Ось i Зелений базар.
Веслярi пiдiгнали човна до насипу, а малий полiз у пояс, щоб вiддати їм фалс.
– Нi, нi, хлопче! – мулат закрутив сивою головою. – Спасибi тобi за пригощення. Ти хлопець добрий i без гонору!
– А який гонор? – спитав Алi здивовано, вже тримаючись рукою за палю, щоб вилiзти на греблю.
– Хе! – виставив уперед пiдборiддя старший мулат. – Тут у Басрi люди жорстокi – кожен себе вважає вищим i кращим за iншого! Араб за перса; перс вважає себе вищим за iндiйця…. i таке iнше… i взагалi… Тут кожен перед кожним пнеться. А нас, темношкiрих, весь час упослiджують… Хоча були, були колись часи… Отож я й кажу – у Басрi люди злi й пихатi.
– А ти, дядечку, хiба ти не з Басри?
– Ми оманцi зi славного мiста Маската.
– А чого ж ви опинилися в Басрi?
– Так сталося. Колись зустрiнемось – розповiм. Ну, бувай здоров, бо нам час далi рушати. Треба цю воду продати та й поспiшати по свiжу. Ти хiба не знаєш, що коли вода з вiдпливом у каналах спадає, тодi там, у Шатт-ель-Арабi, вода не така солона. I нам треба нею наповнити всi корчаги й бурдюки! – Вiн чомусь засмiявся, повiв мозолистою рукою над зморщеними, обпалими шкiрами бурдюкiв. – У Басрi хлiба нiхто не подарує! Може, тiльки з радiстю подадуть хлiбець-закурi 4, коли потрапиш до в'язницi. Амiнь!
Алi, призвавши на водовозiв усi можливi щедроти Аллаха, вiдштовхнув носа човна i видряпався на верх греблi.
11. ДIАМАНТ I ТРОЯНДА
Алi поспiшив через Зелений базар.
А на базарi вирував людський натовп.
З усiх бокiв до кварталу пiдпливали по трьох каналах усе новi й новi човни. Привозили всяку зелень, яку тiльки можна зростити на острiвних городах та в садах. Цибулю червону й бiлу, круглу й довгу, мов корiнь солодкої тростини, капусту, часник зовсiм молодий – i часник дозрiлий, кожною головкою завбiльшки з добрий кулак м'ясника, цiлi снопи петрушки, кропу, оберемки темного бадилля духмяної кiндзи, невеличкi корзинки соковитих пахучих каперсiв1, редьку й моркву у великих корзинах, огiрки та ще всяку-всяку всячину. Ну й лакiтки з пустелi – корзини бiлих круглих грибiв. Бедуїни привезли їх до Шатт-ель-Арабу, а там у них гриби перекупили спритнi зеленярi.
Алi не мiг затримуватись i доклав усiх сил i спритностi, щоб пробитись через вируючий людський тлум. Коли виходив з базару, угледiв – бiля першого мосту сидить дервiш iз каландарiв2. Голова непокрита, виголена, вусiв i бороди немає, брови вищипанi. Шия у зморшках, мов черепахова. Перед ним стояла на дерев'яних плахах хiдника чаша iз шкаралущi кокосового горiха. I в нiй кiлька стертих фалсiв.
Алi проминув каландаря, але потiм повернув i поклав йому в чашу останню смужку динi.
Чоловiк з голим видом уважно подивився на хлопця.
I по цьому погляду Алi наче вiдчув – каландар знає його, пiзнав його. Та сам хлопець не мiг пригадати нiяк, чи вiн його вже бачив у Басрi, десь у юрмi, чи не бачив.
Каландар розкрив сухi вуста. I безлiч зморшок по куточках рота розправились i склались у якийсь дивовижний вiзерунок.
– Благословення тобi Аллаха, хлопчику, за щедре подання!
– I тобi благословення i щедрiсть Отверзаючого Браму!
Та й побiг далi по мосту.
Коли бiг по горбатому мостовi, що зводився над каналом наче дуга напнутого арбалета, вiдчув на собi погляд безбрового дервiша. I коли вже спускався вниз iз мосту, обернувся й побачив, що каландар пильно дивиться йому услiд. Вiд того Алi стало наче аж моторошно. Тiльки, правда, на хвилю. Бо далi вiн уже бiг вулицею кварталу, де торгували кiзяками, вугiллям, деревом, хмизом, очеретом, сухим пальмовим листям – усяким паливом, одним словом. Наче повернувся в рiдний Багдад.
Далi продавали канати, линви, грубу пряжу, полотно для вiтрил та всiляке моряцьке начиння.
По другому мостовi перебiг до кварталу, де жили перси-шиїти.
А вiд кварталу персiв через мiст дiстався до дiльницi, де селилися не мусульмани.
Вiн знав, що в самому кiнцi цього кварталу розташована садиба Бен Сахла. Трохи було дивно для Алi, чому цей iудей не поселився в своєму кварталi. Та хiба ж його спитаєш? Не личить та й не за звичаєм, щоб питати сину смiттяра про такi речi в торговця. Звичай не закон – його не можна обходити. Звичай визначає життя людини, i це обов'язок – слiдувати звичаю.
Лавка Бен Сахла теж була вiдчинена – тiльки з вулицi. Розкритi i дверi, i вузеньке вiкно. А на пiдвiконнi лише невеличкi глечички iз соками.
Зате всерединi вся пiдлога лавки була заставлена запечатаними глечиками з вином. Господар сидiв пiд стiною на широкому тахтi i, низько схилившись над сувоєм, читав.
Алi привiтався i став перед порогом крамницi.
– А, це ти?! Кмiтливий слуга славного господина! Прийшов подiлитися зо мною своїм прибутком? Бачу, ти хлопець чесний!
– Мiй господине, – сказав Алi i замовк, бо не доводилося йому мати справу з iудеями i не знав вiн, чи. належить йому iновiрця величати господином? Чи не належить? Та й до всього вiн не пам'ятав, щоб при ньому хтось iз дорослих розмовляв iз багатими iудеями. А батько, коли ходив, платити за «житло», то нiколи не брав iз собою сина… Тим пак, що багато на базарi всякого розповiдали про iудеїв. Та й самому Алi багато хто з базарних iудеїв не подобався своїм виглядом i одягом.
– Нi, мiй господине!.. Прибуток у мене нiякий. Нема чим дiлитись, – i Алi показав уламочок срiбного дирхема.
– Ай-ай-ай! – похитав головою Бей Сахл. – Ну скiльки раз говорено й загадано законом – не псуйте, монету! Адже при рубаннi монети якась крихта срiбла впаде ва землю, i на зубилi лишиться! Величезнi втрати, якщо подумати, скiльки монет рубають i скiльки губиться крихiток срiбла! А якщо їх скласти докупи – яка втрата! Ти уявляєш? Срiбло ж усе дорожчає i дорожчає… I, до речi, гiршає. I правителi, i простi люди псують монету…
– Є до тебе, мiй господине, велика таємниця!
– О, це вже цiкаво! – зразу ж стрепенувся огрядний бородань, примруживши лiве око i схиливши горбоносу голову до лiвого плеча. – Ну-ну, розповiдай, яка там у тебе таємниця!
– Нi, мiй господине! Я не розповiдатиму, я тобi її покажу. Тiльки не тут! 3 вулицi хтось може побачити…
– Ну, заходь, до лавки, щоб нiхто не побачив з вулицi.
– Але в лавцi в тебе темно, мiй господине!
– То може, ти хочеш ще й до мого помешкання зайти? – з насмiшкою спитав Бен Сахл.
– Нi. До помешкання менi негоже вступати, – вiдповiв йому щиро Алi. – А на подвiр'я я можу зайти. Де вчора стiл стояв.
– Ну добре! Побачимо, що в тебе за таємниця. I вiн провiв хлопця межи глечиками з вином i поставив пiд стiною. Сам же швидко замкнув дверi i закрив вiкно. Стало в лавцi зовсiм чорно. Бен Сахл прошелестiв шовковим халатом повз Алi i десь у глибинi коридору вiдкрив завiшанi циновками дверi.
– Проходь! Тiльки не нароби шкоди.
Вони ступили на подвiр'я, те саме, де вчора Бей Сахл продавав заможним гультяям вино i квiти. Стiл стояв трохи далi пiд муром, але якраз туди вже дiставало сонце.
Обернувся на всi боки, чи хтось не зирить на них з якоїсь шпаринки? Потiм став так, щоб де було видно, якби хто пiдглядав у шпарку брами.
Розв'язав хустку на кiнчику i поклав на долоню Бен Сахла густо-синiй iскристий камiнь у золотiй оправi. На камiнь впало сонячне промiння, камiнь зразу ж поглинув його i викинув через бокову грань, мов блискавку, густий синiй промiнь.
Промiнь вдарив їм обом в очi – i хлопцевi, i Бен Сах-ловi. I Бен Сахл, досвiдчений, битий i тертий торговець, не стримався – вiн був захоплений зненацька появою такого чуда! Розчепiрив пальцi правицi i заволав:
– Ай-ай! Ай-ай! Це той камiнь!
Вiн почав крутити перстень на долонi, не забуваючи тепер, як i Алi, стати спиною до ворiт. При кожному поруховi камiнь зсередини просто бив спалахами густих синiх променiв.
– Де ти його дiстав? Чи може ти скажеш, що ти його знайшов у купi золи на хазяйському подвiр'ї, чи мiж палями в щiлинi на причалi? Га?
– Нi мiй господине. Менi його подарувала Кадарiя за те, що я витяг з каналу її перстень з лалом.
– Присягаюсь здоров'ям, це все не так! Вода у нас брудна. Гидота, а не вода, справжнє холерне лайно! В морi – повiрю! Тут ти не мiг знайти!
Тодi Алi видобув з пояса смужку крученого свинцю.
– Я кинув у канал ось цей свинцевий перстень. I пiрнув зразу в те мiсне. Намацав пiд водою i золотий, i свинцевий перстеньки. Ну й витяг їх!
Знову Бен Сахл звiв розчепiренi пальцi правицi над головою i вигукнув:
– Ай-ай! Який кмiтливий хлопець!
Далi Алi розповiв, як вiднiс лал музицi Кадарiї, а вона в дарунок йому вiддала синiй камiнь. Знов, утретє, Бен Сахл звiв правицю i наче аж заголосив, таким сумним голосом вiн проговорив:
– Ай-ай! – Що то значить – жiнка! Покласти на хлопця те, що сама не в силах…– але урвав на .пiвсловi свої причитання i почав знов милуватися грою каменя, перевертаючи його на долонi.
– На, потримай! – вiддав перстень Алi та, пiдхопивши поли халату, мов жiнка подiл сукнi, поспiшив, до крамницi.
З крамницi вiн прибiг, несучи тонкого скла чашу дамаської роботи.
Чаша була по вiнця налита водою.
Бен Сахл обережно опустив у чашу перстень. I крiзь воду, i крiзь скло синiй камiнь свiтив, коли на нього падало сонце, все таким же ясним i пронизуючим синiм променем.
Бен Сахл порожевiв, очi його блищали, на високому шишкуватому чолi виступили росою краплини поту. Вiн прицмокував, схиляв голову то на одне плече, то на друге, примружував то лiве око, то праве.
– Скiльки я чув про цей камiнь, але вперше ним милуюся, тримаю в своїх руках! – виголосив зрештою.
Обережно випив воду iз склянки, вiддихнувся i сказав:
– Така чиста вода фалс коштує!
I волохатими пальцями витяг з чашi перстень.
– На! Забирай!
– Але ж я вам його принiс!
– Я його не можу купити… У мене у всьому домi! – Та тут, як Алi в Кадарiї, цей досвiдчений купець знiтився на пiвсловi. – Нi, я його не можу купити!..
– Тодi я хочу з тобою на нього замiнятись.
– На що? – вирячив очi Бен Сахл, i густi брови його полiзли до чорної високої шапки. – На що?!
-Я тобi вiддам перстень. А ти, мiй господине, дозволиш менi подивитись на бiло-червону троянду!..
Бен Сахл стояв, кусав собi губи, i тодi їжачилась на пiдборiддi густа борода iз сивиною. Зiбрав пучками пальцiв шкiру на лобi i отак довго мовчки стояв.
– Ну добре. Пiшли! – вицiдив нарештi з себе торговець. – Троянду я тобi покажу, але перстень лишай при собi!
– У мене немає бiльше нiчого, чим би я мiг заплатити.
– Яка з тебе плата? На тебе скинули таку ношу… Пiшли! Не можу гаяти часу – а раптом покупець прийде – збитки!
Вiн пройшов назад з хлопчиною у темну лавку. А з лавки були дверi в заднiй стiнi у довгий коридор. Вони йшли, i Бен Сахл говорив:
– Я йду з гостем, я йду з гостем!
Алi знав, що в iудеїв жiнки не закривають лиця i наче не ховаються при стороннiх мужчинах. Адже ввечерi пишнокоса дiвчина подавала їм квiти. Певно, донька його.
Так вони пройшли довгим проходом i стали перед цегляною стiною. Тут уже було свiтло, бо згори в отвiр стелi падало сонячне промiння.
Бен Сахл покликав когось незрозумiлою мовою. I була вона не схожа нi на iудейську, нi на перську мови, якi вiн вряди-годи чув на базарах у Багдадi i тим пак у Басрi.
З-за товстої цегляної стiни йому вiдповiв старечий рипучий голос такою ж самою мовою.
Тiльки тодi Бен Сахл дiстав ключа i вiдчинив вузесеньку хвiртку. I вони з напiвтемряви переходу ступили пiд рiзке промiння сонця у чарiвний смарагдовий садок.
Стояли пiд самим муром двi низенькi пальми. У невеличкому басейнi-хаузi був острiвець, а з середини острiвця стирчала мiдна чапля i з її розкритого дзьоба тонкою цiвкою плюскотiла на камiнцi вода. У самому хаузi порозпускали пелюстки фiолетовi водянi лiлiї з темно-червоними серцевинами. На кущах квiтучого жасмину у клiтках стрибали чорнi, з червоними дзьобами й ногами птахи i несамовито кричали арабською та перською мовами.
Просто перед хлопцем, на другому боцi пiщаної стежки виростав трояндовий кущ. Невисокий, може, до грудей Алi.
Троянда виростала з розпушеної чорної землi, що була навколо викладена блакитними полив'яними цеглинами.
На кущi було, Алi вмить порахував, п'ять нерозпущених бутонiв, а чотири квiтки вже розгорнули свої пелюстки.
Де пелюстки розгорнулися, то верх пелюсток був бiлого, майже до половини, кольору, а далi йшов багряно-кривавий колiр.
I таке було враження, що на багряну квiтку згори наклеїли бiлу квiтку.
Алi затамував подих.
Почув над собою голос Бен Сахла:
– Можеш пiдступити ближче. Тiльки не торкайся руками!
Алi пiдступив до куща троянди. Справдi – наче одна квiтка, червона, зрiзана бритвою, а на зрiз наклеїли бiлу квiтку! Та що найдивнiше – не було нi рисочки, нi слiду мiж червоним i бiлим. Просто обривалося червоне, i зразу ж починалося бiле.
Хлопець злегка потяг носом повiтря. Запах був слабенький i аж нiтрохи не кращий за аромат придорожньої шипшини.
– О мiй щедрий господине i Хай нiколи не полишає тебе благословення Аллаха! Хай завжди в твоєму домi будуть здоров'я та грошi!11 Але, скажи менi, найдостославнiший володарю квiтки, чому у неї немає… майже немає запаху?!
Бен Сахл здiймався над хлопцем, випнувши черево i склавши руки на ньому. Великими пальцями крутив один навколо одного. Вiн посмiхався поблажливою, зверхньою посмiшкою.
– О нерозумний хлопчику! Слiд тобi знати, що є речi, якi радують людський нiс, а є речi, що радують людське око. Нiс можна швидко втомити радiстю. А око нiколи не насичується тим, що бачить! I нiколи не насичується улесливими словами людське вухо. Як сказано в Писаннi – «Та не насититься око баченим, та не насититься вухо слуханим». Амiнь!
I вже зовсiм по-iншому, суворо:
– Пiшли! Не гаймо бiльше часу! Я не збираюсь втрачати покупцiв.
Алi обернувся, поклонився двоколiрнiй трояндi i поспiшив поперед Бен Сахла в ту малесеньку хвiртку. Краєм ока схопив, як уже вступав у отвiр, що за пальмою в затiнку стоїть дiдусь-iндiєць, в чалмi i в бiлiй спiдницi. У руцi тримав довгу бамбукову палицю з кривим ножичком на кiнцi,., '
Тiєю ж самою дорогою вони поверталися до лавки.
Бен Сахл вiдчинив дверi та вiкно i визирнув на вулицю. Нiкого нiде.
Алi стояв посеред лавки i не рушав з мiсця.
– Iди вже! Все! Досить!
– Мiй господине! Поясни менi, чому ти не бажаєш володiти цим перснем? Вiн дуже коштовний! Я це напевно знаю! У Багдадi я бував на базарi золотарiв. I там бачив блакитнi сапфiри з Цейлону. Покупцi дивились крiзь них на сонце. У них не така блакить i не такий гострий блиск. Це не сапфiр. Це щось надзвичайне! Це чарiвний камiнь…
– Ти майже вгадав, – повагом i без дратливостi проговорив Бен Сахл, хоча за мить перед тим намагався швидше спекатись хлопчика. – Я тобi розповiм!
Тiльки домовились – про те, що ти був у мене з ним, нiколи й нiкому не говорити! Ти можеш присягтися? Так? Присягнись!
– Присягаюсь iменем Аллаха милостивого, милосердного! Присягаюсь мовчати, хто б мене про тебе i про камiнь не випитував!
– Добре! – одказав Бен Сахл. – Бачу, що ти хлопець поважний. Отож слухай цю страшну iсторiю. У одного купця була жiнка. Вона й зараз нiби жива. I купець нiби десь ще проживає. Жiнка ж, про яку мова, походила iз султанського роду. Казали, що її бабка народилася вiд наложницi султана Му'iзз ад-дiна Санд-жара3… Купцевi продали її десь у Кашгарi4.
– А чому вона була продана купцевi?..
– Не знаю… Чи, може, вона втекла… Чи, може, як, не знаю… Таємниця для мене, i нiхто не знає. Потiм цей купець повернувся до Басри. Накупив собi кiлька добрих будинкiв, вiдкрив лавки, збудував кораблi i посилав своїх капiтанiв у рiзнi краї. Було в нього багато наложниць i рабинь. Пройшов якийсь час – i ця, султанської кровi, дружина народила йому доньку. Донька вiд самого початку, тiльки стала говорити, зразу й заспiвала. Вона могла з одного разу запам'ятати всю мелодiю й проспiвати її вiд початку до кiнця! Навiть досвiдченi гравцi на аль-утi не могли так точно повторити мелодiю, як вона. Для дiвчинки батько замовляв у найкращих майстрiв малесенькi iнструменти, а найкращi вчителi музики приходили її навчати. А собою вона була мiзерна ї зовсiм непоказна. I от коли вона вже пiдросла i вибилась на дiвчину, до її батька в гостi прибув сам намiсник Басри. Кажуть, що його так трактували в домi купця, нiби вiн був не намiсником, а батьком халiфа! Щоб задобрити нашого намiсника, щоб ублажити його, купець велiв своїм наложницям i невiльницям танцювати перед гостем з вiдкритими лицями!!! Та намiсника це зовсiм не задовольнило, i вiн побажав, щоб донька купця грала для нього на аль-утi. Почав тодi благати його купець: «О найдостойнiший з найдостойних! Ти знаєш, як я тебе люблю i поважаю i впадаю перед тобою в порох, але – в iм'я Аллаха! – не побажай, щоб моя донька стала перед тобою з вiдкритим обличчям!» I вона грала за завiсою на аль-утi i спiвала.