– Ти що?! Він ще не зробив одну роботу! Ти його із села висмикнув?
– Навіщо із села? Він по моїх заправках нишпорив, мене шукав.
– Що? Дідько! От недоумок! Ти… твої хоч про мене йому…
– Не бійся, поки його не чіпали, говорити з ним буду я сам. Він у мене, сука…
– Почекай. Ти його відпустиш, – повільно, дивлячись в очі співрозмовнику, проговорив Жабов. – На тиждень. Він повинен дістати для мене одну штукенцію, а потім роби з ним, що хочеш.
– Потім він ходулі в руки… Або заляже…
– І твої, і мої люди в селі, дівка його там, нікуди він не дінеться, буде на очах, під контролем… Ти ж мені все порушиш! Я ж не сам це придумав, це все потрібно людині, яка платить нам гроші!
– Не хочеться мені його відпускати!
– Давай так. Тут є одна справа, по тарифу, як завжди. Я тобі десять відсотків згори дам, тільки відпусти мого на тиждень.
Сашкові було не до торгу.
– Спочатку розкажи, що за справа.
– Потрібно прибрати одну людину, – назвав прізвище. – І зробити це швидко. Весь фарш в камері схову, – поклав на стіл ключ.
– Там же? – запитав Бергамот.
Фінансова сторона справи його влаштовувала. Жабов за такі справи платив як треба ще з тих часів, коли усував конкурентів по бізнесу. А цього сільського бугая він відпустить. Куди той дінеться? Так навіть цікавіше: впіймав, відпустив, знову впіймав… Як кішка з мишкою.
– Добре. Бабки наступного дня після аварії. А твого мужика сьогодні викинуть за містом… Трохи помнуть…
– Краще завтра до вечора. Нехай твої пацани при ньому кажуть, що я мудак, що з тобою посварився і таке інше…
– Ну ти даєш!
– Так треба. Нехай помнуть, тільки не перестарайтеся, він для справи живий потрібен, і щоб ходити міг.
– Нема базару.
Бергамот по дорозі до машини пояснив своїм людям задачу.
– Приліпите, виходить, усе це діло міцненько, щоб не відвалилося, а пультик відразу ж мені. Усвідомили? Ну, з Богом!..
* * *
А покликав Бергамота на зустріч Толя Рученко, друг-однокласник. Нині Толя був помічником губернатора. Скільки справ вони прокрутили! Знав би хто! Працюючи з Толиком, Бергамот зрозумів, що вибори не струмочок, а ріка грошей. Усю брудну роботу виконували пацани Бергамота за копійки, а Бергамот одержував пристойні суми в умовних одиницях і, що головне, «кришу».
Толю Рученка викликав уранці губернатор, віддав стос паперів і кинув на стіл ключі від автомобіля.
– Там, на стоянці, «вольво», прилаштуй кому-небудь акуратно. Тільки потрібній людині… Такому, щоб ні-ні…
Толя думав не довго. Бергамоту заборгували після виборів мера в одному містечку, машина буде не тільки розрахунком, а ще й авансом. А грошики, призначені Бергамоту, можна прикарманити.
Зустрілися в барі на заправці.
– Роботи поки немає, – сказав Толя, – розрахуватися хочу. Забереш «вольво» на стоянці біля Білого дому, це навіть більше, ніж ми тобі винні. У залік майбутніх спільних заходів, – розсміявся, допив каву. – Тільки пізніше, коли стемніє… Мене заправиш?
– А то!
– Чалий, чуєш, після десятої забереш біля Білого дому «вольво», – кинув водієві Бергамот, сідаючи в машину. – Ось ключі. Вранці за мною на ній заїдеш, подивлюся, може, собі залишу…
* * *
О десятій годині вечора два темних силуети підійшли до самотнього автомобіля на стоянці біля обласної адміністрації. Високі блакитні ялини закривали огляд міліціонерам, які чергували у вестибюлі. Один закурив, повернувшись лицем до будинку, інший присів, ніби зав’язуючи шнурок…
За три хвилини обидва вже йшли повз центральний вхід, косо поглядаючи на сержанта.
– От би зараз бахнути!
– Вони б усрались там у своєму обкомі, все місто б на ноги підняли!
– Ти… цей… сам відвезеш Бергамоту кнопку? Мене Натаха чекає.
– Без проблем…
* * *
Об одинадцятій годині вечора на стоянці до самотнього автомобіля притулилася тінь. Обережно, але впевнено відчинила дверцята, повернула ключ… За хвилину стоянка спорожніла…
…
Об одинадцятій годині вечора Бергамот взяв у руки невеликий пульт, схожий на телевізійний, але усього лише з двома кнопками, опустив його у внутрішню кишеню куртки, набрав номер.
– Ну що?
– Завтра о восьмій він виїжджає до столиці, – озвалася слухавка дівочим голосом.
– Чудово!..
* * *
О сьомій годині ранку зі скрипом відчинилися залізні двері службового приміщення бару «Три сімки» і випустили бородатого здорованя. Не встиг він зробити і п’яти кроків до автомобіля, як три фігури оточили його. Кілька змахів руками, зойк, заглушений шорсткою долонею…
Підхопивши здорованя під руки, фігури понесли його в двір, перетягли через кам’яну огорожу, упакували в машину.
– Хлопчик спікся! – сказав Олег.
– На горизонті нікого не бачу, поїхали! – скомандував Душман.
За містом на кільцевій з’їхали на ґрунтівку, яка вела до дачного району. Душман підрулював до невеликого будиночка, що стояв між високими котеджами як попелюшка. «Кістлява хатка» – так називав свою дачку Сергій.
– Наділи маски, – обвів поглядом своїх бійців командир. Витягли бородатого з багажника, вмить переправили в хатку, розв’язали і відразу приторочили до довгої лави. Олег витягнув кляп – свою носову хустку, гидливо кинув на підлогу.
– Не сміти, – образився Сергій.
– Дайте закурити, – обізвався бранець.
– Голос є, і при пам’яті, – констатував Вітьок, прикурюючи сигарету, – кури, – вставив у відкритий рот.
– Давай, старий, розповідай, куди ви поділи вчорашнього гостя?
– Позавчорашнього… – уточнив Олег.
– Якого гостя? – закашлявся бородань.
Вітьок відібрав у нього сигарету.
– Згадай, будь ласка! Краще сам, бо допоможемо…
– Мужики, ви щось теє… Даремно мене… Тепер у вас будуть проблеми…
Душман ніжно потріпав чоловіка за бороду, провів долонею по обличчю, закрив очі.
– Проблеми у нас будуть потім, а в тебе вони почалися півгодини тому, і з кожною хвилиною твої проблеми стають проблемнішими. Ми ж з тобою не в «Зірницю» граємось.
Куди відвезли хлопця, який зайшов у бар позавчора ввечері? Везли його на джипі, а ти випроваджував…
– Дідько!
– День ми на тебе витрачати не будемо. Пропоную обмін: ти нам називаєш місце, де знаходиться потрібна нам людина, ми її забираємо, а тебе відпускаємо.
Бородатий мовчав.
– Щоб твоя мовчанка була осмисленою, даю тобі три хвилини, а потім, щоб прискорити процес, будемо питати по-дорослому.
– Я покажу місце, – відгукнувся бранець. – Без мене ви не пройдете.
– Ти щось говорив про наші проблеми, а сам боїшся. Звичайно, покажеш, ніхто тебе в землю закопувати не буде, собі дорожче.
– Так, – підвівся Душман, – ручки в’яжемо ззаду, очі закриваємо. У машину.
На кільцевій Олег штовхнув бороданя.
– Куди їдемо, пасажир?
– А де ми зараз?
– Тю на тебе! Ми в машині, називай адресу!
– Стадіон…
Восьма ранку. Біля стадіону базар. Та й так людей на вулицях немало. Припаркувалися на тихій вуличці за стадіоном.
– Де ми?
– Біля стадіону, говори.
– Спортзал. Біля сауни невеликий бокс.
– У боксі є ще хтось?
– Мають бути хлопці.
– Піду я з Олегом, подивимося, – кинув Душман, виходячи з машини.
Повернулися швидко.
– Там тренування, народ валандається туди-сюди, не обійдемося без шуму.
– Тренування цілий день, – вставив бородань.
– Будемо чекати цілий день.
– Зі мною ви зможете пройти.
– А там ти нас здаси?
– Спокійно, пацани, – втрутився Сергій. – У мене є «козяча ніжка». Тут уже справа принципу. Ходімо. Я приставлю свою улюблену фіночку цьому хохмачеві під ребра. Одне слово зайве, один рух, і йому… Ви ж пам’ятаєте, як я духів по кишлаках водив?
– Як баранів! На прив’язі! – підтвердив Вітьок.
– У мене є заперечення. – Душман опустив скло, закурив. – Якщо ми підемо зараз, цей клієнт запам’ятає всіх, якщо ми будемо чекати – втратимо день. А день – це багато… Вирішуйте.
– Як ви думаєте, – на загальний подив, обізвався бородань, – чому я так швидко погодився? Чому не тягнув час? Невже я виглядаю слабаком? Невже не витримав би пару сеансів? Душман, ти що, думаєш, що тебе в місті не знають? Ти сказав «а», і «б» вже можеш не говорити, ти серйозний супротивник, грати з тобою треба чесно.
Якийсь час дивилися один на одного. Все ясно – тепер нічого не лишається, як іти до кінця.
– Хлопці, життя обіцяє бути дуже цікавим, – порушив мовчанку Вітьок і зняв пов’язку з обличчя бородатого.
– Я все одно буду вести тебе на прив’язі, – усміхнувся до зрячого бранця Сергій.
Що таке на прив’язі, бородань незабаром зрозумів і переконався, що в житті є ще такі речі, про які він навіть не здогадувався. Один палець його стража кільцем обхопив ремінь, «козяча ніжка», як називав Сергій фінку, жорстко вперлася під ребро.
– Необережний рух – і ти сам нанижешся на ніж, – пожартував веселий Сергій, – я буду взагалі як би ні при чому.
– Олеже, чекай у машині. Сергій з «бородою» попереду, ми з Вітьком за ними. Ніяких розмов із знайомими. «Привіт» і «поспішаю» – все! У боксі в’яжемо всіх чужих і бородатого в тому числі, забираємо Модю, закриваємо бокс… А завтра… буде завтра.
До спортзалу ніяких проблем не було. У спортзалі кожний другий кивав бородатому, щось говорив. Бородатий виконував домовленість, за що Душман був у душі йому вдячний. Біля боксу зупинилися всією компанією. Дебелі двері. «Такі тільки підривати!» – свиснув Вітьок. Бородатий постукав кілька разів умовним стуком, просвистів мелодію. Ізсередини повернули ключ. Сергій приліпив бородатого до стінки Двері відчинилися.
– …до вечора привезти одного «голубого» з телебачення, нехай би відідрав цього колгоспника! Чуєш, Мішичу… Ти де?
Квадратний лисий страж висунувся в коридор. Мішич уважно спостерігав, але пропустив, коли назустріч лисин вилетів кулак. «Чпок!» Душман і Вітьок влетіли в бокс, Сергій холоднокровно, але швидко й акуратно завів слідом Мішича, вільною рукою щільно причинив двері.
У боксі було тихо. Душман і Вітьок приросли до підлоги готові стрибнути в будь-який момент. Навпроти них стояв білявий худий носатий пацан, виставивши перед собою руку з тремтячим «ТТ». Лисий лежав під стінкою, підвернувши руку. У дальньому кутку стояв спортивний снаряд – кінь, до якого був приторочений чоловік у позі «раком», руки прив’язані до ніг.
– Спокійно, Пацюк! Не стріляти! – тихо, але чітко вимовив Мішич.
– Стояти! – закричав білявий. – Мішич! Ти з ними?! Гад!!!
– Пацюк! Опусти ствол! Зараз приїде Бергамот, він велів відпустити…
– Не вірю! Я буду стріляти!
– Безбашенний, – ворухнув губами бородань, – цей вистрілить…
– Не вистрілить, – прошепотів у відповідь Сергій.
Мішич раптом відчув, що на ремені немає залізного кільця пальців, що під ребром не живе гостре і колюче… Ніхто не бачив, як вилетів ніж, усі побачили лише, як білявий завалюється, підкинувши руки. Душман у стрибку впіймав пістолет.
– Він же на запобіжнику… Гад!
Мішич із подивом дивився на «козячу ніжку», яка стирчала з горла Пацюка.
Вітьок висмикнув ніж, струмінь крові вдарив угору і швидко стишився. Вітьок розрізав мотузку, Душман допоміг Модесту стати на ноги.
– Я знизу кидати не вмію, – сказав Модя, дивлячись на Сергія, – тільки зверху.
– Навчимо, – кинув Сергій.
– Дякую! – Модест простягнув набряклу долоню Душману. – Чорт забирай, а я на тебе чекав.
– На село? – усміхнувся Душман.
– На село! – серйозно відповів Окунь.
– Мішич, – підійшов до бороданя Сергій, – доведеться тебе прив’язати.
– Це краще, ніж убити, – похмуро пожартував бородань.
– Втомлені, але щасливі… – почав було Вітьок.
– Тихо! – обірвав його Душман. – Наслідили ми, братики… Бородатого до батареї, а лисого в’яжіть до цього… коня, мать його. Мішичу, воювати будемо?
– Будемо, Душмане. Тільки без ментів. А воювати тепер будемо, сам розумієш.
– Розумію, мля! До зустрічі…
– Так отож… – дзенькнув наручниками Мішич. – А не хотілося б…
Двері замкнули на ключ, вийшли без пригод. Олег нічого не питав, усі повернулися, дружбана виручили, значить, усе нормально.
– Що далі? – спокійно запитав Сергій.
– Їдемо в село! – відповів Душман.
– Стоп! – Модест вивудив у Сергія сигарету, прикурив. – Вам у місті треба визначитися. Душмане, піджени мені кого-небудь із таксистів, у селі в мене проблем немає, заберу одну людину і під’їду до вас.
– Думаєш?
– Впевнений.
– Умовив.
Модест майже прийшов до тями, звичайно, нила спина боліла голова, але – вільний!
«Чорта лисого тепер мене візьмете! Треба б Сані передати, що його підставляють. Але у Сані охорона, і сам він не лох. А Лана в селі, раптом туди Бергамот бійців послав? Ех! Знати б!»
– Ідіть у кафе навпроти зупинки тролейбуса. Гниле місце, коньяк можна, жратва дрянь. Я миттю буду, Олег, зі мною.
Душман стартонув з місця, війнувши запахом паленої гуми…
* * *
Бергамот поглядав на годинника, тримаючи в руці маленький пульт. Десята. Ще півгодини і… Краще, щоб це відбулося на трасі, між містом і столицею… А автомобіль йому сподобався. Доглянутий. Вирішив поїздити на «вольво», поки не набридне.
– На звіроферму!
Водій виїхав на вулицю Петлюри. «Ну назвали! Демократи!..
Хоча, яка різниця, теж мужик був нормальний, цікаве життя прожив…» На перехресті з вулицею Леніна зупинилися на червоний, тут світлофор горів довго. «Пора», – вирішив Бергамот, підняв пульт перед собою і натиснув кнопку. Останнє, що бачив у своєму житті Бергамот, був червоний сигнал світлофора…
* * *
Коньяк був до речі, Модест ожив. Вирішив остаточно:
«У село! Заїду за грошима… Ні. Попрошу Душмана, він із тих, кого бабки не псують».
– Сергій!.. – майже кричав у вухо йому капловухий, який так легко метнув ніж знизу.
– Не зрозумів…
– Сергієм мене звати, а його – Вітьок. Ми з тобою випити хотіли, а ти жахнув з руки й наче за хмари полетів! Не докричатися…
– А-а-а… Давай.
– Що давай?
– Вип’ємо.
– Так це… Панянко, налий нам того ж… Ти увечері, до речі, вільна? Може, поснідаємо? Я маю на увазі, прокинемося разом і поснідаємо, чи, може, зустрінемося о сьомій ранку?
Панянка п’ятдесят восьмого розміру, хихикаючи, недоливала грамів по двадцять. Вітьок мовчки курив.
– Тепер давай вип’ємо, як ведеться, за знайомство.
– Дякую, хлопці, я ваш боржник…
– Та кинь ти!
– Будемо жити! – філософськи перебив їх Вітьок. – А он і Душман причалив.
– Модю, – підсів до них Душман. – Тебе дядя Льоша повезе, він почекає, буде з тобою скільки треба.
– Дякую… Хлопці, вибачте… Душмане, проведи.
Модест віддав Душману ключі від своєї квартири, розповів про гроші і дістав ключі від квартири Лани.
– Сам приїдеш і забереш… – почав було Душман.
– Всяк може бути, – перебив Окунь і підкинув ключі Душман упіймав, подивився уважно.
– У тебе там справи, старий… Добре! У тебе справи, у нас справи, їдь, побачимось.
Доїхали лише на обід. Годину простояли в центрі міста пробка, аварія, ні вперед, ні назад. Здавалося, що всі даїшники зібралися. За містом – прокол, потім черга на заправку. «Кругом шістнадцять!» – чортихався дядя Льоша.
– Чекати? – запитав біля села.
– Ні! Дякую! Скажете Душману, що все нормально.
* * *
Осінь роздягнула дерева до безсовісної наготи. Щодня похмурі хмари, немов важкі брови, нависали над селом. Село причаїлося. Хоронили бабу Настю. В останній день місяця, у день її народження.
Бабу Настю в селі любили всі. Вбивство потрясло людей, притисло до землі. Те, що вбили саме її, було волаючою несправедливістю. Очевидно, Господь на хвилинку відвернувся або задрімав.
Три дні тому сусідка не побачила бабиних Настіних курей, та й саму бабу у дворі. Кожного ранку сільські жінки, в основному старі, починали день з обходу і годівлі живності – корів, кіз, індиків, качок, гусей, курей, собак, кролів. Не було такого, щоб двір у селі – і без живності, навіть у немічних було таке-сяке господарство.