– ?…
– За послугу.
– Яку?
Мішич поманив Семена пальцем, і коли той нахилився, розбірливо прошепотів:
– В офісі у твого хазяїна сейф, а в ньому документи. Знімеш копії. Ти мені копії документів – я тобі прощаю борг і розходимося, як у морі… Сам знаєш.
– Та мені ж… мене ж…
– Це твої проблеми! Так або ні?
– Я… не знаю…
– Ну, бувай здоровий, незнайко. Завтра – десять відсотків капне, і так – щодня, а потім – на цибулю.
Семен дуже добре знав, що таке «цибуля». Серед зниклих безвісти був відсоток тих, кого можна було позначати окремою графою – боржники. Боржників казино, картярських, бізнесових та інших продавали корейцям, які жили досить пристойною колонією в передмісті і вирощували цибулю. За кожного боржника корейці платили дві тисячі доларів, садили «раба» на голку і змушували працювати. Навіть не охороняли, за дозою приходили всі. «Відпрацьований» матеріал поповнював популяції бомжів і наркоманів «нижчого гатунку». Семен сам двічі відвозив боржників…
– Мішич… Я зроблю… У вихідні… Спробую…
– Семене, ніяких спробую. У тебе є два дні, шукати не буду, сам принесеш.
Бородатий плечистий Мішич акуратно зачинив дверцята і, не озираючись, натиснув на газ.
Семен тріпнув косою, якою так пишався, і попхався в більярдну. «На чергування заступати увечері. Вночі відчиню сейф, зніму копії і віддам Мішичу. Пуста справа! Хто взнає? А борг буде списаний!»
* * *
Тепер уже Сашко покликав Бергамота на зустріч. І не просто запросив через посередників, сам подзвонив на мобільний і сказав декілька фраз, які не дозволили Бергамоту відмовитися.
Бергамот, як і Сашко, прийшов без охорони. Ну, не зовсім без охорони, гобліни обох сторін залишилися в машинах обмінювалися недружніми поглядами.
– Вітаю!
– Давно не бачилися…
– Ти не ображайся. Тебе попросили з мене бабки взяти, і ти відразу наїхав. Подзвонив би, сказав, розібралися б, поділилися.
– Ти б поділився! Аякже!
– Бергамот… Хто старе згадає… Ти ж бачиш, що ті, хто там, нагорі, хочуть, щоб ми дружили.
– Їм невигідно, якщо ми будемо в розбраті. Та й нам, Сашок, це не вигідно, краще домовлятися і ділитися по-чесному.
– Я – за!
Підняли чарки з коньяком, пригубили, закурили.
Устим Федорович Фроменький на прізвисько Бергамот у колишні часи від профспілок був куратором театру, філармонії, письменників, одним словом, культури і мистецтва. Але це кураторство виявлялося не в тому, що бюджетні гроші розподілялися нужденним, а в тому, що вони надходили в набагато більшій кількості тим, хто добре «відносився» до Устима Федоровича. Фроменький любив, щоб його гарно приймали, щоб стіл накривали. Любив сауну. А ще дуже любив молоденьких актрис і поетес. Але актрис любив більше, тому в театрі бував частіше. Іноді їздив з театром на гастролі. Директор театру, Ісай Фітор, у минулому ніякий актор, перебував з Фроменьким у великій дружбі. Тому що був відмінним жополизом і завжди тримав у шафці гарний коньяк.
Якось вони вдвох вижрали цього самого коньяку в кабінеті директора не одну пляшку. Був ще ранок, свято, 2 січня тисяча якогось радянського року. І народилася в мудрих головах чудова ідея: а чому б Фроменькому не зіграти на сцені? Прямо зараз і головну роль. А головною на той момент була роль Діда Мороза. Переляканий артист, якому залишалося два місяці до пенсії, швиденько роздягнувся. Кому ж хочеться перед пенсією роботу втрачати? Фроменький виперся на сцену, благо, зручний ціпок допомагав утримувати рівновагу.
Снігуронька, Котигорошко, зайчики, білочки і злий Кригобур чекали від Діда Мороза репліку. Дід Мороз покрив їх поглядом переможця, гикнув і гордою ходою вийшов на авансцену.
– З Новим роком, товариші! – бадьорим голосом звернувся до зали, яка була набита школяриками. – З новими комуністичними перемогами!..
Хлопчик Бася, який грав головного зайця, спробував було направити спектакль у потрібне русло. Він потягнув Діда Мороза за кожух і видав репліку:
– Дід Мороз, Дід Мороз, ти подарунки нам приніс?
– Не заважай!.. Заєць! Відчепись!.. – огризнувся Дід Мороз-Фроменький.
Але хлопчик не здавався, не відпускав.
– Іди нафіг, заєць! – смикнув полу Дід Мороз, вирвався і… звалився з превеликим гуркотом в оркестрову яму.
Дітям у залі закінчення спектаклю дуже сподобалося Більшість із присутніх поздоровили в той день батьків із Новим роком останньою реплікою Діда Мороза. Фроменький нічого не пошкодив, не зламав, тільки забився, тому що був п’янючий, а п’яним, дурням і закоханим, як відомо, везе.
Наступного дня його викликали в обком комуністично партії, вставили по перше число за поведінку п’яних артистів і наказали вжити заходів. Директор театру одержав догану яку друзі обмили того ж вечора. А актора, який грав Діда Мороза, але не в спектаклі, що прогримів на все місто, вигнали з роботи. Правда, потім тихцем поновили і через два місяці провели на пенсію.
Прізвисько Бергамот теж приклеїлося до Фроменького в театрі. Якось привезли директору Фітору із столиці чай з бергамотом. Він пригощав свого дружка Устима Федоровича. Тому саме була необхідність відновити організм. Головний режисер театру в цей час за вказівкою директора зібрав акторський склад на передгастрольні збори. Послав молодого актора, щоб той запросив директора. Хлопець чемно постукав і повідомив, що трупа в зборі.
– Зараз, ми чай доп’ємо, з бергамотом, – хвалькувато відгукнувся директор.
Повернувшись, актор у присутності всієї трупи доповів главрежу:
– Там у директора начальство, Бергамот якийсь, чай допивають, зараз будуть.
Коли директор із Фроменьким слідом з’явилися перед очі акторської публіки, сміх зупинити було неможливо.
– От він який, Бергамот, виявляється… – глибокодумно прорік герой-коханець Веня Биток. І сміх вибухнув з новою силою.
З того часу і приклеїлося до Устима Федоровича прізвисько Бергамот. Ображався спочатку, а зробити нічого не міг. Приліпилося прізвисько, звик, відгукуватися став, як на ім’я…
– Ти даєш меру? – дивлячись в очі, запитав Жабов.
– З кожної точки, кожен місяць. І меру, і… – подивився вгору.
– Ну, і?…
– Що?
– Бергамот, це мені дзвонив твій хлопець. У середу ввечері він зустрічається з мером.
Бергамот підняв чарку з коньяком, подивився крізь неї на порожній зал, поставив.
– Усе ясно. Виходить, у середу мера накриють. І ти в цій грі…
– А я тобі про що!
– А мені що, Санечка?! Святе місце порожнім не буває. Прийде новий, може, навіть більше платити доведеться… Хлопець на заправці в мене гарний, шкода, забрудниться.
– Не плачся, тобі ж компенсують.
– Це тільки і радує… Виходить, далі в одній упряжці. Добре, не люблю воєнних дій.
– Тут ще, Устиме, – назвав співрозмовника по імені Жабов, – до тебе прохання.
– Ну?…
– Є в мене в охороні дівка, азіатка, ти бачив…
Бергамот кивнув головою на тонкій шиї, як кулькою, усміхнувся.
– Подарувати хочеш?
– Та як сказати… Вона серйозне доручення виконує. Виконає і… треба, щоб забула.
– Прибрати? Шкода, симпатична лялька.
– Ну, там як вирішиш, але просили, щоб виконавців свідків…
– До неї ще причеп?
– Ні! Свідків не буде. Я подзвоню, коли… І ще одне, вже між нами, особисте. Пам’ятаєш мого бика, крутого, ну, того що в ресторані?
– А цього я безкоштовно покладу! Хоч проси, хоч не проси! Не сьогодні, так завтра!
Бергамот засовався, згадуючи, як ним в’їхали в дзеркало.
– Бергамоте, він твій, але не сьогодні і не завтра. Нехай закінчить роботу одну…
– У тебе, мля, всі на роботі. Дівка ця, потім бик… Роботи багато в тебе, Сашок, може, людей дати? – іронізував Бергамот.
– А що? Дай! Я їх приставлю до Модеста, от і буде під твоїм наглядом.
– Як ти сказав?
– Звуть його так.
– Ну, мля, ім’ячко!
– Давай, за удачу!
– Якби ця дівка, удача, спала зі мною щоночі, я б усіх послав до чортової матері!.. Якщо вже ми в одній упряжці, Саня, так послухай. Там мої бійці одного твого фраєра підловили. Заборгував він. Сьогодні вночі сейф твій потрошити буде. Папери… Мені тепер це не потрібно, хоча не завадило б, га?
Бергамот перекинув коньяк, примружився, подивився на Саню. Той постарався не здивуватися, кивнув зі значенням.
– Дякую, розберуся.
Вийшли разом, на очах в охоронців потиснули один одному руки, поплескали по плечах – нехай бачать, що боси домовилися.
Повернувшись в офіс, Жабов подивився, хто чергуватиме вночі.
«Семен! От гад! Догрався! Добре. Залишу тобі, Семене, у сейфі документи, а пришиють тебе вдома. Зрадив – треба прибирати!»
…
Охоронця Семена знайшли у власній квартирі наступного дня з обірваною проводкою в руках. Убило струмом хлопця. «Шкода, зараза, – тряс головою на поминках Льолік, – молокосос іще, жив би, баб м’яв…»
* * *
Слава Гуляш мріяв. Хто може заборонити меру мріяти?
«Закінчу будувати сауну на дачі. Котел… Куплю нову мобілку. Хоча ні, – подарують. Якого біса на мобілку витрачатися?! Все-таки потрібно поїхати з Мариною за кордон, давно обіцяв показати їй бій биків».
Марина – дочка його однокурсниці, теж Марини. Колись зі старшою Мариною він танцював в інститутському ансамблі народного танцю. І вдень, і вночі мріяв з нею переспати, але Марина вибрала якогось агронома з приміського села.
А через двадцять років, коли Гуляш уже був мером і геть-чисто забув про свою безпорадну студентську любов, на міських урочистих зборах із нагоди якоїсь дати побачив він в ансамблі танцю солістку. Побачив і обімлів – Марина!
Дізнався. Точно, Марина. Дочка його колишньої коханої Усього якихось два-три місяці знадобилося Гуляшу, щоб домогтися свого. Квіти, компліменти, подарунки, а головне посада і гроші зробили свою справу. Стала Марина-молодша коханкою мера. Знала б Марина-старша!
А як же він її домагався. Старшу… Навіть, щоб свого домогтися, на колінах пропонував руку і серце. Слава занурився в ріку спогадів…
Якось інститутському ансамблю страшенно пощастило Ректор інституту комусь сильно пригодився в столиці, а дочка ректора танцювала в ансамблі, отож ансамбль запросили на фестиваль у капіталістичну державу. У ті далекі радянські часи це була фантастика. Слава Гуляш танцював не в першому складі, але був старостою і взагалі правою рукою керівника ансамблю.
Він не тільки поїхав, але до усього ще й жив у окремому номері заміського котеджу, який люб’язно надала чи то секція друзів природи, чи партія захисту тварин. Після заключного концерту фестивалю, що пройшов з великим успіхом; після розкішної пивної вечірки, що теж удалася; після того, коли всі вже розбрелися по номерах, тобто під ранок, Слава вийшов у коридор і зіткнувся з Мариною.
У халатику, з рушником на голові – із сауни. Слава, звичайно ж, запросив до себе. Марина зайшла! У дверях він випадково торкнувся її рукою і відразу ж весь спалахнув бажанням, – дівчина під халатиком була без трусиків, як це і має бути після сауни!.. Дістав пиво, запропонував сигарету. Господи! Не знав, як почати, як приступити. Нарешті підсів до неї на ліжко, обійняв за плечі. Марина з усмішкою сказала, що в них нічогісінько не вийде, що він їй не подобається, що він їй не до смаку і таке інше. Але близькість жіночого тіла доводила Гуляша до божевілля. Він повалив Марину на ліжко, почав мацати, цілувати.
Дівчина пручалася мовчки, рушник злетів з голови, халатик порвався. Вони з’їхали з ліжка на підлогу. Гуляш розвів руки дівчини, розіп’яв на підлозі, втиснувся між ніг Марини. Напружений до неможливості член вискочив з-під спортивних трусів, ковзнув по шовковому волоссю, увіткнувся дівчині в пах і… струмінь густої рідини вдарив їй в живіт. Слава застогнав, навалився на гаряче тіло. Живіт прилип до живота. Марина притихла… Підводячись, Гуляш зустрівся з її очима. Не було гніву, ненависті, навіть глузування, було презирство. Не витираючись, вона підхопила рушник, зняла порваний халат, кинула все це на руку й гола, не дивлячись на Гуляша, так само мовчки вийшла.
Якийсь час Гуляш уникав зустрічей з Мариною. Але бажання взяти цю сарну не померло, не пропало, воно ставало все сильнішим, нуртувало, навіть дратувало. І от святкування Нового року в інститутській їдальні. І Слава, і Марина закінчували інститут. Усі дівчата ансамблю вирядилися в кремпленові сукні різних кольорів і фасонів, що ледь прикривали білизну. Хлопці, запрошуючи панянок на танець, намагалися танцювати так, щоб трусики «засвітилися». Зала їдальні, вона ж репетиційна зала ансамблю, була вся у дзеркалах. Пацани-першокурсники випали в осадок від «еротичної» вечірки. Усі добре підпили. Слава запросив Марину на танець, і вона не відмовила. Покружляв, вийшли покурити. У порожній аудиторії Гуляш посадив дівчину на стіл, поцілував. «Буде прощальна ніч?» – запитав. «Буде, але потім, зараз ходімо до зали». Гуляш погладив Марину по щоці, сказав, що відлучиться на годинку. А вся справа в тому, що в гуртожитку чекала його односельчанка-першокурсниця, яка пообіцяла в цю новорічну ніч віддатися своєму кумирові. «Сьогодні я доб’юся свого! – шепотів сам собі Гуляш. – Але не можу ж я втрачати можливість переспати з незайманою, яка сама забажала цього». Він поспішав, летів у гуртожиток. Щоб скоротити шлях, поліз через високу гостроносу огорожу. Не звернув уваги, що залізна піка з огорож встромилася під піжонську закордонну куртку, застебнуту на блискавку. Стрибок… Власне, стрибнути не вдалося, Гуляш повис, як сосиска під шкірку. Як не крутився, як не борсався як не чіплявся ногами, – руками дотягнутися не міг, – звільнитися не вдавалося! Через годину почав мерзнути, опустив шапчині «вуха» і що було сили лупив себе руками по всьому тілу, куди тільки міг дістати. Ще через годину побачив недалеко два силуети. Згадав, що вміє свистіти… Марина та її приятель незграбний Ваня-агроном, з реготом, з жартами-примовками звільнили гуляку. Гуляш, злий, змерзлий, метнувся в гуртожиток, навіть не подякувавши. Але першокурсниця, не дочекавшись, так і залишившись у ту ніч незайманою, пішла з друзями і подругами на Центральну площу до міської ялинки.
На випускному вечорі Марина попрощалася із Славою кивком голови…
А пройшов час, повернулася доля до Слави Гуляша, як він сам любив говорити, передом. Відігрався він на Марині-молодшій. Так приручив дівчинку, так привчив до грошей, що іноді боявся майбутніх наслідків. Поки все, слава Богу, ладненько. «От з’їжджу з нею на кориду, а там… Оберуся в депутати й у столицю! Марина тут залишиться, згодом усе залагодиться, так і викручуся».
Слава Гуляш мріяв. А що, хіба мерам заборонено мріяти? Тим більше що бабки у Слави були: виходить, мрії реальні.
«Мало платять, в інших містах серйозніше, колеги просвітили. Правда, і місто у мене не дуже велике… Нічого, спочатку в депутати, а звідти придивлюся».
На кільцевій біля соснового бору Слава пригальмував. Умовлене місце, клієнт завжди чекав тут, а сьогодні щось спізнюється. «Негаразд! Наперед заряджу більше. Покараю… Що там? На кінцевій тролейбусів робітники ремонтують колію… Ага! От і клієнт».
Синій «жигуль» пригальмував біля припаркованої на узбіччі машини мера, одночасно опустилися шибки, з «жигуля» висунулася рука з конвертом. Конверт умить перекочував у машину мера. Гуляш відразу ж відкрив бардачок, сховав конверт, повернувся до віконця і побачив негарний блиск в очах клієнта. Відразу тишу розірвало – виття сирени, вереск гальм, якийсь лемент… Дверцята різко відчинили.
– Вийти з машин! Швидко!
«Мля! Рубоповці! Заступник начальника УВС! Ого! Влип, чи що?»
– Провокація! – спокійно і чітко сказав Гуляш, виходячи з машини.
Підняв очі, оглянув усіх і, зустрівшись очима з міліцейським полковником, зрозумів, що не скоро він побачить бій биків.
І ще одні очі видалися йому пророчими. На кінцевій зупинці самотньо стояла дівчина. Погляд Гуляша зупинився на її тонкій фігурі в чорному облягаючому костюмі. А очі… Вони, ці очі, здавалося, чекали моменту зустрічі з його очима. Дочекалися і ніби промовили: «Все, спасибі тобі, Гуляш, що попався, саме це мені й було потрібно». Уже біля Управління внутрішніх справ мер згадав, що панянка заходила до нього із Сашком Жабовим. Розмова у них з Сашком тоді не вийшла, а дівчину-азіатку Гуляш запам’ятав. «Чорт! Невже Жабов?! Цілком можливо…»