Щоб остаточно визначитися, Микита затримався на тролейбусній зупинці. До студентського гуртожитку вісім зупинок. У нього буде час подумати, як убити цей вечір із користю для себе. На зупинці переминалися з ноги на ногу кілька пасажирів. Цікаво, чому вони не поспішають додому, чекаючи переповнені маршрутки? До того ж за квартал звідси є станція метро – можна досить-таки швидко дістатися додому, адже час пік уже минув. Цим людям нікуди поспішати? На них ніхто не чекає? Чи вони по життю так само байдужі та пасивні, як зараз в очікуванні вайлуватого тролейбуса?
У протилежний бік прогуркотіло вже три тролейбуси, і Микита почав сумніватися в правильності свого рішення. Може, він по життю невдаха, а не ці люди на зупинці? Тільки невдахи приходять невчасно. Ще в школі він зауважив: як тільки приходив на зупинку, тролейбуси починали рухатися в протилежному напрямку. І що в них за манера псувати людям настрій? І чому вони мають інстинкт стадних тварин?
Микита нервово заходив уздовж проїжджої частини. Якийсь таксист пригальмував біля нього, але Микита відмахнувся, і в цей час дідок на зупинці видихнув: «Нарешті!»
Микита сів біля вікна. Він любив своє вечірнє місто, коли воно спалахувало численними різнокольоровими вогниками реклам. Він знав їх напам’ять, але періодично крамниці додавали нові написи, що світилися та блимали, або навіть міняли назви. Микита задивився у вікно й не звернув уваги на хлопця, яких шумно сів поруч із ним.
– О-па! Кого я бачу! – вигукнув його сусід.
– Ян?!
Це був Ян, із яким Микита вчився в молодших класах і навіть сидів за однією партою, здається, у першому класі. Потім його батьки розлучилися й переїхали в інший район міста. Микита випадково зустрічав Яна пару разів. Вони перекидалися фразами: «Як справи?» – «Нормально». – «Бувай!» – бо особливо не товаришували, але й ворогами не були.
Шкільні товариші розговорилися.
– Ти чого такий прісний? – Ян розв’язно ляснув його по плечу. – Щось не зрослося?
– Трохи захандрив, – зізнався Микита. – Мене дівчина кинула.
– Знайшов привід для туги! – Ян голосно розсміявся. – Я з такого приводу ніколи не сумую. Світ повний прекрасних жінок! – він пафосно виголосив останню фразу. – Тільки озирнися!
Микита не поворухнувся на заклик Яна, зате обернулася пишнотіла дама в капелюшку а-ля шістдесяті й кинула на Яна багатозначний погляд.
– Нам пора на вихід! – дав команду Ян і потягнув Микиту за руку. Той не пручався. Краще вже вийти, ніж бути під пильною увагою всіх пасажирів.
– І що тепер? – запитав Микита.
– Будемо гуляти!
– Узагалі-то, я прямував у гуртожиток до хлопців.
– До бідних студентів?! Що там робити? Нудьга та й годі! А тобі треба відволіктися.
– Знаю. Ось і хотів там трохи розслабитися.
– Випити по сто грамів горілки?
– Можливо, – Микита знизав плечима. – Або курнути.
– Балуєшся «травичкою»? – тихо запитав Ян.
– Зрідка. У тебе нічого немає?
– Я тебе зараз поведу в одне місце. – Ян схопив Микиту за руку. – Там можна класно провести час!
– Тільки не тягни мене в якийсь притон, – попросив Микита, прямуючи за Яном.
– Ображаєш! – Ян покривив носом. – Я схожий на пропащу людину? Ходімо, ти мені ще дякувати будеш.
У нічному клубі «Венера» було гамірно й багатолюдно. Микита біля барної стійки випив склянку глінтвейну й без інтересу спостерігав, як серед миготливих вогнів мерехтіли, звивалися в танці тіла відпочивальників. Зовсім молоді дівчатка, можливо, навіть неповнолітні, поводилися розкуто, так, як пересічні завсідники цього закладу. Вони обнімалися з хлопцями, їхні тіла терлися одне об одне в такт музиці, іноді пари зливалися у відвертому поцілунку. Микита шукав очима ту, яка бодай чимось нагадувала б Марину, але не знаходив. Він був злий на неї за те, що її образ досі стояв перед очима, не даючи спокою. Був незадоволений собою, бо не міг відпочивати й розслаблятися, як усі навколо, і вже пошкодував, що прийшов сюди, а не поїхав до хлопців у гуртожиток. Як на зло, кудись зник Ян, залишивши його одного.
– Нудьгуєш? – Перед ним виник Ян із незмінною усмішкою на обличчі. – Дивись, що я приніс!
Ян з урочисто-загадковою усмішкою продемонстрував затиснутий кулак.
– Що там?
– Заряд бадьорості та енергії!
– Не зрозумів.
– Село! Екстазі! Ходімо в туалет підзарядитися!
Микита не відчував утоми. Навколо було стільки милих нових друзів і гарних дівчат, серед яких він танцював уже не одну годину. Як виявляється, можна легко заводити знайомства!
– Привіт! Я – Микита.
– Я – Серьога! Привіт!
– А я – Макс! Будемо знайомі! Ти – класний пацан!
– Взаємно! З тобою теж весело!
Один оплеск – і в тебе вже новий товариш! Так усе просто! І головне: тут так весело! Не треба червоніти й тушуватися, щоб підійти до дівчини для знайомства. Можна захопити в танець – і вже за мить її руки приємно обвивають твою шию.
І Микита веселився від душі. Здавалося, його тіло не може зупинитися від надлишку енергії. Він танцював серед цього галасливого натовпу, де всі були розкуті й так мило йому всміхалися. Микита сміявся, не думаючи про правила пристойності, коли йому спало на думку смикнути вниз сарафан без бретелей рудоволосої дівчини. Її маленькі груди оголилися.
– Подобається? – без докорів сумління запитала вона, провівши пальчиками по своїх грудях.
– Ще б пак!
– І мені теж!
Між ними виник Сергій. Він зігнув коліна і, коли його обличчя виявилося на рівні оголених грудей рудоволосої, присмоктався губами до соска. Микита розсміявся й сів на підлогу серед танцюючих. Його душу розпирало від захоплення розкутістю нових друзів. Сидіти довго він не міг – ноги, руки, усе тіло вимагало руху, і він різко підхопився й повторив те, що зробив Серьога.
– Як солодко! – проспівав Микита, відірвавши губи від грудей дівчини.
Рудоволоса закинула голову назад, засміялася, потім прикрила груди й кивнула Микиті.
– Іди за мною! – наказала.
Вони опинилися в напівтемному вузькому коридорі. Дівчина притулилася губами до його губ. Який у неї гарячий і пристрасний поцілунок! Микита взявся покривати поцілунками її обличчя, губи, шию.
– Ти мені подобаєшся! – прошепотів він. Дівчина затулила його рот губами.
– Як тебе звати? – запитав він, задихаючись від бажання оволодіти нею.
– Неважливо, – прошепотіла вона, поцілувавши мочку його вуха.
– Я – Микита, – мовив він, оголивши її груди.
– І це неважливо! – Рудоволоса швидко розстебнула йому штани, і її тепла м’яка маленька долонька пірнула в ширінку, як у рукавичку.
– Я хочу тебе! – палко прошепотів Микита, і його руки швидко стягли з дівчини вузеньку смужку стрингів.
У голові шуміло, коли рудоволоса спритним рухом підстрибнула, обхопивши його тулуб руками й ногами.
– Оце кайф! – була остання думка Микити, яка вмить розчинилася в пристрасті і якомусь тваринному інстинкті…
Микита застебнув блискавку на штанях і озирнувся. Дівчини ніде не було. На підлозі валялися її червоні трусики. Він штовхнув їх ногою в куток і посміхнувся.
Серед танцюючих Микита побачив Яна, який крутився в колі дівчат.
– Ти де пропадав? – запитав Ян Микиту, коли той опинився в колі.
– Ти не бачив рудоволосу дівчину?
– Тут повно рудих! – розсміявся Ян.
– Я підійду? – Біля Микити опинилася пишногруда дівчина. Микита безцеремонно обмацав її пружні груди.
– Ти – найкраща, – прошепотів він їй на вухо.
Микита з Яном випили по склянці яблучного фрешу.
– Куплю собі «Снікерс», – сказав Микита. – Взяти тобі?
– Так завжди буває.
– Як «так»?
– Солодкого хочеться. Купуй уже, не тягни!
Вони з’їли батончики біля барної стійки.
– Котра година? – запитав Микита, помітивши, що відвідувачі клубу почали потихеньку розсмоктуватися.
– Скоро п’ята.
– Нічого собі!
– Тобі тут сподобалося? – запитав Ян, прямуючи до роздягальні.
– Неперевершено! Я ще ніколи так не веселився! Спасибі… За все спасибі.
– Сьогодні не було стриптизу, вихідний у танцівниць, а в інші дні тут іще веселіше. Прийдеш іще?
– Звичайно! Тільки дай мені номер свого телефону.
Микита залишав приміщення клубу з тугою. Так хотілося ще повеселитися! Він так чудово провів час!
– Додому поїдеш на таксі? – запитав Ян.
– А є інші варіанти? – парирував Микита, і вони дружно й голосно розсміялися. – Чудовий відпочинок повинен закінчитися так само добре, як і почався.
Розділ 21
– Мені час, – повторила Вероніка, – уже пізно.
– А давай махнемо на наше місце! – запропонував Захар. – Пам’ятаєш?
– До джерела? Напевно, зараз вода замерзла й не тече.
– Тоді треба обов’язково перевірити!
– Поїхали, – Вероніка зітхнула й усміхнулася.
Усю дорогу Вероніка мовчала. Навіщо вона погодилася? Захотілося з головою зануритися в минуле? Але воно позаду, до нього можна повернутися хіба що спогадами. Чи захотілося довше побути поруч із цим своїм минулим? Далеко залишилося і життя в селі, і її перше захоплення – Захар, і розбиті ним же мрії. Хіба що дзюрчить, як і раніше, вода джерельця…
«Лексус» звернув із головної дороги й відразу встромив свій «ніс» у велику брилу снігового замету.
– Приїхали! – засміялася Вероніка. – Далі підемо пішки?
– Нерозчищеною дорогою пару кілометрів? Не приваблює мене така подорож.
– Чесно сказати, мене теж, – зітхнула Вероніка, подумавши про те, що тепер уже ніколи не побачить це джерельце і шлях до минулого закритий назавжди.
Вероніці знов стало сумно.
– Ну чого ти така? – Захар обійняв її за плечі.
– Яка?
– Невесела. Всміхнися! У тебе така гарна усмішка.
Вероніка подивилася на Захара, всміхнулася кутиками губ. Назар не обсипав її компліментами, і за роки спільного життя вона звикла до цього. Але як приємно їх чути жінці! Нехай навіть це неправда, але такі слова так пестять слух!
Захар подивився на Вероніку. Невпевнена в собі, змучена щоденною рутиною, роботою, дитячий, наївний, добрий погляд. Він нахилився й торкнувся губами її вуст. Вероніка затамувала подих від несподіванки, але не відштовхнула його, і він поцілував її більш пристрасно. По тілу Вероніки пробігла тепла хвиля. Вона відповіла на його поцілунок, обнявши руками за шию. Було соромно, але приємно. Спогади про першу близькість із чоловіком заповнили свідомість, відключивши всі інші думки. Хвилі ніжності, пристрасті й бажання злилися воєдино, і вони почали швидко звільняти тіла від одягу, який заважав. Їхні руки ковзали по тілу одне одного, немов вивчаючи заново, змушуючи горіти бажанням кожну клітинку. Вероніка забула про сором, про почуття такту, про стриманість, яких навчав її чоловік, і про нього самого, коли тіло запалало від бажання й розум опанувала пристрасть. Захар розклав сидіння й продовжував пестити її, аж поки з вуст Вероніки не злетіло тихе й пристрасне:
– Іди до мене.
Вона насолоджувалася його ніжністю, цілком віддавшись бажанням близькості. Вероніка злилася з ним в одне ціле і знову відчула себе жінкою, уперше за багато років. З чоловіком їй ніколи не було так добре, напевно, тому, що той «виконував свої подружні обов’язки». Робив він це тоді, коли сам вважав за потрібне, встановлюючи терміни, і сам призначав, коли їй «це необхідно для здоров’я», так само, як вирішував, де стояти яким меблям, бути книзі, і навіть визначав місце сковорідці на кухні. Кілька разів Вероніка робила спроби чіплятися до чоловіка в ліжку, але той відсував її руку зі словами: «Спи. Я вчора виконав свій обов’язок. Тобі ж було добре, чи не так?» – «Так, – відповідала вона. – Вибач». Вона відсмикувала руку так, ніби її спіймали на крадіжці.
Зараз їй не треба було брехати й прикидатися. Вона може віддатися пристрасті сповна, до останку, до знемоги, тому що це їхня випадкова зустріч. Завтра вони розлучаться й не побачаться більше ніколи. Їй можна бути легковажною, нерозумною і навіть розпусною. Можна робити те, що підказує не тверезий розум, а охоплене бажанням тіло. Їй не треба боятися осуду і вранці червоніти від сорому. Вероніка язиком провела по його вуху, ніжно прикусила й посмоктала губами мочку. Вона губами то ледь торкалася шиї, то прикушувала, то відтягувала шкіру. Вона заривалася обличчям у «хутро» на його грудях, цілувала нижче пупка, крутила між пальцями соски. Їхні тіла звивалися, спліталися у всіляких варіантах, і не було ніякого сорому. Усе, про що таємно мріялося ночами… Тільки спопеляючий до знемоги пристрасний секс – і жодних табу. Одна пристрасна ніч – і знову будуть роки стриманості. І знову чоловік буде говорити: «Повернись так, тобі буде приємно». «Може, не треба?» – без надії запитає вона. «Я ж знаю, як тобі буде краще», – скаже він. Він усе за неї знає. Вона – його власність. А вона не хоче так! Вона прагне звиватися від пристрасті, зняти всі заборони, забути себе і знати, що секс і любов не підвладні ніяким законам і правилам моралі…
– Кохай мене, кохай! – шепотіла вона, цілуючи гаряче тіло Захара. – Люби так, як ніколи не любив.
– Так, так, так, – шепотів він, покриваючи спрагле, податливе, як теплий віск, тіло запальними поцілунками…
«Лексус» виїхав на дорогу, аж коли розвиднілося. Вероніка не відчувала сорому. Минулої ночі вона пізнала, як то – бути по-справжньому бажаною, розкутою; вона просто була сама собою. Добре, що по телефону в перерві між заняттям сексом знайшла час попередити Кіру, що не прийде до неї додому на ніч. Щоправда, тепер доведеться вигадати, де провела ніч, і не тому, що вона не довіряє подрузі, а тому що де двоє – немає місця третьому. Вона назвала Захару номер свого мобільного телефону, але це не важливо, він його не записував і під час пристрасті навряд чи запам’ятав. Вони зустрілися, щоб розлучитися вже назавжди. Ця ніч залишиться в її пам’яті як найпрекрасніший спогад на всі роки. Кажуть, у кожного в шафі є свій скелет. Тепер і в неї буде таємниця, маленький секрет про ніч божевільної пристрасті без жодних зобов’язань. І совість не буде її мучити. Вона жінка, а не колода чи тіло для задоволення фізіологічних потреб чоловіка. Вероніка це знала точно…
Розділ 22
Дівчинка зустрічає тітку Вероніку в фойє дитбудинку. Їй дуже кортить назвати її мамою, хоча вона знає, що жінка з чорною валізою, яка приїхала до неї, не її мама. Але так хочеться, щоб усі подружки, які з цікавістю спостерігали за нею, позаздрили. У них немає мам, а в Діани є! Нехай ненадовго, на один день, але вона є!
– Мама приїхала! – навмисно дуже голосно кричить Діана й біжить назустріч тітці Вероніці. Дівчинка потрапляє в обійми тієї, на яку так довго чекала. У неї прохолодне пальто (щойно з вулиці!), м’які губи, які цілують дівчинку в щічку, і руки пахнуть апельсинами. Значить, тітка Вероніка привезла «під ялинку» апельсини і, напевно, шоколадні цукерки. Вона дуже добра й ласкава, Діана любить тітку Вероніку.
– Як ти, моя ластівко? – запитує тітка Вероніка, саджаючи Діану на коліна. Діана кидає гордий погляд у бік застиглих із роззявленими ротами подружок. Їх ніхто тут не називає ластівками.
– Добре! – всміхається Діана й обіймає за шию тітку Вероніку, притискається до неї всім тілом. – Я чекала на тебе.
– Знаю, сонечко, знаю.
– Чому ти так довго не приїжджала?
– Не могла. Дуже далеко мені їхати.
– Ти ще приїдеш?
– Звичайно! Обов’язково приїду! А де Тимурчик?
– Я його зараз приведу. А ти не підеш, поки я за ним збігаю? – запитує дівчинка, скоса поглядаючи на важку валізу з подарунками.
– Ні, – тітка цілує Діану, – приведи братика, і ми з вами будемо діставати подарунки, а ви мені розповісте, як ви тут живете.
Діана з нетерпінням чекає, коли тітка розстебне «блискавку» сумки та вручить їм із братом те, що там лежить. Їм дають у дитбудинку на свята подарунки, але вона любить те, що привозить їй тітка. Неважливо, що там: апельсини, яблука, печиво чи домашнє варення. Головне, що це все буде належати Діані, і вона сама зможе розпорядитися подарунками. Вона буде сама вирішувати, кого з дівчаток пригостити, а от своїм кривдникам нічого не дасть. «Це мені привезла мама», – скаже вона їм. І нехай собі говорять, що до неї приїжджала тітка, а не мама. Це вони все від заздрості, тому, що злі. А добрим подружкам вона дасть і цукерок, і печива, і яблук, крім одного…