– О шейх! А хто ж ти – ти наче не перс i не iудей?! – здивувався хлопець.
– Я мусульманин. Але кров'ю iз старовинного роду мандейцiв. Я знаю їхню мову i книги, старi їхнi мудрецi навчили мене знанням зоряного неба, сонця, мiсяця. Та знання мої нiкому не потрiбнi – люди стали лiнивi розумом. I коли я щось їм сповiщав заздалегiдь, вони це вважали чародiйством. А чародiєм бути небезпечно. Гей, капiтане! Дай перепочинок твоїм хлопцям! До тих трьох могил дно рiвне i глибоке!.. Добрi часи минули… Люди стали дрiбнi i безчеснi. Немає великих людей! От за часiв Гаруна ар-Рашида був справжнiй флот, справжнє вiйсько! Тодi була справжня торгiвля, справжнє будiвництво! Треба було халiфу впорядкувати землi навколо Басри – купили, полонили, привезли i пригнали до Басри тисячi тисяч невiльникiв. Звичайно, чорних, негрiв, iз країни зiнджiв 3. Що тут тодi було?! Солончаки, ропа i сiль на поверхнi грунту! Тодi устроїтелi та будiвничi поставили рабiв-зiнджiв до працi. Вони колупали лопатами солонцi, знiмали шар за шаром, поки не з'являлась солодка земля. А мертву солону землю вони згрiбали i насипали над своїми мертвими товаришами! Он бачиш – одна за одною три великi наче гори над водою – то все могили зiнджiв! Нiхто не знає, скiльки їх сконало. От були часи – всi солончаки на фiнiковi гаї перетворили! Де є кращi фiнiки, нiж басрiйськi?! Капiтане, став хлопцiв до вiтрила! Ото я й кажу – був порядок. А тепер що? Капiтане, вiтрило на два кроки лiворуч. Керманичу! – Вперше широкоплечий чоловiк пiдвищив голос на керманича. – Тримай стерно ледь-ледь праворуч! Тут лежить затонулий басрiйський вiтрильник. Капiтане! Двох хлопцiв постав на носi – нехай жердинами мацають дно! Я, нащадок халдейських магiв, учень знаменитих граматикiв басрiйських, я став поводирем оцих ночов з чужими лахами? Нiкого тепер не цiкавлять нi зорянi науки, нi чиста, досконала арабська мова. Всiх лише радує тепла балабушка в ротi та оманливий блиск динарiв!
– Скажи, о шейх! Отi всi сугорби межи фiнiковими гаями, то все могили зiнджiв?!!'
– То все могили зiнджiв-рабiв!.. Керманичу8! Тримай стерно на той острiвець, що лiворуч!.. Тут що пагорб – то могила зiнджiв…
– О Аллах! – Вражений Алi звiв вгору руки. – Скiльки ж їх тут було?! Не менш, нiж пальм у гаях!
– Бiльше! – сказав нащадок халдеїв, жителiв прадавнього Вавiлона.– Он яка була сила в державi – якщо вона могла виморити працею на свою потребу таку кiлькiсть рабiв. Чим бiльше рабiв – тим бiльша сила!
– Де ж вони потiм подiлись, о преславний шейх? Куди вони подiлись, як вивершили канали i греблi? Сконали всi до одного?
– Якби! Це було б найкраще! З'явився в наших мiсцях мерзенний перс, справжнiй шайтан-спокусник, i намовив їх, сам же бiлий, повстати проти бiлих!
– I вони повстали? I їх не повбивали?
– Перш нiж їх повбивали, вони такого натворили… Вони похапали бiлих людей i зробили рабами. Отодi всi побачили, що правду казали великi книжники: «Не чекай добра вiд людини, голови якої торкнулася рука работоргiвця!» I тодi всi побачили, що їхнє нутро гидке й рабське, яке може бути лише в чорного раба. Спочатку до цих злодiїв поназбiгались бiлi голодранцi, вся ворохобна наволоч. Вони тут воювали з вiйськом халiфа, поки зрештою їхньому призвiдцю не вiдiрвали голову i не вiдправили до Багдада! А iнших зiнджiв половину винищили, а половину загнали в пустелю за солончаковi болота, далеко на захiд.
– I вони там померли вiд спраги?
– В пустелi вони вiднайшли таємний оазис i збудували там фортецю. I зараз там, кажуть люди, живуть. Тiльки хто туди потрапляє, той уже не вертається. Всiх бiлих вони вбивають або холостять i перетворюють на рабiв. А своїх, чорних, нiкого звiдтiля не випускають… Капiтане! Небезпечне мiсце пройшли. Дай вiдпочинок хлопцям! Стерновий, тримай он на ту палю, що стирчить над острiвцем!.. А iмамом у них якийсь бiлий ворохобник. Помiчник того клятого перса. Йому бiльше трьохсот рокiв. I до всього вiн одноокий…
– Триста рокiв! – проговорив Алi, i вiд здивування йому очi полiзли на лоба, а вуста лишились вiдкритими. Мандеєць поглянув на враженого хлопчика, посмiхнувся i проказав далi:
– Хоча один святий чоловiк, родом iз Бахрейну, оповiдав менi, що їхнi потаємнi вивiдувачi час вiд часу вистежують рудобородих, блакитнооких i дуже високих чоловiкiв. Крадуть їх, привозять i пропонують їм добровiльно вийняти одне око. Якщо полонений згоджується, то його калiчать, посвячують у таємницi їхньої вiри i вiн стає їхнiм таємним iмамом. Якщо ж не згоджується, його вбивають. I виходить, що одноокий iмам живе четверту сотню рокiв i не вмирає.
– О славний шейх! «А скажи менi, як же дiстатись у ту фортецю, i щоб вони не вбили i не звалашили?!
– Для чого тобi туди дiставатись?
– Я хочу дiзнатись, чи справдi їхнiй iмам такий старий, чи все пiдроблене?
– Хлопчику! Ти хiба для того полишив Багдад, щоб розгадувати таємницi та шахрайства людськi? По твоєму обличчю я бачу, що тебе покликала в дорогу iнша зоря – зоря мандрiв. А де мандри, там завжди чудеса… i пригоди…
Малий Алi затремтiв вiд несподiванки i страху – тiльки став цей мандеєць на сафiну, а вже знає все i про його задуми? А вiн же нiкому слова не вимовив про свої мрiї. I капiтан, i кухар думають, що вiн з ними попливе назад до Багдада й буде весь час прислужувати бiля жаровнi.
I всi iншi так думають.
– О шейх! Невже ти бачиш мої думки i мрiї? – тремтячим голосом проказав хлопчина.
– Бачу! Я багато чого бачу i знаю наперед…
– Тодi скажи менi, о славний шейх, хто винен в смертi купця-сiрiйця? Кiлька днiв тому вiн сперечався iз старим купцем i лаяв хашашiнiв. А вранцi, коли всi прокинулись, вiн був…
Стерновий схопив за вухо Алi i притяг до себе.
– Що ти патякаєш, щеня?! – засичав вiн на хлопчика.
– Кров була? – спитав мандеєць хлопчика, наче його й не мучив стерновий.
– Засохлi бризки на дошках борта… над водою…
– Стерновий! Обома руками тримай стерно i прав он-о на тi поодинокi тополi, що визирають з-за пальм.
Стерновий зразу ж вiдпустив вухо хлопця.
– Принеси стрiли, що лежать межи паками льону.
– То мої стрiли! Тими стрiлами озернi розбiйники мене хотiли вбити. Я на щоглу залiз, щоб краще їх бачити, а вони по менi почали стрiляти…
– Принеси стрiли… Стерновий! На пiвлiктя лiворуч! – Алi побiг по стрiли, але його прихопив кухар i посадовив чистити зубки часнику. Захрипiв, наблизивши обсмалену бороду до самого лиця хлопчика:
– Що ти там, собако, патякаєш цьому чаклуну?! Кажи!
– Нiчого, я…– перелякався Алi, та згадав слово самому собi – i задер пiдборiддя, як лоцман – мандеєць: – Я питав, чи знає вiн дорогу до оазису зiнджiв-ворохобникiв?
– Гляди менi! Ти, син…– кухар озирнувся на мандейця – i спокiйнiше скiнчив: – ти, син грiха…
Мандеєць тим часом щось пояснив стерновому, а тодi вiдiйшов вiд нього i, легко перестрибнувши двi корчаги i паку пряжi, схилився над схованкою зi стрiлами.
Ось вiн вже стояв над жаровнею i уважно обдивлявся тонке i довге вiстря кожної стрiли. Потiм спитав у хлопчика:
– Скiльки було стрiл? Ти пам'ятаєш?
– Сiм! Тут лишилось шiсть…
– Таким вiстрям дуже легко вбити людину у вухо. Один тiльки удар – i лише сiпне ногами. Кровi ж… кiлька крапель… А ти, – широкоплечий зиркнув на кухаря – син тiтки капiтана! Хлопця не упослiджуй! Я над ним бачу певну зiрку. У нього незвична доля, а вам горе, якщо його скривдите. Так його зiрка свiдчить… Ти ж, малий, сам взнаєш, хто взяв твою стрiлу. А взнаєш – тiкай мерщiй! З ними тобi твоя зоря не свiтить… Стрiли вiзьми i нiкому не вiддавай. Мене знайдеш на каналi, де живе купець Бен Сахл. У нього найкращi троянди в Басрi… Я тебе чекаю, коли б ти не прийшов…
I мандеєць поклав стрiли бiля малого, а сам знов перескочив через корчаги i паку з льоном та й став бiля стернового.
Алi побачив, що в кухаря вiд слiв мандейця тремтить пiдборiддя.
5. У СЛАВНIМ МIСТI БАСРI
До Басри, славної i багатої, галасливої i дивної, що здiймалася на берегах звивистих каналiв високими стiнами ханiв i палацiв, сторожовими вежами та маяками, багдадська сафiна прибула в той час, коли далеко за мiстом у морi починався вiдплив. Тодi багато каналiв обсихало i перетворювалось на багнистi рови. Тому з корабля кинули у воду важкi кiтвицi i зупинились у безпечному й глибокому мiсцi русла.
Зразу ж до сафiни пiдпливли два човни з митниками. Неподалiк же спинилася цiла зграя човнiв для перевозу людей i краму.
Алi подивився, як митники, мов шакали, кинулись все обмацувати й до всього чiплятись на кораблi, i тихцем, тихцем порачкував за каюти Джафара, за паки з льоном. Роздягся, а корзинка й стрiли давно були зготованi, i без жодного плюскоту спустився по линвi кормової кiтвицi у воду. Каламутна вода в Басрi була бридка на смак – i гiрка, i солона, i смердюча, та тiло тримала добре. Перевернувшись голiчерева, добро Алi тримав над водою i тiльки пiдправляв своє стрiмке плавання до мiста – вода сама несла його. На суднi вiн уважно прислухався до всiх балачок про Басру i знав, куди йому плисти, щоб зразу ж дiстатися до корабельних причалiв.
Алi плив за виром води по опадаючих каналах Басри, i смiття коливалось навколо нього на поверхнi справжнiм килимом.
Та Алi вся ця гидота зовсiм не хвилювала, бо вiн поспiшав до причалiв, де гойдалися на глибинi бiлобокi басрiйськi дхау 1, де прихились iндiйськi гостроносi кораблi, куди припливали навiть широкi плоскодоннi джонки 2 iз найдальшої країни свiту – Китаю.
Хлопець поспiшав на свiй корабель, той, що повезе його в Iндiю.
Та не все так сталося, як уявляв собi Адi. До Iндiї зараз нiхто не вирушав – ще не почалися лiтнi мусони 3. Лише їх постiйна сила може напнути гострокутнi вiтрила крутобоких дхау i перенести сапфiровою синню океану пiд стiни казкового малабарського мiста Калiкута . А там i слони, i дикi павичi, i тигри в джунглях, i самоцвiти в рiках!..
Та найгiрше було те, що його й брати не хотiли на жоден корабель. Всiм зразу впадало у вiчi те, який вiн худий. Вiн доводив, що вiн мiцний i витривалий, та нiхто й слухати його не хотiв.
От i випадало, що треба йому знайти той канал, де купець Сахл плекає в Басрi найкращi троянди.
Та спочатку треба було попоїсти, бо вiд рання вiн нiчого не брав у рота. Вiн купив у водоношi кухоль вiдразливої солонуватої води, про яку один книжник сказав, що вона схожа бiльше на рiдке холерне лайно, анiж на справжню воду. Вiд цiєї води хлопцевi аж закрутило в кишках. Та сушенi фiнiки були наче медовi коржi! Хоча кожного разу потiм, все своє життя, коли клав до рота басрiйського фiнiка, вiн завжди бачив перед собою масну пику Джафара з викривленими злiстю слинявими варгами.
Коли вiн доїдав останнiй фiнiк, внизу в каналi з-за рогу з'явився човен.
Човняр стояв на кормi i довгою жердиною гнав човен по мiлкiй скаламученiй водi. На носi сидiв той самий мосульський прикажчик, тiльки вже вдягнений у дороге святкове вбрання.
– Агов, малий! – Мосулець спинив рухом човняра. – Що поробляєш?
– Нiчого.
– Пiдеш до мене слугою?
Алi лише мить подумав i згодився. «Поки усталиться лiтнiй мусон, треба ж десь перебути i щось їсти! Не буду ж бiля мечетi просити!»
Юний багдадець спустився в човен, а човняр зразу ж погнав свою посудину до базару.
I там мосулець купив хлопцевi нову сорочку i штани, а також маленьку шапочку з хусткою. Потiм вони ходили по їстiвних рядах i купували iндiйськi оливки, зерна фiсташковi, шпичаки цукрової тростини, сiрiйськi зимовi яблука (по динару кожне!), лущений мигдаль, сушенi динi з Шубаркана, Йєменський цукор у дерев'янiй трубцi. I ще всякi iншi добрi наїдки – i смажену рибу, i волов'ячу печеню, i курячi смаженi потрiбки, i якiсь морськi дива. А на закiнчення купили ще й глек рожевої води.
Вони довго крутили в ровах басрiйських каналiв, поки зрештою човняр висадив їх бiля дерев'яних складiв. Вони пiшли вперед, потiм, коли мосулець озирнувся i побачив, що човняр вiдплив у сусiднiй канал, вони повернули назад i довго петляли вузькими хiдниками, поки врештi-решт постали перед грубезними дверима. Старий будинок нависав гранчастим еркером6 над самiсiньким хiдником. Аж здавалось, що поодинокi перехожi зачепляться об нього своїми високими тюрбанами.
Мiсце було якесь дивне – кiлька крутих зворотiв каналу, на протилежному боцi глухi стiни складiв iз сандаловим та тиковим деревом. Павiтер переносив через гнилий канал пасма запаху найтонших вiдтiнкiв. А малому багдадцю аж серце завмирало вiд таких пахощiв.
Мосулець постукав якимсь секретним стуком у потрiсканi й забрудненi дошки дверей.
У вiдповiдь не було чутно анi крокiв, анi якогось руху. Та враз дверi нечутно нiби запали всередину будинку. I вони вступили в прохолодну темряву.
Тiльки тодi хлопчина помiтив у мороцi жiнку в глухому запиналi.
– Господиня моя матiнко… Нехай хлопець перевдягнеться.
Жiнка допомогла хлопцевi зняти важку корзину з голови i завела його в таку ж темну кiмнату, як i цi сiни.
Крiзь ледь вiдхилене вiконне запинало в кiмнату вливалось свiтло. I його було досить, щоб малий побачив гору мiдних глечикiв i тазикiв для омивання рук. У кутку мiднi посудини пiднiмались аж до стелi. Малий вiд здивування зупинився, розглядаючи мiднi скарби.
– Роздягайся! – глухо промовила з-пiд запинала жiнка.
Та Алi наче зацiпило – перевдягатись при жiнцi?! Ще з ним такого не було!
– Давай швидше! Що ти там камешишся? – нетерпляче казав у сiнях мосулець. Хлопець тремтячими руками стяг сорочку i штани, але коли нахилився до нового одягу на тахтi, то побачив, що жiнка стоїть впритул бiля нього i уважно розглядається на його наготу. Аж запинало в неї вiдхилилось. Тiльки яке в неї обличчя, вiн не второпав, бо йому вiд всього аж в очах пливло. Вiн зцiпив зуби, як вдягав шапочку i закручував хустку: на сафiнi його мацав, мов скотину, жирний Джафар, а тепер ця стара жаба його обдивляється, як жеребчика на торжищi!
Жiнка допомогла поставити корзину на голову хлопцевi, i вони рипучими сходами пiднялись на третiй поверх.
Жiнка на останнiх сходинках прохопилася вперед i вiдкрила важкi рiзьбленi дверi. I зразу ж в очi вдарило золоте свiтло, що випливало крiзь решiтки вiкон сонячними променями. А весь об'єм кiмнати заполонив радiсний стукiт барабана, тонкий голос очеретяної флейти i скиглення ребаба.
В одному кутку сидiли троє музик, а пiд стiною, спершись на подушки, вiдпочивали двоє чоловiкiв у бiлих широких сорочках i темних плащах.
Поки вони довго i пишно вiталися з мосульцем, Алi розклав на скатертинi пахучi смаженi наїдки. Водночас вiн зауважив бiля дверей начищений тазик i карбований глечик. Миттю подав тазик молодшому чоловiковi i плюснув водою на його випещенi, неробочi пальцi.
Хлопець вiдчув на собi погляд мосульця i озирнувся. Мосулець йому схвально пiдморгнув: «Правильно, що першому ти змиваєш руки оцьому молодому…»
Поки сiдали до трапези, поки смакували всякими наїдками, все грала музика.
Алi ж сидiв бiля дверей напоготовi з глеком та рушником. Вiн прислухався до кожного слова приявних. Хоча йому заважала музика, та вiн все ж уловлював змiст розмови – мосулець торгував на великi грошi прянощi у цих двох просто вбраних людей. Хлопець згадав розповiдi бувалих багдадцiв про басрiйських мiняйл-скупердяїв, що десятками рокiв носять один плащ та сандалiї, змайстрованi з одних латок, бо вже все вiд перших сандалiв стерлося на порох.
Ще помiтив Алi пожадливiсть, з якою гостi зжирали все, що було на скатертинi.
Нараз Алi почув скрип за дверима. Вiн кинувся до шпарки, але нiкого там не побачив. Натис на дверi, вислизнув на сходи – нiкого! Вiн нечутно повернувся на своє мiсце. I зразу ж почув наче глухий скрип за стiною лiворуч, високо аж десь пiд стелею. Хлопець нахилився вперед, нiби розправляючи рушник, i глянув угору з-пiд руки – пiд самою стелею стiна осiла i утворилась трiщина. Крiзь ту трiщину до кiмнати зазирали блискучi чорнi очi.
Малий подумав, що то господиня пiдглядає за трапезою. Вирiшив спiймати її на гарячому. Але спочатку треба було перевiрити нижню кiмнату.
Малий знов нечутно спинився за дверима i, ступаючи навшпиньках, потиху спустився на перший, поверх. Музика перекривала легке рипiння сходiв.
Тому, певно, жiнка й не почула крокiв хлопця. Вона стояла бiля вiдхиленої вiконної завiси i розглядала стрiли – корзинка зi старим дертим одягом стояла поруч. Алi пiдступив до хазяйки упритул.