Київ.ua - Белімова Тетяна 11 стр.


«Треба узгодити певні моменти. Сьогодні заїду по тебе о 18:20 на роботу», – це коротке наказове есемес-повідомлення без підпису надійшло сьогодні вранці рівно о дев’ятій. Як це схоже на нього: пунктуальна безапеляційність, стримана безособовість, емоційна замкнутість – нічого зайвого, дуже конкретно й чітко.

Нащо заїде? Які «моменти»? Отак просто після майже чотиримісячного повного мовчання бомбонути повідомленням? Вона сказала Лізі, що не проти повернутися, але за однієї умови… Вона сказала Лізі, що не проти, але радше гіпотетично, ніж конкретно. До того ж виконання її вимоги – обов’язкова передумова. А що там Ліза переказала? Сам лише Бог знає, якщо відразу ж наступного дня така реакція.

Декілька разів набрала його номер. Цікаво все-таки, які питання буде винесено на розгляд? Скинув, чим не надто і здивував. Ага, надіслав іще одне повідомлення: «Я на зустрічі, говорити не можу. Все – ввечері». Цікаво? Цікаво. Страшно? Страшно.

Подивилась у вікно. На душі зробилося так тоскно, так порожньо. Ось він і настав, той давноочікуваний і передбачуваний день. Було важко повірити, що він отак просто її відпустить. Демонстрація демонстрацією, але життєва позиція власника навряд чи колись зміниться. Так хотілося-мріялося… Чого? Жесту, пориву, який би виходив за межі цієї жорстокої, для неї в його житті окресленої парадигми? Та навіть цих банальних трьох слів, які вона почула вперше й востаннє ще перед весіллям, а потім на всі її запитання-благання тільки ухильне «ну, ти ж і так знаєш, що кохаю», і ніколи прямо й відверто, з власної ініціативи.

Може, не в цьому щастя? А в чому ж тоді? В шубах – дублянках – золоті – діамантах – машинах – квартирах – будинках? Мабуть, у цьому, адже, якщо не відчуваєш цінності кохання і воно не переповнює твоє серце, то цю пустку необхідно заповнити чимось іншим. І головне, якимось шостим чуттям відчула – нічого не зміниться! НІЧОГО НЕ ЗМІНИТЬСЯ! Нічого не зміниться? Зміниться! Бити він її перестане! Нехай кричить! Нехай! Хай кидає тарілками і чайником! Нехай переб’є хоч усі свої коштовні сервізи, але до неї він уже не доторкнеться! НІКОЛИ!

О! Обідня перерва. Треба вибігти, хоч щось купити на вечерю, бо хтозна, як там складеться – о 18:20. Торкаючи магнітною карткою пропускний турнікет, раптом остовпіла, не відразу побачивши зелену дозвільну стрілку переходу. Знайомий силует! Макс стояв у кінці вестибюля біля виходу!

– Максе! Привіт! Максе!

Не почув, чи що? Швидко йде до виходу. Наздогнала його вже на дворі, вчепилася за рукав, ледь не послизнулась на сходах.

– Максе! Що ти тут робиш? Я страшенно рада тебе бачити!

– Салют! Був тут у справах…

Синя відстороненість. Війнуло таким холодом, що навіть відступила, заскочена.

– Послухай, Максе! Я не хотіла тебе образити! Ну, тоді. Я просто сказала те, що думала, цілком щиро, без жодного натяку!

– Я ніколи ні на кого не ображаюся! До речі, що ти там сказала?…

– Байдуже! Те все не має значення! Знаєш, я так скучила, може, сходимо кудись пообідати? А, не можеш… Поспішаєш? А ввечері, на жаль, не зможу я. Ні, сьогодні – ніяк. А завтра – так! Де? О котрій?

Стояла й дивилась, як він намагався втиснутися на своїй автівці в щільний денний потік машин. Вдалося, але не відразу. Повільно віддалявся у цій звичній міській штовханині, доки не зник остаточно, повернувши на світлофорі ліворуч. Це просто диво, що вона його зустріла! Вийшла б на хвилину раніше чи пізніше, і просто б не застала його!

А може, він приходив до неї? Чому ж тоді не подзвонив, щоб спустилась? Якщо справді у справах, чому ж не зайшов? Прекрасно знав (бо вона сама йому казала) і поверх, і номер офісу. Невже він такий гоноровий? Але це – все одно! Це байдуже, якщо вони помирилися, а завтра навіть побачаться!

Так швидко день минув. Час. Час зблизився невідворотно й невблаганно, і стрілки великого циферблата біля ліфта вже показують п’ятнадцяту хвилину по шостій. Треба виходити. І справ ніяких, як на зло, немає, щоб хоч трохи затриматися. Хоч би ліфт застряг між поверхами цього кошмарного міжчасся!

Крок. Іще крок дерев’яними, ніби не своїми ногами. Пунктуальність передусім. Он уже його лискучо-чорна (певно, щойно з мийки) представницька машина. Клацнув замок, і передні двері навпроти водія відскочили-прочинилися так, що утворилася невеличка шпаринка. Сам і не вийшов. Як це типово! Все так, як було в попередньому житті: лише тоненька шпаринка, вузесенький прохід – вушко голки – до нього, до його душі. І спробуй (якщо у тебе вийде) ввібгатися в цю щілину, щоб увійти всередину!

Вона відчинила двері й стала:

– Привіт! То мені заходити, сідати чи що?

Стверджувальний кивок і недбало-іронічне «падай». Ні усмішки, ні привітання людського, тільки уважно-вивчаючий сіро-блакитний погляд. Ну, все ясно! Все, як завжди: вона повинна подолати це мовчання, зрушити цю нехіть, розтопити цей холод живим теплом свого серця.

Як шкода його! Як жаль, що він такий – неприступна сіра похмура скеля, об яку розбивалися й розбиваються хвилі її життя. І немає, і не буде, ніколи не буде на це ради!

А вона змінилася! В чому? Та в усьому! Починаючи з цього вбивчого яскравого червоного пальта (навіщо вона тільки його купила?), нової зачіски і закінчуючи цими просто-таки непристойними дармовисами, що, ніби вирізьблені з картону, й почорнені сніжинки, виразно мерехтять крізь волосся! Але головне навіть не це! Головне – погляд, що світиться (від чого? чому?) і ця прибито-щаслива усмішка!

Так, ця сліпуча голлівудська усмішка! Так і не вдалося її стерти! Який разючий контраст між тією Льоною (сплаканою, з перманентним відбитком смутку, нервового недосипання й вимотування, такою зів’ялою і навіть тьмяною), яку він бачив востаннє січневим холодним вечором, і цією красивою і ніби відродженою, ніби вже з іншого життя…

З іншого життя? З якого такого «іншого»? І яке в неї може бути інше життя? В неї одне життя, і вона повернеться туди, де її місце!

Навіть принюхався до неї, непомітно втягнув повітря з ароматом її парфумів і ще чогось такого приємного й рідного. Щось не так! Що ж не так? Може, вона для нього так убралася? І світитися теж може від щастя зустрічі з ним…

Ні! Не знала вона, що сьогодні увечері він тут буде! Щастя зустрічі… З ним? А якщо ні? Якщо не з ним? Та цього бути не може! Чи може? Їй би такого ніколи й на думку не спало! Чи спало б?

Всю дорогу розповідала про дітей, але він навмисне мчав, як навіжений, намагаючись усіх обігнати, всюди встигнути проскочити на «миготливе» зелене, а іноді – жовте, і один раз навіть на червоне, щоб тільки не слухати її, не чути її слів, що були зовсім не про те! Не про те, чого він хотів, не про те, чого прагнув почути! Вона справді така тупа чи тільки прикидається?!

– Та куди ти так летиш? Мені страшно! Не їдь так швидко!

Ах тобі страшно? А зараз тобі буде ще страшніше! Зараз буде просто неймовірно страшно, бо попереду крутий поворот зі спуском… Так, піддати газу! Йдемо на зліт! Бічним зором бачив, що заплющила очі й навіть голову в плечі увібрала.

Ось так! Так і сиди! І нехай твої сережки (і сердечко теж!) дрібно скачуть!

– Я що, власне, хотів сказати? Я хочу, щоб у дітей був свій власний, розумієш, їхній дім! Я не хочу, щоб мої діти тинялися по чужих квартирах! Я піду, а ви живіть у нашій квартирі…

Взяла його за руку, але він швидко висмикнув її.

– Ну, куди ж ти підеш? Може, помиримося? Як ти вважаєш?

– Не знаю!.. І поки що такої можливості не розглядаю!.. Отже, так, ти сьогодні все збереш, а завтра я після роботи заїду і вас перевезу! Як це не можеш завтра? Який ще день народження? То відпросишся – вдень перевезу!

Дивився в ліве дзеркало заднього виду, вивертаючи з Ладиного двору (цей проклятий дворик став просто-таки рідним за останній час), а в голові дзвеніли гвіздочки її підборів, що віддалялися і вже розтанули в під’їзді. Замислився і заглух, так до кінця й не розвернувшись. Стукнув кулаком по керму, аж загуло десь там, у нутрощах автівки (а вона ж, між іншим, ні в чому не винна), та й рука занила від удару.

Льона так і не сказала найголовнішого! Не спромоглася навіть вибачення попросити за цю всю свою поведінку! За свій дурнуватий демарш! За цю вічну ганьбу, яка незмивною плямою лягла на нього, на всю їхню родину через неї! Вона, бачте, пішла від чоловіка, бо він тиран і деспот, і не повернеться, поки психіатри йому мозок не вправлять! Ну-ну! Ще подивимося, по кому з нас психушка плаче! Ще побачимо!

Нарешті знову завівся. І, рвучко вивернувши, розтанув у ранніх квітневих сутінках.

Розділ двадцятий

Уяви собі – разом будемо ми!

Після осені довгих дощів, хуртовин зими.

Через простір, час, крізь вогонь і лід,

Як на двох одна мрія у нас – свій збудуємо світ.

Звідки в неї з’явилась оця звичка – заїдати все солодким? Особливо погане – стресове – нервове – неприємне – яке нищить нервові клітини, які ніколи (ніколи!) вже не відновляться? Виснажує графік робочого дня? З’їж у солодкому блаженстві шоколадку! Воюєш із дітьми за хороші оцінки в щоденнику/табелі? Зажуй враження від їхньої шкільної науки морозивом – снікерсом – зефіром (біло-рожевим чи в шоколаді), потренуй щелепи грильяжем – кошичками – халвою – пахлавою – рахат-лукумом. Дали по пиці? Ну, це вже тягне на Київський або Празький торт…

А що? Алкашам можна? Наркоманам різним можна? А вона чим гірша? Тому сьогодні, біжучи на роботу після переїзду – повернення в рідні пенати, вороття блудного сина, точніше, дочки (і для чого вона тільки на це погодилася? все одно вже нічого хорошого не буде) – купила в кіоску біля метро велику (двісті грамів!) плитку шоколаду (не плитка, а гігантська плита!), і тепер, сидячи за своїм робочим столом, поїдала її шматочок за шматочком, розтягуючи насолоду.

Випросила зайву годину обіду (залишатися після роботи, щоб доробити недороблене, сьогодні аж ніяк не випадало) і летіла додому, точніше, до Ладиного помешкання, як обпечена. Запаковані речі (та й скільки їх там було?) вже стояли в коридорі, а він уже чекав на неї в машині біля під’їзду. Змогли взяти усе вдвох, і у вантажному ліфті ще й повно місця лишилося.

– Слухай! Ти завези це сам! Добре? Я однак зараз розпаковувати не буду! Бо мені на роботу треба…

Зрозуміла, що коли зараз поїде з ним цими міцно закоркованими денним рухом вулицями, то на роботу повернеться саме до вісімнадцятої години, якщо взагалі повернеться… Йому добре – він сам собі господар, а в неї спитають, де оте, що мало бути здане ще учора, і тоді доведеться лишатися після роботи, і пропало побачення!

Спостерегла таку знайому гримасу невдоволення на його обличчі… Зараз щось заперечить! Стовідсотково! Знайде привід відмовити! Але це ж була його ідея! Це все – його ініціатива! І хай уже врешті-решт хоч колись щось буде так, як хоче вона! Тому, не чекаючи на відповідь, випалила:

– Дякую! Ти мене так виручив! Ну бувай! Побачимось!

А далі – як на прискореній каруселі зворотного руху: метро, офіс, робота до вісімнадцятої (ні, у нуль-нуль, звісно, вибігти не вийшло) і подорож у незнане… А може, не таке вже й незнане?

Весняне тепло молодого дня, який умирав (такий молодий, а вже вмирає?)… До сутінок – цього часткового, неповного затемнення – ще години півтори. Чому він призначив їй побачення саме тут, у центрі історичного Подолу? Денний натовп уже розсмоктався, і вона йшла майже порожньою вулицею до цих, схожих на величезні кулі, фонтанів, що ховалися за деревами, вкритими першою зеленню.

У вітринах пропливало її відображення, відбиваючись у яскраво освітленому склі, подвоюючись і навіть потроюючись. Усе як у житті! Все як у житті? Роздвоєння? Роздвоєння, трагічне й невідворотне. Може, це не вона йде вечірньою вулицею, а лише її тінь? А сама вона зараз там, де й має бути – у себе вдома з дітьми й чоловіком? А ця тінь просто позичила її речі, наділа темні окуляри (про всяк випадок) і ступає на зустріч мрії? Але ця думка, як щось примарне (ніби справді тінь), лише на хвилинку виринула в голові і розтала швидко-швидко, як тютюнова хмаринка, що її залишив випадковий перехожий.

Вона прийшла перша, але вчасно, як і домовлялися. Побачила лавицю і зручно на ній вмостилася. Десь у сумочці були залишки шоколадки! І раптом, не обертаючи голови, відчула, що він теж тут, бо тепла радість розлилася, ніби він провів-погладив її по плечах і спині.

– Максе! Привіт! Куди підемо? Просто бродити набережною? Бо це так романтично?

Це й справді дуже романтично! Вона ніколи не гуляла набережною, хоча народилася й прожила тут, у цьому місті, все своє життя. Повз храми Святих Миколаїв (того, що Набережний, і того, що на воді), попід купецькими вузенькими вуличками, між Верхнім і Нижнім валом (невже колись тут і справді були укріплені, міцні й непробивні вали?), до Річкового вокзалу й Пішохідного мосту…

– Розкажи що-небудь про Львів, про своє дитинство…

Тільки народився у Львові? А потім тато-дисидент виїхав до Польщі? І його з мамою вивіз? Повернулися лише за незалежності?

– О-о-о! Czy zna pan jezyk polski?

Пан знає! Пан знає навіть краще за самих поляків! Батько вважав, що мають повернутися, бо настав їхній час, час державотворення, і саме вони, родина Домбровських – батько й син – мають прислужитися Батьківщині і всі сили покласти на розбудову нової України. Тому факультет тоді ще нової і загадкової для всіх політології, стажування в Англії (так би мовити, на прикладі класичного парламентаризму), червоний диплом, пряма дорога в Раду. Вона завважила, що він навіть не намагається приховати скепсису, а навпаки – інтонацією і мімікою ніби підкреслює його:

– Ти знаєш, я не відразу, але збагнув, що тато не так і не того навчав мене! Всі його високі принципи й ідеали… Одним словом, у політиці ти повне лайно, якщо не маєш грошей. От і все! Це невідкритий закон політології, але це основний закон нашої української, політики! Шістнадцять років уже живу в Україні і ніяк не звикну до її абсурдного існування! Поїхав би вже давно, якби не батьки – вони не приймуть цього ніколи!

Оцей раптово відкритий перед нею простір існування «зайвої людини» (що виросла-не-тут-і-не-зараз, а в інших, може, й не цілком, але все ж інакших ментальних і соціальних умовах, і яку готували для великої і значної місії, що виявилася нездійсненною) окреслився так виразно і видимо, ніби вона сама пройшла цим трагічним шляхом. Він просто загубився на цій дорозі, в цьому величезному переселенні – панів «учорашніх» – у – панів «сьогоднішніх». Його батько не знав, а тому і йому не пояснив, що для чесних і принципових сьогодні місця ще менше, ніж за часів його молодості.

Його, її, всю їхню націю просто вкотре обікрали: в привабливу національну оболонку влізли ті самі обивателі й хами-пристосуванці, проти яких застерігав земляків свого часу сам Хвильовий. Чому решті було байдуже, а йому це боліло? Його так виховали? І знову подумала, ніби вже без жодного зв’язку, що вона – зайва-непотрібна в його і так непростому житті, що не хотіла би принести в його душу і йоти болю (але щось їй підказує, що це неминуче), та де знайти сили, щоб відірвати себе від нього, такого – навіть слів не добереш – прекрасного, теж не знала.

Потім, коли вони піднімалися вгору фунікулером, її гойднуло просто на нього.

– Обережно! Дивись, не впади! Давай, я тебе краще триматиму!

Руки підтримки чи міцні обійми? Ґречні обійми чи міцні руки? А візьмімо ще по квиточку та й з’їдьмо вниз! Давай? Давай! Перший поцілунок і мав статися отак – раптово і спонтанно в якомусь незвичному місті, щоб голова паморочилася від висоти й захоплення, і для тверезого роздуму, осмислення не було жодної хвилинки.

Скільки разів вони так проїхалися вгору-вниз? Двічі? Тричі? Вже біля метро, де їм треба було розходитися, Макс раптом сказав:

– Знаєш, ми оце гуляли з тобою, і я геть забув, що мені треба їхати годувати собаку!

Він міцно тримав її за руку, пропустивши свої пальці крізь її, міцно сплівши їхні долоні в один нерозривний вузол.

Назад Дальше