — сказав він. — Тому що тут згадано сімдесят три імені. Запевняю тебе: газети купують заради імен.
— Але як бути з оголеним чоловіком?
— Справді… Шкода, що вона не дізналась його ім’я.
З-під підлоги пролунав другий вигук.
— Подивимось? — запропонував Вернигора.
Льох під повіткою виглядав набагато капітальнішим, ніж сама повітка. Вільяма це зовсім не здивувало: практично скрізь в Анк-Морпорку можна було знайти льохи, що колись були першими, другими чи навіть третіми поверхами стародавніх будівель. Як правило, їх зводили в один із періодів імперії, коли населення міста вірило, що майбутнє триватиме вічно. А потім ставався розлив річки, що несла з собою мул, стіни надбудовували, й у підсумку те, на чому стояв Анк-Морпорк, виявилося тим-таки Анк-Морпорком. Подейкували, що будь-хто, озброєний добрим відчуттям напрямку й альпенштоком, може пройти під усім містом з кінця в кінець, просто пробиваючи діри в кладці.
Під однією зі стін височіли купи проіржавілих бляшанок та спорохнявілої деревини. А посеред стіни виднів прохід, закладений цеглою, котра виглядала старою навіть у порівнянні зі старовинним муруванням довкола.
— Що там? — поцікавився Боддоні.
— Напевне, давня вулиця, — припустив Вільям.
— Льох на вулиці? І що ж у ньому тримали?
— Ну, коли певні частини міста затоплювало, мешканці просто будувалися на руїнах, — сказав Вільям. — Колись, мабуть, це була кімната на першому поверсі. Двері та вікна замурували й надбудували ще один поверх. Кажуть, у деяких районах під землею знаходиться по шість-сім поверхів. Здебільшого заповнених грязюкою. Це я ще не переповідаю зовсім неймовірних історій…
— Мині треба пан Вільйом ди Ворд, — прогуркотів голос над їхніми головами.
Отвір люка затуляв величезний троль.
— Це я, — сказав Вільям.
— Патриций хоче вас бачети, — сказав троль.
— Я нічого не знаю про зустріч із Правителем Ветерані!
— Го, — сказав троль. — Вам би було дивно, коб ви знали, скіко народу мают зустріч з Патрициєм і ніц про то не знают. Так шо ви ся поквапте. Я б на вашому місті поквапив.
Крім клацання годинника, в кімнаті не чулось жодного звуку. Вільям з важким серцем дивився, як Правитель, наче зовсім забувши про його присутність, вкотре перечитує «Час».
— Яка… цікава річ, — сказав Патрицій, раптово відкладаючи газету вбік. — Але я мушу спитати — навіщо це вам?
— Це просто мій новинний лист, — сказав Вільям. — Тільки більший. Е-е-е… людям цікаво знати про те, що відбувається довкола.
— Яким людям?
— Ну… Взагалі-то — всім.
— Справді? Вони вам самі про це сказали?
Вільям проковтнув слину.
— Ну… ні. Але ви знаєте, що я певний час робив свій новинний лист…
— Для різних іноземних правителів і тому подібних персон, — кивнув Патрицій. — Для тих, кому треба знати про події. Знання — частина їхньої роботи. Але це, якщо я не помиляюсь, ви продаєте просто на вулицях?
— В цілому… так, ваша високосте.
— Цікаво. Чи не спадало вам на думку, що держава схожа, ну, наприклад, на стародавню галеру? Знаєте, таку — з веслярами під палубою, і стерновим та командою на палубі? Усі вони, погодьтеся, зацікавлені, щоб галера не пішла на дно, але — завважте! — можливо, веслярам не варто знати про кожен риф, якого уникнуто в останню мить. Бо це лише непокоїтиме їх та збиватиме з ритму. Все, що треба знати веслярам — це як правильно веслувати, чи не так?
— І що на кораблі хороший стерновий, — ляпнув Вільям.
Він просто не зміг стриматись. Слова вилетіли назовні самі собою — і тепер загрозливо висіли в повітрі.