– Все одно за день встигнемо. Немає бажання залишатися там на ніч, – міркував Окунь.
– Встигнемо? – зазирнула в очі Лана.
– Поквапимося, – встигнемо.
Йшли увесь час лісом, Модест у карту не заглядав, пам’ятав ці місця з дитинства. Карту Жабов малював для шефа. Спустилися в Самійлів Яр, пройшли перелісок і знову заглибилися в ліс.
– Перейдемо урочище Тарапатчина і потім прямо.
Перед Холодним Яром зробили привал, випили чаю, Лана закурила.
– Ти в курсі цих подій з мером?
Лана уважно подивилася на Модеста.
– Саня знову зустрічався з Бергамотом.
– Виходить, я не помилилася… От чому мене перестали відстежувати…
– Ти думаєш?
– Я думаю, що Сашко домовився з Бергамотом. А ще я знаю, що Бергамот ніколи й нікому не прощає образ. Про що б вони не домовилися, нам треба бути насторожі.
– Щось ти дуже серйозна, стурбована, я б сказав.
– Модю, люди грають в ігри, наприклад, в шахи, але фігурами в цих іграх виступають інші люди. Часом фігури вбиває суперник, а іноді фігури жертвують…
– Цікаві речі ти говориш…
– Слухай, а навіщо твій однокласник до тебе бригаду приставив? Ти що, сам не знайдеш браслет? Тим більше ми удвох.
– Не знаю, не думав.
– А ти подумай. Він або хоче тебе контролювати… Хоча навіщо? Ти ж йому віриш і не обдуриш.
– Вірю…
– Або йому потрібно тебе позбутися, щойно ти цей браслет віднайдеш… Скоріше, друге. Те, що він хоче позбутися мене, – тепер я знаю точно… Він спеціально зібрав нас разом знаючи тебе, він грав, коли не відпускав мене з тобою. От!
– Не зрозумів…
– Я майже все знаю про справу мера і ще дещо, чого знати мені не потрібно.
– ?…
– Справа мера на совісті шефа і Сашка, конкретно займався цим Бергамот і його бригада.
– А ти тут до чого?
– У мене були конкретні доручення, не про це мова. Думаю Сашко здав тебе Бергамоту, інакше б вони не домовилися.
– Лано! Що ти несеш?! Ми тільки були разом з ним… Саня? Здав? Нісенітниця! Це просто смішно!
Лана, здавалося, не чула його.
– Я – свідок, котрого просто необхідно прибрати, ти – кривдник Бергамота, він тобі не простить. Ти ще живий, бо повинен знайти браслет. Я ще жива, бо я з тобою, от і весь розклад… Питання не просте, а може, просте, а може, зовсім не питання…
У Модеста на язику вертілося багато слів, але щось зупиняло. Він узяв сигарету, розім’яв, одійшов до невисокої сосни, присів, закурив. Перед очима миготіли події останніх днів.
«Спочатку Лану і мене активно “пасли”, намагалися помститися за ресторан. Саня злякався… Потім усе зненацька заспокоїлося, і Санін переляк випарувався… А в аеропорту мене відверто виставили біля контрабанди на випадок провалу… І взагалі, Саня дуже змінився…»
– Я сумніваюся, – загасив сигарету, – але відмовляюся вірити в те, що Саня мене «здає».
– Перевір.
– Як?
– Поїдь тихцем до міста, придивися… Або чекай тут, усе проявиться.
– Поїду!
– Може, разом?
– Ні. Я ж сказав, що сумніваюся, тобою ризикувати не хочу.
– Виконаєш моє прохання?
– Кажи.
– У тебе ключі від моєї квартири… У холодильнику, в морозилці, подвійна стінка, там гроші…
– Конспіратор!
– В банк класти?
Помовчали, Модест підійшов до Лани, присів поруч. Так само мовчки зібрали рюкзак.
– Ми так і не пройшли по Холодному Яру.
– Не дуже й хочеться.
– Ти де будеш? У мене?
– Ні, у Єгора Ігоровича, у лісі спокійніше.
Модест поцілував Лану в маківку.
– Ти що, прямо звідси на місто? Пішки підеш?
Розсміявся.
– Ні вже, проведу тебе, а то ще заблукаєш…
* * *
Модест завжди думав, що в місті легко сховатися, місто велике, людей багато. Нині зрозумів, що місто насправді маленьке, весь час здавалося, що назустріч іде хтось знайомий.
«Чорт! Якого біса я тиняюся? Таксі!»
Сів у першу ж машину. Говіркий водій дратував своїми анекдотами.
– Слухай, старий, ти можеш дізнатися, «Волга» сьогодні на маршруті? – назвав номер.
– Душман? Так я його біля базару бачив.
– Він мені потрібен.
– Немає проблем.
Таксист зв’язався по рації.
– Душман, привіт! Тебе шукають. Напевно, армійський дружок. Куди? Зараз буду… На вокзалі він, чекає.
Окунь схвально кивнув.
Душман усміхнувся як старому приятелю.
– У село?
– Ні, в село потім, зараз поїздимо по місту. Знаєш заправку на Воровського?
Водій кивнув.
– Поїхали заправимося.
– Треба?
– Ага.
Звичайна заправка, мийка, шиномонтаж. Поки Душман розраховувався і заправляв машину, Модя пройшовся, зазирнув у магазинчик, купив жувальну гумку. Підійшов до охоронця.
– Командир, а хто тримає це дохідне місце?
– Господар, – відповів дужий хлопець.
– А-а-а…
Охоронець провів таксі поглядом крізь скло будки й одразу ж витягнув мобілку.
– Допомогти? – повів оком водій.
– Ти афганець?
– Так, ще там я став Душманом. Для своїх, звичайно. Швидше за всіх до гір пристосувався.
– Зови мене Модя… Знаєш, хто цю заправку тримає?
– Відразу б запитав… Бергамот. Майже всі заправки в місті його. Два супермаркети, кемпінг за містом, звіроферма, базар. Недавно «Дитячий світ» викупив. За комуністів цей Бергамот був замом у профспілках. Справжнє прізвище Фроменький. Усі зв’язки в нього залишилися, звідси й гроші, кажуть, партійні. Скривдив тебе чим?… Зараз куди їдемо?
– Не те щоб скривдив… Поїхали в який-небудь бар. Бажано, щоб цей бар належав Кульгавому…
– Фроменькому… «Три сімки». Тільки знай, там збираються менти, гебешники, прокурорські, ну і бандюки. Ще дорогі проститутки. Бійки там – якщо не щодня, то через день.
– Повір мені, я буду обережним, – спробував пожартувати Модест.
– Опа-на! – Душман уважно подивився у дзеркальце. – За нами хвіст.
Окунь озирнувся.
– «Ауді»? Швидко вони. Я всього лише запитав на заправці в охоронця про господаря…
– А!.. Ти знаєш, у мене м’язи на животі тремтять. Так завжди в Афгані було перед боєм. Ти один?
– На жаль, так, – подумав про Лану.
– Нічого, зберемо моїх дружбанів.
– Знаєш, Душмане, це заманливо… Але! Не хочу я тебе і твоїх дружбанів підставляти, справа стосується тільки мене, і вона серйозніша, ніж ти думаєш.
– Модя… Правильно назвав? Ти не кіпішуй, ми не хлопчики, а досадити Бергамоту – мила справа.
– Стоп! Давай домовимося, це мої справи, ти мене висаджуєш біля бару, а потім… як захочеш.
– Уже домовилися.
Модест дістав гроші, Душман відсторонив його руку.
У барі Модест не вирізнявся серед більшості відвідувачів Джинси, куртки, кросівки. Лише деякі в костюмах і при краватках. З ними ж і дами у відповідному вбранні, у сукнях, спідницях, блузах. Місце знайшлося лише біля барної стійки.
– Коньяк, лимон, попільницю, – продекламував монотонно, дивлячись в очі бармену.
* * *
Душман не квапився. Дочекався переслідувачів. Синя «ауді» припаркувалась у тридцяти метрах, пасажир зайшов у бар за кілька хвилин після Модеста.
«Так, відірватися, поміняти машину, зібрати хлопців сюди».
Виїхав на центральну, «ауді» – слідом. На червоне світло різко пішов праворуч прямо перед автобусом, на площі Профспілок звернув у прохідний двір. У парк не поїхав, одразу в гаражі вигнав «жигуль», «Волгу» сховав і миттю – на Балку. Вітьок був удома, зрозумів без довгих розмов, Сергія підняли в пивбарі, навіть не встиг розговітися. Олега висмикнули з тренування.
– Пацани, у «Трьох сімках» один дружбан. Нормальний мужик. Неполадки в нього з Бергамотовими…
– Вони ж безбашенні! І менти за них мажуть. Чого ж він у кубло поліз?!
– Тому вас і зібрав.
– А що, – Сергій розправив плечі, – давно руки чешуться.
– З розумом треба, Серього. Пацану допомогти і самим не вляпатися.
– Що тріпатися? Поїхали в бар.
Машину поставили на сусідній вулиці. Вітьок залишився за кермом, Олег і Сергій пішли в пивнушку навпроти бару, Душман – курити у двір до службового входу.
* * * Модест пив коньяк маленькими ковтками, часточки лимона з’їдав разом зі шкуринкою. У залі знайомих не було. Підсіла місцева «дівчинка», довгонога фарбована блондинка.
– Пригостиш?
– Не пригощу.
– Порожній?
– Ага.
Розчаровано відійшла.
Відчув уважний неприємний погляд. У кінці залу за столиком, на якому стояла табличка «Адміністратор», сиділи три схожих один на одного хлопці. Вони з’явилися недавно. Двоє розмовляли, схилившись над столом, третій, з акуратною борідкою, не відводив очей. Не усміхнувшись, кивнув, запрошуючи підійти, Модест кивнув у відповідь і поклав долоню на вільний стілець. Бородань щось сказав товаришам і направився до стійки бару. Сідати не збирався.
– Ви когось чекаєте?
– А чому вас це зацікавило?
– Ви – новачок… Я щовечора тут. Може, допомогти?
– Просто я ходжу в інші місця, – міркував, як бути далі, Окунь.
– Проїхали… Чому тебе так цікавить господар заправки? – різко перейшов на «ти» бородань, причому голос і погляд змінилися.
«Один із господарів території, – визначив Модест. – Відмовлятися немає рації, поки не розпитають, не визначаться – не випустять…»
– Познайомитися хочу.
– Ходімо, познайомлю!
Така пропозиція була несподіваною, вибору не було, треба було погоджуватися.
– Розрахуєшся потім, – бородань, не озираючись, увійшов у нішу за стійкою.
Модест пішов слідом, озирнувся, у залі, здавалося, ніхто не звернув на них ніякої уваги. Хлопці за столиком адміністратора продовжували бесіду.
Ніша виявилася довгим коридором з однаковими дверима справа і зліва. Бородань повернув ручку дверей справа, підморгнув, Модест був весь увага. Ступивши крок за поріг, він відчув небезпеку, але не припускав, що удар нанесуть зверху Усмішка бороданя супроводила Модеста в безпам’ятство…
* * *
Почувши скрип дверей, Душман відскочив за дерево. Двоє витягли через поріг його постійного пасажира. Голова звисає, руки за спиною в наручниках. Ще двоє метнулися в глибину двору, підігнали джип. Широкоплечий бородань постояв на порозі, поки машина не виїхала, стрельнув недопалком у темряву і з мерзенним скрипом зачинив двері.
Душман почекав ще кілька секунд, тінню метнувся через вулицю. Збив з ніг у дверях бару тепленького прапорщика, закричав:
– Сергій! Олег! Швидко!
Упав за кермо. Хлопці на ходу зачиняли дверцята.
– Куди?… Джип?…
– На перехресті ліворуч!..
Відкіля взялися даїшники в таку пору?! Сперечатися не було сенсу, їхав на червоний. Документи… Запитання… Сотня! Чорт!.. Джипа на центральній вулиці не було. Промчалися майже до околиці, проїхали назад, вдивлялися в бокові… Зась! Їздили містом до третьої ночі. Глухо!
Втомлені, злі сиділи в однокімнатній квартирі Олега. Не дивились один на одного, пили чай і мовчали. Начебто не свій, не знайомий навіть, а перейнялися. Хоча, чому начебто? Душман сказав, виходить, свій. Що робити? Як шукати? Де?
– Спимо. Вдень шукаємо джип. Увечері, якщо не знайдемо, беремо кого-небудь із бару. Такого, щоб підказав. Далі – по ситуації.
Душману ніхто не заперечував, Душман виручав кожного з них, Душман для них був богом. Виходить, далі життя буде йти за розпорядком, складеним Душманом. Так було в Афгані, так було після Афгану, вони так звикли, тому інакше бути не може. Все…
* * *
Губернатор був не в дусі. Його день, четвер, а з ранку не в масть.
– До вас голова податкової, – доповіла по внутрішньому секретарка.
– Нехай заходить.
Голова податкової працював в області майже півроку. Ні з ким близько не сходився, в основному керувався вказівками зі столиці. Останнім часом ці вказівки все частіше йшли врозріз із тим, що планував губернатор. У п’ятницю головний обласний митар дав указівку накласти арешт на рахунки лікеро-горілчаного.
– Доброго дня.
– Вітаю, Вікторе Сергійовичу, сідайте.
Губернатор не вийшов з-за столу, підвівся, привітався за руку через стіл.
– Що ж це ви, люб’язний, без ножа ріжете? Завалимо бюджет у цьому місяці…
– А як накажете боротися з неплатниками?
– Минулий місяць закрили в останні три дні, якщо пам’ятаєте.
– А чого це коштувало?
– Вікторе Сергійовичу! З вашої милості простоюють гідролізний і тютюнова, зараз ви закрили ще одне джерело надходжень до бюджету.
– Вже двадцять восьме число! До бюджету не надійшло ні копійки! З мене запитають у столиці…
– З мене теж… Вони платять!
– Платять? Кому?!
Митар перейшов межу! Губернатор був поставлений перед вибором: просити або сваритися. Наказати він не міг, не мав права. Міг, звичайно, і наказати, але співрозмовник міг не виконати наказ.
Пауза зависла мовчанкою.
– Так-так, – спробував заспокоїтися губернатор, – чого ви домагаєтеся?
– Я домагаюся регулярних систематичних відрахувань до бюджету. Доведеться, очевидно, поміняти керівництво підприємств, поставити людей, які будуть працювати під жорстким контролем і, зрештою, виконувати вимоги.
– Поставити ваших людей, що будуть працювати під вашим контролем! Ми на цю тему вже говорили! Такого не буде! Розблокуйте рахунки, і до кінця місяця підприємства закриють бюджет.
– Пане губернаторе, ми з вами на одному щаблі. Ви генерал і я генерал. Наказувати мені ви не можете, наказують мені зі столиці…
– Ви одержуєте накази на підставі ваших звітів, а живете тут, в області, і враховувати місцеві інтереси зобов’язані! Між іншим, сюди ви під’їхали на «вольво»?
– Так…
– Автомобіль, до вашого відома, придбаний за грошики лікеро-горілчаного і подарований…
Віктор Сергійович різко дістав мобільний, набрав номер.
– Миколо, занеси ключі від «вольво» у першу приймальню. Приїдеш до податкової на своїй… Усе!
Підвівся.
– До побачення!
– Даремно нервуєш, – продовжуючи сидіти, говорив услід йому губернатор. – Все одно я доб’юся свого. Підприємства будуть працювати, директори залишаться на місцях, і бюджет закриємо.
– Час покаже, – уже в дверях буркнув податківець.
Губернатор закурив, пройшовся по кабінету, натиснув кнопку на апараті. У кабінеті виникла секретарка.
– У приймальні багато людей?
Почала перераховувати.
– Нехай чекають!
Пішов у кімнату відпочинку, дістав мобільний, набрав номер.
– Валентине Валентиновичу, добрий день! Самі передзвоните? Чекаю.
Хоч і чекав, від зумера здригнувся.
– Так, Валентине Валентиновичу. Проблеми! Все продовжується… Податкова… Ні. Домовитися неможливо. Ні. Я не зможу виконати обіцяне… Ніяк. Рахунки заблоковані. Так… Зрозумів… Дякую… Зам? Наш… Буду чекати… Дякую… До побачення.
Погрів у руках мобілку.
«Цей вирішить. Мера, он, ізолював. Правда, розраховуватися з ним доводиться за дуже високими розцінками. Нічого, якщо митаря прибере, розрахуюся…»
* * *
У Жабова на мобілці висвітився номер шефа.
«Якого дідька? Начебто про все переговорили…»
– Слухаю, Валентине Валентиновичу!
– Ти в театрі буваєш?
– Давненько…
– Знаєш, мабуть, що якщо в першому акті повісили на стінку рушницю, то до кінця спектаклю вона має вистрілити?
– Знаю… – насторожився, зібрався.
– Я отут подумав, дуже добре, що наш депутат живий-здоровий, без нього все добре вийшло. А схему, що під нього готували, потрібно накласти на вашого головного митаря… Найближчим часом. Гроші не потратив? От і добре, Олександре. Удачі тобі! Кінець зв’язку.
«Рано радів! Вибухівку приховав, грошики пригрів. Та ба! У шефа свої комбінації… А Бергамоту все одно, кого на той світ відправити, депутата чи митаря, аби добре заплатили… Зустріч за годину. Треба поторгуватися. Хоч щось із цього мати…»
* * *
Жабов з Бергамотом місце зустрічі не змінювали – той же ресторан, той же столик.
– Твій бугай у мене, ти обіцяв, що віддаси, – не дав навіть сісти Жабову Бергамот.
Той змінився на обличчі, кинув на стіл запальничку.