Вiн умостився на вузькому тахтi, загорнувшись у стару попону, i довго крутився, все намагався уявити собi, скiльки ж дасть йому срiбла музика. Бо що перстень – справжнiй скарб, вiн одразу зрозумiв, як почув, що сп'янiлi повiї прохали, благали Кадарiю не викидати його, не топити в каналi. А спiвачка Нiссо, аж заходячись вiд лютої заздростi, намагалась пiдштовхнути її на цей безглуздий вчинок.
А тодi, зi срiблом Кадарiї, полишить вiн Абу Амара i зразу ж пiде в порт i взнає, коли перший вiтрильник-дхау виходить в Арабське море, щоб досягти за тим моря-океану, а за морем-океаном славного мiста Калiкута. I вiн тодi, нiчого не сказавши Абу Амару, попливе назустрiч своїй долi, щоб здiйснити свої мрiї i побачити чудеса далеких обрiїв.
Адже виходило з Абу Амаром погано. Алi не спитав на самiм початку про платню за службу. А тепер вiн уже не мiг про це спитати. Язик не повертався, та й було страшно. Бо в Абу Амара хоч скаженi ночi, i бiганина, i треба все встигнути, та все ж Алi постiйно має наїдок. I якби не Абу Амар, то не знати, що б i робив вiн у Басрi. Здихав би з голоду. Бо як зiбрались тут кораблi з усiх усюд, то цiни на їжу пiдскочили у кiлька разiв. I вода, смердюча й брудна, ну чисто з калюжi, та ще iз солонiстю морською, коштує не дешевше багдадського шербету!
I отак-от, з невеселими думками про свою службу в Абу Амара та мрiями про дирхеми Кадарiї, Алi зрештою заснув. I зовсiм не чув п'яного галасу, коли вночi вийшли гостi вiд Абу Амара.
Сам Абу Амар iз п'яним музикою проводжали човна, стоячи на краю греблi, i довго розмовляли зi стражником, що мав охороняти богословiв, кожного до його оселi.
А потiм пiднялись удвох до покою Абу Амара, i Джарiя знов пiдглядала за ними. Та юний багдадець всього цього не чув i не знав…
Алi прокинувся ще до вранiшньої молитви. Зазирнув до Айшi. Вона стогнала увi снi. Тому розбудив її i дав води й дурманного лiкарського зiлля. Джарiю не став будити, а поспiшив нагору до кiмнати Абу Амара.
Дверi були зачиненi на ключ, i йому нiхто не вiдповiв.
Тодi хлопець зазирнув крiзь дiрку вiд сучка. .
У сутiнках, бо завiси зовсiм були спущенi на решiтки, побачив – у кiмнатi нiкого немає. Подушки розкиданi, скатертина з перевернутими чашами, баклажками i глечиками з-пiд вина, лушпинням i недоїдками не прибрана. Алi зняв ключi з пояса, та жоден з ключiв не пiдiйшов до замка кiмнати Абу Амара.
Тодi вирiшив не витрачати марно часу, а поспiшати до кварталу повiй.
Прихопив у дорогу жменi двi родзинок та трохи сушених смужок динi.
За фалс перебрався до кварталу, де жили християни, а тодi вже по мостах високих та по низьких плавучих мостах дiстався до широкого каналу, на другому березi якого були веселi кварталi повiй з шинками, харчевнями, крамницями, де торгували вином та закусками.
Знову за фалс вiн був на другому березi. О славна Басра! За все, за все тут треба заплатити хоч би фалс!
Якщо всi квартали пiсля вранiшньої молитви вибухали всiма можливими звуками – галасували човнярi, продавцi, дзвенiли її стукотiли молотками й молоточками ковалi, мiдники та золотарi; вихваляли свої страви базарнi кухарi; закликали подивитися всякi штучки й витребеньки базарнi фiглярi – то в кварталi повiй панувала тиша. Геть усi вiкна завiшенi, а дверi замкненi.
Лише двоє смiттярiв затертими пальмовими мiтлами змiтали бруд з хiдникiв. Та ще двоє зiгнутих водонош з величезними бурдюками на плечах стукали у дверi шинкiв – пропонували наповнити за нiч спорожнiлi глеки.
Ще один водовоз куняв на деменi пузатого човна, наповненого здоровенними корчагами та бурдюками, i час вiд часу торкався своїм зморшкуватим чолом зiгнутих колiн.
Лише на кiнцi кварталу, бiля рогу, де iнша вуличка перетинала головну, були вiдчиненi дверi знайомого будиночку, i вiдтiля чувся легенький передзвiн струн.
Алi вмить упiзнав мелодiю «Фатiми», з якої й почалося його знайомство з цiєю малесенькою жiнкою з кварталу повiй. Аж у грудях млосно зробилося вiд срiбного дзвону акордiв… Усiм вона вiдрiзнялася вiд повiй, але жила тут. Та спитати, чому вона тут, Алi не насмiлювався. Адже мужчина не має права задавати чужiй жiнцi питання. Вiн не пам'ятав такого, щоб хтось iз чоловiкiв розмовляв з чужою жiнкою. Хоча от довелось таки йти до неї, бо зовсiм iнша справа, якщо в людинi тiй є якась потреба.
Алi, дiйшовши до дверей, зупинився, невидимий за дверима, але й не пiдступав упритул до дверей, щоб не вийшло, що вiн пiдглядає та пiдслуховує. I чекав, поки Кадарiя скiнчить грати.
Слухаючи срiбний дзвiн аль-ута, вiн забув про перстень, про свої невдалi розмови з капiтаном, навiть про мандри. I про те, що служба в Абу Амара стає для нього образливою. Вiн поплив у тих прозорих звуках музики нiби та чайка, про яку два днi тому спiвала Нiссо. Вiн стояв, опустивши голову, i схаменувся тiльки тодi, коли перед ним постала Кадарiя без плаща, i очi не були в неї пiдфарбованi сурмою. Блiдi щоки тепер вiдкрились у своєму справжньому виглядi – геть обсипанi ластовинням, мов усе обличчя облiпили просяною лускою. Вуста не були яскраво-червонi, а здавались якогось темно-фiалкового кольору. А очi були стомленi, iз припухлими повiками, як у хворої людини. Алi здригнувся вiд її голосу.
– Ти прийшов вiд Абу Амара?
Алi похитав головою.
– А вiд кого? Чи таємниця?
Алi озирнувся на всi боки, приклав пальця до вуст.
– Тодi заходь до моєї оселi.
Вiн переступив, через порiг. Присiв пiд стiною, мовчки розмотав свою згустку, розв'язав вузлик на кiнцi хустки i видобув звiдтiля iскристо-кривавий лал.
Кадарiя скрикнула.
– Той самий?!!
– Так, моя господине!
– Як ти його видобув?!!
Алi почув в її словах захват, i йому закортiло похвалитись. Бо питання було без жодного вiдтiнку зневаги, геть не схоже на Абу Амаровi слова й питання: «Так ти себе вважаєш мужчиною?! Вважаєш себе чоловiком?» I Алi розповiв їй про смужку свинцю, знайдену в купi смiття на подвiр'ї Айшi, як раз на те мiсце, де вона, Кадарiя, стояла. Як сам пiрнув за свинцем та знайшов i свинець, i золотий перстень.
– Правда? – просто проспiвала зачудована Кадарiя, i її щоки порожевiли.
Алi видлубав з пояса нерiвний свинцевий бублик.
– Дай я тебе поцiлую! – I воза обхопила його голову, притисла до себе i гучно поцiлувала в обидвi щоки. Обняла, притисла, i Алi вiдчув, якi в неї пiд одягом маленькi i гострi груди.
Враз рвучко Кадарiя вiдтрутила вiд себе хлопчину i, лишивши його в хмарi тонкого дорогоцiнного запаху камфори, схилилась до тахта, застеленого червоним вiрменським килимом, найдорожчим на тi часи. Видобула з глибини невеличку черепахову коробочку. З самого закутка витягла перстень, зроблений iз товстої смужки золота. А посерединi смуги сидiв темно-синiй гранчастий камiнь. Такого каменя хлопцевi не доводилось бачити. Хоча часом добрi сазанчики були йому нiби живою перепусткою до найдорожчого базару в Багдадi – там торгували дорогоцiнним камiнням, фарбами та благовонними. Здалеку бачив блакитний цейлонський сапфiр, бачив бiрюзу афганську та лазурит, яспис i онiкс, агат i халцедон, двiчi свiтили йому променi марiйських 3 смарагдiв, бачив, як променiла, наче золотий мед, купка бурштину з далеких країв русiв. I не були для нього дивом купки густо-зеленого сiнайського малахiту.
О багдадськi базари-суки! Чого там тiльки не побачиш! Про що не довiдаєшся! Про що тiльки не придбаєш знання й розумiння!
А синiй камiнь у перснi свiтився незвично – несхоже на жоден з бачених там. Здавалося, що вiй випромiнює назовнi свiтло стократ сильнiше за те свiтло, що падає на нього iз зовнi. До всього камiнь було вiдшлiфовано не круглим горбочком, а його гострi природнi гранi пiдсилено ретельною i вправною шлiфовкою.
Кадарiя взяла стиснену правицю Алi, розтисла його пальцi i поклала на долоню перстень – не дуже великий, та ваговитий.
Хлопчина нахилився до персня, i густе ємне промiння просто рiзало йому очi. I закрiплено було камiнь дивовижно – з трьох бокiв його тримали малесенькi золотi руки. Робота великої вправностi – на кожному пальчику викарбуванi всi суглоби i нiгтики!
Пройшла перша мить здивування й радостi, i гiрко стислося серце – згинула враз уся надiя на дирхеми. А зi срiблом i спокiйна, певна подорож до Калiкута.
Та попрохати срiбло не посмiв. Тут сталося ще гiрше – вiн нараз вiдчув, що хоче володiти цим перснем i що зовсiм не бажає повернути перстень Кадарiї.
Перстень своєю коштовнiстю лягав тягарем на його плечi, пов'язував його путами – було шкода вiддати дивний скарб i попрохати замiсть нього жменьку дирхемiв.
I подорож до Iндiї вiддалилася кудись за туманний гарячий обрiй Басри на непевний час…
Затис перстень-скарб, аж нiгтi побiлiли, i порачкував до дверей. Все мовчки, тiльки сопiв вiд напруги.
Вже стоячи на порозi, лицем до Кадарiї, видобув iз своєї пам'ятi слова оповiдачiв-фiглярiв на багдадських базарах. Такими словами у їхнiх оповiдках нiби говорили люди вельможнi, багатi та освiченi.
– Хай на тебе впаде благословення Аллаха, моя господине… за цей царський дарунок!.. Бо моє здивування твоєю щедрiстю дiйшло межi можливого! Дякую i припадаю до твоїх нiг!!! I хай твоя царська щедрота буде тобi воздаватись тисячу тисяч разiв добром i радiстю!!! Хай на тебе впаде благословення Аллаха i захист його!!!
Малий порачкував, а тодi повернувся i просто побiг по вулицi, ледь не штовхнувши двох смiттярiв. Вони зчепилися над купою смiття i намагалися видерти один в одного уламок дирхема. Певно, його вночi загубив якийсь пiдпилий моряк…
Взагалi, з кожним днем у Басрi життя ставало бiльш гучне, неспокiйне. Бо прибували новi й новi кораблi по Шатт-аль-Арабу зi своїми товарами аж iз верхiв'їв Тiгру та Євфрату.
Всi заїзди-хани були забитi купцями, їхнiми домочадцями та слугами матросами i корабельниками, торговцями та шейхами iз сусiднiх озерних та степових племен.
Всi чекали й не могли дочекатись, коли ж почнеться лiтнiй вiтер. Але щось не було чути нiякої звiстки нi вiд рибалок, що виходили в море за рибою, нi вiд ловцiв перлин i збирачiв коралiв. Весь час вiтри зненацька зривалися з рiзних частин свiту, крутили над морем, рвались на рiзнi боки, проносились шквалами та закручувались у небо чорними стовпами смерчiв.
Постiйний же вiтер, що в лiтнi мiсяцi дме в одному напрямку i несе крутобокi арабськi вiтрильники до берегiв Iндiї, нiяк не починався.
А басрiйськi завжди можна було пiзнати серед iнших кораблiв по їхнiх бiлих боках, бо тiльки в Басрi вживали таке чисте бiле вапно в сумiшi з акулячим жиром для обмазки дощок дхау.
I от Алi прибiг до кiнця кварталу.
А Кадарiя тим часом гралася перснем, крутила на всi боки, милуючись багряним промiнням, що вогненними пучками виривалося iз глибини кристалу.
Музика визирнула з дверей, озирнулася на всi боки – чи не йде хто до її помешкання – i швидко зачинила дверi. Тодi пiдскочила до вiкна. З-пiд вiкна, пiд рамою витягла невеличкого дерев'яного чiпа, встромила в дiрочку перстень. Закрила згори чiпом i, послинивши пальця, замазала крейдою iз стiни, щоб не було знаку.
Алi спинився в кiнцi кварталу i сiв на палi над водою. Алi махав рукою, та човнярi пропливали мимо – у всiх у них були пасажири. Хлопець озирнувся.
Осторонь, де в дамбi вирубанi сходинки й укладено акацiєвi дошки, припала вже знайома йому широкобока лодiя, вся заставлена корчагами з водою i обложена попiд бортами величезними бурдюками з водою. На деменi сидiв могутнiй мулат, розпустивши товстеннi червонi губи i сопучи увi снi. А руки сторожко тримав на довгому шестовi, яким вiн гальмував рух, щоб течiєю не вiдвело човен вiд причалу.
Двоє його помiчникiв, один, мабуть, молодший брат, такий же могутнiй мулат, i другий, певно курд, високий та стрункий, тягали корчаги з водою.
Алi вiдвернувся вiд них i розкрив пальцi. За ту мить, що перстень лежав вiдкритим, сонце впало на камiнь. Сонячний промiнь наче кудись глибоко-глибоко занурився, а тодi вибухнув назовнi рiзким, яскравим свiтлом. . Синiй промiнь вдарив йому в очi. Хлопчик аж здригнувся вiд нестерпного блиску. I тодi вдiяв так само, як i з перснем-лалом – зав'язав у хустку.
Сидiв Алi i розмiрковував, що ж далi робити. З грошей, що дав Абу Амар, у нього лишився якийсь мiзер. А частку дирхема вiд законника i батькiвський дирхем вiн волiв нiзащо не чiпати.
Синiй камiнь не можна вiддати Абу Амаровi. Бо якщо Кадарiя не винагородила хлопця грошима за таку безцiнну послугу, то хто знає, як мосулець вчинить?!! Що скаже? А продати синiй камiнь неможливо!
Хто повiрить хлопцевi, що вiн цей перстень не вкрав, а йому подарували?! Таке трапляється лише в казках! У життi, тут, ось зараз, подiбного не буває! Чудеса трапляються десь там, далеко за обрiєм i не сьогоднi! Траплялися давно, вчора. Або трапляться в далекому завтра. Це вже Алi зрозумiв, бо всi чудеса, про якi говорилося й кричалося в Багдадi, потiм виявились або брехнею, або помилкою… А десь далеко чудеса таки трапляються! Це всi стверджували i нiхто не сумнiвався, i всi вiрили, i разом з усiма вiрив Алi. Чудеса бiльше бувають страшнi, а бувають i веселi. А чудо з перснем не має нiякої назви. I з ним зовсiм не весело – воно лягло на хлопця мов камiнна брила.
Думав, але нiчого не мiг придумати.
Може б, ця пожадлива Айша купила перстень потаємно? А може, i забрала б собi, нiчого не давши? А що їй зробиш? Та головне – вона зараз хвора i нi до чого не здатна. Якби Рустем був удома, може, вiн купив би синiй камiнь?! Дати камiнь комусь iз капiтанiв, щоб вони його вiдвезли до Iндiї? А якщо вона перстень вiзьмуть, а самого продадуть пiратам, щоб нiхто й не знав, хто їм цей камiнь дав? Подiбне чув на базарi, де збиралися торговцi кiньми… Та й до капiтанiв у нього була велика пересторога – вiн добре запам'ятав їх зневагу, коли хотiв найнятись на корабель. Вови всi кепкували з його худорлявостi, наче це були не вiдважнi мореплавцi, а бруднi кухарi з рiчкової сафiни.
I раптом вiн вирiшив – пiти до Бен Сахла i в обмiн на синiй камiнь подивитись на чудесну бiло-червону троянду – справжнє диво Басри.
За мiдяки вiн купив собi найгiрших, найсухiших фiнiкiв, i це була для нього добра їжа. В Багдадi вiн i такi рiдко куштував. А пундики зi стола в Амара ще його не розбестили. Те, що вiддасть синiй камiнь, його вже не бентежило. Лише б не взнав Абу Амар про лал. Та, певно, вже Абу Амар не цiкавиться тими Нiссо i Кадарiєю. Можливо, коли мосудець знову з ними здибається, якщо таки здибається, то кораблi попливуть у море. I хтось iз капiтанiв або купцiв вiзьме Алi в Iндiю. Вiн так сподiвався цього, що був просто переконаний – його вiзьмуть! Йому усмiхнеться доля!
Хлопець проговорив до мулата:
– Ви у той бiк пливете?
– Га? Що? Що таке? – стрепенувся спросоння мулат. Звiв угору голову i, побачивши над собою хлопця, спитав: – Тобi води? Ми кухлями не продаємо! Лише мiхами!
– Я не про воду! Ви пливете он туди?
– А тобi що?
– А менi туди треба! – i показав рукою до Зеленого базару.
– Пливемо туди! Але людей ми не возимо.
– Я плачу фалс! Менi дуже треба!
Мулат довго чухав потилицю, зрештою вирiшив:
– Прийдуть мої хлопцi – й тодi попливемо.
Алi перебрався в широкий, товстопузий човен i примостивсь у щiлину мiж бурдюками.
Йому все ще хотiлося їсти i вiн не змiг втриматись, щоб не витягти смужку сушеної динi. Але їсти одному в присутностi iншої людини вiн не мiг – Алi знав, яка то мука i образа, коди хтось їсть, а тебе не пригощає! Вiн витяг ще смужечку динi i подав мулатовi.
– Пригощайся, дядечку!
– А ти щедрий! – I той простягнув коричневу вузлувату руку, наче вирiзьблену iз старого горiхового корiння, на яку наклали рибальську сiтку, так випирались з-пiд шкiри судини.
Алi ще витяг залишки родзинок, може, з пiвтори дюжини дрiбних зморщених ягiд. Роздiлив на долонi порiвну. Одну частку схопив у пучку та в рота, а другу переклав у мозолясту долоню мулата.
Повернулися носiї-здорованi i поставили на мiсце порожнi корчаги.
Був час повного припливу, i тому молодий мулат з курдом схопилися за весла й вдарили ними по каламутно-зеленiй водi. I човен бадьоро поспiшив уперед, б'ючись iз плюскотом крутими боками об дрiбну хвилю.