– Знаєш, Максе, я не та, хто тобі потрібен, не та, кого ти шукаєш.
– Я нікого не шукаю! В цьому саме і вся фішка: я нікого не шукаю!
Вимушено ввічлива посмішка, а на споді очей – образа. Вона зрозуміла це миттєво, усвідомила якимось інтуїтивним внутрішнім чуттям. Це її визнання пролунало, як увічлива відмова, хоча вона не це мала на думці. Та і яке, зрештою, інакше значення можна було вкласти в це речення, як не зрозуміле й банальне: «схаменися і знайди собі когось молодшого і вільнішого за мене!»
Вже назвала адресу, домовилась із водієм і сідала в авто. Обернулася, щоб попрощатися і раптом почула майже провокативне в своїй відвертості запитання:
– Нащо ж ти збираєшся завтра зі мною обідати, якщо я тобі не потрібен?
Не потрібен? Він їй не потрібен? Може, їй і дихати не потрібно, і їсти-пити теж не потрібно?
– Можна я зараз цього не коментуватиму?
– Ні, не можна!
Він не тримав її, але вона не могла зрушити з місця, якась сила змушувала її стояти біля розчахнутих дверцят таксі. Як пояснити йому цю трагічну дихотомію її життя, ще й неодмінно зараз, коли ні час, ні місце не відповідають глибині цього питання? Все просто: вона б хотіла, але не може, ну не може отак взяти й зануритися у цей вир, встромити голову в розпечений пісок, ніби якесь нерозумне ему, піднятися на вишку, що височіє над басейном, і стрибнути вниз. НЕ МОЖЕ!
– Ну, не можеш, то й не можеш! Чао!
Його силует швидко розчинився в міжліхтарному темному просторі.
– То ми їдемо?
Ображений голос таксиста ніби привів її до тями. Зачинилися дверцята, і машина ринула вперед (бо час – гроші!). А їй здалося, що це не дверцята зачинилися, а закрилася-заретушувалася єдина світла пляма цього її життя. Зупинитися, побігти, наздогнати, все пояснити…
«Допоки сонце сяє, поки вода тече-е-е-е – надія є-е-е», – лунало з радіоефіру. Може, й справді – надія є? Так хотілося вірити, що надія є! Надія є… Заплющила очі й відкинулась на сидінні. Смішно. Надії немає-е-е-е-е!
Розділ сімнадцятий
Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна,
Буде пити – не п’яніти від дешевого вина.
Моя дівчинко печальна, моя доле золота,
Я продовжую кричати, ніч безмежна і пуста.
Телефон заховала в сумку, щоб очі не муляв. Однак ніхто їй не подзвонить сьогодні, як ніхто не дзвонив ні вчора, ні позавчора. Цей «ніхто», який мовчить уже тиждень, мабуть, геть-таки забув про її існування. Ну що ж, нехай так і буде! Все вирішив сліпий випадок – необережне слово, яке вирвалося не там і не тоді, коли треба було.
Навіть не довелося лимон їсти, шукати шляхів до відступу, окреслювати темні плями на сонці, тримати оборону – все скінчилося, не почавшись. Чи не цього вона, власне, й хотіла, несвідомо прагнула? Мабуть, цього.
Чому ж їй так нерадісно? Можна пишатися собою, своєю здатністю до вольового імперативу, розсудливою поміркованістю, статуарною незворушністю і водночас бути безмежно нещасною, збляклою, знеструмленою, знебарвленою. Сіра буденність існування ще ніколи не була така очевидна, як тепер. Ніщо вже не принесе ні насолоди, ні задоволення, якщо він не подзвонить. Для чого ця нещодавно зроблена зачіска, цей новий одяг, що його купила в пориві натхненного перевтілення, якщо він цього не побачить, не скаже більше, що вона Юнона, довершена й незбагненна, і що про неї він завжди мріяв?
Вона Юнона? Вона Сахара! Була принаймні такою собі пустелею, випаленим простором, де лише пісок усього колишнього пекельного життя скрипів на зубах, струменів дрімотним маревом під сонцем, розпечений чи радше доведений до позначки кипіння. А може, вона була безмежною тундрою, над якою ніколи не сяяло яскраве сонечко, і ніщо й ніхто не жив там, крім холоднокровних, байдужих до всього риб? Звідки ж їй було знати, що можливе диво – диво відродження?
Якщо і виникала колись така думка, то пов’язувалась із далеким майбутнім: от колись, коли вже не буде війни і всі житимуть мирно й щасливо, можливо, тоді, коли діти виростуть і підуть у своє самостійне життя, одного разу (про це поки що рано загадувати) вона, може, теж зустріне якусь людину (чоловічої статі, звісно ж), яка зрозуміє її без слів. Але це сталося так несвоєчасно і несподівано, неочікувано і стихійно, – без жодного попередження чи натяку. Так емоційно і вкрай виразно, що встояти було неможливо.
Вкотре подумала про його втечу. Мабуть, вона таки справді дуже його образила, якщо він так побіг. Але ж і не сказала тверде й невідворотне «ні». Невже її голос, інтонація, увесь її вигляд не виказували сумнівів і непевності? Хіба він не побачив, що це не був момент прощання, а хвилина сильного душевного сум’яття? Чи просто не захотів побачити, перейнятий лише самим собою? І вона раптом усвідомила, що цей момент – момент образи від висловленого сумніву чи якоїсь думки з натяком на критику чи претензію – невідворотно настав, бо Макс такий є. Він такий – гоноровий, бо справжній львів’янин, дражливий, бо справжній поет, гордовитий, бо таки красунчик, що звик до жіночої уваги, невпевнений у собі, бо і досі сам-один.
Ліза заскочила її зненацька (саме сиділа спиною до входу) і бурхливими вітаннями перервала хід її думок.
– Ні, ну що ти! Зовсім ти не спізнилася! Це просто я раніше прийшла, бо звільнилася раніше. Сідай, зараз щось замовимо.
Так, який у них тут великий (і такий доречний) вибір алкоголю! Ціни, правда, ще ті, але якщо взяти цілу пляшку цього вина? І Ліза не проти? Невже і в неї є підстави напитися, втопитися в хмільній невагомості? Є причина звільнити голову від думок, а серце від страждань?
Та невже, Лізонько? Бачилась із моїм. Цікаво-цікаво! І що ж він хотів? Бо він би просто так не став із тобою зустрічатися. Він узагалі нічого просто так не робить! Розказав тобі нашу історію?
– Ти, Альонко, мене вразила! Таке завжди тишко, така заучка і відмінниця, а тут диви що встругнула! Я ж думала, що це він тебе вигнав, а виявляється – ти сама?
І відразу ж, ні сіло ні впало, почала про свого Олежика сумну повість, розділи якої давно всі знали: і грошей не заробляє, і вдома не буває, і з друзями, знаєш, напивається…
– Почула, що гречка знову має подорожчати, після роботи забігла в супермаркет, навантажилася, ледве додому дотягла, прилізла, двері відчинила – мати рідна! Все вдома перекинуте, Серьожка фломастери гризе, а він сидить і футбол дивиться!
Здогадувалася, звідки вітер дме. Тільки як же ти, Лізонько, могла забути цей фіолетовий безкоштовний макіяж лівого ока (легенда тоді була для непосвячених – тенісний м’ячик, звичайна жовта фосфорична кулька, що вперто пролетіла повз ракетку), але ти ж знала правду? Знала, бо саме тобі тоді телефонували, розповідали, шукали співчуття.
Звісно, дуже шкода, надзвичайно шкода, що так сталося! Його шкода – себе шкода – дітей шкода – батьків шкода. Але й бути поганою решту свого життя – поганою господинею, дружиною, матір’ю якось теж не хочеться!
– Та я згодна помиритися й повернутися до нього, але лише за умови, що він буде притлумлювати агресію. Цього можна навчитися! Я читала, що навіть після десяти сеансів у хорошого психолога вже значно легше опановувати себе!
Дзвонити йому і неодмінно – зараз? Дзвонити, щоб що? Аби відзвітувати, що місію виконано? Із завданням успішно впорались? А сам же він чому не прийшов? Не подзвонив? Не написав?
Сама не гадала, що посвариться з Лізою. Сама від себе такого не очікувала! Чим же Ліза винна? Її просто використали, як робили це не раз і з усіма? Все ж вона парламентер, їй випала почесна місія нести білий прапор перемир’я! Миротворцям завжди честь і хвала, пам’ять у поколіннях, і нема чого виливати на них емоції, що призначені геть не для них…
– Альонко! Ну, ти не ображайся! Я ж як краще хочу! Ти не думай, що я тебе не підтримую! Ви ж стільки років разом, у вас стільки спільного! А найголовніше – діти! Про них слід думати у першу чергу! Ходімо, ми тебе до батьків підкинемо, ти ж тепер без коліс…
Оце так історія! Так Олег ці дві години просидів-прочекав у машині? Не дав би поговорити спокійно? На які жертви довелося піти заради збереження чужої родини!
Слухала й не слухала Лізиних роздумів про світову економічну кризу, вставляючи необхідні за сценарієм «охи» та «ахи», згадувала й не згадувала про родину, свої обов’язки, а думками вперто поверталася до Макса і знову мордувалася цим риторичним «чому?».
– У тебе що, хтось уже з’явився?
Лізине запитання було таке несподіване, що ледь не бовкнула «так», але радше рефлекторно (не підвів інстинкт самозбереження), ніж свідомо захитала заперечно головою.
– Це правильно! І не треба! Не дай Бог ще твій про щось таке дізнається, взагалі приб’є тут усіх!
Хотілося розказати Лізі про руду Лариску, про фарбовану блондинку, яку побачила тоді, з Ладиного під’їзду. Хотілося крикнути щось таке про рівноправ’я (чого мені не можна робити те саме, що й він?), про помсту (аякже – око за око), але знову подумала про Макса, про те, що його вже напевно ніколи не буде в її житті. Тому яке це все має значення? Для чого тоді це все? Якщо він не захотів прийняти її кохання, їй тепер однаковісінько – повернути його законному власнику чи просто ліквідувати, як непотрібний і навіть небезпечний атавізм.
Розділ вісімнадцятий
В моём доме не видно стены.
В моём небе не видно луны.
Я слеп, но я вижу тебя.
Я глух, но я слышу тебя.
Я не сплю, но я вижу сны.
Здесь нет моей вины.
Я нем, но ты слышишь меня.
И этим мы сильны.
Макс прокинувся надвечір. Добре, що субота, і нікуди не треба йти. Мінералки, звісно ж, не залишилося. Але в крані завжди є вода! Ги-ги – у крані завжди є вода – тарам-та-та, тарам-та-та. Класна рима! Класний перший рядок! От тільки що далі? Що далі писати? Та і як, власне, писати, якщо в голові – цілий оркестр поховальних дзвонів! Ох, давно вже так не напивався! І по кому цей подзвін? По його втраченій молодості?
Він би ніколи так сам не ужерся, якби не цей Артурчик, земляк-львів’янин, молодий перспективний політик (а вчився, між іншим, на одному з ним курсі), лідер партії «Молодь – за справедливість!» (починали одночасно, але ж стартові капітали були різні) – єдиний і неперевершений Артур Редьковський.
Долаючи земне тяжіння, яке чомусь саме сьогодні вирішило відверто і нахабно нагадати про себе, пішов на кухню. Вода й аспірин! Чи навпаки – аспірин і вода! Тільки б допомогло! Краще вже вмерти!
Знову заліз у ліжко, а в голові, як у бджолиному вулику в розпал робочого дня, – сотні бджіл, і кожна несе оце своє жахливе бдж-ж-ж-ж! А ось і перший спогад (отже, не все ще втрачено) вчорашнього вечора-ночі: вони з Артурчиком до хрипоти сперечаються про політику (як два фахівці, звісно ж), навколо них уже утворилося вакуумне поле, бо ніхто не хоче слухати їхніх одкровень (тим краще), і розмова плавно з’їжджає в інтимні сфери.
Як це так вийшло? І головне, навіщо? Взяв і просто з телефону заліз в Інтернет, а тоді просто на Альонину сторінку, став цьому Редьковському під носа тикати. Знайшов перед ким душу виливати, обрав достойного порадника!
– Нащо вона тобі здалася? Заміжня, двоє дітей! Ну то й що, що з чоловіком не живе? Сьогодні – не живе, а завтра – помиряться! Стоп! Дай ближче роздивитися! Знайоме прізвище! Слухай, та я ж колись знайомився з її чоловіком! Точно! На відкритті «Ібіци»! Ой, ну й козел! А тебе хіба там не було? Га? В Іспанії був? От хочеш знати мою думку?
Думку Редьковського знати вже не хотілося, але довелося слухати хвилин двадцять. Редьковський, загинаючи пальці своєї пещеної руки, яка помітно й красиво погладшала, став по пунктах перераховувати всі ризики й небезпеки стосунків із Альоною (ніби він сам цього не знав і про це не думав, до того ж не один раз), лякати наслідками для кар’єри і життя (та не такий уже страшний той чорт, як його малюють!), і закінчив несподіваним панегіриком на честь Кіри.
– Слухай, старий! Я все розумію, ти парашутист зі стажем, такі ситуації тебе заводять і додають адреналіну, але тобі вже давно не двадцять років! Кіра для тебе – ідеальна пара, одружуйся – не пошкодуєш! Її батя тобі знаєш, яку кар’єру забезпечить?
Так, іншим завжди легко радити! Радити легко, особливо, якщо сам уже встиг два рази «родину завести»! А втретє? Ні, не поспішаєш? Чому? Більше не хочеться? Отож! Нікому не хочеться змішувати чисте і світле кохання з якимись обов’язками та побутовою рутиною, перетворювати вівтар храму на домашнє вогнище, на якому та, що вчора була втіленням досконалості, натхненно варитиме борщі…
– Ой Максе! А може, тебе як вимираючий вид «чоловіка красивого» занести в Червону книгу України? А що? Зареєструю таке подання: «Прошу оголосити Макса Домбровського національним скарбом України, надати державну охорону, убезпечити від матримоніальних зазіхань протилежної статі, призначити щорічні видатки для підтримання належної фізичної форми»! А що? Поставлять тобі в паспорті такий штамп: «Для шлюбу не надається. Державний скарб України. Охороняється законом».
Редьковський розтирав сльози п’яного сміху по блискуче-представницькому обличчю.
– Чуєш, Максику! Якщо ти не збираєшся з Кірою одружуватися, давай я на ній оженюся? Бо просто шкода, що така дівчина і з такої родини пропадає! А ти і далі зустрічайся зі своїми подружками!
Бач, розумний який! Хто сказав, що він не одружиться з Кірою? Одружиться, тільки не зараз, може, за рік-два. Власне, вона все це знає, і теж погодилася, що квапитися не варто.
На цьому розмова зайшла в глухий кут. А може, просто ресурси їхніх організмів уже було повністю вичерпано. Чи навпаки – вщерть заповнено? Ще невиразно, як у тумані, пригадувалося, що барменша допомогла їм викликати таксі, як він допомагав Редьковському (а може, навпаки – Редьковський допомагав йому) сісти в машину, як той слинив на прощання його щоку і в п’яному розчуленні пропонував махнути наступного тижня на корпоратив у Туреччину («За партійним списком, all inclusive – усе на дурничку! – відкриття пляжного сезону… та ти відразу не відмовляйся! Приїдеш, як новенький, – і Альона твоя нікуди не дінеться, засумує за тиждень і буде дуже, ну дуже, поступлива!).
У голові помітно проясніло. Встав і відчинив вікно. Як тепло надворі! По-весняному тепло, і від цього навколишнього пробудження так щемко на душі. Чи від нього? А від чого ж іще? Останнім часом почали подобатися жіночі імена на «А». От якби в нього колись народилася дочка, він би також назвав її якимось співучим іменем на «А». Алісою, наприклад. Так, Аліса, мабуть, добре було б. Тільки йому не хочеться дочки, і сина йому теж не хочеться. Мабуть, справді він не створений для блаженства в колі родини. Нічого вже тут не вдієш! Справді, не зустрічав він іще такої, яка б затьмарила-заступила собою весь навколишній світ із усіма чарівними створіннями. І Альона – не виняток. Така, як усі. Цікава тим, що нова, але згодом з’явиться інша, і вона перестане бентежити думки й серце.
Але чому вона не дзвонить? Хоч би написала що-небудь. Хоча б якусь банальну есемес-дурницю: «Была без радостей любовь, разлука будет без печали». Підтвердила б уже чи заперечила свої почуття. Оця невизначеність – найгірше, що може бути! Невизначеність просто дратує! А кайф, до речі, річ конкретна – або так, або ні. Як ні – побажали одне одному щастя й розбіглись, як так – розмова триває.
Знову повернувся в ліжко. Дивився у вікно, де догорала смуга легкого весняного дня. Та нікуди вона не дінеться! Й не таких обламували! Сама назад попроситься! Забренчала модна мелодія на телефоні. Швидко схопив його, але побачивши на екрані слово «КІРА» скинув дзвінок. Спати хочеться, а не спілкуватися. Зранку передзвонить. Спати.
Розділ дев’ятнадцятий
Ти – моя остання любов,
Моя машина, моя машина.
Ти і я напилися знов.
Моя єдина на смак бензину й кави.