Одного разу він не міг заснути до ранку, розробляючи план пограбування банку. Перші промені ранкового сонця розсіяли його маревну думку, як нічний туман. Дурнішого нічого йому до цього в голову не приходило. Адже в разі провалу він залишив би Діану напризволяще. Вона сама не змогла б вижити в цьому жорстокому світі. І хоча вони однолітки, вона дивиться на світ очима незіпсованої дитини. Хіба зможе вона за себе постояти? І хто про неї подбає, якщо вона раптом захворіє? Їй нікому буде й склянку води подати. Проте Тимур часто ловив себе на думці, що готовий піти на злочин заради благополуччя сестри.
В один із вечорів Тимур гуляв містом й випадково опинився біля входу в нічний клуб, куди стікалася на гуляння молодь. Він зупинився і заздро спостерігав, як паркувалися дорогі автомобілі, як із них виходили молоді люди та йшли до клубу. Під’їхав блискучий доглянутий «лексус» сріблястого кольору. З нього вийшов уже немолодий чоловік у дорогому костюмі й попрямував до дверей. Тимур зауважив, що чоловік не поставив автівку на сигналізацію. Високий бритоголовий молодик послужливо відчинив перед ним двері. Вони перекинулися кількома фразами, і чоловік увійшов до приміщення.
Незамкнений «лексус» не давав Тимуру спокою. Чому чоловік так безтурботно залишив автомобіль? Чи була це випадковість, чи він робить так завжди? Тимур гнав від себе думку про те, що такий автомобіль можна здати на розбирання за непогані гроші, якщо, звичайно, вдасться непомітно вигнати його за місто й десь на пару днів приховати. Але бажання швидко виправити скрутне матеріальне становище взяло гору. Усі вільні вечори він проводив у нічному клубі. Тимур оглянув усе навколо й ніде не помітив камер спостереження. Це додало йому впевненості. А водій «лексуса» постійно залишав свій автомобіль незамкненим і надовго йшов у клуб.
Тимура все ще терзали сумніви, коли в один із вечорів власник дорогого автомобіля залишив свого «коня» незачиненим, але раптом на хлопця накотилася рішучість. Тимур якомога швидше підійшов до дверцят водія, ще раз озирнувся. На його щастя, на зазвичай галасливій вулиці нікого не було. Дверцята легко відчинилися, і Тимур побачив ключі в замку запалювання. Усе складалося якнайкраще, коли б не милиці, які зачепилися за сидіння, і Тимур забарився. Він не помітив, як ззаду підскочив бритоголовий парубок і спритним, швидким, досвідченим рухом заламав йому руки назад.
– Сеню, тягни його до мене, – дав команду власник «лексуса», що з’явився невідомо звідки.
Тимур зрозумів, що це був крах. Крах не його життя – про себе він не думав. Усі його думки були про Діану. Він не опирався, піддавшись волі долі, яка зіграла з ним злий жарт…
Розділ 36
Останнім часом Вероніці почала снитися маленька Діана. Майже щоночі сон повторювався. Дівчинка притискається до неї своїм теплим маленьким тільцем, а Вероніка пригощає її цукерками. Дівчинка їсть одну, а другу ховає в кишеню платтячка.
– Це Тимурчику, – говорить мала, а сама не відводить очей від валізи.
– Їж, я й братику привезла, – каже Вероніка.
– А що там? – Дівчинка вказує пальчиком на валізу.
– Сукня.
– Мені?! – радісно вигукує Діана, і Вероніка бачить, як блищать радістю її великі зелені очі.
Вероніка відкриває перед дівчинкою валізу. Маля починає ритися в ній, потім швидко розкидати весь вміст.
– Що ти робиш? – запитує здивована Вероніка.
І раптом дівчинка повільно повертає до неї голову, і Вероніці стає страшно. В її очах сама злість.
– Де сукня на випускний вечір?! – каже дівчинка страшним голосом старої жінки.
– Пробач мені, так вийшло, – виправдовується Вероніка.
Дівчинка зі спритністю пантери стрибає до Вероніки, обхоплює кістлявими пальцями Неллі Сергіївни її шию й стискає. Вероніка хоче крикнути, покликати на допомогу, але сильні й холодні пальці здушили горло так, що нічим дихати…
Вероніка після такого сну прокидалася в холодному поту і вже не могла заснути до ранку. Удень вона шукала очима в натовпі зеленооку дівчину, схожу на Уляну. Чомусь було передчуття, що вона живе в цьому ж місті, причому зовсім поруч. Образ Тимура в пам’яті Вероніки відкарбувався нечітко. Вона запам’ятала його кремезним хлопчиком, не по роках серйозним і зовсім несхожим на свою сестру. Яким він став зараз, Вероніці було важко уявити. І почуття провини в неї було не перед ним, а перед зеленооким дівчам.
Вероніку так змучили нічні жахіття й думки про Діану, що вона вирішила вилити душу Кірі. Останнім часом Назар часто не ночував удома, посилаючись на те, що багато замовлень, доводиться мотатися за фурнітурою для меблів, а також налагоджувати роботу в області. Вероніка почувалася комфортніше, коли чоловіка не було вдома.
– А тобі не здається, що твій очкарик надто часто їздить у відрядження? – запитала Кіра, коли Вероніка покликала її увечері до себе.
– Що ти хочеш сказати?
– Здогадайся з трьох разів, – усміхнулася Кіра.
– Ти думаєш, він завів собі коханку? – хмикнула Вероніка.
– Можливо, можливо, – протягнула Кіра якось загадково.
– Хто його, педанта, крім мене, витримає? – засміялася Вероніка.
– Це точно. Яка ще дурепа буде записувати розумні фрази в зошит, а потім, як зразкова школярка, завчати їх напам’ять? Це можеш витримати тільки ти! А ти чула, як він вітається із сусідами з під’їзду?
– Не звертала уваги.
– Несе так гордо свої окуляри на носі й так недбало вичавлює із себе: «Пс-с-с!» – сміялася Кіра, копіюючи Назара.
– Як?
– Пс-с-с! Це означає: «Будьте здоровенькі!»
Вони сміялися від душі, адже були вдома самі. Микита, як завжди, пішов гуляти, а повернеться пізно, коли Вероніка буде бачити третій сон.
– Майже не бачу Микиту, – на продовження думок сказала Вероніка.
– Молодість! Хочеться погуляти, поки не одружений.
– Ну а ти як? Теж гуляєш по ночах? – жартівливо запитала Вероніка.
– Іноді, – серйозно відповіла Кіра. – Буває, сплю з батьком Наталії.
– Чому ви не разом? – вирвалося у Вероніки.
– Тому що для життя мені потрібен багатий, щедрий, красивий і розумний! – перевела на жарт Кіра. – А таких немає, а якщо і є, то обов’язково одружені.
Кіра замовкла, і по її обличчю пробігла тінь смутку. Вероніка вже пошкодувала, що торкнулася болючої для подруги теми, і розповіла про свої сни.
– Менше думай – краще спати будеш і жахи не будуть снитися, – порадила Кіра.
– Легко тобі говорити, а я мучуся. Зовсім спокій втратила.
– Ну де ти їх тепер знайдеш? Ти ж їздила до них у гуртожиток, дізналася, що вони там не живуть. Де їх шукати? Якби ти знала, де вони, то можна було б дізнатися через Дена адресу прописки.
– До речі, як там Ден?
– Працює слідчим. Подзвонила б сама й дізналася, як він.
– Мені Назар заборонив із ним спілкуватися. Вітаємо одне одного СМСками з Новим роком, і все.
Вероніка зрозуміла, що Кіра не підтримує її поривання знайти дітей, і більше не стала повертатися до цієї теми. Про дітей Уляни вона розповіла Неллі Сергіївні.
– Не ображайтеся, але я скажу те, що думаю, – мовила старенька.
– Я не маю права на вас ображатися, – відповіла Вероніка.
– Мені справді шкода цих дітей. Важко, коли вбивають надію.
– Ви вважаєте, що мені потрібно їх знайти?
– Я б на вашому місці знайшла й попросила вибачення. Не знаю, чи зможуть вони пробачити, але ви б очистили душу. Упевнена, вам стало б легше. А так почуття провини з роками буде вас тиснути більше й більше. І не тільки через те, що обдурили дітей. Ви вбили в них віру в людську доброту. До того ж ви дали слово їхній вмираючій матері. Ось вона бачить вас звідти, – старенька вказала пальцем угору, – і немає її душі спокою, знемагає нещасна.
– Але мені чоловік не дасть грошей на поїздку. Він не завжди мене розуміє.
– Я дам вам гроші. Відкладала собі на смерть, але вона хай почекає. Поруч із вами мені захотілося ще хоч трошки пожити. На той світ усі знають шлях, але ніхто не повернувся звідти, – зітхнула Неллі Сергіївна.
– Я не візьму у вас гроші, – категорично заявила Вероніка. – Про це не може бути мови!
– Ви для мене стільки зробили!
– Якщо ви вважаєте, що я вам допомагаю через гроші…
– Я багато років жила, не приносячи нікому ні шкоди, ні користі. Від якоїсь травинки й то користь – корівка поїсть, молочком дитинку нагодують… А від мене що? Я існувала, занурившись із головою у своє горе, а могла б допомогти якій-небудь мамі-одиначці доглянути за дитиною. Або можна було б піти в інтернат і навчити дітей вишивати, наприклад. Я нічого після себе не залишу. Покину цей світ – ніхто й не згадає, що була ось така Неллі Сергіївна.
– Ну що ви?! Я вас ніколи не забуду!
– От і візьміть гроші. Навіщо вони мені? Нехай вони підуть на добру справу.
Вероніка взяла гроші, пообіцявши відпрацювати, роблячи старенькій уколи. Удома вона поділилася своїми намірами з Назаром.
– У нас немає грошей на твої дурні витівки, – відразу сказав він.
Вероніці довелося збрехати, що вона накопичила потрібну суму.
– Начебто свого сина немає, – сказав Назар, побачивши, що Вероніку вже не зупинити. – Теж мені мати називається, – пробурчав він і зачинився у спальні.
Розділ 37
– Вибачте мені, не знаю, що на мене найшло, нечиста сила підбила, – сказав Тимур, опинившись у кабінеті власника «лексуса». Його охопив відчай, коли він згадав про Діану. Треба бути повним ідіотом, щоб піти на злочин, не зваживши всі «за» і «проти». Було мало надії на милосердя чоловіка в дорогих, начищених до блиску черевиках, у костюмі, явно зшитому на спецзамовлення, зі швейцарським годинником із хронометром. Але треба спробувати, і Тимур продовжив: – Я не злодій, а тут найшла якась мара…
– Легких грошей захотілося? – запитав чоловік. За його незворушним голосом важко було здогадатися, що він задумав. Він не кричав, не кипів від злості й не поспішав викликати міліцію.
– Важке матеріальне становище… Воно затуманило мені розум. Ви залишали машину незамкненою, і я піддався спокусі, – плутано пробелькотів Тимур, скоса зиркнувши на застиглого, мов статуя в парку, бритоголового хлопця біля дверей.
– А заробити гроші не пробував? – іронічно запитав чоловік.
– Мене збила автівка, ось тепер не беруть на нормально оплачувану роботу.
– І що мені тепер із тобою робити?
– Не знаю, але йти за ґрати за дурницю? Не хотілося б. Це була моя велика помилка, яку я ніколи не повторю.
– За все в цьому житті треба платити, і за помилки теж.
– Я заплачу! – пожвавішав Тимур. – Скільки я винен?
– Чим?
– Я зароблю! Обіцяю вам.
– Де? Хто тебе такого, – чоловік кивнув у бік, де під стіною стояли милиці, – візьме на роботу?
– Не знаю, – стенув плечима Тимур.
– Я візьму тебе до себе на роботу, – сказав чоловік, уважно подивившись на Тимура. – Ти будеш пристойно заробляти.
– А як же моя нога?
– Робота не курна, – продовжив він, – та є одне «але». Ти повинен уміти тримати язика за зубами – це головна умова. Де ти працюєш, чим займаєшся і скільки заробляєш, ніхто не повинен знати, навіть твої близькі та друзі.
– Що я повинен буду робити? – глухо спитав Тимур, передчуваючи недобре.
– Продавати розважальні порошки в моєму клубі, – відкрито сказав чоловік.
– Наркотики?!
– Або «так», або… – Чоловік схрестив чотири пальці, зобразивши решітку. Він повільно підніс «зображення» до очей і подивився на Тимура крізь схрещені пальці.
Тимур зрозумів, що в нього є один вихід.
– Я згоден, – сказав він. – А що я повинен буду продавати? Героїн?
– І «травку», і «білий», і кокаїн, й іншу погань – у нас повний фарш. До речі, як тебе звати?
– Тимур.
– Мене – Захар Єфремович, а це – Сеня. У нього весь товар, він тебе ознайомить із повним асортиментом, назвами, якими користуються наші клієнти, розповість, скільки коштує один «чек».
– Треба ще виписувати чеки? – здивувався Тимур. Захар Єфремович розсміявся, а на обличчі Сені з’явилася подоба посмішки.
– «Чек» мовою наркоманів означає «доза». Видно, сам не вживаєш, тому тобі потрібне стажування. Два тижні вистачить?
– Але… Мені треба за щось жити цей час, – зауважив Тимур.
Захар Єфремович дістав із портмоне п’ять стодоларових купюр, поклав на стіл.
– Це тобі підйомні. Вважай, що вони за вміння тримати язик за зубами. Стажування теж буде оплачене. Про все інше тобі розкаже Сеня.
Тимур поклав гроші в кишеню.
– Будеш мовчати, дам добре заробити, а базіки в нас позбавляються не тільки язика. Ти мене зрозумів? – запитав Захар Єфремович, коли Тимур потягнувся за милицями.
– Не хлопчик. Я все зрозумів, – сказав він і вийшов із кабінету разом із Сенею.
Захар Єфремович вийшов на вулицю, перевірив ще раз сигналізацію автомобіля. Він дістав мобільний, набрав потрібний номер.
– Вітаю тебе, Олександре Івановичу, – сказав він. – План спрацював навіть швидше, ніж я думав.
– Прилаштував хлопця? Тепер ти спокійний?
– Так. Він зможе непогано заробляти. До того ж минулого тижня довелося одного баригу здати ментам. Хороший хлопець був, п’ять років пропрацював, нехай тепер побуде трохи у «відпустці».
– Не шкода було здавати? – запитав Олександр Іванович, хоча прекрасно знав, що зараз відповість його друг.
– Виробничі збитки, – зітхнув Захар Єфремович. – Без них ніяк. Менти теж повинні збільшувати відсоток розкриття злочинів. Маємо ж ми виручати одне одного?
– Тебе хоча б не здасть цей барига?
– Та облиш ти! Слідчий – своя людина. Там усе гаразд, – відповів він. Стало якось неприємно від того, що друг сказав не «нас», а «тебе».
– Ти впевнений на всі сто?
– На сто відсотків я не впевнений навіть у собі, – сказав Захар Єфремович. Він попрощався і вимкнув телефон.
Розділ 38
У Діани день не задався від самого ранку. Усе почалося з того, що вона прокинулася від жахливого сну. Їй снилася тітка Вероніка, яка тікала від неї, несучи атласну червону вечірню сукню. Діана намагалася угнатися за жінкою, щоб відібрати сукню, бо на носі був випускний вечір, але та тікала все далі, дражнячи і сміючись над безпорадністю Діани. У якусь мить Діана зуміла наздогнати тітку і вже відчула в руках приємну шовковистість тканини, але жінка різко її відштовхнула, і Діана полетіла в темну прірву. Вона закричала зі страху й прокинулася, уся спітніла.
Останнім часом дівчина часто прокидалася вночі від того, що була вся мокра, наче на неї вилили відро води. Потім уранці вона почувалася розбитою і втомленою, наче не було сну й відпочинку. Тимур помітив зміни в її стані і всю провину за нездужання Діани брав на себе. Він звинувачував себе в тому, що не може добре заробити. Усі аргументи Діани про те, що тимчасові труднощі – це маленькі випробування, їх потрібно пережити з гідністю й дочекатися осені, були марні. Таким упертим Тимур був із дитинства. Хіба тепер він зможе змінитися?
Діана сходила на заняття в тренажерний зал і відчула ще більшу втому. Але подітися було нікуди, вона поїхала на роботу. Її зустрів Аркадій.
– Треба поговорити, – сказав, запросивши до свого кабінету.
– Що ще? – запитала Діана з нехорошим передчуттям.
– Розумієш, тут така справа… – Аркадій почав походжати й смикати борідку.
– Не тягни. Говори, як є.
– Дуже потрібна й порядна людина…
– Знаю я твоїх порядних, – перебила його Діана. – Моя відповідь – ні!
– Ну чес-слово порядна! Я його вже сто років знаю. Він користується послугами наших дівчаток дуже рідко і, повір мені, жодного разу нікого не скривдив. Розумієш, старіючий одружений чоловік, зразковий сім’янин, при грошах. Дружина вже не збуджує так, як у молодості, а так хочеться відчути себе чоловіком!
– Для цього є повії.
– Саме так! Але він принципово не хоче користуватися їхніми послугами.
– Його проблеми. Послухай, Аркадію, мені потрібно йти на тренування, а я марную час. Я ж чітко сказала «ні», – Діана збиралася піти.