Азіатка! Як нагадує Лану! Шеф поглядом переможця дивився на Жабова. «От, мовляв, сюрприз! Я собі таку ж знайшов! Молодшу! Свіжішу! Кращу! Слухняну!»
– Катрусю, накривай на стіл.
Цього вечора на столі були тільки морські страви. «Рибний день», – відзначив Модя. Говорили про все: про недолугий парламент, про помилки президента, про імпотенцію опозиції. Модя слухав. Йому сподобалися восьминоги в тісті і він більше ні до чого не доторкнувся, звільняючи від них величезну тацю. Ганна підтримувала розмову репліками У чорному вечірньому вбранні вона виглядала романтично. Відпивала з фужера ковток горілки і клала на язик великі оливки, зрідка кидала погляди на Модеста й загадково усміхалася.
– Олександре, ходімо викуримо по сигарі на свіжому повітрі, – підмигнув по-змовницьки шеф. – Ганно, не дозволяй Модесту Марсовичу нудьгувати.
Сашко в дверях озирнувся, скорчив Ганні і Модесту смішну гримасу.
– У вас ім’я й по-батькові дуже співзвучні, – кокетливо вимовила Ганна, після того як двері зачинилися.
Модя знизав плечима, відставив тарілку і, витерши губи серветкою, приготувався до світської бесіди. Ганна раптом перестала усміхатися, Модест одразу це відчув, зиркнув на неї. Дивлячись ніби крізь співбесідника, Ганна вимовила:
– Вони не повернуться. Виїхали в офіс. Розмова серйозна, надовго. Пропоную закінчити трапезу і перейти в басейн.
– В басейн?!
– Олександр вам нічого не розповідав! Може, це і краще. Я, наприклад, обожнюю несподіванки, сюрпризи і все таке.
– Моє життя останнім часом – суцільний сюрприз.
– Заздрю, – Ганна підвелася.
Окунь теж встав. Він ще не вирішив, як бути, але розумів, що від його рішення мало що залежить.
– Ходімо, ніякі відмови не приймаються, особливо типу: «немає купального костюма».
– Чому?
– По-перше, я теж не ношу з собою купальний костюм, по-друге, у басейні, крім нас, нікого не буде, а по-третє, коли ще ти поплаваєш у класному басейні з чарівною жінкою?
Ганна виразно подивилася через плече на розгубленого супутника, розсміялася. Модест мовчки йшов за господинею, розуміючи, що доля його на найближчі години вирішена.
«Чорт забирай! – думав він. – Останнім часом усі вирішують за мене. Начебто і на мою користь, у моє задоволення, але все це дорогого коштує…»
Ганна віддавала якісь розпорядження лисому кремезному типові. Він кивав і усміхався.
«Кинути все до біса і звалити. Думка гарна, навіть правильна, але… Сказавши «а», потрібно говорити «б». Не можу ж я підставити Саню. Будь, що буде…»
Модест труснув головою, подивився на Ганну і побачив, що в її очах піднімається хвиля.
«Сьогодні може бути шторм. Не дай боже коли-небудь побачити ураган!»
Басейн був невеликий, затишний, вода чиста, на кріслах-шезлонгах біля круглого столика лежали рушники і простирадла. Ганна зупинилася біля столика, крутнулася на каблуках. Нечутно відчинилися скляні двері, азіатка Катя швидкими рухами метнула на стіл фужери, чарки, солодощі, пляшки сховалася за товстим склом.
– Допоможи мені, будь ласка… Це нічого, що я на «ти»?
– Нормально. Чим допомогти?
– Розстебни сукню. Ви, чоловіки, любите, щоб жінка роздягалася першою, любите на це дивитися. Не будемо порушувати традицію.
Ганна скинула сукню, як стару непотрібну шкіру, вислизнула з неї, переступила, залишивши під шкірою сукні туфлі Відразу ж стала на півголови нижчою. Тіло, яким не можна було не милуватися, прикрашала тонка смужка трусиків піщаного кольору.
– Роздягайся. Дивись і роздягайся.
«Впевнена у своїй чарівності… Добре, нехай буде однією жінкою більше».
Він уже не соромився своєї наготи, статурою, як і силою, Бог не обділив. Ганна очі не відводила, як не прикидалася, не могла приховати замилування. Вона давно зняла трусики і стояла в чім мати народила. Відверто. З викликом. Модест склав акуратно одяг і, не довго думаючи, зробив два кроки, відштовхнувся і пірнув у басейн.
Ганна не зворухнулась, продовжувала стояти в тій же позі, уважно спостерігаючи за гераклом.
– Ходи до мене! – покликала.
Увесь у срібних краплинах, Модест піднявся на бортик басейну, підійшов. Ганна повільно провела руками по його мокрому тілу, опустилася на коліна. Стримуючи подих, стояв перед нею, торкаючись пальцями волосся, відчував, що ця жінка знається на любовних утіхах.
– Порядна жінка не віддається з першого разу. Я всього лиш буду тебе пестити, а ти нічого не роби, не чіпай мене руками, не заважай…
Вона торкнулася губами живота, провела руками по сідницях…
Ні до, ні після Модест не відчував нічого навіть схожого. Іноді він ловив себе на тому, що дякує Богові за цю жінку…
* * *
Валентин Валентинович і Жабов у цей час знаходилися в невеликій більярдній кімнаті… у тридцяти кроках від басейну, на тому ж кораблі. Потужний кондиціонер ковтав приємний дим сигар.
– Як би моя пантера не з’їла баранчика… – Валентин Валентинович поклав «чужака» у дальню лузу, крекнув, пішов навколо столу. Кий у його руках здавався іграшковою паличкою.
– А якщо він їй западе в душу? Ви його тут залишите?
– Ні! Нехай пограється. Вона мені надокучила. Відправлю на острови, щоб не плуталася під ногами. Твій герой займеться браслетом. Усе. Годі про це, вирішено, тепер про наші справи.
Шеф потупав до столика, сів на великий шкіряний стілець, що прийняв його неприємним скрипом, налив у чарки коньяк. Сашко поклав кий на стіл, сів навпроти. Шеф випив, Сашко пригубив.
– Ми прийняли рішення провести деякі акції у твоєму місті. Воно розташоване у центрі трикутника областей, що знаходяться під нашим впливом і контролем. Потрібно струснути місто й область, та так, щоб помінялося керівництво, щоб твій регіон приєднався до трьох інших. Під вибори це серйозна територія.
– Починаємо готуватися до виборів?
– Ми завжди готові до виборів. Як піонери. Будемо розширювати сферу впливу.
– Що слід робити?
– Не квапся, скажу… Навряд чи зрадієш.
Сашко раптом зрозумів, що все, що відбувалося, – у минулому, що з наступної хвилини, із наступного слова Валентина Валентиновича почнеться інше життя. Небезпечне життя. Не помірний ризик, а непередбачувана небезпека буде визначати можливість прожити на день більше. Він починав боятися майбутнього.
– Я ще нічого не сказав, а ти вже так глибоко задумався Про що, Олександре? Випий і слухай.
Сашко занервував, одним духом випив коньяк, дістав сигарету, зламав, з другої спроби закурив…
– Потрібні серйозні провокації. Не на рівні «лівих» листівок і мітингів. Перше. Підсунете взятку меру. У нього інтереси в бензиновому бізнесі. Тобі подзвонить господар однієї АЗС, про все домовтеся, обставте. Потім доведеш до відома нашої людини в УВС. Після арешту мера ми дамо розшифровку розмов його приймальні і зама з деякими людьми в столиці. За нашими даними, на його захист, на відмивання мера від опублікованої компри, – а ви її пропустите через обласну газету, – це друге, до речі, – приїдуть депутати і його колеги. Нехай мітингують, не звертайте уваги, не займайте. Приїде депутат і від нас, недруг мера. Хто – повідомлю потім. Його автомобіль разом із ним має вибухнути в центрі міста. Це третє.
Сашко незчувся, як докурив до фільтра. Страх виріс із маленької клітиночки до розмірів Сашкового тіла. Він почув кожне слово шефа, засвоїв, запам’ятав, осмислив. Миттєво осмислив. Зрозумів, що життя прекрасне, але коротке. Що сите, багате, прекрасне життя треба відпрацьовувати. Що приходить час віддавати. Що нічого не проходить. Що все проходить. Що Бог не фраєр…
– Мовчиш? Правильно мовчиш. Усмоктуй, засвоюй, бо все це потрібно буде зробити. І зробити так, щоб комар… Сам розумієш.
– Та ця робота, Валентине Валентиновичу, не те що за ґрати веде, а…
– У могилку, кажеш? Усі ми смертні, – перехрестився шеф. – А ти так зроби, щоб по лезу пройти і не впасти, не порізатися, організуй, доручи…
– Кому?!
– Мені тебе вчити? Дурень ти, Олександре, хоч і розумний! Азіатці доручи.
– ?!
– Оберігаєш її? А вона зможе. Навчена. Скільки ж я тобі втокмачувати буду, що багато речей у житті зручніше і безпечніше робити чужими руками?! Що свідки й учасники – це провал на дев’яносто дев’ять відсотків…
Шеф в емоційному пориві скинув чарку зі столу.
– Як ти розумієш, живі свідки й учасники… Я завжди вважав тебе одним із кращих, Олександре.
– Я зрозумів, Валентине Валентиновичу. Скільки у мене є часу, щоб усе підготувати?
– А от приїдеш і будеш готувати. Зателефонує господар АЗС, назове годину «х», – із цього моменту все і закрутиться. Ти, головне, розумно і чітко поясни все азіатці. Краще зроби це в ліжку, там вона заперечувати не буде, – реготнув шеф. – Будь-яка закохана лялька під час сексогону погоджується на все.
– Я… так… ми… завжди все…
Шеф уважно подивився на співрозмовника, налив коньяк.
– Давай, Олександре, вип’ємо за нас. Якщо ми зараз за нас не вип’ємо, жодна сволота цього не зробить. З розумом будемо справу робити – все облаштується і жити будемо довго…
* * *
Виїхали рано. Мовчали. Сашко безперервно курив, видно було, що не виспався. Модест спробував було розпитати про розмову з шефом, але він тільки буркнув:
– Потім!
У затишному кемпінгу припаркувалися випити кави.
– Ех, Модю, не тільки тобі поставили задачу! – дивлячись в одну точку, простогнав Жабов.
– Так що, і на тебе, й на мене чекають великі справи? – спробував пожартувати Окунь.
– Ти собі уявити не можеш, які справи на нас чекають…
Сашко різко підвівся, швидко сів у джип, сильно хряснув дверцятами, чого собі ніколи не дозволяв.
Коли вечірні вогні рідного міста намалювалися вікнами, вітринами і світлофорами, Модест не витримав:
– Та що ж ти мовчиш? Чим ти так стурбований?
Сашко видихнув дим.
– Тепер, Модю, перш ніж крок зробити, ой як подумати треба. От цим я і займаюся.
– Думай, думай.
– Я думаю і тобі, між іншим, раджу, – кивнув однокласник, підрулюючи до офісу.
* * *
Зустрілися, немов не бачилися вічність.
– Не розумію, як я жив без тебе.
– Ти не жив, ти, нещасний, жалюгідно існував.
– Ну як тут?
– Тепер нормально.
– А було?
– По-всякому…
– Розказуй.
А що розказувати? На офіс ніхто не нападав, хоча чужі були помічені – щодня на годинку-другу паркувалась недалеко тачка з гоблінами. Які претензії? Зупинилися хлопці поговорити. Усі ходили озираючись, але ніхто нічого не примітив. Ніхто, окрім Лани. У той же день, коли Модест виїхав, їй подзвонили, помовчали в слухавку. А коли вийшла з будинку, примітила високого хлопця в джинсовому костюмі. Вів її у місто й назад. Обережно визирнула через фіранку, хлопець сидів на приступці з газетою. Пізно увечері вимкнула світло, подивилася знову. «Джинсовий» саме передавав пост носатому білявому пацану. Зібрала необхідне, через горище перебралася в сусідній під’їзд і, вибравши момент, прошмигнула під стінкою за будинок. Біля будинку Модеста озирнулася – нікого.
«Або не знають, де живе, або знають, що виїхав…»
Ще декілька разів зникала. Не боялася, уміла постояти за себе, не бажала просто весь час бути на очах у супротивника. В офіс приїздила на таксі з різних точок міста. Увечері водила за собою хвіст по магазинах і кафе, а потім уміло позбувалася.
– Я міцно спала у твоєму ліжку, твій запах мене заколисував.
– Пасли тебе, маленька моя? – здогадався.
– Угу… Лопухи. Зникала без зайвих рухів.
– Ні, треба розібратися раз і назавжди. І бійки тут не допоможуть, треба домовлятися. Якщо Саня не зможе, сам буду шукати цього з кривою шиєю.
– Він непростий, навряд чи з тобою говоритиме.
– Подивимося, ранок покаже.
* * *
Наступного дня Жабов проводив нараду за нарадою Охоронців, що тинялися в офісі, покликав перед обідом.
– Так. Ситуацію я постараюся вирівняти найближчим часом. Те, що сутичок не було, добре, – підбив підсумок вислухавши всіх. – Нічого не змінилося, працюємо далі, як і працювали. Модесте, залишися, Лано, зайдеш пізніше…
І по тому, як Лана вийшла:
– Модю, поки походиш зі мною. Поки – це поки улагодимо з Бергамотом, поки деякі справи поробимо, два-три дні може, тиждень. За цей час команду підбери, чоловік п’ять.
– Навіщо команду?
– Браслет шукати. Може, копати доведеться. Ікони ти і сам збереш.
– Ми з Ланою справимось.
– Добре, я сам призначу людей.
Лана в шефа сиділа довго. Вийшла стурбована, а поговорити не встигли.
– Їдемо, – на ходу кинув Сашко.
Додому дістався опівночі. Лана під теплою ковдрою читала свою улюблену японську поезію.
– Там хвостик, – кивнула на вікно, вимкнула світло.
Визирнув крізь штору, оглянув двір.
– У зелених «жигулях».
Побачив вогник сигарети.
– Вони мене нервують. На вулиці приставати не будуть і в квартиру не підуть, де-небудь у кафе чи в барі…
– Може, піти поговорити?
– Нерозумно.
– Їсти будеш?
– Я тебе не дочекалася, голодна була…
– Про що так довго з Сашком?
– Шеф Сашкові таких завдань поручив! А Сашко акуратно на мене їх усі переклав.
– Розповідай.
– Та що розповідати…
Лана вибралася з-під ковдри, пройшлася по кімнаті, закурила, сіла в крісло. Перехопила погляд Модеста, що не піднімався вище її стегон. Усміхнулася, натягнула футболку на коліна.
– Ти не готовий слухати!
– Весь увага!
– Дурнику, одне на умі… У столиці задумали позбутися нашого мера. Він сам прийде в пастку. Один бізнесмен буде передавати хабар, а грошики помічені. Отут саме рубоповці і накриють. Відразу ж газети, телебачення – все готове. І буде політичний труп. А через декілька днів у нашому місті буде ще один небіжчик. Уже конкретний. Персона відома. От усім цим Жабов і доручив мені займатися. Тобто я – центр, координатор, до мене все стікається, я усіх знаю. Усі механізми між собою ні-ні, тільки через мене.
Лана вистрілила все одним духом.
– Мені це не подобається!
– Мені теж. Тільки вийти я не можу, знаю багато… Вийти не дадуть.
– А потім?
– От це «потім» мене і турбує, якраз воно мені й не подобається…
Проговорили майже до ранку. Коли Окунь на світанку в черговий раз заварював чай, Лана задрімала.
«Вихід один: по можливості весь час бути поруч з нею А тільки Саня відправить у село, забирати її із собою і як можна довше тягнути з пошуками цього міфічного браслета Проясниться, час усе розставить на свої місця».
* * *
Семен був порожній, без грошей. У казино сидіти не було за що. Ганяв кулі з маркером. Для нього, як для постійного клієнта казино, гра на більярді була безкоштовною.
Семен уже рік працював в охороні Сашка Жабова. В основному сидів на офісі, робота не обтяжлива і гроші платили непогані, вистачало. Тобто вистачало б, якби Семен не «присів на казино». Йому пофортунило, – підняв відразу штуку баксів, потім ще, потім… Усе вульгарно повернулося навпаки, на користь казино. Семен гарячкував, програвав усе до копієчки, позичав, знову програвав, знову позичав… «Колись же я повинен відігратися!» – з цією думкою засинав і прокидався.
– Семене, до тебе там, – покликав бармен, показуючи очима на двері.
Прямо біля порога казино, не виходячи з машини, Семена чекав Мішич. Мішича в місті знали. Сам він ніколи нікому гроші не позичав, але винні йому були багато. Мішич перекупляв борги. Він нікого не кликав, до нього приходили самі.
– Те, що ти без грошей, я знаю, що мені порадиш робити?
– Мішичу, я поверну! Дай ще тиждень…
– Ні, Семене, більше ні дня! У тебе був місяць, ти грав і вліз іще глибше.
– Я виграю! Мля буду…
– Хлопчику, ти в такій халепі, що навіть уявити собі не можеш. Садити тебе на відсотки?
– Мішичу, як батька рідного прошу, дай тиждень!
– Тиждень не дам, – Мішич клацнув дорогою запальничкою, – а борг можу списати.