Микита взяв мобільний телефон із полірованого журнального столика і, трохи повагавшись, набрав номер Яна.
– Привіт, – почув він знайомий голос у слухавці. – А ти що, студенте, не на заняттях?
– Ні.
– Захворів?
– Ні. Просто туга смертна якась найшла. Вирішив прогуляти заняття.
– Ну й правильно! Хіба то справжній студент, якщо в нього немає прогулів?! – Ян голосно розсміявся. Його зайва галасливість дратувала Микиту завжди, а сьогодні – тим більше. Він уже хотів попрощатися й продовжити розкопки у своїй душі, коли Ян запропонував: – Може, прошвирнемося кудись увечері, тугу розвіємо?
Микита знав, чим закінчуються ці нічні прогулянки. Клуб. Екстазі. Веселощі. Кайф. На все це потрібні гроші. До того ж Микиту зовсім не приваблювала перспектива присісти назавжди на цю погань.
– Ні, братику, – сказав він Яну. – Я пас.
– Чому?! Життя проходить, не можна, щоб воно пройшло повз тебе.
– Хочу побути вдома.
– Дивись сам, – розчаровано сказав Ян. – Надумаєш – дзвони.
Микита не збирався нікуди йти. Він намагався дивитися телевізор, читати книгу, полазив в Інтернеті, але ніщо не принесло полегшення. Усе тільки дратувало його дедалі більше. Він почав тягати по кімнатах «хобот» пилососа, уявивши, як зрадіє мати – їй не доведеться пилососити ввечері, прийшовши з роботи. Але навіть цей благородний порив не приніс йому задоволення. Хотілося чогось, і це «щось» не мало певної форми, було без запаху й навіть без назви. До самого вечора Микита так і не зміг зрозуміти, де і яке те, чого йому так зараз не вистачає. Він глянув на електронний годинник, який стояв на старенькому телевізорі й безшумно змінював свої червоні цифри, що світяться, відраховуючи безцільно витрачений час. Незабаром має повернутися додому батько. Микита подумав, що його прихід не потішить, не допоможе визначити те невідоме «щось», що внесло плутанину в його почуття. Навпаки, прихід батька, його дійшлість почне його дратувати ще більше.
Микита швидко одягнувся, намочив руку під краном, провів вологою долонею по волоссю і за кілька хвилин уже йшов вулицею в напрямку нічного клубу «Венера». Там він домовився зустрітися з Яном. Грошей у Микити було мало, але Ян пообіцяв позичити. Звичайно, борги треба повертати, але це буде не сьогодні, а потім. Зараз Микита повинен відпочити по повній програмі, а без екстазі відпочинок не може бути повноцінним. Хтось може заперечити, значить, цей хтось не знає, що життя може бути чорно-білим із домішками декількох кольорів, але є можливість побачити всю його палітру, відчути радість від споглядання найпростіших речей і відчути ейфорію нехай ненадовго, але все-таки…
– Агов! – Ян смикнув Микиту за рукав. – Летиш мимо, мало з ніг мене не збив.
– Пробач, – усміхнувся Микита й простягнув йому руку для вітання, – замислився.
– Менше думай, бери від життя все, що можна! – Ян по-дружньому поплескав по плечу. – Я вже про все подбав!
– І мені купив?
– Аякже! Дружба понад усе.
– Ходімо вже, філософе, – нетерпляче сказав Микита.
Микиті було весело, як ніколи. Після безцільно проведеного дня з гнітючим настроєм і даремних розкопок у своїй душі раптом усе стало на свої місця. Світ навколо заграв безліччю нових барв, запахів, відчуттів, так наповнив душу емоціями, що вони то вихлюпувалися назовні у вигляді запального еротичного танцю серед прекрасних дівчат, то виявлялися в нестримному сміху. Хотілося рухатися в такт із гучною, навіть оглушливою музикою, довго, безперервно, інтенсивно, наповнюючи танець радістю й самим життям. Нестримно хотілося сексу. Не того, коли потрібно думати, як не образити дівчину й принести їй задоволення, а необтяжливого, без жодних табу, щоб він був схожий не на першу ніч із дівчиною, а на тваринне злягання. Микита незабаром опинився з такою дівчиною в кінці коридору. Вона була під кайфом і хотіла того ж, що й він. Хіба є щось прекрасніше за те, коли бажання партнерів збігаються? П’ять хвилин грубого сексу здалися їм вічністю. Такого оргазму Микита ще не відчував! Він застогнав, і його крик, схожий на рик дикого звіра, заглушив писк задоволення партнерки. Якась парочка молодих людей захихотіла, наткнувшись на майже голі тіла на підлозі, і віддалилася шукати інше місце.
– Ти була неперевершеною, – пошепки сказав Микита.
– Ти теж звір, – відповів йому жіночий голос, важко дихаючи.
– Ти дуже гарна.
– Тут нічого не видно.
– Неважливо. Красу видно і в темряві. Ти підеш танцювати? – запитав Микита, застібаючи штани.
– Ходімо разом, – відповіла партнерка, – тільки не забудь зняти презерватив.
– Чорт!
Аж тепер Микита зрозумів, що надів труси і штани, забувши про презерватив. Йому стало смішно. Він так сміявся, що на очі навернулися сльози, він їх витирав, сміявся, а сльози знову текли з очей. Було так весело і смішно! А це дівчисько таке кумедне! І взагалі вона кудись втекла, а він навіть не встиг роздивитися її обличчя. Не встиг чи забув? Хіба це важливо?! Життя прекрасне. Навколо всі веселяться, але ніхто не знає, що він одягнувся, забувши зняти презерватив. Якби знали, то сміялися б, як він зараз. До речі, майже готова загадка!
– Яне! – Микита, задріботівши ногами, підбіг до нього. – Відгадай загадку.
– Не зараз! – відмахнувся від нього Ян.
– Ні, зараз! Ну дуже смішна загадка! – сказав Микита, продовжуючи одночасно танцювати й сміятися. – Що потрібно зняти, щоб одягнути штани?
– Шкарпетки! – сказав Ян, тискаючи худу дівчину, яка була на голову вища за нього.
Микита подивився на цю недоладну пару і розсміявся. Він довго не міг заспокоїтися від побаченого й почутого.
– Шкарпетки! – сміявся він, витираючи сльози й піт із лиця. – Ну й сказав!
Микита пішов до барної стійки, купив склянку соку. Холодний напій його трохи охолодив, і він перестав заливатися сміхом. Треба ж, він вигадав загадку! Нехай не смішну, але вигадав! А якщо написати книгу? А чому б і ні?! Він не дурнішій за інших! Але почати треба зараз, а не завтра. Микита схопив у роздягальні джинсову курточку, побіг до автомобіля, на дашку якого світилися цифри, назвав адресу. Незабаром він був удома. Батьки вже спали, і Микита, намагаючись не шуміти, прошмигнув у свою кімнату, але там налетів на стілець, перечепився і впав. На шум зі спальні вийшла мати.
– Що тут сталося? – запитала вона й примружилася від світла – Микита ввімкнув настільну лампу.
– Усе нормально, мамо, – кинув він розгублено, риючись у шухляді стола.
– Ти п’яний? – запитала Вероніка, побачивши перевернутий стілець.
– Мамо! – Микита підійшов до матері, легенько повернув її до виходу. – Ти ж знаєш, що я не п’ю. Іди спати, не заважай мені.
Він зачинив за матір’ю двері, сів за робочий стіл. У новому зошиті він написав заголовок великими друкованими літерами «Сила життя і смерті». Подумавши трохи, він поставив знак питання на цьому рядку, а на новому старанно вивів «Життя і смерть». Повагавшись, поставив у кінці цієї фрази знак питання. Треба ще подумати над назвою, але те, що в його роботі йтиметься про життя і смерть, сумнівів не було. І розгляне він ці питання не з професійного боку, а з незвичайного ракурсу. Він спробує побачити життя і смерть очима тварин і навіть рослин. Це буде ново, несподівано, ексклюзивно. Микита, не вагаючись, розділив чисту сторінку навпіл. Ліворуч написав «Життя», а праворуч – «Смерть». Він нахилився над зошитом і швидко почав писати розгонистим почерком…
Розділ 28
Кіра прокинулася від дзвінка будильника. Як вона ненавиділа цей звук! І чому саме після його дзвінка приходить відчуття, ніби ночі сну не було, і страшенно хочеться спати? Якісь розумники підрахували, що людина уві сні проводить тридцять відсотків свого дорогоцінного життя. А хто-небудь вирахував, скільки відсотків людей мріє від душі виспатися?
Кіра доклала неабияке зусилля волі, щоб скинути із себе таку бажану ковдру й відірвати важку голову від подушки. Щоб добре заробляти, їй доводиться рано вставати й бігати по об’єктах продажу до пізньої ночі. «Більше натопаєш – більше нахлопаєш», – любить повторювати її директор. І вона тупотить, але й нахлопує непогано.
А ранок у неї починається однаково – з тупання на кухню. Кіра вмикає електрочайник. Той видає легке шипіння, сповістивши кухню й домочадців про те, що ранок нового дня розпочався. По ходу в спальню доньки Кіра вмикає душ. Усі рухи продумані до дрібниць. Поки вона розбудить Наталю, закипить чайник і у ванній збіжить холодна вода.
– Наталко, донечко, – хриплуватим після сну голосом протяжно, на одній ноті тягне Кіра. На цей звук чадо ніяк не реагує. Кіра чудово її розуміє – донька, як і вона, «сова»: лягає пізно, а ранковий підйом для неї подібний до тортур. – Час до школи! – голосніше повторює Кіра. Вона знає, що треба повторити ці фрази багато разів поспіль, тому не йде зі спальні, а продовжує співати: – Наталю, уже час! Ти запізнишся! Вставай!
Ковдра заворушилася і знову завмерла.
– Як хочеш, але я йду за кухлем холодної води!
Магічні слова! Ковдра відлітає вбік, і з ліжка вислизає з мученицьким виразом дівчина зі скуйовдженим волоссям.
– Мамо, народи мене заново! – вимовляє вона і, забувши взути пантофлі, тупотить у ванну. – Я перша! – повідомляє вона з коридору.
Кіра бере щоденник, щоб зібрати доньці зошити й підручники. Скільки вона намагається привчити її до порядку – безрезультатно. На столі безлад, немов тут пролетіло торнадо. Кіра відкриває щоденник і бачить запис, зроблений червоною ручкою: «Ваша донька знову прогуляла два уроки математики! Прошу Вас вжити заходів!» У кінці знак оклику. Це вже не прохання, а наказ. І яких вона повинна вжити заходів? Відмовити в кишенькових грошах? Уже зробила. Наказати не прогулювати уроки? Не діє. Заборонити ходити гуляти з друзями? Усе одно піде, коли залишиться одна. Поговорити по душах? Було, і не раз.
Кіра склала акуратним стосом зошити і книги згідно з розкладом, стомлено сіла на стілець. День розпочався невдало. І чому в неї така недолуга дочка? Начебто і не потвора, і не дурна, і не зла, а ось ці прогули, небажання вчитися… Зате бажання виділятися з натовпу, бути не такою, як усі. З цим Кіра могла змиритися, але от що робити з навчанням?
– Уже прочитала послання Гіпотенузи? – запитала Наталя, витираючи волосся рушником. Кіра кивнула. – І що ти скажеш?
– А ти нічого не хочеш мені сказати? – Кіра подивилася прямо в очі доньки – ні крапельки каяття.
– Вона мене не любить, бо я користуюся косметикою. Розумієш, мамо, Гіпотенуза – це згусток епохи розвиненого соціалізму. «Дівчинка повинна мати натуральну красу!» А якщо мені Бог її не дав? Мені треба ходити потворою?
– Ну що ти на себе наговорюєш?! Нормальна в тебе зовнішність.
– Не буду я ходити, як черниця!
Наталя кинула рушник на ліжко.
– Вона мене ненавидить, і це взаємно!
– Донечко, я ж не прошу тебе її любити, – сказала Кіра, заправляючи ліжко дочки. – Я прошу тебе відвідувати її уроки й отримати знання для себе, для того, щоб хоч до технікуму вступити. Зрозумій, вона працювала й буде надалі працювати. Якщо їй усе одно, яка оцінка в тебе, то мені не байдуже, що в тебе ось тут! – Кіра постукала пальцем по голові.
– Якщо я навіть піду на заняття, то все одно отримаю погану оцінку. Ти це розумієш?!
– Добре. Я постараюся знайти час і сходжу до школи. А ти не прогулюй, прошу тебе.
– Ідея відвідати Гіпотенузу мені подобається, – всміхнулася Наталя.
– Чому ти так говориш? Мій візит може що-небудь змінити?
– Звичайно! Віднеси їй подарунок, і на якийсь час у моєму щоденнику з’являться стерпні оцінки.
– Але в голову тобі нічого не додасться, – зітхнула Кіра. – Збирайся до школи, поговоримо ввечері, бо я спізнюся на п’ятихвилинку.
– Мамо, та в тебе склероз! – засміялася Наталя. – Забула, що ти взяла відгул, бо у твоєї подруги сьогодні вихідний і ви зібралися пліткувати в неї на кухні?
Кіра ляснула себе долонею по лобі.
– Це ж треба! Один ранок можна було поспати досхочу, а я, балда, забула! Це ти все винна! – Кіра жартівливо вдарила мокрим рушником доньку. – Була б ти, як Микита, я б горя з тобою не знала!
– А що Микита? Святий або в нього крила на спині виросли? – Наталя невдоволено поморщила ніс.
– Його не треба вмовляти ходити на заняття. Він сам біжить уранці й до вечора в інституті гризе граніт науки.
– Неправда. Останнім часом я його часто бачу вдень, у той час, коли він повинен бути на заняттях.
– Значить, занять не було в цей час.
– Раніше були, а тепер не стало. Цікаво! До того ж заняття завжди скасовують тоді, коли його батьків немає вдома. Та й узагалі він став якимось дивним, – сказала Наталя і повела плечима.
– Як це розуміти?
– Раніше було зустріне мене, привітається, спитає, як справи, пожартує, а тепер може пройти повз мене й не помітити, наче я якийсь привид.
– Не вигадуй!
– Я серйозно! То ходить, як зомбі, то смиканий якийсь весь, нервовий.
– Не знаю, – похитала головою Кіра. – Сьогодні зустрінуся з Веронікою, поговорю. А ти біжи на кухню, снідай і на заняття!
– Слухаюся! – Наталя приклала випрямлені долоні до скроні, витягнулася у стійці «струнко».
– До порожньої голови руку не прикладають! Ми так у дитинстві говорили, – всміхнулася Кіра.
– Ми теж так казали в дитинстві! – засміялася Наталя і дзвінко поцілувала матір у щоку.
Кіра добровільно взяла на себе обов’язки закупівлі продуктів на дві сім’ї. Вона скупила все необхідне в найближчому супермаркеті. Звичайно, був варіант усе це купити в одному з численних невеликих продуктових магазинчиків, розташованих недалеко від будинку, але тут можна було при бажанні знайти продукти за акційними цінами і скористатися знижками по картці постійного покупця. Усе було добре, поки Кіра не перевантажила вміст візка в пакети. Вийшло три важкі торби, з якими їй належало пхатися цілий квартал. Через пару сотень метрів Кіра вже пошкодувала, що пішла сама, а не з Веронікою. Один із пакетів не витримав вантажу, і його ручка відірвалася.
«Нічого страшного, – сказала вона собі, – що не може витримати пакет, повинна витримати жінка».
Вона вже зібралася подзвонити Вероніці, щоб та прийшла їй на допомогу, але передумала. Вероніка останнім часом виглядала такою змученою, втомленою й роздратованою, що Кірі перехотілося дзвонити. Вона зв’язала порвану ручку і, не поспішаючи, потягла пакети.
Займаючись приготуванням страв, Кіра розповіла про прогули доньки й намір купити подарунок учительці математики.
– Може, й треба так зробити, – сказала Вероніка, помішуючи ополоником борщ у великій п’ятилітровій каструлі. – Яка там зарплатня в учителів? А якщо подивитися з іншого боку, то кожен має право вибору. Не влаштовує зарплатня – шукай підробіток. Я теж мало заробляю, але не вимагаю від хворих хабарів, а йду після роботи робити уколи, практично виходить, що працюю ще й маніпуляційною медсестрою.
– Так і не навчилася продавати лікарняні листи? – всміхнулася Кіра.
– Ні. І навіть не збираюся. Я дорожу своїм дипломом і роботою. Краще я по трьох квартирах побігаю, три крапельниці поставлю й зароблю те саме, що за один хабар, зате совість моя буде чиста. До речі, хочу тобі розповісти про одну літню жінку, – сказала Вероніка. Вона заходилася чистити картоплю й розповідати про Неллі Сергіївну.
– Уявляєш, – сказала Вероніка, відправивши очищену чергову картоплину в каструлю з водою, – я навіть не припускала, що пил із роками може спресовуватися. У фільмах показують, що в занедбаних порожніх приміщеннях він піднімається стовпом, як на ґрунтовій дорозі після автомобіля, але це неправда.
– Який жах! Я навіть не можу собі уявити! – сказала Кіра, округливши очі.
– А вчора, – продовжила Вероніка, – я принесла продукти з дому, щоб зварити їй легкий супчик. Заходжу на кухню й починаю шукати каструлю і сковорідку. Відкрила стіл, там стоїть картонна коробка в целофановому мішку й більше нічого немає. У настінній шафі та сама картина. Я зазирнула в холодильник, він увімкнений, але там нічого немає. Подивилася в духовці – і там порожньо. Нічого не розуміючи, запитую бабусю: «Неллі Сергіївно, а де мені взяти каструльку і сковорідку?» Вона відповідає, що весь посуд у коробці в столі, вона ще не встигла його розпакувати після переїзду.