Правда - Терри Пратчетт 6 стр.


Пан Тюльпан поглянув униз, на від’їжджаючий екіпаж.

— Наскільки я чув, він взагалі нічо не робить!

— Так, — погодився пан Шпилька. — В політиці це — одне з найскладніших умінь.

Пан Шпилька та пан Тюльпан склали свій дует з вельми відмінних вокалів, і не останнім внеском пана Шпильки було політичне чуття. Пан Тюльпан це поважав, хоча й не розумів. Він задовольнився бурмотінням: «Простіше було би, мля, пробити йому головешку».

— Авжеж — якби тільки все на світі було, мля, так просто, — сказав пан Шпилька. — І, послухай, викинь той хонк! Це сміття годиться хіба що для тролів. Воно ще гірше за слеб. До того ж, вони його мішають з товченим склом.

— Це ж хімія, — похмуро сказав пан Тюльпан.

Пан Шпилька зітхнув.

— Мені спробувати ще раз? — спитався він. — Слухай уважно. Всі наркотики є хімією, але — будь ласка, слухай уважно — не вся хімія є наркотиками. Пам’ятаєш, як вийшло з тими ліками від печії, за які ти заплатив п’ять доларів?

— Мені було добре, — прогарчав пан Тюльпан.

— Від карбонату кальцію? Та навіть для тебе це було б… Послухай, ти вже напхав собі в носа стільки крейди, що той, хто відітне тобі голову, зможе писати обрубком твоєї шиї по шкільній дошці!

Ось вона, головна проблема з Тюльпаном, думав пан Шпилька, доки вони спускались на вулицю. Біда була не в тому, що він мав наркозалежність. Він хотів мати наркозалежність. Але те, що він мав, можна було назвати хіба що ідіотизмом, котрий вмикався щоразу, як він натрапляв на будь-який товар, розфасований в маленькі пакетики. В результаті пан Тюльпан шукав раю в борошні, солі, пудрі й підсолених сандвічах з яловичиною. На вулицях, де якісь сумнівні персонажі продавали кленґ, сліп, чоп, носак, сканк, трійник, хонк, дубль-хонк, чорняк та просто план, пан Тюльпан неухильно знаходив людину з молотим перцем і примудрявся придбати його по шістсот доларів за фунт. Це, мля, було просто диво.

Наразі він експериментував із цілою лінійкою хімікатів, популярних у колах анк-морпоркських тролів — адже серед тролів пан Тюльпан мав хоч би помірні шанси кого-небудь перехитрувати. Теоретично суміш «сліп-енд-хонк» не мала справляти на людський мозок жодного впливу, за тим хіба винятком, що вона могла його розчинити. Але пана Тюльпана це приваблювало. Колись він уже намагався бути нормальним — і це йому не сподобалось.

Пан Шпилька зітхнув ще раз.

— Ходімо, — сказав він. — Треба дати тому клоуну їсти.

В Анк-Морпорку досить складно спостерігати за будь-чим так, щоби хтось, у свою чергу, не спостерігав за тобою. І двоє підозрілих спостерігачів таки дійсно перебували під пильним спостереженням.

За ними спостерігав невеликий собака, серед численних відтінків шерсті якого переважали іржаво-попелясті. Час від часу він чухався з таким звуком, ніби хтось намагався поголити дротяну щітку.

Навколо його шиї було обв’язано шматок волосіні. До цього шматка був прив’язаний ще один, чи, точніше, кілька невміло з’єднаних поспіль відрізків. Останній з них тримала людська рука. Принаймні, це можна було виснувати з того, що відрізок зникав у тій самій кишені неохайної шинелі, що й один рукав, усередині якого цілком могла бути рука, котра теоретично мала закінчуватись пальцями.

Шинель була досить чудернацькою. Вона здіймалась від самісінької бруківки й майже до крисів капелюха, котрий формою найбільше нагадував голівку цукру. Довкола коміра вгадувалося сиве волосся. Рука сягнула в підозрілі глибини кишені й видобула холодну сосиску.

— Двоє типів шпигують за Патрицієм, — сказав собака. — Цікава р-р-річ.

— Трах-креветко, — відповів чоловік і демократично розламав сосиску на дві рівні половини.

Вільям дописав короткий параграф «Патрицій відвідав «Відро» і перегорнув свій записник.

Це було вражаюче. Лише за день він здобув добрий десяток сюжетів для новинного листа. Неймовірно, скільки всього можуть розповісти люди, якщо їх просто запитати.

Хтось украв золоте ікло зі статуї крокодилобога Оффлера. За розповідь про це Вільям пообіцяв сержантові Колону випивку, але, як йому здавалось, частково погасив заборгованість, просто додавши до свого запису: «Варта йде по слідах злочинця: її представники висловлюють упевненість у його швидкому затриманні».

Сам він такої впевненості не відчував, хоча сержант Колон заявляв про неї з дуже щирим виглядом.

Вільям нерідко замислювався про природу правди. Його змалку привчили бути чесним — чи, точніше, «не брехати» — а деяких звичок важко позбутися, якщо їх прищеплено досить старанно. До того ж, старший де Ворд поділяв народну мудрість про те, що «дитина — як рослина»: пагін вирівняти можна, доросле дерево — ні. Вільям, щоправда, був не надто гнучким пагоном. Але й вельможний де Ворд, у свою чергу, не був жорстокою людиною. Він винаймав таких людей у міру необхідності (тоді як сам, наскільки пригадував Вільям, не виявляв ентузіазму до будь-яких дій, що включали фізичний контакт з іншими).

Хай там як, Вільям завжди був переконаний, що не має таланту до вигадок; твердження, що не відповідали фактам, ставили його в тупик. Навіть маленька брехня з найкращими намірами, на кшталт «я точно знайду гроші до кінця тижня», неминуче призводила до біди. У катехізисі ж де Вордів було ще й «фантазування» — гріх, тяжчий навіть за відверту брехню: адже це була спроба зробити брехню цікавою.

Тож Вільям де Ворд був чесним через абстрактне почуття самозбереження. Він вважав важку правду легшою за найлегшу брехню.

Він гортав свої записи далі: в «Латаному барабані» відбулася чимала бійка. Вільям особливо пишався ось цим своїм пасажем: «Брезок-«Варвар», схопивши стіл, завдав удару Моліну-«Хапку», у відповідь на що останній, ухопивши підсвічника, пожбурив його в опонента з вигуком «Ось тобі, м…к!», після чого інцидент швидко розвинувся в бойовисько, в якому постраждали, за різними даними, 5–6 осіб».

Із усім цим Вільям вирушив до «Відра».

Гунілла прочитав записи з цікавістю. Гномам не знадобилося багато часу, щоб набрати записане годящим шрифтом.

І — дивна річ! — коли все це перетворювалось на текст, друкований такими чіткими й рівними рядками… слова починали здаватись реальнішими.

Боддоні, котрий, схоже, був другим у команді, позирнув на рядки через плече Вернигори.

— Гм, — сказав він.

— Що думаєте? — спитав Вільям.

— Виглядає дещо… нудно, — сказав гном. — Суцільний текст, як у книжці.

— Ну й добре, хіба ні? — сказав Вільям. «Як у книжці» — це звучало цілком позитивно.

— Можливо, було б ліпше зробити більші відступи між повідомленнями? — запропонував Гунілла.

Вільям продовжував розглядати сторінку. В його мозку почала формуватись ідея. За мить вона вже стала здаватись природною, як саме письмо.

— Як щодо того, щоб ставити невеликий заголовок до кожного повідомлення? — промовив він.

Піднявши шматок паперу, він швидко написав: «Бійка в шинку: 5–6 поранених».

Боддоні уважно прочитав.

— Так, — нарешті сказав він. — Виглядає достойно.

Він передав папірця через стіл.

— Як ви називаєте ці свої доповідні записки? — спитав він.

— Ніяк, — сказав Вільям.

— Вам слід би їх якось назвати, — пояснив Боддоні. — Що ви пишете вгорі?

— Зазвичай щось на кшталт «Вельмишановному панові»… — почав Вільям.

Боддоні струсонув головою.

— Це не годиться, — сказав він. — Треба щось, як би це сказати, загальніше. Таке, щоб чіпляло.

— Може, «Анк-Морпоркські хроніки»? — спитав Вільям. — Я, на жаль, не дуже вмію вигадувати.

Гунілла витягнув з кишені фартуха свій пенал і виклав на стіл кілька літер. Щось із них склавши, він змочив літери чорнилом та притис до них аркуш паперу.

Вільям прочитав: «ЧАс».

— Трохи переплутав… Секунду, — промимрив Гунілла, забираючи літеру.

Вільям спинив його.

— Не знаю, — сказав він. — Гм. Лишіть-но так, як є. Тільки дайте більшу «с».

— Уже, — сказав Гунілла. — Порядок. Непогано, хлопче, еге ж? Скільки тобі треба копій?

— Гм… Двадцять? Тридцять?

— Як щодо пари сотень? — Гунілла кивнув гномам, котрі одразу взялися до роботи. — Інакше немає сенсу навіть запускати верстат.

— О, ні! В місті просто не буде стільки бажаючих заплатити за це по п’ятірці!

— Нема питань — бери по півдолара. Вийде п’ятдесят доларів нам, і стільки ж — тобі.

— Нічого собі! Справді? — Вільям подивився на сяюче обличчя гнома. — Але ж нам ще треба буде їх продати. Це ж не те, що тістечка в крамниці. І не…

Він втягнув носом повітря. На його очі навернулися сльози.

— О, ні, — сказав він. — У нас знову гості. Я знаю цей запах.

— Який запах? — здивувався гном.

Двері з рипінням відчинилися.

Що можна сказати про Запах Старого Тхора Рона, чий аромат був таким густим, що здобув власну особистість і цілком заслуговував на те, щоби писатися з великої літери? Після першого шоку ваші органи нюху здавалися на милість переможця. Вони припиняли функціонувати, настільки ж безсилі опиратися цьому Запаху, наскільки вустриця неспроможна переплисти океан. А ще за кілька хвилин з ваших вух починала текти сірка, а волосся починало сивішати.

Запах Рона протягом його життя сягнув такої сили, що почав вести напівсамостійне існування: час від часу він навіть самотужки ходив до театру чи читав коротенькі вірші. Словом, Ронів Запах багато в чому перевершував самого Рона.

Руки Старого Тхора Рона були запхані глибоко в кишені, але з однієї з кишень стирчав відрізок волосіні — чи, швидше, багато відрізків, зв’язаних в один. Він закінчувався невеликим собакою попелястого забарвлення. Можливо, це був тер’єр. Собака увійшов до приміщення чи то сором’язливо, чи, швидше, просто крадькома. Він пересувався як пес, котрий давно зрозумів, що на світі існує значно більше важких черевиків, аніж смаковитих кісточок. Він пересувався як пес, щомиті готовий дати драла.

Він підняв на Вільяма більматі очі й сказав:

— Гр-р-р.

Вільям відчув, що має захистити честь людства.

— Вибачте за запах, — сказав він гномам, і знову звернув погляд до собаки.

— На який запах ти постійно жалієшся? — спитав Гунілла.

На його шоломі почали темнішати заклепки.

— Запах, е-е-е, пана Рона, — пояснив Вільям, з підозрою дивлячись на пса. — Кажуть, це в нього від природи.

Вільям був певен, що вже не раз бачив цього собаку. Той постійно крутився на краю поля зору — як не дріботів вулицями, то просто сидів на розі, байдуже споглядаючи сум’яття довколишнього світу.

— І що йому треба? — поцікавився Гунілла. — Гадаєш, він хоче нам що-небудь замовити?

— Навряд, — сказав Вільям. — Він, у принципі, жебрак. Тільки його більше не впускають до Жебрацької гільдії.

— Щось він мовчазний.

— Ну, як правило, він просто підходить поближче і стоїть на місці, поки йому не дадуть що-небудь, щоб він забирався геть.

Старий Тхір Рон кивнув і простягнув руку.

— Правда, пане, правда. І не пробуйте мені парити те ваше «будьте ласкаві», нема дурних! Я вам кажу — дурних нема, і я можу розмовляти не гірше за якогось тобі професора, пане, отаке, чорти йому в рот, креветко… Гр-р-р.

Вільям знову подивився на пса.

— Гав, — сказав той.

Гунілла пошкрібся десь у нетрях своєї бороди.

— У мене склалося таке враження, — сказав він, — що в цьому місті у людини на вулиці можуть купити що завгодно.

Він підняв кілька все ще вологих після друку аркушів.

— Ти мене розумієш, приятелю? — звернувся він до Рона.

— Здоровий-коровий.

Гунілла штовхнув Вільяма в бік.

— Як ти гадаєш, це «так» чи «ні»?

— Можливо, «так».

— Гаразд. Дивися сюди, друже! Якщо ти продаватимеш ось це по, гм, двадцять пенсів штука, то матимеш…

— Агов, не можна продавати їх настільки дешево! — втрутився Вільям.

— Чому?

— Чому? Ну, тому що… тому що… ну, тоді їх зможе читати кожен, ось чому!

— Чудово, бо в такому разі кожен зможе заплатити нам по двадцять пенсів, — спокійно сказав Гунілла. — Бідних людей значно більше, ніж багатих, і від них значно легше отримати гроші.

Він знову звернувся до Старого Тхора Рона.

— Моє запитання може видатись дивним, але ти маєш яких-небудь друзів?

— Двері, стерня, стерня, двері!

— Мабуть, так, — сказав Вільям. — Він водить компанію з купкою, е-е-е, невдах, що живуть під одним з мостів. Тобто не те що «водить компанію»… Там у них вельми специфічний колектив.

— Отже, — сказав Гунілла, махнувши в повітрі примірником «Часу», — можеш сказати їм, що якщо вони продаватимуть це по двадцять пенсів штука, то я дозволю вам лишати собі по одному гарненькому блискучому пенні.

— Запхай свій пенні собі туди, де він не заблищить! — сказав Рон.

— Та ти… — почав Гунілла.

Вільям поклав руку йому на плече.

— Перепрошую, одну хвилиночку. Що ви сказали, Роне?

— Здоров-креветко, — пояснив Старий Тхір Рон.

Попередня фраза була сказана голосом, схожим на Ронів, і, схоже, пролунала приблизно з району обличчя Рона — от тільки вона була занадто зв’язною.

— Ви хочете більше, ніж один пенні? — обережно спитав Вільям.

— П’ять пенні за раз, — відповів Рон. Принаймні, так здавалось.

Вільямів погляд невідь-чому знову спинився на невеликому попелястому собаці, що тулився до ніг жебрака. Собака приязно поглянув у відповідь і прогарчав:

— Гр-р-р?

Вільям знову підняв погляд.

— З вами все гаразд, Роне? — спитав він.

— Пєть-пенні, зар-раза, — загадково повідомив той.

— Гаразд. Два пенси, — сказав Гунілла.

— Чотири, — здавалося, сказав Рон. — Або простіше: долар за тридцять штук.

— Годиться, — сказав Гунілла, сплюнув у руку і простягнув її вперед, аби, за звичаєм, скріпити угоду. Але Вільям вчасно схопив його під лікоть.

— Не треба.

— Щось не так?

Вільям зітхнув.

— Ви маєте які-небудь хвороби, здатні спотворити зовнішність на все життя?

— Ні!

— А хочете мати?

— Ох, — Гунілла опустив руку. — Гаразд, клич сюди негайно своїх друзів, добре?

Він обернувся до Вільяма.

— Їм можна вірити?

— До певної міри, — відповів Вільям. — Можливо, не варто лишати без нагляду банки з ацетоном.

За стінами їхньої майстерні легкою ходою віддалялися Старий Тхір Рон та його пес. І дивна річ — хоча, крім них, вулиця була пуста, хтось на ній продовжував розмовляти.

— Бачиш? Я ж казав. Просто лиши всі перемовини на мене.

— Креветко.

— Правильно. Тр-римайся мене, то й в’язниця мине.

— Креветко.

— Справді? Ну що ж, теж непогано. Гав, гав.

Під Мостом Батона жило дванадцять осіб, і жили вони там, треба сказати, розкішно. Розкішно жити не завадиш, якщо ви розумієте розкішне життя як можливість дістати принаймні раз на день такої-сякої їжі, а надто — якщо ви настільки широко розумієте поняття «така-сяка їжа». Формально вони були жебраками, але їм рідко доводилось жебрати. Теоретично їх також можна було вважати злодюжками, але вони привласнювали тільки те, що викидали інші — причому ці інші намагалися якнайшвидше забратися від них якнайдалі.

Невтаємничені вважали головним із них Домовину Генрі, котрий міг би стати чемпіоном міста з відхаркування, якби комусь спало на думку змагатися з ним за цей титул. Але насправді в цій групі панувала щира демократія, притаманна позбавленим права обирати та бути обраними до органів влади. Наприклад, таким, як Арнольд-Колобок, чия безногість була тільки перевагою в будь-якій бійці, де всі шанси мала людина з міцними зубами, розміщеними саме на висоті паху інших учасників. Що ж до Качура, то, коли не рахувати качки на його голові (чию наявність він завжди заперечував), він міг розмовляти, думати й діяти не менш логічно, аніж перший-ліпший з ваших колег. Щоправда, першим-ліпшим колегою Качура був Старий Тхір Рон.

Решта восьмеро були Ендрюз-Разом-Нас-Багато.

Ендрюз-Разом-Нас-Багато являли собою лише одну особу, проте вочевидь не одну особистість. В спокійному стані, тобто коли перед ними не поставала яка-небудь нагальна проблема, це було непомітно. Хіба що обличчям Разом-Нас-Багато вряди-годи пробігали посмикування та гримаси, в міру того, як контроль над його мозком захоплювали Джозі, Леді Герміона, Крихітка Сидні, Містер Віддль, Кучеряшка, Суддя чи Лудильник. Був ще Душило, але Душила на волі бачили тільки раз і більше бачити не хотіли, тож решта семеро тримали його під замком.

Назад Дальше