Месник - Кононенко Олексій 10 стр.


– Все одно за день встигнемо. Немає бажання залишатися там на ніч, – міркував Окунь.

– Встигнемо? – зазирнула в очі Лана.

– Поквапимося, – встигнемо.

Йшли увесь час лісом, Модест у карту не заглядав, пам’ятав ці місця з дитинства. Карту Жабов малював для шефа. Спустилися в Самійлів Яр, пройшли перелісок і знову заглибилися в ліс.

– Перейдемо урочище Тарапатчина і потім прямо.

Перед Холодним Яром зробили привал, випили чаю, Лана закурила.

– Ти в курсі цих подій з мером?

Лана уважно подивилася на Модеста.

– Саня знову зустрічався з Бергамотом.

– Виходить, я не помилилася… От чому мене перестали відстежувати…

– Ти думаєш?

– Я думаю, що Сашко домовився з Бергамотом. А ще я знаю, що Бергамот ніколи й нікому не прощає образ. Про що б вони не домовилися, нам треба бути насторожі.

– Щось ти дуже серйозна, стурбована, я б сказав.

– Модю, люди грають в ігри, наприклад, в шахи, але фігурами в цих іграх виступають інші люди. Часом фігури вбиває суперник, а іноді фігури жертвують…

– Цікаві речі ти говориш…

– Слухай, а навіщо твій однокласник до тебе бригаду приставив? Ти що, сам не знайдеш браслет? Тим більше ми удвох.

– Не знаю, не думав.

– А ти подумай. Він або хоче тебе контролювати… Хоча навіщо? Ти ж йому віриш і не обдуриш.

– Вірю…

– Або йому потрібно тебе позбутися, щойно ти цей браслет віднайдеш… Скоріше, друге. Те, що він хоче позбутися мене, – тепер я знаю точно… Він спеціально зібрав нас разом знаючи тебе, він грав, коли не відпускав мене з тобою. От!

– Не зрозумів…

– Я майже все знаю про справу мера і ще дещо, чого знати мені не потрібно.

– ?…

– Справа мера на совісті шефа і Сашка, конкретно займався цим Бергамот і його бригада.

– А ти тут до чого?

– У мене були конкретні доручення, не про це мова. Думаю Сашко здав тебе Бергамоту, інакше б вони не домовилися.

– Лано! Що ти несеш?! Ми тільки були разом з ним… Саня? Здав? Нісенітниця! Це просто смішно!

Лана, здавалося, не чула його.

– Я – свідок, котрого просто необхідно прибрати, ти – кривдник Бергамота, він тобі не простить. Ти ще живий, бо повинен знайти браслет. Я ще жива, бо я з тобою, от і весь розклад… Питання не просте, а може, просте, а може, зовсім не питання…

У Модеста на язику вертілося багато слів, але щось зупиняло. Він узяв сигарету, розім’яв, одійшов до невисокої сосни, присів, закурив. Перед очима миготіли події останніх днів.

«Спочатку Лану і мене активно “пасли”, намагалися помститися за ресторан. Саня злякався… Потім усе зненацька заспокоїлося, і Санін переляк випарувався… А в аеропорту мене відверто виставили біля контрабанди на випадок провалу… І взагалі, Саня дуже змінився…»

– Я сумніваюся, – загасив сигарету, – але відмовляюся вірити в те, що Саня мене «здає».

– Перевір.

– Як?

– Поїдь тихцем до міста, придивися… Або чекай тут, усе проявиться.

– Поїду!

– Може, разом?

– Ні. Я ж сказав, що сумніваюся, тобою ризикувати не хочу.

– Виконаєш моє прохання?

– Кажи.

– У тебе ключі від моєї квартири… У холодильнику, в морозилці, подвійна стінка, там гроші…

– Конспіратор!

– В банк класти?

Помовчали, Модест підійшов до Лани, присів поруч. Так само мовчки зібрали рюкзак.

– Ми так і не пройшли по Холодному Яру.

– Не дуже й хочеться.

– Ти де будеш? У мене?

– Ні, у Єгора Ігоровича, у лісі спокійніше.

Модест поцілував Лану в маківку.

– Ти що, прямо звідси на місто? Пішки підеш?

Розсміявся.

– Ні вже, проведу тебе, а то ще заблукаєш…

* * *

Модест завжди думав, що в місті легко сховатися, місто велике, людей багато. Нині зрозумів, що місто насправді маленьке, весь час здавалося, що назустріч іде хтось знайомий.

«Чорт! Якого біса я тиняюся? Таксі!»

Сів у першу ж машину. Говіркий водій дратував своїми анекдотами.

– Слухай, старий, ти можеш дізнатися, «Волга» сьогодні на маршруті? – назвав номер.

– Душман? Так я його біля базару бачив.

– Він мені потрібен.

– Немає проблем.

Таксист зв’язався по рації.

– Душман, привіт! Тебе шукають. Напевно, армійський дружок. Куди? Зараз буду… На вокзалі він, чекає.

Окунь схвально кивнув.

Душман усміхнувся як старому приятелю.

– У село?

– Ні, в село потім, зараз поїздимо по місту. Знаєш заправку на Воровського?

Водій кивнув.

– Поїхали заправимося.

– Треба?

– Ага.

Звичайна заправка, мийка, шиномонтаж. Поки Душман розраховувався і заправляв машину, Модя пройшовся, зазирнув у магазинчик, купив жувальну гумку. Підійшов до охоронця.

– Командир, а хто тримає це дохідне місце?

– Господар, – відповів дужий хлопець.

– А-а-а…

Охоронець провів таксі поглядом крізь скло будки й одразу ж витягнув мобілку.

– Допомогти? – повів оком водій.

– Ти афганець?

– Так, ще там я став Душманом. Для своїх, звичайно. Швидше за всіх до гір пристосувався.

– Зови мене Модя… Знаєш, хто цю заправку тримає?

– Відразу б запитав… Бергамот. Майже всі заправки в місті його. Два супермаркети, кемпінг за містом, звіроферма, базар. Недавно «Дитячий світ» викупив. За комуністів цей Бергамот був замом у профспілках. Справжнє прізвище Фроменький. Усі зв’язки в нього залишилися, звідси й гроші, кажуть, партійні. Скривдив тебе чим?… Зараз куди їдемо?

– Не те щоб скривдив… Поїхали в який-небудь бар. Бажано, щоб цей бар належав Кульгавому…

– Фроменькому… «Три сімки». Тільки знай, там збираються менти, гебешники, прокурорські, ну і бандюки. Ще дорогі проститутки. Бійки там – якщо не щодня, то через день.

– Повір мені, я буду обережним, – спробував пожартувати Модест.

– Опа-на! – Душман уважно подивився у дзеркальце. – За нами хвіст.

Окунь озирнувся.

– «Ауді»? Швидко вони. Я всього лише запитав на заправці в охоронця про господаря…

– А!.. Ти знаєш, у мене м’язи на животі тремтять. Так завжди в Афгані було перед боєм. Ти один?

– На жаль, так, – подумав про Лану.

– Нічого, зберемо моїх дружбанів.

– Знаєш, Душмане, це заманливо… Але! Не хочу я тебе і твоїх дружбанів підставляти, справа стосується тільки мене, і вона серйозніша, ніж ти думаєш.

– Модя… Правильно назвав? Ти не кіпішуй, ми не хлопчики, а досадити Бергамоту – мила справа.

– Стоп! Давай домовимося, це мої справи, ти мене висаджуєш біля бару, а потім… як захочеш.

– Уже домовилися.

Модест дістав гроші, Душман відсторонив його руку.

У барі Модест не вирізнявся серед більшості відвідувачів Джинси, куртки, кросівки. Лише деякі в костюмах і при краватках. З ними ж і дами у відповідному вбранні, у сукнях, спідницях, блузах. Місце знайшлося лише біля барної стійки.

– Коньяк, лимон, попільницю, – продекламував монотонно, дивлячись в очі бармену.

* * *

Душман не квапився. Дочекався переслідувачів. Синя «ауді» припаркувалась у тридцяти метрах, пасажир зайшов у бар за кілька хвилин після Модеста.

«Так, відірватися, поміняти машину, зібрати хлопців сюди».

Виїхав на центральну, «ауді» – слідом. На червоне світло різко пішов праворуч прямо перед автобусом, на площі Профспілок звернув у прохідний двір. У парк не поїхав, одразу в гаражі вигнав «жигуль», «Волгу» сховав і миттю – на Балку. Вітьок був удома, зрозумів без довгих розмов, Сергія підняли в пивбарі, навіть не встиг розговітися. Олега висмикнули з тренування.

– Пацани, у «Трьох сімках» один дружбан. Нормальний мужик. Неполадки в нього з Бергамотовими…

– Вони ж безбашенні! І менти за них мажуть. Чого ж він у кубло поліз?!

– Тому вас і зібрав.

– А що, – Сергій розправив плечі, – давно руки чешуться.

– З розумом треба, Серього. Пацану допомогти і самим не вляпатися.

– Що тріпатися? Поїхали в бар.

Машину поставили на сусідній вулиці. Вітьок залишився за кермом, Олег і Сергій пішли в пивнушку навпроти бару, Душман – курити у двір до службового входу.

* * * Модест пив коньяк маленькими ковтками, часточки лимона з’їдав разом зі шкуринкою. У залі знайомих не було. Підсіла місцева «дівчинка», довгонога фарбована блондинка.

– Пригостиш?

– Не пригощу.

– Порожній?

– Ага.

Розчаровано відійшла.

Відчув уважний неприємний погляд. У кінці залу за столиком, на якому стояла табличка «Адміністратор», сиділи три схожих один на одного хлопці. Вони з’явилися недавно. Двоє розмовляли, схилившись над столом, третій, з акуратною борідкою, не відводив очей. Не усміхнувшись, кивнув, запрошуючи підійти, Модест кивнув у відповідь і поклав долоню на вільний стілець. Бородань щось сказав товаришам і направився до стійки бару. Сідати не збирався.

– Ви когось чекаєте?

– А чому вас це зацікавило?

– Ви – новачок… Я щовечора тут. Може, допомогти?

– Просто я ходжу в інші місця, – міркував, як бути далі, Окунь.

– Проїхали… Чому тебе так цікавить господар заправки? – різко перейшов на «ти» бородань, причому голос і погляд змінилися.

«Один із господарів території, – визначив Модест. – Відмовлятися немає рації, поки не розпитають, не визначаться – не випустять…»

– Познайомитися хочу.

– Ходімо, познайомлю!

Така пропозиція була несподіваною, вибору не було, треба було погоджуватися.

– Розрахуєшся потім, – бородань, не озираючись, увійшов у нішу за стійкою.

Модест пішов слідом, озирнувся, у залі, здавалося, ніхто не звернув на них ніякої уваги. Хлопці за столиком адміністратора продовжували бесіду.

Ніша виявилася довгим коридором з однаковими дверима справа і зліва. Бородань повернув ручку дверей справа, підморгнув, Модест був весь увага. Ступивши крок за поріг, він відчув небезпеку, але не припускав, що удар нанесуть зверху Усмішка бороданя супроводила Модеста в безпам’ятство…

* * *

Почувши скрип дверей, Душман відскочив за дерево. Двоє витягли через поріг його постійного пасажира. Голова звисає, руки за спиною в наручниках. Ще двоє метнулися в глибину двору, підігнали джип. Широкоплечий бородань постояв на порозі, поки машина не виїхала, стрельнув недопалком у темряву і з мерзенним скрипом зачинив двері.

Душман почекав ще кілька секунд, тінню метнувся через вулицю. Збив з ніг у дверях бару тепленького прапорщика, закричав:

– Сергій! Олег! Швидко!

Упав за кермо. Хлопці на ходу зачиняли дверцята.

– Куди?… Джип?…

– На перехресті ліворуч!..

Відкіля взялися даїшники в таку пору?! Сперечатися не було сенсу, їхав на червоний. Документи… Запитання… Сотня! Чорт!.. Джипа на центральній вулиці не було. Промчалися майже до околиці, проїхали назад, вдивлялися в бокові… Зась! Їздили містом до третьої ночі. Глухо!

Втомлені, злі сиділи в однокімнатній квартирі Олега. Не дивились один на одного, пили чай і мовчали. Начебто не свій, не знайомий навіть, а перейнялися. Хоча, чому начебто? Душман сказав, виходить, свій. Що робити? Як шукати? Де?

– Спимо. Вдень шукаємо джип. Увечері, якщо не знайдемо, беремо кого-небудь із бару. Такого, щоб підказав. Далі – по ситуації.

Душману ніхто не заперечував, Душман виручав кожного з них, Душман для них був богом. Виходить, далі життя буде йти за розпорядком, складеним Душманом. Так було в Афгані, так було після Афгану, вони так звикли, тому інакше бути не може. Все…

* * *

Губернатор був не в дусі. Його день, четвер, а з ранку не в масть.

– До вас голова податкової, – доповіла по внутрішньому секретарка.

– Нехай заходить.

Голова податкової працював в області майже півроку. Ні з ким близько не сходився, в основному керувався вказівками зі столиці. Останнім часом ці вказівки все частіше йшли врозріз із тим, що планував губернатор. У п’ятницю головний обласний митар дав указівку накласти арешт на рахунки лікеро-горілчаного.

– Доброго дня.

– Вітаю, Вікторе Сергійовичу, сідайте.

Губернатор не вийшов з-за столу, підвівся, привітався за руку через стіл.

– Що ж це ви, люб’язний, без ножа ріжете? Завалимо бюджет у цьому місяці…

– А як накажете боротися з неплатниками?

– Минулий місяць закрили в останні три дні, якщо пам’ятаєте.

– А чого це коштувало?

– Вікторе Сергійовичу! З вашої милості простоюють гідролізний і тютюнова, зараз ви закрили ще одне джерело надходжень до бюджету.

– Вже двадцять восьме число! До бюджету не надійшло ні копійки! З мене запитають у столиці…

– З мене теж… Вони платять!

– Платять? Кому?!

Митар перейшов межу! Губернатор був поставлений перед вибором: просити або сваритися. Наказати він не міг, не мав права. Міг, звичайно, і наказати, але співрозмовник міг не виконати наказ.

Пауза зависла мовчанкою.

– Так-так, – спробував заспокоїтися губернатор, – чого ви домагаєтеся?

– Я домагаюся регулярних систематичних відрахувань до бюджету. Доведеться, очевидно, поміняти керівництво підприємств, поставити людей, які будуть працювати під жорстким контролем і, зрештою, виконувати вимоги.

– Поставити ваших людей, що будуть працювати під вашим контролем! Ми на цю тему вже говорили! Такого не буде! Розблокуйте рахунки, і до кінця місяця підприємства закриють бюджет.

– Пане губернаторе, ми з вами на одному щаблі. Ви генерал і я генерал. Наказувати мені ви не можете, наказують мені зі столиці…

– Ви одержуєте накази на підставі ваших звітів, а живете тут, в області, і враховувати місцеві інтереси зобов’язані! Між іншим, сюди ви під’їхали на «вольво»?

– Так…

– Автомобіль, до вашого відома, придбаний за грошики лікеро-горілчаного і подарований…

Віктор Сергійович різко дістав мобільний, набрав номер.

– Миколо, занеси ключі від «вольво» у першу приймальню. Приїдеш до податкової на своїй… Усе!

Підвівся.

– До побачення!

– Даремно нервуєш, – продовжуючи сидіти, говорив услід йому губернатор. – Все одно я доб’юся свого. Підприємства будуть працювати, директори залишаться на місцях, і бюджет закриємо.

– Час покаже, – уже в дверях буркнув податківець.

Губернатор закурив, пройшовся по кабінету, натиснув кнопку на апараті. У кабінеті виникла секретарка.

– У приймальні багато людей?

Почала перераховувати.

– Нехай чекають!

Пішов у кімнату відпочинку, дістав мобільний, набрав номер.

– Валентине Валентиновичу, добрий день! Самі передзвоните? Чекаю.

Хоч і чекав, від зумера здригнувся.

– Так, Валентине Валентиновичу. Проблеми! Все продовжується… Податкова… Ні. Домовитися неможливо. Ні. Я не зможу виконати обіцяне… Ніяк. Рахунки заблоковані. Так… Зрозумів… Дякую… Зам? Наш… Буду чекати… Дякую… До побачення.

Погрів у руках мобілку.

«Цей вирішить. Мера, он, ізолював. Правда, розраховуватися з ним доводиться за дуже високими розцінками. Нічого, якщо митаря прибере, розрахуюся…»

* * *

У Жабова на мобілці висвітився номер шефа.

«Якого дідька? Начебто про все переговорили…»

– Слухаю, Валентине Валентиновичу!

– Ти в театрі буваєш?

– Давненько…

– Знаєш, мабуть, що якщо в першому акті повісили на стінку рушницю, то до кінця спектаклю вона має вистрілити?

– Знаю… – насторожився, зібрався.

– Я отут подумав, дуже добре, що наш депутат живий-здоровий, без нього все добре вийшло. А схему, що під нього готували, потрібно накласти на вашого головного митаря… Найближчим часом. Гроші не потратив? От і добре, Олександре. Удачі тобі! Кінець зв’язку.

«Рано радів! Вибухівку приховав, грошики пригрів. Та ба! У шефа свої комбінації… А Бергамоту все одно, кого на той світ відправити, депутата чи митаря, аби добре заплатили… Зустріч за годину. Треба поторгуватися. Хоч щось із цього мати…»

* * *

Жабов з Бергамотом місце зустрічі не змінювали – той же ресторан, той же столик.

– Твій бугай у мене, ти обіцяв, що віддаси, – не дав навіть сісти Жабову Бергамот.

Той змінився на обличчі, кинув на стіл запальничку.

Назад Дальше