– А лісничий де?
– Убили. Закопали в льосі, зверху консервацію поставили.
– Гади!
– Модю, вода зігрілася, помитися хочу. Вийди, га?
Вийшов у двір. Сірий, похмурий ранок приходив повільно. Зайшов у неглибокий льох, навпомацки відставив кілька банок, попробував ногою, просідає. Повернувся. Вчасно. Почув шум автомобіля. Миттю закрив двері за собою на кілок.
– Та що ж ти?! Я ж просила!
Лана стояла над мискою, у якій колихалася мутно-червона вода.
– Вибач, гості їдуть… Йди в прибудову.
– Відвернися.
Модя почув скрип дверей. Ледве встиг підхопити миску, яку вже одягнена Лана намагалася винести в сарай.
– Дурна!
Поставив миску за двері.
– Хто це нас порадував?
– Дебіл, якого ти пристрелила, казав, що ще бійці з міста повинні під’їхати… Ти зможеш, Лано?
– По твою душу, між іншим, – прокоментувала Лана.
Запитання вона пропустила повз вуха. Уважно оглянула револьвер.
– Три патрони є.
– Мало…
– Подивися в прибудові, у лісника зброя має бути.
Модест відшукав пристойну двостволку і коробку патронів на великого звіра.
– Порядок. Я це все тобі залишу, будеш прикривати.
– Модю, вони знають, що ти тут, стріляти будуть по всьому, що рухається. Це не дурні-охоронці, Саня з Бергамотом надішлють бійців.
– Так, вони знають, що я тут, ти права… Втрачати нічого, спробую… – рішуче відрізав Модест, відчиняючи двері. – Закрий за мною.
– Ти куди?
– На горище. Стріляй тільки у крайньому випадку, вони не знають, що нас двоє. Прикривай, Ланаріє.
Новенький потужний УАЗ під’їхав до огорожі і зупинився. У машині троє. Виходити не квапляться. Нарешті передні дверцята майже синхронно відчинилися. Двоє вийшли, але так і залишилися під прикриттям дверцят. Третій на задньому сидінні чимось зайнятий! Ага, збирає оптичну гвинтівку. Ті двоє, напевно, теж зі зброєю. Двадцять кроків – не відстань і для пістолета. Один вийшов, став лівим плечем уперед, права рука опущена вздовж тіла, прихована.
«Так, Сашок, людей ти надіслав. Як же ти браслет хочеш роздобути, якщо мене зібрався уколошкати? Не будуть вони стріляти, взяти хочуть, уб’ють потім… Ну, це ми ще подивимось!»
Тишу розітнув різкий сигнал автомобіля.
– Гей, там, у домі, – гикнув той, що стояв на виду, – зустрічайте гостей!
Модест і Лана мовчали. Другий теж вийшов на відкрите місце, зброю не ховав. Постояли, перезирнулися, перший жестом дав указівку тому, що в машині. Той вийшов, перемістився за передні дверцята, зготував оптику. Двоє з пістолетами на відстані семи-восьми метрів один від одного, пританцьовуючи, наближалися до будинку.
«Тільки б Лана не сполошилася… Правильно зрозуміла… Нехай би взяла того, що в машині… Вцілити в нього важко… Але збити з пантелику… Відвернути… Спробую справитися із цими двома… Хоча як?…»
Пара зупинилася в п’яти кроках від ґанку. Модест роздивився обох. У чорних куртках, джинсах і светрах, у зручному взутті. Схожі. Один трохи вищий, ніс із горбинкою. Очі напружені, тіла готові до будь-якого повороту подій.
– Хто є в домі?! Відчиняйте! Поговорити треба!
Тиша.
«Молодець Лана! Розуміє, що голосом видасть… Вони не знають, що нас двоє… Можуть тільки здогадуватися… Нехай підійдуть ближче…»
Лана принишкла, її не було чути, але Модест відчував, у якій напрузі дівчина чекає його дій. Він причаївся на горищі над ґанком, вибрав позицію так, щоб за мить вилетіти ногами вперед у вікно. У діру від сучка двір було добре видно. Нижчий зростом озирнувся, кивнув снайперові в машині і неголосно сказав напарникові:
– Перевір двері, спробуй відчинити.
Сам же увібрав голову в плечі, підняв руку з пістолетом і водив рукою на рівні вікон. Високий м’якими кроками зійшов на ґанок, взявся за дверну ручку…
Вилітаючи у вікно, Модест побачив, як нижчий підскочив на місці, дриґнув ногою і завалився на спину… В леті відчув, як щось обпекло ліву руку… Ударяючи високого каблуком у голову, думав лише про те, щоб упасти на руки, щоб, не дай боже, не поламати кістки… Вуха заклало від пострілів… Розкот! – Лана з рушниці. Бах! – пістолет. Фьють! – оптика. Знову розкот!.. Дзенькіт розбитого скла… Все…Тиша… Свіже лісове повітря щедро розбавив запах пороху. Грюкнули двері, Лана притулилася до одвірка. Модест приклав руку до шиї «гостя», що лежав біля ґанку. Міг би цього й не робити, – гарні черевики, ковані, армійські. Бігом зиґзаґами рушив до машини… Так! Снайпера відкинуло від авто на кілька метрів, на місці обличчя яма. Випростався, розслабився, повернувся до Лани.
– Чому чотири постріли?
– Я… Отой, – кивнула на нижчого, – з пістолета у небо… Снайпер… Знову я…
– Ти краще за снайпера стріляєш!
– По-перше, він мене не бачив, не знав, де я. А я його – як на долоні… По-друге, я стріляла краще всіх у групі підготовки… По-третє, стріляв він у тебе, подивися, комбінезон на рукаві пропалив, куля в дверях, тобі пощастило.
– Так… Моя робота виявилася набагато веселішою, ніж я собі уявляв. Дідько!.. Ніколи не бив ногою!
– У всьому буває перший раз, – мовила Лана й опустилася на поріг. – Дивуюся, як легко у нас вийшло.
– Тихо, це ще не все! У лісі четверо…
Модя відтягнув трупи в льох, зібрав зброю, відніс у хату, допоміг увійти Лані.
– Я йду в Холодний Яр, – розпорядився тоном, що не терпить заперечень. – Ти чекаєш на мене тут.
– Сьогодні повний місяць… Я з тобою.
– Повзтимеш? Не допоможеш, тільки затримувати будеш. Краще, якщо ти залишишся, мені буде спокійніше Продукти є, а захистити ти себе зумієш.
Лана болісно усміхнулася.
– Не кинеш мене?… Після всього…
– Дурепа! Була дурепою і залишилася!
– Машину віджени куди-небудь.
– Уже порозумнішала! – поцілував у маківку, як робив це завжди. – Закрий на колодку, прислухайся.
– Візьми пістолет.
– Не вмію я. Буде при мені, надіятимуся і проколюся, «малюк» зі мною, кулаки… Та й ногою вже вмію. Ти… чекай… Повернуся я.
Сонечко пробило хмари, ліс повеселішав, заворушився, десь обізвалися пташки. Модест відігнав УАЗ за огорожу, сховав у кущах, озирнувся і швидким кроком заглибився в чагарник.
«До Холодного Яру години три, розминутися з ними я не можу, хіба що на хутір підуть… Не повинні, сюди будуть повертатися. А може, й не будуть, може, нишпорять по Яру, браслет шукають. Нехай, я їм допоможу…»
* * *
Знову зарядив рівненький дрібний дощ. Модест, як сторожова, весь час прислухався. Нікого не почув, не побачив, не зустрів. Навіть звірі поховалися.
«Унылая пора, очей очарованье…» – рядок засів у голові і не підпускав інші думки. Пройшов урочище Тарапатчин: ще хвилин сорок – і Холодний Яр.
«Що вони там роблять у таку непогоду? Шукають? Знайдуть, як же! Бісового батька!..»
От із цього місця й починається Холодний Яр. Дощ, на подив, припинився, хмари розійшлися і відкрили далеке сонечко. Модест, крадучись, ішов між деревами, не пропускаючи повз вуха жоден звук.
«Тут велика сосна, галявина, де ми з Ланою влаштували привал. Праворуч ледь помітна стежина до ріки, ліворуч, за густим чагарником, така ж стежина до озера. Недопалок! Чужий… Вони пішли до ріки. Добре, нікуди не дінуться».
Модест обійшов чагарник і ковзнув до озера. Вода відкрилася зненацька. Він бував біля озера кілька разів і так було завжди. Саме із цього місця озеро виглядало таким, яким його малював у своїх оповідках дід Башкир.
Із цього боку камені-лежені, що вросли в землю, на другому – смуга берега, вкрита опалим листям. Під одним із цих каменів має бути оберіг. Під яким? Підійшов ближче, уважно вдивляючись у камені. Почуття небезпеки охопило його раптово. Підняв голову – на тому березі стояв Льолік. Усміхався і тримав на прицілі.
«Зайшли з боку річки…»
– А ми тут нічого не чіпали… Встигнемо. Тобі ж доручено, шукай, продовжуй.
Кількох секунд було досить, аби Модест визначив, що двоє знаходяться по боках, у кількох метрах від нього, а один – за Льоліком у кущах на другому березі.
«Усі зі зброєю. Важкувато доведеться. Але… Це мій ліс! Я його знаю, а вони тут чужинці. Спробую… Іншого виходу немає».
Усміхнувся Льоліку негарною усмішкою, відставив ліву ногу, вперся нею, показушно розслабився… «Ніколи не думав що гратиму нінзю…»
– Так, мля, ваша взяла… А що ж самі не знайшли? Проблем було б менше.
– Не там шукали. Ти ж на карті таке намалював, що чорт ногу зламає!
– Карту читати вміти треба, дебіли. Погано в школі вчилися…
– Перед смертю наговоритися хочеш… Так це будь ласка Раз ми на місце вийшли, якось знайдемо…
– Не поспішай, Льолік, – вийшов до нього через кущ Пастух. – Він напевно знає, ми землю будемо рити до зелених віників.
– Так ні чорта він не знає! Бундючиться тільки! Знав би – давно забрав і змився, – глипнув на Пастуха Льолік.
Цього було досить, аби Модест зробив те, що спланував, – стрибнув уперед на найбільший валун, відштовхнувся усіма кінцівками і приземлився біля дерев. Ще секунда – і він був недосяжний. Постріл, здавалося, налякав сонце, бо воно відразу ж сховалося за хмари. Куля вдарила в камінь, висікла іскри, вибила фонтан дрібних гранітних бризок і тюкнула спокійну воду. Вода зашипіла, випустила цівку пари, розійшлася колом…
* * *
Здоровенний бичок стояв з пістолетом, підпираючи спиною дерево. Він люто витріщав очиці на всі боки. Бичок умів ламати киї в більярдних і трощити столики в кафе. У місті він стріляв тільки в тирі та по пляшках на пустирі. Там було все по-іншому. Тут, у лісі, треба було спіймати або підстрелити якогось ведмедя, який ховався за деревами.
Бичок нічого не розумів, він узагалі по життю міркував туго. Злякатися ще не встиг. Бурхлива лють змінилася непевністю, страх був на черзі, на підході. Але страх так і не встиг підійти, Модест прийшов швидше. Він виник у метрі від стрільця, що втиснувся в сосну, і, на своє щастя, першим побачив бичка. Той зауважив лише обрис фігури… Модест не стримував удар. По-перше, ожилі за спиною не входили в його плани, а по-друге, він упіймав кураж. Кулак вліпився в скроню точно, звучно. «Як на бойні, – майнула думка, – бичок, він і в лісі бичок!» Стрілець був важковаговик, він не відлетів, просто упав на бік як підкошений і беззвучно перевернувся на спину. «Мінус один!» – Модя відступив за дерево…
* * *
Сашуня сидів на голці. Поки він ще приховував це від братви, але багато хто вже тримав його на відстані. Тому що був непередбачуваним, дратівливим, вибуховим. Замість Сашуні мав їхати інший, але в того, іншого, якась лажа приключилася, чи то ногу підвернув на тренуванні, чи то руку вивихнув. Бажання особливого у Сашуні не було, чого він не бачив у цьому грьобаному селі?…
А ще сон дурний приснився Сашуні. Наче стоїть він на балконі з полковником. Це сусід, полковник у відставці… О! Сусід – що треба! Коли сусід пенсію одержує – лафа! П’є, доки все до копієчки не спустить, але із Сашунею ділиться, треба тільки встигнути перехопити. Отож, стоять вони на балконі, курять. І раптом у Сашуні випадає сигарета з десятого поверху. Нахиляється, щоб впіймати, і вивалюється сам. Хтось хапає його за штани і тягне нагору. А цей хтось – сам же Сашуня! Сашуня Сашуню тягне! Майже підняв, так штани порвалися… І полетів Сашуня! І плаче Сашуня на балконі! Раптом дзвінок у двері. Відчиняє Сашуня, а за дверима стоїть Сашуня і матюкається на всі заставки: «Боляче, мля!..» Присниться ж така нісенітниця.
Пістолет Сашуні не довіряли, та й сам він особливо за ствол не хапався. Була у Сашуні піка, улюблена іграшка, тоненька, із сталі. Він навіть спеціальну кишеню для неї спорудив. Кишеню-піхви. Бив пікою Сашуня в печінку, кров немає, а людині капець, кров назовні не витікає, всередин розтікається.
Сидів Сашуня зі своєю пікою під коренем вивернутого дерева і матюкався пошепки. Щоб гроші роздобути, треба ще якусь чортівню відшукати і мужика завалити. Мужик від’їхав, а штучку цю, хреновину, без нього ніяк. Бабу його впіймали, так Сашуня і не попробував, перебрав горілочки, нічого не вийшло. Зі злості пару раз мацнув її по пиці, щоб не либилась… Тепер от мужик її з’явився десь тут, у лісі. Впіймати б швидше, Сашуня пасок шкіри зі спини виріже за всі свої поневіряння.
Бррр! За комір потекла вода! Сашуня підхопився на рівні. З-за корча по плечі висунувся. А перед очима черевики. Потужні. Брудні… Відривається черевик від землі і починає летіти. Прямо Сашуні в голову. «Знову сон, чи що?…» Встиг Сашуня заревіти, як звір:
– А-а-а!!! – Дерева здригнулися…
«Мінус два! Мій ліс мені допомагає!»
* * *
«Чужих поклав, залишилися свої, Льолік і Пастух… Тьху! Які ж вони свої?! Добре було б, якби розійшлися, так ні ж, удвох ходять, прикривають один одного. Нічого, почекаю».
Модест кружляв навколо озера. Льолік і Пастух причаїлися між каменями, як в окопі. Позаду них озеро, до лісу метрів п’ять, непоміченим не підійти.
День падав за обрій, дощик знову мрячив, з неба, із глибини лісу, з усіх боків підступала темрява.
«Сьогодні повня», – згадалися слова Лани.
* * *
Жабов дуже квапився. Рішення він прийняв – збирати манатки! Ганна чекала його на островах, далі разом на край землі, квитки з відкритою датою вже у неї… Від усіх цих шефів, бергамотів, модестів, розбірок, виборів…
Набридло! Тим більше, після проколу з митарем. Що говорити шефу? Як пояснювати? І полетів би вже сьогодні.
Так ні ж! Браслет! Скільки разів про нього розказував, що й сам повірив. А раптом справді ця штучка має чарівну силу? Тоді б йому усі були до одного місця!.. Сам піде до озера, переконається, однокласничкові нині не до пошуків, він свою азіатку виручає, якщо живий ще… Прости, Господи!
Поруч з Жабовим сопів у дві дірки Бек. Ще недавно Бек працював тренером кікбоксерів, Саня зманив його «зеленими». Знав, що недовго залишилося топтати рідну землю, але без охорони якось незвично, а усіх, хто був під рукою, розпихав по різних справах. Та й добре, людина нова, майже нічого не знає, ходить за спиною, поглядає, як би хто чого не надумав.
Джип ішов по розкислій ґрунтівці під лісопосадкою рівно, фари вихоплювали з темряви голі дерева, зоране поле. Нарешті вперлися у стіну дерев. Ліс. Звідси до ріки година пішки, а там до озера рукою подати. Плащ-намети, потужні ліхтарі, зброя. Джип двічі квакнув, проводжаючи їздців до лісу…
* * *
Модест все продумав. Треба зважитися на неочікувані дії зібратися, сконцентрувати увагу, сили – один хибний крок і… Повернувся до того місця, де ліс відступив від озера, до валунів, влаштувався зручніше, так, щоб не подумали, щоб навіть не припустили, що він поруч, завмер.
Повний місяць на якісь долі секунди показувався в дірках хмар, вихоплював пейзажі, що здавалися фантастичними неземними. Озеро наче притягувало місяць. Місяцю дуже хотілося викупатися, попірнати в озері, він заради цього нахабно розсовував своїми крутими боками похмурі хмари.
Ага! Місяць освітив озеро, валуни. Є! Ось вони! Між каменями смужка сантиметрів десять… Плече, рука, бік… Тепер стати зручніше, злитися з деревом, адже вони теж стежать. Тільки б не промахнутися. Одного треба прибрати, щоб залишитися один на один, тоді план спрацює… І мовчать же, гади! Де ж ти, місяцю?!
Місяць вискочив крізь хмари зненацька, не краєм показався, а засяяв увесь, як величезний мідний гріш. «Малюк» готовий був полетіти у вузьку щілину між каменями…
Раптом… Один з противників вистромив голову, роззираючись… І «малюк» полетів! Полетів радісно, бо не доведеться пірнати між валунів, бо ціль видно і вона близько. «Малюк» зробив те, чого так довго його вчив у сільській бойні господар, – увіткнувся прямо в середину лоба. Модест за цей час проскочив кілька метрів, і дерева сховали його. Два постріли вслід розбудили нічну тишу, застогнали дерева, приймаючи грудьми шматочки свинцю.
«Мінус три! Тепер один на один. Він, хто б там не залишився, з валунів не вийде…»