– Господине моя матiнко! А хто сусiди цього чудового палацу?
Жiнка здригнулась i впустила стрiлу. Обернулась, не закривши лиця. Воно було обличчям не зморщеної баби, а обличчям жiнки рокiв тридцяти п'яти.
Стрiла вп'ялась у долiвку, i лишень її оперений хвiст дрiбно затремтiв.
Алi ж вiд усього нiби в окрiп опустили – виходить, вiн голий стояв не перед старою бабою, а перед жiнкою?!
– А ти давно служиш купцевi Абу Амару?
– Господине моя матiнко! Хто сусiди цього старого будинку?
– Високий дiм мiняйла Рустема. Багач iз багачiв, але скупий, як усякий перс! Та Аллах його покарав – всi його жiнки народжують одних дiвчат! I рабинi теж! – Вона ще бiльше вiдхилила запинало, i стало видно її воласту шию з товстими складками i набухлостi повних грудей.
Алi якось стало нiяково вiд голизни жiночого лиця й тiла, та вiн виду не подав, а проказав досить твердо:
– Господине моя матiнко! Згорни мiй одяг i зав'яжи стрiли, щоб не розсипались! – Алi крутнувся на п'ятах i за мить був бiля дверей кiмнати, де мосулець Амар пригощав басрiйських купцiв.
Алi ж сiв пiд стiну i невтiшно всмiхнувся: «Певно, що не тiльки перс Рустем скупердяй! А й чистокровнi нащадки бедуїнiв – кожний битий фальс щелепами затискають!» Тепер вiн сiв так, щоб було йому видно шпарину пiд стелею. I зразу ж помiтив, що до перших очей ще приєднались очi. Двi пари очей уважно дивились на Амара.
Алi напружив з усих сил зiр, намагаючись краще розгледiти тi потаємнi цiкавi очi.
Тепер вiн роздивився, що це були таки жiночi очi, бо он в однiєї видно, що вони пiдведенi сурмою.
Тут молодий купець похвалив Аллаха i пiдвiвся з-за трапези.
Та не встиг вiн розправити всi свої суглоби, як вже Алi з водою був бiля нього i поливав йому на руки.
Коли всi змили руки, Абу Амар повiв купцiв униз, до виходу. Музики ж усе грали й грали, бо Абу Амар дав їм такий знак.
Алi чекав, коли Абу Амар випровадить гостей.
Тiльки гостi зникли за зворотом складiв, мосулець обернувся i приклав палець до рота, малому показуючи, щоб вiн мовчав. Хлопець пiдняв очi вгору на еркер. Мосулець ствердно опустив повiки – жiнка в еркерi крiзь решiтку пiдслуховує розмову.
Мосулець та Алi пiднялися вгору, а музики ще грали.
Абу Амар спинив рукою гру i показав на скатертину iз залишками пригощення. Також кивнув головою на скатертину, обернувшись до Алi:
– Я пiду до нашої господинi. Поїж, проведи музик i зайдеш до її помешкання.
Абу Амар вийшов з кiмнати, музики пiдхопились i, мов голоднi пси, кинулись до залишкiв їжi.
Хлопець знав, що в шпарину ще дивляться, спокiйно пiдсiв до скатертини i з-пiд дерев'яної порожньої обгортки Йєменського цукру витяг смужку сушеної шубарканської динi. А музики хапали недоїдки обома руками, запихували в рота, чавкали i плямкали, давилися, намагаючись проковтнути лакiтки один поперед другого i бiльше другого! Алi багато чув про сушенi динi, та й запах їхнiй вдихав на багдадськiм Зеленiм базарi. А зараз мiг i покуштувати. Вiн смакував кожним шматочком динi, намагався запам'ятати смак – хто знає, коли доведеться ще раз скуштувати? А щоб не бути голодним, Алi взяв товсту пампушку. Взяв тихо i непомiтно, щоб нi музики не уздрiли, нi тi, таємнi глядачi…
Колiт зачинилися дверi за пожадливими музиками, хлопець зайшов до кiмнати зi складом мiдного посуду.
Дверi були, певно, пiдмащенi гусячим жиром, бо пiд рукою юного багдадця нечутно повернулись.
Абу Амар сидiв на циновцi, перед ним були розкладенi окремо рядком золотi динари. Мосулець тицькав пальцем у монету, а потiм пiдiймав пальця вгору.
– Приведи трьох дiвчат! Це шiсть динарiв. Бо ти їх винаймеш ще вдень. Три динари для спiвачки. Два динари для музики на аль-утi. Це динари на вино. Динар на квiти. П'ять динарiв на солодощi. Це тобi динар за клопоти. Дiвчат приведеш по однiй. Одних через двiр, других через дверi, останнiх з тiєї вулицi. Ось тобi на човняра… Де ключ вiд великої кiмнати?
– Я не пам'ятаю… Кудись подiла… Вже зовсiм стара… голова погано працює…– замурмотiла жiнка, мацаючи себе по боках.
– Ще раз забудеш щось потрiбне менi – пiду геть!
– Мiй господине, ласкавий i милостивий! Не гнiвайся!.. Стара я, забуваю… Ось вiн – ключ…– I вона спiтнiлими пальцями подала мосульцю великий кований ключ.
– Замок змащений? А тепер збирайся та йди! Ти вже тут? Молодець, що тихо ходиш. Та iншим разом сповiщай про свiй прихiд… Пiшли нагору – постелиш менi – хочу трохи вiдпочити. А ти берись допомагати нашiй господинi.
Коли вони пiднялись на другий поверх, Алi знову збiг униз, подивився, чи не вийшла з комори господиня, i пострибав навшпиньках нагору. Спинив мосульця i показав йому, щоб нахилився.
Пошепки, збиваючись, розповiв про шпарку пiд стелею, i про господиню, i про мiняйла Рустема.
– Молодець! – прошепотiв Абу Амар, прикладаючи пальця до вуст, розтягнутих у посмiшцi, а зуби в нього стислись, аж жовна на щелепах заграли. – Буває, що й гора приходить до Магомета… Пiдемо зараз у кiмнату, то ти все роби так, нiби ми не знаємо про щiлину. Все виконуй…
Абу Амар замкнув дверi важким ключем, а потiм вiдкрив запинала з вiкон i вiдхилив дерев'янi решiтки. Сонце сповнило всю кiмнату, заграло на штукових7 i гiпсових оздобах, заблищало на рiзьбленiй деревинi довгих скринь-тахтiв попiд стiнами.
Молодик вiдкрив вiко одного тахта, i там виявилось рiзне вбрання.
Вiн скинув iз себе плащ, сорочку, штани i лишився геть нагим. Тiльки на шиї важкий срiбний ланцюг утримував маленький трикутний оберiг.
Поворушив плечима – i м'язи заграли пiд шкiрою, нiби напруженi линви.
– Подай менi оте мастило в малесенькiм горщечку! – показав пальцем, i на мiзинцi запалав краплею кровi перстень з лалом-самоцвiтом.
Хлопчик подав хазяїну мастило, i той почав поволi вмащувати себе пахучою мастю.
Мiцне, м'язисте тiло засвiтилося, заблищало пiд променями пiсляобiднього золотавого сонця, наче вiдлите iз свiтлої мiдi.
Абу Амар повернув горщечок хлопцевi i наказав добре натерти спину. Тонкий запах жасминового цвiту лоскотав нiздрi хлопцевi, а пiд пальцями вiн вiдчував пружнi, гарячi м'язи Абу Амара.
Як вдягся Абу Амар, то на кришечку вiд горщечка вiддiлив трохи мастi i нiби запропонував, але хлопець вiдчув, що вiн наказує:
– Натрись, якщо хочеш, i ти цим мастилом. Допомагає вiд водяних випарiв i нiчних комах.
Алi здер iз себе одiж, але вiдвернувся спиною до стiни, в якiй була щiлина.
– Негоже повертатись спиною до старшого, тим пак якщо вiн того не просить…– з єхидною усмiшкою зауважив Абу Амар.
Алi просто спiкся i вiд слiв Абу Амара, i вiд того, що треба себе виставити перед невiдомими соглядатаями.
Алi тер в шкiру запашне мастило, та вже аромат його не радував, а думав вiн: «Для чого цей мосулець i мене голяка перед тими двома виставляє?! Для чого це йому потрiбно?!!»
Не знав, що через шпарку в дверях на нього ще й господиня будинку пiдглядає.
Взагалi йому майже все було незрозумiле тут. «Чому такий величезний i добрий будинок порожнiй i потроху руйнується? Чому в тiй кiмнатi внизу цiла гора глечикiв i тазiв? Хто ця господиня? Вдова? Чи є в неї дiти i родичi? Чи ще хтось живе в будинку?»
– Постели менi отут на пiдлозi! – наказав Абу Амар i, коли малий все зробив, випустив його з кiмнати i закрився на ключ. Малий, тiльки коли клацнув замок, подумав, що це ж, певно, був будинок для пожильцiв, а не для родини. Бо хто в своїй хатi на кожнi дверi ставить замок? А замки були i в нижнiй схованцi-кiмнатi з мiддю!
Малий спустився вниз i виявив, що господиня ще нiкуди не пiшла. Тому довелося брати Алi корзину i йти за нею на базар.
А що базар вже сьогоднi кiнчався, то вони за пiвцiни накупили: фiнiкiв, мигдалю, халви, iзюму, левантiйських 8 горiхiв, солодких iндiйських стручкiв, йєменських сушених фiг, їстiвної землi i ще всiляких пундикiв з iндiйської та йєменської цукрової тростини, солодких медових коржикiв та ще всього й всякого солодкого наїдку. Корзину малий не мiг сам пiдняти, то вони вдвох iз господинею тягли. З базару вони винайняли човна i через кiлька каналiв за хвилю дiстались до веселого кварталу – Дар-ель-Кихабу9.
Тут розпутницi гуляли по вузенькiй вуличцi цiлими гуртами. I навiть були з вiдкритими лицями. Але у всiх обличчя буди наче личини – очi пiдведенi, губи пiдмальованi, пальцi рук вимазанi хною, на щоках червонiли яблука рум'янiв. Вони верещали, хихотiли, деякi навiть чiплялися до поодиноких матросiв, що ще задовго до ночi залiзли в це кубло грiха й розпусти, не витерпiли до темряви.
Алi стало страшно вiд такої кiлькостi вiдкритих облич, вiд жiночого лементу, якогось дикого, зовсiм невеселого смiху, вiд споглядання жiночої голизни. Бо деякi повiї стояли напiвоголенi на порогах своїх комiрчин, iншi визирали крiзь вiкна еркерiв, пiдперши руками оголенi груди, i закликали до себе соромiцькими словами чоловiкiв.
Алi не раз i не два бачив жiноче голе тiло на рабському торжищi. I ще коли християнки часом купались погожого вечора в Тiгрi. Однi були нещаснi, бо над ними була неволя. Другi тримались гуртом i до них нiхто з чоловiкiв i не подумав би наблизитись.
Цi ж кричали про себе найпотаємнiше i торгували собою.
Деякi розмальованi вiтались з господинею будинку, хоча вона йшла в глухому покривалi. Видно, її тут добре знали.
Одна з цих продажних гурiй ° навiть переступила шлях.
– Що, хазяйко всiх глечикiв, привела свого синочка, щоб ми тут його позбавили недоторканостi?! Ще й вирядила як на свято! I тобi, стара гiєно, скупердяга ти чортова, не шкода на нього такi грошi витрачати?
– Iди геть, лушпайко часнична, донька шакала! – огризнулась жiнка.
Худюща висока повiя плюнула, та промахнулася, а господиня пiшла швидше вперед. Виявилось, що вона здорова як мул. – Алi тiльки тримався за ручку корзини, бо господиня будинку тягла її сама.
Хтось iз дiвок дiйшов до такого нахабства, що висмикнув iз корзини кiлька троянд. Та господиня не стала здiймати галасу – вона поспiшала. Спинилася перед охайним триповерховим будиночком, завширшки на два вiкна.
Господиня вiдхилила запинало i постукала бронзовим фiгурним кiльцем у рiзьбленi дверi. I, не чекаючи, коди спитають, хто стукає, назвалася.
– Це я, моя прекрасна господине! Стара Айша! Прийшла до тебе в нагальнiй справi. Вiдчини менi!
З-за дверей почувся хрипкий дiвочий голос:
– Заходь, стара лисице! Дверi вiдчиненi.
Господиня Айша втягла за собою в будинок i важку корзину, i хлопця, бо вiн вчепився обома руками в ручку, щоб корзина не впала. Всi стiни невеличкої кiмнати прикрашали червонi вiрменськi килими, на пiдлозi прослалися золотавi хорасанськi лiжники.
Пiд стiною напiвлежала, обпершись на шовковi подушки, маленька дiвчина в яскравiй сукнi. Вона повернула широке, бiле, все в ластовиннi обличчя до гостей.
– О квiтка Басри найзапашнiша! Я б нiколи не потурбувала тебе, якби не надзвичайна справа! Один чарiвний красень, мiй гiсть, а до всього великий любитель витонченої гри на аль-утi, влаштовує вечiрку для знаменитих купцiв…
Айша назвала старшого i молодшого.
– Знаю їх, знаю! Два скупердяї! Старий ще й содомiт, а молодий вiд кожної спiдницi шаленiє. Теж менi любителi музики! Твiй теж такий?
– Мiй гiсть сказав: якщо ти не схочеш, то щоб ми вибачились i вiддали тобi оцi троянди! – Айша вийняла з корзини букет троянд i поклала на кипарисовий низенький столик.
Маленька бiлолиця закрила очi i потягла повiтря гостро вирiзьбленими нiздрями невеличкого носика.
Кiлька разiв вдихала з насолодою повiтря. Потiм мовчки пiдвелася i почала одягати на шию золоте намисто, на руки i на ноги – браслети. Зняла зi стiни аль-ут, накинула на голову покривало, але обличчя не закрила.
Айша та Алi витягли корзину на вулицю.
I тодi Айша спитала музику:
– Кого б ти хотiла з дiвчат – Фатiму чи персiянку Нiссо?
– Бери Нiссо, якщо її ще нiхто не запросив!
Айша покликала човняра, щоб вiн пiдiгнав свою посудину до причалу i допомiг спустити вниз музику та корзину. Далi вона пiшла до будинку, що еркерами нависав над вулицею i ледь не падав на протилежну будiвлю.
Звiдти Айша вивела в зеленiм покривалi струнку й високу дiвчину. Вона так обпеленала себе покривалом по осинiй талiї, що здавалось, переломиться навпiл.
Спiвачку Нiссо човняр узяв на руки i перенiс з причалу в човен. Поки вiн її опускав, вона боляче вщипнула його за шию.
Човняр наморщив лоба, стис щелепи.
– Це тобi за те, що лапав мене! – єхидно посмiхаючись, промовила персiянка i повела довжелезними вiями своїх мигдалевих очей.
Здоровань потер шию i, криво посмiхнувшись, протяг руки до господинi Айшi, що поспiшала до човна.
– Ой боюсь, ой-ой! – гаряче шепотiла хазяйка будинку i аж затискала стегнами човняра.
– Господине Айша! Не чiпляйся за мене, бо впадемо у воду!
Але господиня наче заклякла. Зрештою куфаджi вiдiрвав її вiд себе i посадив на дно човна.
Дiвчата вмостились на днi, малий скоцюрбився бiля корзини.
Десь за обрiєм, за незлiченними каналами й пальмовими гаями наставав приплив у морi, i вода в каналах Басри починала вирувати, розкриватись дзеркальними плесами, хлюпотiти каламутними хвилями об зеленi ослизлi палi гребель та причалiв. Вода каналiв вiдбивала позолоченi сонцем стiни будинкiв, гострi шпилi мiнаретiв, зеленi й блакитнi верхи мечетей, порожевiле, почервонiле вбрання незлiченних юрмищ людей, що поспiшали чи в домiвку, чи до мечетi на вечiрню молитву салят-аль-магрiб.
Чутно, як шелестять стрункi пальми своїм величезним листям, як плюскотить хвиля об дно човна, як булькає й лопотить вода межи палями причалу.
Поки куфаджi притримував човен бiля причалу, їх хитало з боку на бiк, i жiнки полохливо вчепилися в борти. Та ось човняр вперся щосили жердиною у дно i попхав човна.
Зрушились зеленi ослизлi палi причалу, попливло у лискучо-смолянiй водi вiдбиття квiтчастого одягу людської юрби, химерно зламались у струменях води перегорнутi вiстря мiнаретiв i смарагдовi верхи мечетей.
Вiд руху човен перестав хитатись, йшов рiвно, i тодi музика торкнулася худенькими пальцями струн. I вони зараз же вiдповiли голосним передзвоном. Дiвчина пiдвела голову i кивнула пiдборiддям до стрункої персiянки. Та зволожила язиком пухлi вуста, повела плечима i почала спiвати з високої i протяжної ноти.
О повен мiсяцю, повен мiсяцю!
Не свiти без потреби,
Не витрачай свого свiтла дарма!
Менi свiтять дукачi моєї любої!
Музика перебирала маленькою рукою дзвiнкi струни, схиливши кругловиде бiле обличчя до коричневого опуклого боку аль-ута.
Пiдвела очi, скинула брови, i зразу ж спiвачка струсила плечима, заляскала в долонi i в такт ляскоту повела приспiв.
О Фатiмо, Фатiмо, Фатiмо,
Зiрка яскрава моя!..
Вони пропливали вузьким каналом пiд гомiнкою вулицею з безлiччю харчевень i шинкiв. На другiй строфi пiснi лемент натовпу якось порушився, стало чути лише окремi рiзкi голоси. Та коли спiвачка на мить замовкла, на хiднику вже було тихо i всi повернули голови до човна.
Коли ж двi дiвчини затягли приспiв, хтось у юрбi не витримав i затяг з ними, плескаючи з усiх сил:
О Фатiмо, Фатiмо, Фатiмо,
Зiрка яскрава моя!..
Знов запала тиша, i над водою лунко неслися слова спiвачки та дзвiн спiвучих струн аль-ута. Нiссо спiвала, що нехай виллють все вино в басрiйськi канали, бо закоханий хмiлiє вiд солонуватої басрiйської води, якщо цю воду подала йому кохана. I коли спiвачка i музика затягли приспiв, уся вулиця пританцьовувала, плескала в долонi i тягла приспiв.
Алi вiд переборiв дзвiнких струн, вiд переливiв гучного й соковитого голосу Нiссо наче перехопило горло, наче солодкi сльози пiдкотили пiд горло. Тiльки на мить майнула в головi хлопчика ляклива думка: «Чи не захворiв я вiд цих випарiв солоної води?» Але ще мить – i пiсня, її мелодiя та несамовитий приспiв стерли всi страхи й думки i понесли його голосом спiвачки в далеке синє море разом з коханим красунi Фатiми.