Наразі він був саме за столом. По інший бік столу сидів пан Шпилька. Пан Тюльпан стояв, загрозливо спершись на стіну. Всякому, хто мав у таких речах хоч який досвід, було б очевидно, що тут дають п’єсу про «поганого й хорошого поліцейського» — щоправда, з тим нюансом, що ніякими поліцейськими тут і не пахло. Пахло лише паном Тюльпаном.
— Отже, Чарлі, — говорив пан Шпилька, — що скажеш?
— Це ж не протизаконно, авжеж? — спитав чоловік, пойменований як Чарлі.
Пан Шпилька розвів руками.
— Що таке законність, Чарлі? Лише слово на папері. Але ти не робитимеш нічого поганого.
Чарлі невпевнено кивнув.
— Але десять тисяч доларів — це забагато для суми, яку отримують за щось не погане, — сказав він. — Принаймні, якщо йдеться лише про те, щоб вимовити кілька слів.
— Та ось пан Тюльпан, — заспокійливо сказав пан Шпилька, — одного разу отримав і більше за те, що вимовив лише кілька слів.
— Ага, я сказав: «Жени бабло, мля, або…», — почав пан Тюльпан.
— Це що, було не погано? — спитав Чарлі.
Панові Шпильці стало ясно, що той мав просто неймовірний потяг до самогубства.
— З огляду на обставини — дуже непогано, — сказав пан Шпилька.
— Гаразд, але ж не всі заробляють саме таким чином, — зауважив упертий самогубця Чарлі.
Його погляд раз у раз повертався до гороподібної постаті пана Тюльпана, в одній руці котрого знаходився кисет, а в іншій — ложка. Цю ложку пан Тюльпан використовував, аби періодично переправляти солідні партії білого порошку з кисету до ніздрів, а також до рота, й одного разу, як міг би закластися Чарлі, навіть у вухо.
— Бачиш, Чарлі, ти все-таки непересічна людина, — сказав пан Шпилька. — І коли все скінчиться, тобі доведеться на певний час зникнути з очей.
— Ага, — підтвердив пан Тюльпан з-за хмари білого порошку. В повітрі розплився різкий запах нафталіну.
— Добре, але чого ж тоді ви мене викрали? Зачиняю крамницю, і тут — бах! А ще ви прикували мене до стінки.
Пан Шпилька вирішив змінити тактику. Як на людину, що перебувала в одному приміщенні з паном Тюльпаном, Чарлі забагато сперечався — особливо якщо врахувати, що пан Тюльпан уже наполовину спорожнив кисет нафталіну. Пан Шпилька широко всміхнувся ув’язненому.
— Ми не повинні жити минулим, брате, — сказав він. — Бізнес є бізнес. Все, що нам потрібно — це кілька днів твого часу, після чого ти отримуєш гроші та — сподіваюсь, це для тебе важливо, Чарлі! — та життя, щоб ними насолоджуватись.
Проте Чарлі твердо вирішив пробитися в чемпіони з нетямущості.
— А як вам знати, що я нікому нічого не розповім?
Пан Шпилька зітхнув.
— Ми тобі віримо, Чарлі.
До викрадення його співбесідник володів невеликою крамницею у Псевдополі. Власники невеликих крамниць повинні мати кебети, хіба ні? Принаймні, коли треба було обрахувати клієнта, їхні мізки були гострі, як ножі. Ось тобі й фізіогноміка, подумав пан Шпилька: цей невдаха зійшов би за Патриція навіть у денному світлі, але в умовах, у яких Ветерані вже давно прорахував би всі хоч скількись імовірні варіанти розвитку подій, Чарлі серйозно тримався думки, що може зберегти собі життя, мало того — перехитрувати пана Шпильку. Він всерйоз намагався хитрувати! Він сидів за кілька футів від пана Тюльпана — особи, що старанно заправляла ніздрі порошком від молі — й при цьому намагався бути підступним. Це навіть заслуговувало на повагу.
— Мені треба повернутись до п’ятниці, — сказав Чарлі. — Усе ж завершиться до п’ятниці, правда?
Повітка, що її винаймали гноми, протягом свого нужденного життя була і кузнею, і пральнею, і ще десятком інших підприємств. Востаннє вона була майстернею з виготовлення коників-гойданок, організованою черговим невідомим, що на світанку своєї бізнес-кар’єри переплутав потенційний Великий Прорив з неминучим Великим Провалом. Під однією зі стін досі вивищувались аж до бляшаної покрівлі штабелі коників-недоробків, котрих панові Сирнику так і не вдалося продати, щоб відшкодувати несплату оренди. Там же була й полиця з іржавими бляшанками для фарб, у яких костеніли забуті пензлі.
Верстат займав центр підлоги; біля нього працювали декілька гномів. Вільям і раніше бачив подібні верстати: їх використовували гравери. Цей, одначе, мав унікальні риси. Майже стільки ж часу, як і над роботою з верстатом, гноми проводили над його вдосконаленням. На пристрої постійно з’являлися нові коліщата, до роботи включалися все нові приводні паси — верстат ріс щогодини.
Вернигора порався біля кількох великих похилих скринь, кожна з яких була всередині розокремлена на кільканадцять відділень. Вільям поспостерігав, як руки гнома майорять над пеналами зі свинцевими літерами.
— Чому для «а» пенал більший?
— Бо ми її найбільше використовуємо.
— І саме тому він — посередині скрині?
— Так. Потім — «о», потім — «н»…
— Гадаю, навряд чи багато хто здогадався би поставити в середину саме «а».
— Ми поставили.
— Але у вас більше «л», аніж «у». А «у» — це ж голосна, їх самих по собі менше, тож вони мають зустрічатись частіше…
— В мові більше «л», ніж ти думаєш.
В іншому куту кімнати опецькуваті пальці Каслонга танцювали над його власним набором пеналів з літерами.
— Практично можна прочитати, що він складає… — почав Вільям.
Вернигора підвів очі. Його погляд на якусь мить прикипів до рук співробітника.
— За-роб-ляй-те… у віль-ний час. Схоже, пан Нудль знову взявся за своє.
Вільям знову подивився на набори літер. Безумовно, перо для письма потенційно містило в собі все, що ним можна написати. Він міг це зрозуміти. Але це було правдою лише з дуже теоретичного боку — з безпечного боку. А от усі ці буденні шматочки свинцю виглядали загрозливо. Здавалось, вони застерігають: тільки склади нас — і ми будемо всім, чим захочеш. Ми можемо бути навіть тим, чого ти не захочеш. Ми можемо скластись у що завгодно, і вже напевне можемо скластися в знак біди {6}.
Заборона на типографський шрифт, власне, не була законом як таким. Але Вільям знав, що ідея типографії не припаде до смаку граверам, бо світ їм подобався таким, як є, красно дякуєм. Правителеві Ветерані вона, кажуть, не подобалась, бо зайві слова лише збивають людей із пантелику. І вона не подобалась чаклунам та жерцям, бо слова були надто важливі для світобудови.
Сторінка, вирізьблена гравером, була цілісна й неповторна. Але якщо взяти свинцеві літери, що вже використовувались для друку божественних одкровень, й використати їх же для кухарської книги, то що станеться з вищою мудрістю? Або, коли на те пішло, що станеться з рецептом пирога?
І чи не вийде так, що після набору навігаційного атласу тими ж літерами, якими набирали книгу заклинань, кораблі почнуть збиватися зі шляхів земних?
Оскільки історія шанує послідовність подій, слід зазначити, що саме під час цих роздумів Вільям почув за вікнами стукіт коліс. А вже за кілька митей до приміщення зайшов Правитель Ветерані — й зупинився, важко спершись на свій костур та з помірним інтересом озираючи кімнату.
— О, а ось і благородний Вільям де Ворд, — здивовано промовив Ветерані. — Гадки не мав, що й ви до цього причетні.
Вільям, почервонівши, поспішив назустріч верховному правителеві міста.
— Просто де Ворд, ваша високосте.
— А, звісно ж. Справді, — погляд Ветерані перетнув кімнату, на мить спинився на божевільно всміхнених мордах коників-гойданок, і вперся в заклопотаних гномів. — Звичайно. Ви тут сьогодні черговий?
— Чергових немає, ваша високосте, — сказав Вільям. — Але зазвичай візитерів приймає пан Вернигора, він он там.
— Що ж саме, в такому разі, привело сюди вас?
— Е-е-е, — Вільям затнувся, що, як він знав, ніколи не справляло на Патриція приємного враження. — Чесно кажучи, ваша високосте, в моєму кабінеті дуже холодно, і… ну, це справді дуже цікаво. Розумієте, я знаю, що це не зовсім…
Правитель кивнув і здійняв руку.
— Чи не могли б ви запросити сюди пана Вернигору, якщо не важко?
Тягнучи Гуніллу до високої постаті Патриція, Вільям спробував прошепотіти кілька цінних вказівок.
— Дуже радий, — промовив Патрицій. — Чи можу я поставити вам одне-два запитання?
Вернигора кивнув.
— По-перше, чи бере в будь-який спосіб участь у цьому проекті пан В.Д.В. Нудль?
— Що? — спитав Вільям. Цього він не очікував.
— Такий чудернацький пан, торгує перепічками…
— Ах, цей. Ні. Лише гноми.
— Ясно. А чи не знаходиться цей будинок на місці розриву в часово-просторовому континуумі?
— Що? — спитав Гунілла.
Патрицій зітхнув.
— Коли людина управляє містом так довго, як я, — пояснив він, — в ній оселяється гірка впевненість у тому, що будь-хто, з цілком добрими намірами починаючи нову справу, обов’язково почне її саме там, де це завдасть максимальної шкоди тканині реальності. Як було з тими «Рухомими картинками Голі й Вуда» кілька років тому, пригадуєте? Чи з Роковою Музикою — ми так і не дізналися, звідки воно все росло… Я вже не кажу про чаклунів, котрі так часто намагаються підібрати відкриваючі заклинання до Дум-вимірів, що там уже час ставити розсувні двері. І, певен, зовсім зайве нагадувати про те, як покійний пан Хонг спробував відкрити рибний ресторан на вулиці Дагона {7} саме в ніч затемнення місяця. Так? Тому, панове, мені просто хотілося б думати, що ніхто, розпочинаючи будь-де в цьому місті свій невеликий бізнес, не викличе рано чи пізно натовп багатоногих чудовиськ чи жахливих привидів, котрі почнуть розгулювати вулицями, час від часу підхарчовуючись людьми. Отже?..
— Що? — спитав Вернигора.
— Ми не помітили ніяких розривів, — сказав Вільям.
— Але, можливо, саме на цьому місці колись був жертовник забутого культу з жахливим ритуалом, і всі мешканці околиць порозбігалися світ за очі, а тепер привиди минулого чекають лише на збіг обставин, котрий дозволить їм повернутись до занедбаного жертовника, щоб, гм, знову жерти людей?
— Що? — спитав Вернигора.
Він безпорадно подивився на Вільяма, котрий зміг лише додати:
— Тут робили коники-гойданки.
— Справді? Мені завжди вбачалося в кониках-гойданках щось лиховісне, — сказав Правитель Ветерані, але виглядав він при цьому дещо розчарованим.
Та ось його обличчя просвітлішало. Він показав на велику кам’яну брилу, яку гноми використали за опору для верстата.
— Ага, — сказав він. — Не відаючи, що коїть, хтось вийняв цього каменя з-під руїн прадавнього мегалітичного храму, цей камінь пахне кров’ю тисяч жертв, і їхні душі, звичайно ж, повстануть у пошуках помсти, можете в цьому не сумніватися.
— Його спеціально для мене вирубав мій брат, — сказав Гунілла. — І мені не подобається ця розмова, шановний. Ким ви себе вважаєте, що прийшли сюди й верзете ці дурниці?
Вільям ступив уперед з усією швидкістю, до якої його спонукав спалах жаху.
— Даруйте, чи можу я на хвильку відвести пана Вернигору вбік та дещо йому пояснити? — швидко спитався він.
Яскрава посмішка Патриція не зникла й на півмиті.
— Яка чудова ідея, — сказав він, доки Вільям відштовхував гнома в куток. — Закладаюсь, пізніше він вам подякує.
Ветерані продовжував стояти, спершись на костур, та розсіяно споглядати верстат, а Вільям де Ворд за його спиною провадив короткий екскурс в політичні реалії Анк-Морпорку — особливо торкаючись тих із них, що стосувалися наглої смерті. В останньому Вільям допомагав собі жестами.
За півхвилини Вернигора знову підійшов до Патриція і став перед ним, устромивши великі пальці за пояс.
— Я говорю, як звик, — сказав він, — і називаю речі своїми іменами…
— А що ви називаєте лопатою? — урвав Правитель.
— В житті не тримав у руках лопати, — ображено сказав гном. — «Лопати» бувають у селян. Але я називаю заступ заступом {8}!
— Я так і думав, — сказав Ветерані.
— Юний Вільям каже, що ви — безжалісний деспот, котрому не подобається друкарство. Але я кажу, що ви — благородна людина, котра не позбавить чесного гнома його невеликого заробітку, чи не так?
І знову посмішка Ветерані й не поворухнулася.
— Пане де Ворде, на хвилинку…
Патрицій компанійськи обійняв Вільяма за плечі й акуратно відвів його вбік від скупчення гномів.
— Я тільки сказав, що дехто називає вас… — почав Вільям.
— Хвилинку уваги, шановний, — сказав Патрицій. — Я думаю, що, всупереч усьому досвідові, я міг би повірити в те, що тут дійсно відбувається просто невеликий бізнес, розвиток якого таки обійдеться без армії чаклунських потвор на вулицях мого міста. В Анк-Морпорку таке, безумовно, уявити важко, але я готовий розглянути таку імовірність. Відтак скидається на те, що тему «друкарства» можна було б і повернути до життя.
— Справді?
— Так. Тому я схиляюсь до того, щоб дозволити вашим друзям продовжувати їхні пустощі.
— Вони мені не такі вже й… — почав Вільям.
— Звичайно, я повинен додати, що в разі виникнення будь-яких ускладнень надприродної, гм, природи — відповідальність ляже особисто на вас.
— На мене? Але…
— О, невже ви хочете сказати, що це нечесно? А можливо, навіть безжалісно, а також деспотично?
— Ну, е-е-е, я…
— Окрім усього іншого, гноми є однією з найпрацьовитіших та цінних етнічних груп цього міста, — сказав Патрицій. — А тому я хотів би уникнути можливих непорозумінь. Особливо з огляду на непевне становище в Убервальді та ситуацію, що склалася довкола питання Мунтабу.
— Мунтаб? Де це? — спитав Вільям.
— Цілком з вами згоден. До речі, як там вельможний де Ворд? Вам слід би, знаєте, писати йому частіше.
Вільям промовчав.
— Я завжди вважав, що розпад родини — це дуже прикро, — сказав Правитель. — Від цього в світі тільки більшає «не помнящих родства», — він приязно поплескав Вільяма по плечу. — Я глибоко переконаний, що ви прослідкуєте за тим, аби друкарський бізнес не суперечив релігійним догматам, нормам громадського спокою та вимогам здорового глузду. Сподіваюсь, я зрозуміло висловлююсь?
— Але я не маю ніякого впливу на…
— Перепрошую?
— Так, ваша високосте, — вимовив Вільям.
— Чудово. Чудово! — Патрицій випростався, обернувся й посміхнувся гномам.
— Справді чудово, — сказав він. — Слово честі. Купа маленьких літер, і всі — як одне ціле. Можливо, це ідея, час якої настав. Можливо, я навіть вряди-годи що-небудь вам замовлятиму.
З-за спини Патриція Вільям відчайдушно замахав Гуніллі.
— Спеціальні розцінки для урядових замовлень, — пробурмотів гном.
— О, але я й на думці не мав платити менше за інших клієнтів, — здивувався Патрицій.
— Вам і не пропонується менше, ніж…
— Поза всяким сумнівом, ваш візит був для всіх нас честю, ваша високосте, — заквапився Вільям, акуратно розвертаючи Ветерані в напрямку виходу. — Ми з нетерпінням очікуватимемо на ваші замовлення.
— Ви достеменно знаєте, що пан Нудль ніяк не пов’язаний з цим підприємством?
— Гадаю, він що-небудь замовляє, але на тому все, — сказав Вільям.
— Неймовірно. Неймовірно, — говорив Правитель, вмощуючись у свій екіпаж. — Щиро сподіваюся, що він не захворів.
З даху навпроти за його від’їздом спостерігали дві фігури.
Одна з них дуже-дуже тихо сказала:
— Мля!
Друга спитала:
— Маєте пропозиції, пане Тюльпане?
— То це той, хто править містом?
— Еге ж.
— А де ж його, мля, охоронці?
— Якби ми хотіли скрутити йому в’язи просто тут і зараз, наскільки б цьому зарадили, скажімо, четверо охоронців?
— Як ситечко для заварки, пане Шпилько.
— Так отож.
— Але ж я міг би його цеглиною прибити, не сходячи з місця!
— У мене, пане Тюльпане, склалося враження, що чимало організацій мають на таку перспективу власну точку зору. Подейкують, що тутешнє звалище по-своєму непогано квітне. А в людини, що сидить на верхівці, завжди знайдеться ціла купа друзів. Тобі не вистачить цегли.