– Як не встигла? Ти ж сказала, що вона переїхала в цю квартиру майже вісімнадцять років тому? – здивовано запитала Кіра.
– Саме так! Я потягнула мішок із коробкою на себе, а целофан розсипався в мене в руках від старості. Дістаю коробку, а там усе так акуратно складено, усе ідеально чистеньке. Весь посуд перекладений старими газетами, помітно, що жінка була справжньою господинею, навіть дно каструль вичищено до блиску. Там я знайшла все, що потрібно.
– Я не зовсім зрозуміла, – сказала Кіра, – у чому тоді вона готувала всі ці роки?
– Ти правильно зрозуміла. Вона вісімнадцять років нічого не готувала.
– Як це?
– А ось так. Час для неї зупинився зі смертю доньки. Вона не змогла оговтатися від втрати, а поруч не було близької чи рідної людини. Я чула, що самотність вбиває, але не знала, що вона здатна змінити плин часу. Зауваж, вона сказала, що ще не встигла розпакувати речі. Це означає, що вона повністю втратила зв’язок із життям, згубила відлік часу. І я не можу, та й не маю права її засуджувати. Їй здається, що вона переїхала недавно, хоча минуло вісімнадцять років!
– У мене мурашки по шкірі! Як вона жила всі ці роки без гарячої їжі?
– Щось їла всухом’ятку, ось і заробила рак шлунка, – зітхнула Вероніка й опустила у воду останню картоплину.
– А в старенької все в порядку з головою?
– Так. Вона розумна й мудра. Ти знаєш, Кіро, мені її так шкода. Скоро закінчу їй ставити крапельниці, але все одно буду навідувати. Напевно, дуже страшно ось так на старості залишитися самотньою й нікому не потрібною, – задумливо сказала Вероніка.
– Не приведи Господи, таке пережити й до такого дожитися, – сказала Кіра. – А давай приготуємо чого-небудь більше, і ти її почастуєш, – запропонувала вона. – Нехай хоч останні дні смачненько поїсть.
– Давай. Якби ти бачила, з яким апетитом вона їла мій пісний суп!
– Що ми їй приготуємо?
– Треба щось легке, – сказала Вероніка. – Її організм уже відвик від нормальної їжі. Тепер важливо не нашкодити.
– Може, курячий бульйон, пюре на воді та парову курячу котлетку?
– Підійде, – погодилася Вероніка.
Подруги ще довго намагалися зрозуміти, як жила ці роки самотня, усіма покинута й забута жінка. Одне було незрозуміло: як могло вийти так, що за всі ці роки не знайшлося жодної людини, яка б підтримала Неллі Сергіївну, допомогла впоратися з бідою.
– А кому потрібні самотні й знедолені? – підбила підсумок Кіра. – Я не знаю, що мене чекає на схилі років, але я й ворогу не побажаю такої долі, як у цієї нещасної жінки.
– Давай не будемо про сумне, – попросила Вероніка.
– Добре. Розкажи тепер про Микиту.
– Усе по-старому. Навчається.
– Наталка казала, що бачила його вдома в навчальний час, – обережно мовила Кіра.
– Виключено! Микита сумлінно відвідує заняття. Так, мало не забула похвалитися! Він у мене почав писати книгу!
– Книгу? Що це на нього найшло?
– Натхнення, Кіро, натхнення!
– Тобі давав читати?
– Поки що ні. Сказав, що напише частину до логічного завершення, тоді дасть почитати.
– А ти, Вероніко, запитай Микиту на всяк випадок, чому він став бувати вдома, коли ви на роботі.
– Спитаю, – сказала Вероніка, намагаючись не показати свою образу. Просто Кіра їй заздрить. І є чому. У неї росте неслухняна, примхлива донька, а Микита зовсім інший, з ним немає жодних проблем. Правда, коли він пише ночами, то стає надто збудженим. Напевно, так буває у всіх письменників, коли їх відвідує муза.
Розділ 29
Перший гарячковий запал у Захара Єфремовича після зустрічі з Веронікою охолов уже через день. Чоловік так закрутився на роботі, що приходив додому втомлений і спустошений. До того ж треба було отримати в Олександра Івановича, як вони між собою називали, «товар» і передати Сені для виготовлення наркотиків, а в цей час у медсанчастині міста була перевірка зі столиці. Захар Єфремович був на межі, нервував страшенно і не менше від Олександра Івановича. Якщо виявиться джерело витоку «товару», то весь їхній бізнес полетить до біса.
Іноді Захара Єфремовича мучили сумніви. А що, як потягнуть за ниточку, а вона приведе до нього? Чи не здасть його Олександр Іванович? Ніби не повинен. Вони давно вирішили: якщо хтось із них попадеться, інший мусить залишитися на волі, щоб і забезпечувати захист, і накопичити гроші на майбутнє. Напевно, зв’язки в прокуратурі та інших органах, причетних до їхньої «годівниці», зіграли свою роль. Перевірка була жорстка, але закінчилася благополучно. І тільки тоді, коли високопоставлені столичні гості після пригощання в клубі «Венера», п’яні, як чіп, були відправлені додому, Захар Єфремович зітхнув із полегшенням. Пронесло! Тепер треба буде отримати «товар» і напружити Сеню, щоб не було збоїв у роботі. Але передусім друзі поїхали в будинок Захара Єфремовича. Потрібно було відійти від метушні та заспокоїтися.
Після сауни друзі сіли перед каміном і змогли повністю розслабитися за чаркою коньяку. Якийсь час вони мовчки спостерігали за танцем полум’я в каміні. Сухі поліна приємно й неголосно потріскували, коли їх облизував своїм язиком ненаситний вогонь.
– А ти знаєш, – Олександр Іванович першим порушив мовчанку, – я вперше допустив у голову думку про те, що час покінчити з цим нашим бізнесом, поки ми не погоріли.
– Злякався? Чи згадав про клятву Гіппократа? – з легкою насмішкою запитав Захар Єфремович.
– Уяви собі, що вперше стало лячно.
– І яке ти прийняв рішення?
– Я вирішив, – Олександр Іванович зробив маленький ковток і відчув, як приємне тепло поступово заповнює його зсередини, – що влада грошей сильніша за будь-яку клятву.
Захар Єфремович засміявся.
– А я й не сумнівався, що ти приблизно так відповіси, – сказав він.
– А що робити? Доводиться крутитися. То одне треба, то інше. Так уже людина влаштована, завжди їй чогось не вистачає.
– Ще пару років, і будемо закруглятися, – сказав Захар Єфремович. – Треба вміти вчасно зупинитися.
– А потім що? Зуби на полицю покладемо? – посміхнувся Олександр Іванович.
– Накупимо нерухомості, будемо здавати в оренду.
– І жити на ті копійки? Ні, не вийде в нас так. Хтось звик їсти вранці вівсянку, і його це цілком влаштовує. А чому? – міркував Олександр Іванович. – Тому, що він не бачив іншої їжі. А хто звик їсти чорну ікру, той не захоче вівсянки. Чи не так?
– Ти маєш рацію. Ми з тобою обов’язково що-небудь придумаємо. Це буде потім, а зараз треба ще трохи назбирати грошей. Згоден?
Олександр Іванович кивнув.
– І все одно рано чи пізно приходить час, коли хочеться спокійно пожити, спати і не думати, що наступну ніч можеш провести вже на нарах.
– Давай не будемо про це, – попросив Захар Єфремович. – Ти мені краще скажи, як мої підопічні? Досить того, що я сплачую?
– Цілком! Я тебе не розумію. Чому ти так ними опікуєшся? Оплатив лікування, і досить. А то там і апельсинчики, і халатики, і навіть кімнатні капці.
– Напевно, щоб совість свою заспокоїти.
– Нехай вона в тебе спить спокійно, – посміхнувся повеселілий від випитого Олександр Іванович, – з потерпілих порошинки здувають. Задоволений?
– Спасибі тобі.
– Це вони тобі повинні ноги й руки цілувати.
– За те, що я їх покалічив?
– Та про дівчисько не турбуйся, там усе нормально. А хлопець – я вже тобі говорив – залишиться калікою. Але ти не переживай, вони з дитбудинку, тому живучі. Знайде собі легшу роботу, і все.
– Ти мені повідомиш, коли їх будуть виписувати?
– Хочеш зустрітися?! Не роби дурниць. Раптом вони тебе впізнають?
– Усе буде нормально, – всміхнувся Захар Єфремович і налив іще коньяку в маленькі чарки. – Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що зустрів Вероніку?
– А-а-а! Ту, із села, – протягнув Олександр Іванович. – Село пам’ятаю, а її саму – ні. Ти тоді півсела дівок перепсував, – розсміявся він, – хіба всіх пригадаєш?!
– Вона працює десь дільничним лікарем. Мені треба знати, де вона живе, домашній телефон і так далі.
– Не питання! Тільки навіщо тобі це треба?
– Напевно, приходить час, коли починаєш замислюватися про створення родини.
– Ха-ха-ха! – Олександр Іванович голосно розсміявся й поплескав у долоні. – Браво! Нарешті ти заговорив про родинне вогнище! А до цього ти з жінками жив просто так?
– Намагався, але все було не те.
– А от зі старіючою заміжньою лікаркою – це те, що треба?
– Не йде вона мені з голови. Засіла думка, що вона повинна бути поряд зі мною, і все! – зізнався Захар Єфремович.
– Ловлять ту, яка тікає, та, що поруч, почекає. Тобі вона потрібна тільки тому, що вона не твоя? Тебе це заїло? Спочатку подумай гарненько, навіщо вона тобі треба? Хіба мало навколо жінок, молодших за неї та самотніх?
– Мені хочеться нормальну сім’ю.
– Друже мій, – Олександр Іванович обняв його за плечі, – перш, ніж сказати «одружуся», згадай Менандра, який говорив: «Якщо хочеш прожити без смутку, не одружуйся».
– Я часто думаю про Вероніку, – не відреагувавши на зауваження друга, промовив Захар Єфремович, – і все частіше доходжу висновку, що вона саме та жінка, яка мені потрібна.
– Мені здається, ти це говорив уже не раз.
– А тепер усе більш серйозно. У ній є те, чого не було в моїх колишніх жінках, – замислено сказав Захар Єфремович.
– І все одно, – зауважив Олександр Іванович, – я б тобі порадив не поспішати. Вона заміжня. Ти хочеш зробити її своєю коханкою?
– Ні. Дружиною.
– Тоді подумай, чи варто руйнувати родину? А раптом вона зовсім не така, як тобі здалося при зустрічі? Розбити її життя заради своєї примхи? Озирнися навколо! У тебе є вибір!
– Я прислу?хаюся до твоєї поради і ще раз усе зважу. Справді, треба заспокоїтися, зняти стрес, розібратися в собі і вже потім визначитися з подальшими діями.
– Ось тепер я тебе впізнаю! Розважливий, мудрий, розумний!
– Годі базікати, – всміхнувся Захар Єфремович, – може, поплаваємо в басейні? Там чудесна водичка!
– Ходімо, бо якось я швидко захмелів, – погодився Олександр Іванович.
Розділ 30
Тимур був дуже здивований тим, як поспішно Діана залишила відділення. Тільки вчора заходила до нього в палату, весело щебетала про те, що їм випала чудова нагода відпочити, наїстися досхочу й відіспатися і що вони не будуть квапитися додому до повного одужання. А сьогодні забігла вже з речами й повідомила, що виписується.
– Тебе так несподівано й поспішно відпустили, – зауважив здивований Тимур.
– Я сама так вирішила, – зізналася Діана.
– Куди ти поспішаєш? У тебе зараз немає показів.
– Я почала набирати вагу, – сказала Діана.
– Та ти така худенька, що ще хоч п’ять кілограмів додаси, не буде помітно.
– Це тобі так здається. До того ж мої м’язи від постійного лежання ослабнуть, і всі старання й тренування зійдуть на «нуль». Ти хочеш, щоб я перетворилася на товстого лежебоку тюленя? – всміхнулася Діана, але Тимуру усмішка здалася натягнутою й неприродною.
– Ти мене не обманюєш? – він подивився їй в очі.
– У мене все гаразд, – сказала Діана, погладивши його руку. – Ти одужуй, а я краще вдома тиждень посиджу. Я буду приходити до тебе щодня, – пообіцяла вона й незабаром пішла.
«Можливо, вона має рацію, – подумав Тимур. – Удома їй буде спокійніше й комфортніше, ніж у лікарняній палаті». Він і сам був не проти повернутися додому на доліковування, але після складної операції на колінному суглобі доведеться ще якийсь час бути в лікарні під наглядом.
Тимур уже мав розмову з лікарем щодо свого майбутнього. Той не став приховувати, що Тимуру доведеться пару місяців полежати тут, потім протягом року ходити з милицями, а в кращому випадку з паличкою, щоб зменшити навантаження на коліно. І все одно він залишиться кульгавим на все життя. Але не це лякало Тимура. Зрештою, йому не ходити по подіуму, як Діані. Непокоїло те, що його коліно не буде до кінця згинатися, як раніше. Лікар сказав прямо, що він не зможе більше працювати на будівництві, треба подумати про зміну професії. Про це Тимур ще не говорив Діані. Тепер він мав вирішити, як їм жити далі, адже на нього Діана покладає великі надії. Через рік він, усупереч усім рекомендаціям лікарів, повернеться на будівництво, а ось де заробляти гроші в період реабілітації? Є над чим подумати.
Тимур спробував лягти на бік, але коліно відгукнулося сильним болем. Він глухо застогнав і ліг на спину. Його думки знову й знову кружляли навколо Діани. Це він підкинув їй думку стати моделлю, помітивши з дитинства її слабкість вбиратися й поважно походжати перед дзеркалом. Він працював на будівництві, відкладаючи гроші на навчання Діани в групі моделей. Він бачив її королівську гідність і поблажливість, коли вона потрапила до гарного наставника і вперше вийшла на подіум не як стажер, а як модель. Він пишався і був безмірно щасливий, коли через рік Діана стала супермоделлю, а незабаром – топ-моделлю. Вони разом раділи кожному її успіху. Тимур цілував обкладинку глянцевого журналу, де була Діана в розкішному вечірньому платті. Йому хотілося плакати від щастя, але не міг – він не звик плакати, адже в дитбудинку жорсткі закони і слабкість не віталася.
На випускному вечорі в дитбудинку Діана заговорила про те, що тепер можна з’їздити в село й дізнатися все про своїх батьків. Вони нічого не відали про батька, знали, що мати була незаміжня й померла в день їхнього народження. Але Тимур порадив не поспішати.
– Але чому? – здивувалася Діана. – Ми так чекали того часу, коли станемо самостійними.
– Уяви собі таку картину, – сказав тоді він. – Ми приїжджаємо голі, босі, без копійки в кишені. Напевно, у селі живуть якісь наші родичі. Що вони про нас подумають? Приїхали з простягнутою рукою? Чи приймуть нас такими? Чи захочуть визнати?
– І що ми будемо робити? – запитала Діана з наївністю скривдженої дитини.
– Спочатку ми отримаємо своє житло, щоб родичі не подумали, що ми приїхали до них просити кут. Потім здобудемо професії й заробимо свої гроші, щоб відчути незалежність. А в ідеалі було б так, щоб ти з’явилася в селі відомою моделлю, а не заляканою дівчинкою в інтернатській курточці.
– Ти, як завжди, правий, – погодилася Діана й додала: – Мені дуже хочеться замовити мамі на могилу красивий пам’ятник. Я хотіла б зробити його за індивідуальним проектом. Я про це давно мріяла, але не зізнавалася тобі.
– І як ти його собі уявляєш? Розкажи негайно! – Тимур жартівливо ущипнув Діану за плече.
– Жінка, схожа на нашу матір, сидить на траві, простягнувши руки вперед, немов захищаючи від бід своїх двох дітей, – мрійливо сказала Діана, втишивши голос.
– А ти можеш собі уявити, скільки це буде коштувати?
– Поки що ні, але я ж буду моделлю, поїду за кордон із показом, привезу багато грошиків, – засміялася Діана, а тоді серйозно додала: – Ти в мене віриш?
– Якби не вірив, то навіщо б ми стільки мріяли? Будували плани на майбутнє? Дурненька ти!
Найбільше Тимур боявся того, що Діані доведеться йти вгору кар’єрною драбиною через ліжко, але все обійшлося. Інакше бути не могло. Діана мала неординарну, незвичайну зовнішність. У неї були великі розкосі очі зеленого кольору. Саме не зеленуватого відтінку, а зелені! Тимур ніколи не бачив таких очей. На світ вона дивилася незіпсованим поглядом не дорослої жінки, а милої дівчинки-підлітка. Їй можна було не наносити грим. Навколо красивих очей – пухнасті довгі чорні вії, а брови мали форму тонкої чорної нитки, наче крила птаха в розмаху. Світле волосся вона найчастіше розпускала по плечах, і воно весело пружинило по спині, від чого і так тонка талія Діани здавалася зовсім осиною. Коли Діана укладала волосся у високу зачіску, її шия видовжувалася. Здавалося, що сама королева йде на важливу церемонію, гордо піднявши голову.
Тимур мріяв про те, щоб у Діани був хороший, добрий хлопець. На свою біду, він одного разу зайшов із роботи зі своїм колегою Геною. Той нічим не вирізнявся, але Діані сподобався, і молоді люди почали зустрічатися. Тимур був проти, вважаючи вибір сестри не гідним її. До того ж він знав Гену як любителя вечорами сидіти з пляшками пива, а іноді і з іншими дівчатами. Тимур сподівався, що в Діани рано чи пізно відкриються очі, і це сталося приблизно рік тому. Вона сама була ініціатором припинення відносин, а Гена вже наступного дня зустрічався з іншою. Після нього Діана якось замкнулася в собі й не поспішала заводити нові знайомства.