«Чи не занедужала баба Настя?» – затривожилася сусідка. Усе життя прожили поруч, як не переживати. Зайшла з городу, так ближче. У дворі нікого. Шарик забився в будку і мовчав, що на нього не схоже, завжди гавкав, вищав, стрибав на будку, радів приходові кожного. Двері в хату не замкнені. Сусідка нерішуче увійшла в сіни, штовхнула двері. Баба Настя сиділа за столом, поклавши голову на висохлі руки.
«Спить?! Ну дає, стара!» Хотіла покликати. Але… Підійшла ближче, торкнулася руки… Холодна! «Господи, померла!»
Заголосила вже у дворі. Збіглися люди. Дід Митрофан, у минулому колгоспний ветеринар, заборонив будь до чого торкатися, виставив на пост сусідку, а сам побіг у контору.
До обіду приїхала «швидка» і міліція, а за годину по селу поповзла зла чутка: «Убили бабу Настю!» Три дні в селі тільки й робили, що обговорювали лихо. Біля контори, біля криниці, біля магазину. Щодня з району приїздила міліція, детально розпитувала сусідів, але ніхто нічого не чув і не бачив. А дощ, який в останні дні не переставав, змив усі можливі сліди. Відомо було, що задушили нещасну шнурком чи мотузкою, а ще – що зникло фамільне намисто, яким так пишалася і дорожила баба Настя.
Модест приїхав, коли бабу Настю вже поховали. Напевно, він один здогадувався, хто її вбив. Злості не було, був тихий смуток і холодна лють, сум і жаль. Бабці і жити вже залишалося недовго. Він її по-своєму любив. Він знав, що знайде вбивць, нехай міліція копає, розслідує, він зробить усе сам, ніхто й ніщо його не зупинить.
Постоявши біля свіжої могилки на такому знайомому з дитинства цвинтарі, де і вночі не боявся ходити, зайшов додому. Хата хоч і берегла ще рідний дух, ставала все більше схожою на покинуту. «Скоро ти у мене зовсім запустієш, – думав Модя, перевдягаючись у десантний комбінезон. – Якщо вийду зараз, до темряви буду в лісника. Невже Лана була з ними? Ні, вона не могла допустити, щоб стару вбили. А раптом?…» Думки плуталися. Впевненість… Сумніви… «Як приймати рішення? Чи міг Саня послати ще людей? Хоча, навіщо? Для пошуку цього міфічного браслета? Чи щоб мене контролювали? А може, ці бики вичислили мене і Лану і вже там, у лісника?…»
Почув шум автомобіля, обережно виглянув у вікно. Джип. Саня. Один. Йде через двір. Жабов штовхнув двері, покликав:
– Модя, ти тут?
– Тут, заходь.
Увійшов, потоптався посеред кімнати, сів на стілець, закурив.
– Це не наші, я ніяких вказівок не давав…
Підняв голову, подивився на однокласника.
– Сашко, ти в думках допускав хоча б, що бабу Настю можуть убити за намисто?
– Та ні ж бо! Нашим я строго наказав – без крові! Лана ж із ними.
– Крові й не було…
– Знаєш, Модю, я тобі не говорив… У мене пару місяців тому «непонятка» сталася.
– ?…
– Прийшов уранці в офіс, відкрив сейф, а там документи не так лежать, як я їх перед цим залишав.
– Що значить «не так»?
– Папки не в тому порядку… І не так рівно… Я здивувався. Ти ж знаєш, паперів у мене не так багато, не люблю, але те, що є, завжди в порядку. Переглянув – усе на місці. День з голови не виходило, а потім закрутився, забув. Зараз зіставляю – всі плани з рейок, – як наче про них хто наперед знав. Такого ніколи не було.
– Що за документи?
– Схеми, списки. Недосвідчений не розбереться. А ще… Усе по твоїй експедиції, карти, маршрут, казки ці…
– І ти мовчав! Там же і про бабу Настю!
– Я тільки зараз згадав.
– Саня! Ех!.. З них же копії зняли і повернули. Семен не просто так загинув…
– Що, значить?…
– Вони його за мізер купили, документи скопіювали, а потім кінці у воду.
Жабов мовчав.
– Вони на крок попереду йдуть, якщо не на два. – Модя сів навпроти. – Що ж ти раніше не згадав? Добре, їдь до міста, збери людей, попередь, прорахуйте, продумайте. Призупини всі свої справи, з шефом порадься, якщо вважаєш за потрібне.
– А ти?
– Я до лісника піду, може, вони вже там побували.
– Один?
– З тобою, чи що?
– Будь обережним, Модю, вони безбашенні… А що з браслетом? Шеф щодня дзвонить.
– Саня! – Окунь підвівся, поставив ногу на табуретку і повільно процідив: – Скажеш цьому удаву, що ніякого браслета не було, немає і не буде. Намисто баби Насті я знайду і поверну онукам. З убивцями… Сам знаєш. А ще передаси, що бачив я його в домовині у білих тапочках!
– Ну, ти, дружище, даєш! Я збираюся в шефа грошей ще просити… І людей. Тільки за намисто він купу бабла відвалить, а за браслет…
– Чуєш, ти, стратег! Бабу Настю вбили через ці брязкітки! Тебе самого в будь-яку хвилину можуть пришити, а ти жопу шефові готовий лизати, гівно готовий жерти, аби бабки загребти. Чому ти один приїхав? Не міг охорону взяти? Не боїшся?
Сашко озирнувся.
– Усі під Богом ходимо… Мертвих не повернеш… А живим… Живим бабки потрібні.
– Важко ми стали розуміти один одного, однокласнику. Їдь до міста, ти там потрібніший, тобі там треба бути. Я тут розберуся і з’явлюся.
– Модю, прошу тебе, зроби все, як треба, як домовлялися. Не дурій! У шефа руки довгі, і тебе, і мене дістане.
– Розійшлися!.. Час не в нашу лузу.
У дворі потисли один одному руки, на секунду зустрілися очима. Жабов побачив ніч, Окунь побачив страх…
Модя зачинив хату і через цвинтар майже побіг до посадки, що здавалася довгою рукою далекого лісу. Джип, перевалюючись, вибрався на дорогу…
Жабов зупинив машину на кільцевій, відчинив дверцята, закурив. Він так зжився зі страхом, що навіть не робив спроб позбутися цього липучого почуття.
Жив і боявся. Курив – боявся, йшов – боявся, їхав – боявся, говорив – боявся, спав – боявся. Боявся, але вірив, що ангел-хранитель сидить на плечі й береже його від усіх напастей. Ну, не може він, Саня Жабов, пропасти! Треба все закінчити, все зробити, і тоді страх зникне. Де-небудь, у далекій країні, йому нікого і нічого буде боятися…
До джипа наблизився УАЗ, зменшив швидкість. Саня тричі мигнув фарами, зачинив дверцята, рвонув з місця, УАЗ мигнув у відповідь. Похмуре небо знову не утримало вологу, яка накопичилася в хмарах, і дощ оросив чорні поля.
* * *
Модя йшов, не придивляючись, бо пам’ятав дорогу ногами, все, що відбувалося навколо, відчував. Дощ торохтів монотонно. У лісі йти було легше. Іржаве некрасиве листя вкрило землю. Уже в густих сутінках підійшов до хати лісника, насторожився, зібрався. Хотілося швидше побачити Лану, але не поспішав, – крадькома, ховаючись за деревами, обійшов хату вздовж огорожі. Навпроти воріт, на широкій «парадній» стежці присів, провів рукою по землі… Ямки… Сліди.
Нахильцем побродив зигзагами по стежці. Так і є. Пройшло більше трьох чоловік. «Хто? Наші? Можливо. Чого б їм не пройтися по лісу… Чужі? Теж можливо. Якщо хтось розумний вивчив документи із Саніного сейфа, чужі цілком могли з’явитися». Перев’язав і затягнув ремінці на комбінезоні, дістав ніж, розкрив, пригрів у руці. До хати підійшов там, де ліс почав перебиратися через огорожу. Крізь вузькі щілини щільно прикритих ставень пробивалося тьмяне світло. Було чутно ледачий діалог двох чоловіків. Вони грали в карти і коментували гру, ліниво лаючись. «Болік… Другого не знаю. Де лісник? Де Льолік, Пастух? Де Лана?! Спокійно, розберися…»
Міцні двері зсередини були закриті на кілок. Відчинити неможливо, стукати – виявити себе. Проникнути через горище без шуму не вдасться, там купи усілякого хламу. Модя тінню кружляв навкруг хати… Стоп! Прибудова! Довгий дерев’яний сарай, у якому лісник порає дичину, складає дрова і всякий необхідний реманент. З прибудови можна пробратися в хату, з’явитися зненацька. Ковзнув за хату до прибудови – двері теж зачинені намертво.
Якщо у прибудові нікого немає, можна залізти через віконце на даху. Постояв, прислухався. Треба ризикувати. Підстрибнув, зачепився за дах, підтягнувся. Добре, що дощ тарабанить, глушить звуки. Обережно пробрався до віконця, ножем відігнув цвяхи, вийняв шибки, притулив. Різким рухом вирвав хрестовину невеликого вікна. Усередині темно і тихо. Учепившись руками за раму, повис. Очі звикли до темноти, до підлоги не більше метра. М’яко зіскочив і ніби приріс на зігнутих ногах. За секунду відчув чиюсь присутність, запах тіла. Озирнувся, побачив темний силует, який висів паралельно підлозі, повільно перемістився до нього. Почув кроки. Миттєво переключив увагу і зосередився на дверях, що ведуть у хату. «Що ж усе-таки відбувається? Хто висить? Чому Болік із чужим? Спокійно… Зараз усе з’ясується…» Вріс у стіну. Тієї ж миті двері відчинилися, світло гасової лампи трохи розсіяло темряву. Кряжистий тип зробив крок і зупинився, вдивляючись.
– Гей, ти, суко, чи жива ще там? Може погріти її, га? – озирнувся в кімнату.
Модест не роздумував, навіть не осмислював сказане, він зачув ворога. Короткий удар руків’ям ножа в голову над вухом. Притримуючи, уклав обм’якле тіло біля стіни, увійшов до кімнати.
– Не чіпай її, Клішня, нехай відійде трохи. Не дай боже загнеться, а нам потрібна жива приманка…
Болік говорив усе це, ховаючи карту в рукав. Підняв голову і… почав повільно підніматися. Він ніяк не очікував побачити Модеста. Мову відібрало. Нарешті його пробило:
– При…віт… Ми тебе на ранок чекали… Саня ще людей прислав…
– Бачу. Де вони?
– Пішли в Холодний Яр. Це Лана… бабу! – зашепотів Болік, нахиляючись над столом. – Сука! Ми її ледве скрутили!
– Лана сама ходила до баби?
– Ні! Ми разом. Поки ми шукали, вона задушила…
– Де?
– Що?…
– Лана де?
– Там… – очима Болік показав за Модину спину.
– Приманка, кажеш…
– Ну… Чекали на тебе, щоб вирішити, здавати її ментам чи як…
Болік однією рукою тримав колоду, а другу опускав повільно уздовж тіла в кишеню широких штанів.
– Тебе немає, Сані немає, що робити, не знаємо, – белькотів він. Очі відвів, дивився в стелю. – Ми з Клешнею сторожуємо цю… А хлопці пішли шукати браслет… Я їм казав, що в ніч не варто… Так строки ж… Час… Запитають…
Болік нарешті намацав у кишені необхідне, рвонув руку із штанів, але рука з револьвером так і не встигла вирватися на волю. Модест коротко змахнув рукою і різко встромив у лоба колишньому колезі-охоронцю вірного «малюка». Нахромлений на ніж Болік ревнув, як бичок на бійні, потім хрюкнув і почав валитися на стіл. Модест випростав перед собою ліву руку, штовхнув мертве тіло, і воно повалилося горілиць, розвертаючи стіл і перекидаючи стільці…
«Малюк» уперше вбив людину. В іншій ситуації, за інших обставин Модест, мабуть, зовсім по-іншому б відреагував, але в голові було одне: «Лана!» Він обійшов стіл, висмикнув ніж, витер об одяг Боліка. Проходячи повз Клішню, для певності ще раз приклався в те саме місце – нехай довше полежить. Поткнувся у прибудову, повернувся, взяв лампу.
У прибудові, підвішена за руки і за ноги, роздягнена догола, на брусі висіла Лана. Як лань без шкіри. Тіло посиніло від холоду, на сідницях запеклася кров, рот забитий кляпом, лице в синцях. Поклав руку на пульс. Є! Поставив лампу, розрізав мотузки, витяг кляп, обережно відніс тіло дівчини в хату й опустив на кушетку біля плити. «Потерпи, рідненька… Зараз… усе буде добре…» Зв’язав руки і ноги Клішні, зіштовхнув його в прибудову, зачинив двері. На столі стояла пляшка горілки, налив у руку, протер скроні, витер лице. Зітхнула, розплющила очі, застогнала. Почав розтирати тіло.
– Води…
Зачерпнув кухлем з відра. Пила довго, маленькими ковтками, обливаючись, знесилено відкинулася на кушетку.
– Укрий мене…
Притягнув з іншої кімнати теплу ковдру, зверху намостив ведмежу шкіру. Притихла. Зараз не поговориш, не розпитаєш. Відчинив двері і вийшов у ніч. Дощ припинився, але хмари як і раніше закривали зірки і місяць. Темінь стояла непроглядна, тиша була така, що чутно було, як у селі гавкали собаки. Підібратися нечутно ніхто не зможе. Замкнув двері, постояв над Ланою. Дихала рівно, хоч зрідка тихо стогнала.
«Займусь я цим одоробалом. Пора з’ясувати, хто прибився…» Забрав лампу в прибудову.
За п’ять хвилин Клішня в чім мати народила висів на тому ж брусі в тій же позі, що і Лана годину тому. Модест добре приклався, тому телепень навіть після всіх маніпуляцій не збирався приходити до тями. Окунь вилив йому в пику кружку води, намагаючись потрапити в рот і в ніс. Закашлявся, вигнувся на брусі, чхнув, розплющив очі, продовжуючи кашляти і плюватися.
– Болік! – захрипів. – Ти що, хрін, твориш?!
Коротко вдарив Клішню шкіряною вуздечкою по важкій сраці. Той дико заволав від несподіваного болю.
– Будеш репетувати, відстьобаю по повній програмі.
Клішня затих у момент, повернув голову, шукаючи очима того, хто говорив. Він в’їхав, що це не Болік, і намагався зрозуміти, що сталося. Окунь став так, щоб той його бачив.
– Не здається тобі, недоумок, що ми вже зустрічалися? Що наша перша зустріч у ресторані мала би послужити для тебе уроком? Хоча сральню ресторану навряд чи можна назвати рестораном…
– Йо!..
– Тепер я бачу, що ти мене впізнав і все зрозумів. Давай, гівнюк, розповідай усе, із самого початку.
– Чорта лисого!
Знову без замаху хльоснув по сраці. Клішня закричав, потім завив.
– Не би-и-ий!
Ще двічі чмокнула вуздечка.
– Будеш репетувати, заткну пащеку кляпом.
– Не бий! Прошу тебе!
– Ти просишся, сам того не розуміючи, що вже не жилець. Лану я вам не прощу!
– Це не я! Я приїхав потім, пізніше, я тільки охороняв…
– Це ти їй розповіси. Але якщо встигнеш викласти мені все, про що я запитаю, може, й відпущу тебе.
– Бергамот нам доручив виїхати сюди і виконувати всі доручення вашого шефа. А за старшого Льолік…
– Вони що, домовилися?
– Напевно домовилися, якщо нас сюди послали.
– Що ви повинні були робити?
– Забрати якісь дорогоцінності в баби… Знайти скарб десь у лісі… З тобою розібратися.
– Хто вам це доручав?
– Льолік усі задачі ставив… Ми на хуторі були… Джип під’їхав… Льолік виходив, щось говорив там… Потім нас зібрав і…
– Де цей хутір?
– Години дві пішки… У балці за лісом…
– Лана там була?
– Ні.
– Скільки ваших людей тут?
– Троє… – відвернувся Клішня.
Свиснула вуздечка. Але не чмокнула. Клішня вмить повернув перелякану пику.
– Ще троє повинні приїхати, або четверо…
Модест озирнувся на скрип дверей. Очі різонув спалах і лише потім у вуха вдарив ляск пострілу. На межі світла і мороку стояла гола розпатлана Лана, тримаючи обома руками револьвер Боліка. З відкритого рота Клішні вирвався нелюдський крик, який, здавалося, розсунув стіни сараю. У нього між ногами вирував кривавий фонтан. Модест кинувся до Лани, але вона з холоднокровністю божевільного, майже не цілячись, вистрілила ще раз. Щокою відчув лет розпеченого металу… Крик обірвався… Подивився на Клішню. З дірки у скроні на підлогу стікала темна рідина. Мовчки взяв лампу, обійняв тремтячу Лану, повів у хату.
– Так ти всіх сюди збереш. Заспокойся.
Відібрав револьвер, відвів до кушетки, укрив ковдрою.
– Що вони з тобою зробили?
Довго дивилася в очі, дістала руки з-під ковдри, чужим голосом вимовила:
– Що можуть зробити бандюки з жінкою, яка потрапила до них у лапи?… Запам’ятала всіх… Дякую, що порятував… Тепер я погуляю…
– Пробач… Залишив тебе…
– Нагрій води… Не придумуй і не говори дурниць, усе вже сталося, ти не винен.
Модест поставив на плиту відро води, підкинув дров. Ніч ніяк не йшла геть.
– Я відчувала, що відбувається щось не те, озиралася, сторожилася, ніби все передбачила… Не чекала від Льоліка… Сволота!.. Дай сигарету.
– Я ж не…
– Там, на столі.
Знайшов на столі сигарети і запальничку, подав Лані. Закурила, вдихнула глибоко, хрипко виштовхнула із себе дим.
– Я була у баби Насті, поговорили. Розповіла вона історію свого намиста, пригостила мене парним молоком. Коли йшла, баба подивилася на мене строго і сказала, що не продасть вона намисто ні за які гроші, так, мовляв, і передай. Відчувала… Тут мене зустрів Льолік, чемно пропустив у дверях і… заїхав у потилицю… Вони навіть не пропонували мені нічого, знали, що не погоджуся… Сашко знав.
– Лано… Не може бути, щоб Саня. Щось не так…
– Може! Грошики у твого Сані засвітилися в очах, великі гроші. Мене здати йому, що два пальці обісцяти. Адже повернути мене собі він не може. Розуміє… А тебе… Напевно, помучився твій однокласничок годинку, перш ніж на це пішов. Так! Міцно він у шефа на гачку.
Прикурила нову сигарету.
– Я чому так упевнено кажу. Прийшла до тями отут у хаті на кушетці, зв’язана по руках і ногах. Вони при мені розмовляли, нічого не приховували, як при покійниці… – закашлялася. – Бабу Настю Клішня і Пастух прибрали, без крові, як Сашко і радив. Тебе весь час чекали. Він сказав, що тільки ти на браслет наведеш, мовляв, тобі браслет цей сам висвітиться. А сьогодні пішли по дурості, лопухнулися. Вчора випили добряче, за мене взялися, відтрахали кожен як хотів і як міг у всі дірки… Тикали в мене всіляку гидоту… Боляче… Особливо наші старалися, вони на мене щодня облизувалися, а тут… Потім засперечалися, Льолік і Доня чужак, Льолік кричав, що браслет знайде, і тоді преміальні дістануться. От і пішли. Прив’язати мене, як звіра, Болік додумався… Печерний!