Все вийшло спонтанно й по-дитячому якось, коли він зробив ту суботню вилазку в Ладину квартиру. Діти сказали, що мама щойно пішла, навіть запитували, чи він її зустрів. Але ж те її чорне куценьке пальтечко висіло на вішаку в передпокої! Не побігла ж вона без нього? Це досить-таки підло – змушувати дітей брехати! Зачинилася, мабуть, у ванній і чекала, поки він піде. Оце все, на що вона здатна! Але зараз він її таки діждеться, вже нікуди вона не дінеться: вихід тут один, хочеш не хочеш, а доведеться повз нього пройти…
Раптом у голові промайнуло: а що, як вона сьогодні (так, саме сьогодні – за підлою й незбагненною логікою життя) відпросилась і пішла раніше? А він сидить тут уже дві години, мерзне? Швидко набрав доньчин номер:
– Привіт, сонечку! Що робиш? Мама вже погодувала вас вечерею? А, поїхала у відрядження?… До Дніпропетровська?… У п’ятницю зранку повернеться? Це з нової роботи? А ви з ким? Із бабусею?
Оце так новина! Яка ще нова робота? Яке ще відрядження? Зроду-віку нікуди вона не їздила… Щось тут не так! Не поїхала вона ні в яке відрядження! А якщо не поїхала, то де ж вона? З ким? Де сьогодні ночуватиме?
Завів мотор, різко вирулив із цього підворіття на вулицю. Ззаду завищали гальма, навіть здалося, що хтось щось кричить йому навздогін. Та йдіть ви! Їздити навчіться! Бо куплять права, а люди мають через це проблеми. Встиг загальмувати, отже, все зробив правильно!
Чорний – аж нітрохи не відбиває неживого ліхтарного світла – сніг на узбіччях. Обігнав прибиральну машину, яка, скажено ревучи, невтомно загрібала металевим ковшем цю хрумку, перемішану з багном льодяну кашу, залишаючи по собі прометений гладенький слід. От би й для людей вигадали таку машину, яка би прибирала на душі: проїхалася гігантськими колесами, прогребла металевим совком і розчавила все, стерла на порошок, вивезла в невідомому напрямку, розвіяла по незнаних полях весь смуток і радість. А потім – стерильна пустка і жодної причини хвилюватися: ні почуттів, ні спогадів…
Набрав Лялю. Поза зоною… Все ясно: медитує, відкриває в собі третє око для «натхненної праці», буде всю ніч мазюкати фарбами по картону – шукати «втілення картини»… Ні, вона таки справді схиблена на своєму мистецтві! Ніби нормальна жінка, молода, гарна, з перспективною роботою, а починаєш спілкуватися і розумієш: не все так просто. А потім розумієш, що все дуже й дуже непросто. І це починає напружувати. Чого він має витрачати на таку свій час? Нехай шукає собі однодумців-мистецтвознавців. А він уже, мабуть, узяв тут усе, що можна було взяти. Треба шукати новий об’єкт для розробки.
От раніше, коли вони жили з Льоною і ще й не думали розлучатися, перспектива такого життя, яким він жив тепер, дуже його приваблювала. Сам собі пан: куди хоче, туди йде, де хоче, там і ночує – головнокомандувач власного параду, диригент свого життя, сценарист, режисер і виконавець головної ролі в одній особі, молодий і вільний, забезпечений і незалежний, цілком нормальний мужик без відхилень, у розквіті літ. Таким був Ростик, щасливо розлучений п’ять років тому. Таким став і він…
Він потрапив-просочився на той бік дзеркала-вітрини суперового магазину, в яку досі лише нишком зазирав, поглядаючи на дружину й дітей. І ось тепер, опинившись усередині, він не відчував тієї радості буття, яка, марилось йому, мала б витати серед цих обраних, небожителів. Чогось бракувало для повного щастя. Ось тільки б зрозуміти чого? Тепла – теплої смачної вечері – теплого, зігрітого чиїмсь ніжним тілом, ліжка – теплих сонних рученят навколо твоєї шиї – теплого живого дихання на плечі? Річ зовсім не в тому, переконував він себе. А в чому? В чому тоді річ? Раніше він ніколи над цим не замислювався, бо жив – наче дихав, наче пив воду великими спраглими ковтками. Але минулого вже не існує! Воно померло, поховане в спільну могилу з майбутнім. Є лише це божевільне тут – і – тепер!
Якби можна було, як у фантастичному фільмі, здійснити стрибок крізь час, дати затягнути себе зі швидкістю світла у чорну діру небуття, пройти її всепоглинальними спіралями і вийти з іншого боку без болю, без суму, без цих шизоїдних думок! За кілька секунд прожити кілька років очищувального й лікувального світла! Жив же він колись без Льони? Жив? Жив. І знову житиме.
Адже Ростик живе. І вдоволений, і успішний. Чомусь недоречно згадалося, як вони з Льоною півроку тому навідалися до приятеля в Інститут Стражеска і як Ростик, скориставшись тим, що Льона пішла мити фрукти, встромив йому в руку папірець із телефоном дочки і взявся швидко й гаряче, мов у лихоманці, просити зв’язатися з нею і покликати сюди. Але він не зв’язався. Не додзвонився до Ростикової дочки, бо телефон той уже два роки був недійсний… А потім, одужавши, Ростик ніколи не повертався до цієї розмови.
Так, Ростик – це поганий приклад. Він якийсь такий… трохи хворобливий чи що? Але ж він на дванадцять років старший! Що ж? Було берегтися замолоду. От із ним точно такого не станеться (інфаркт! слово якесь фатальне для чоловіків після сорока), бо в нього спортивне минуле, хороша спадковість, міцні нерви і загалом – ситуація під контролем.
Треба перебороти себе, привчити до думки, що так повинно бути й вороття немає! Навіть якщо вона на колінах благатиме повернутися – почати все спочатку – заради нього – заради неї – заради дітей – задля їхнього кохання, – він спокійно і впевнено натисне на кнопку «відмовити». Відмовити? Так, остаточне й тверде «відмовити»!
І так солодко ставало від цієї думки. Відмовити. Раз і назавжди викреслити її зі всіх списків пам’яті, як у тій пісні: «зітри із меморі». І це буде остаточна й цілковита перемога над нею! О, він знав багато її слабких місць! Він завжди знав, як морально пригнітити її, принизити, змусити заплакати, звинуватити у всіх смертних гріхах, підтримувати в ній думку (як вічний вогонь), що вона винна в усіх їхніх суперечках і непорозуміннях, змусити благати-випрошувати прощення, аби лише помиритися. Та от чого він не знав, не вмів, не зробив – закріпити досягнутий ефект назавжди, щоб весь час, щодня вона була слухняна, шовкова, зацькована, покірлива, впокорена. Вона якось уміла піти в себе, пірнути під кригу своєї свідомості (тоді в неї ставало таке обличчя, яке він сам для себе означив «як… у Зої Космодем’янської»), забитися в панцир свого піднесеного світогляду, поновлювати душевну рівновагу, відновлюватись, як фенікс із попелу, нагадувати про свої права після виконання своїх обов’язків. А він хотів просто стабільності. Нічого більше. Твердої віри, що завтра буде повторенням сьогодні, а сьогодні – повторенням учора. І так – день у день, рік у рік…
От просто переламати цю її волю, підкорити раз і назавжди, щоб вічно ходила по периметру його життя! Це все було таким простим і зрозумілим для нього, що не мав потреби навіть пояснювати це їй. Це ж була проста азбука існування: жінка мусить коритись чоловікові, а не сперечатися з ним. Жінка узята з його ребра – жінка може висловитися лише після того, як висловиться чоловік, а чоловік завжди має рацію, навіть якщо й не його правда! І всі без винятку це розуміли чи принаймні вдавали, що розуміють, усі, крім Льони…
Тільки тепер збагнув, що заїхав на вулицю з одностороннім рухом і зустрічна машина злякано притиснулась до лівої окрайки, засліпивши його яскравим світлом. Де це він? Котра година? Хоч би бензину вистачило додому дістатися. Хоча… Чого йому туди їхати? Щоб риб погодувати? Можна й тут заночувати. Як доречно виникла над дорогою ця ятка «Все для дому» з зеленим підсвіченим додатком: «+24». Цікаво, чи є в них те, що продають за ліцензією і що українці дуже потребують для дому й не тільки? О, та тут є чим зігрітися! Ні, треба все-таки якось додому доїхати, щоб добре розкуштувати цей продукт вітчизняного виробництва.
Ледь розвернувся на цій вузенькій доріжці й помчав, дедалі швидше, до центральної магістралі, виловлюючи смугами жовтого неживого світла з-під фар вибоїни на дорозі. Нарешті збагнув, де він. Це ж тут за рогом Ладин будинок, у якому оце сплять його діти, його чи, власне, вже не його теща, де час від часу з’являється ця жінка, яка йому вже не належить.
Зупинився на дорозі, не доїхавши кілька метрів до автобусної зупинки. Підняв очі: світилося лише кілька вікон на останніх (на двадцятому чи двадцять першому?) поверхах. Тиша. Спокій. Тільки двірники все стирають зі скла холодну кристалічну кашу від мокрого снігу (коли він пішов? Навіть не зауважив…). Потягся рукою до пляшки, що встигла вже трохи нагрітись у теплі салону. Дістав із бардачка пластиковий одноразовий стаканчик. Налив. Підняв імпровізований келих:
– За тебе, Льоно! За твою нову роботу! За твоє нове життя!
Розділ дванадцятий
Вона – біла ворона,
Летіла з Плутона,
Очі навела, з розуму звела!
Біла ворона,
Летіла з Плутона!
Вона, вона! Вона, вона!
Перше весняне тепло. Галасливі зграйки школяриків, – і де їх стільки береться? Таке враження, ніби всю зиму ховалися по нірках від холоду, а от пригріло сонечко, – прокинулись і витрачають накопичену енергію, хто як може чи хоче. Не так і далеко відійшла від школи, якихось метрів п’ятдесят, тому, певно, й почула дзвоник, що прокотився-розлігся, наче далеке відлуння її дитинства. Хоча старенька школа, в якій навчалась вона, зовсім не схожа ні своїм фасадом, ні триметровими стелями, під якими завжди так грандіозно розходилася луна, на цю модерну, в якій навчається дочка. Але цей майже рідний поділ на уроки й перерви, окреслений незмінним гучним металевим звуком – сиреною, якщо починаються заняття, або флейтою, якщо вони завершуються, – був вузликом пам’яті, який ніколи не розв’яжеться, не зітреться, не піде в небуття.
Широкий людський потік несе свої хвилі у важезні двері метрополітену, що теліпаються в різні боки. Приємно віддатися плинові цього живого моря, поспішаючи за іншими хвилями (а поспішати таки є чого! бо можна й спізнитися, а це сьогодні, в понеділок, ой як небажано!), відчути свою причетність до ранкового марафону. Це підбадьорює, що не лише ти прокидаєшся так рано: багато хто теж квапиться, вливається у робочий колектив, стає на своє місце біля верстата (і байдуже, що «місць біля верстата» майже не лишилося), йде за прилавок, вгрузає у зручне чи не дуже офісне кріселко, надягає білий, стерильний своєю чистою випрасуваністю халат, натягує робу й каску. І для всіх-всіх теж ніби лунає цей умовний дзвоник-сигнал, і кожен перестає вже бути тим, ким був декілька годин тому в себе вдома, а ніби вбирає машкару своєї професії, вмикає екран восьмигодинної (добре, якщо так!) службової зайнятості.
Вона любила розглядати ці ранкові обличчя, інколи невиспані й прим’яті, але частіше, особливо в молоді – гарно розфарбовані, щедро сприснуті парфумами, підготовлені до робочого дня, як вироби ремісника-гончара до виставки в Українському домі. Особливо цікаво було, їдучи вниз чи вгору ескалатором, вдивлятися у рухомий зустрічний потік різних облич – юних і не дуже, відверто вродливих і з прихованою звабинкою, яка відкривалась лише з певного ракурсу чи за певного освітлення, симетрично довершених і з чудернацькими носами чи дивними вустами. Всі такі різні при тотожній типовості, неоднакові за тих самих складових (два ока, дві брови, один ніс і рот, лоб, вуха…). Примхлива гра генів… Загадка природи… Божий промисел…
У вагоні (як часто буває, всім треба забитися в один, коли решта відносно вільні) її щільно прибило до чийогось чорного пальта. Викручувалась, як могла, щоб широкі з металевими серединками ґудзики не відбились візерунковим мотивом на її щоці. Приємний запах дорогої туалетної води. Господи, хоча б і собі не залишити відбиток помади! Що ж за ранок такий перевантажений?! Ментолове тепле дихання просто в чоло, не прикрите жодним капелюшком (бо вже ж весна), а лише модним чубчиком. Нарешті зважилася підняти очі й зустрілася з очима (синіми-синіми! а чи це гра підземного освітлення?), – що теж уважно вдивлялися в її обличчя.
Ні! Категоричне ні! Більше не дивитися! В такі очі небезпечно зазирати! На що ж тоді дивитися?! На свою руку, яка аж побіліла, вчепившись-повиснувши на поручні? Отже, розглядатиме свою руку. Знайомі сині струмки вен, родимка між великим і вказівним пальцем, іще дві менші – на зап’ястку. Поруч, ледь притиснута долонею, його рука. Рука – не очі, руку можна й пороздивлятися. І що ж скаже його рука? Обручки немає, хоча не факт, що неодружений: багато хто просто не носить! Видовжені аристократичні пальці, смужечка світлої сорочки вибилась із-під рукава пальта. Рука присунулась на небезпечну відстань до її руки… ривок зупинки… і вже це чуже тепло обпекло ніби ненавмисним доторком. Мимоволі звела очі, але ще один ривок (і що це за ривки в метро? можна подумати, на світлофорі пригальмував…) – і її сумка злетіла з плеча і каменем (звісно, через важку книжку) впала на підлогу, під ноги пасажирам на сидіннях. І перш ніж вона встигла усвідомити, що сталося, перш ніж устигла нахилитися (досить непросте завдання в такій тисняві), він швидко й діловито вже простягав їй цю сумку.
– О! Дякую!
– Мені було не важко! Макс!
– Що? Що ви сказали?
Не те щоб не розчула, а мабуть, не усвідомила: мозок із запізненням сприйняв інформацію.
– Я кажу, мене звуть Макс! А як звуть Вас, чарівне створіння?
– Альона, – відповіла радше механічно, ніж свідомо.
Вже років сто ніхто не називав її «чарівним створінням». Та яких там сто! Вона взагалі не пригадує, щоб хтось її так називав. Це звертання ніби з давноминулого віку, коли вулицями їздили екіпажі й ходили чарівні незнайомки, блакитні панни, жінки під вуалями – в елегантних капелюшках і горжетках, у довгих-довгих рукавичках, в яких так елегантно трималися мундштуки пахітосок, у манто, що прикривали голі плечі й діамантові кольє.
Почула, як голос у репродукторі назвав її станцію.
– Ви виходите на наступній?
– Ні, через одну, але я Вас пропущу.
І пропустив, жестом ілюзіоніста діставши звідкілясь (вона не побачила звідки, а може, це її свідомість була надто переобтяжена емоціями, щоб фіксувати такі деталі) візитку і втиснув (саме втиснув, міцно стуливши її долоню своєю!) їй у руку:
– Подзвоніть мені, будь ласка! Я дуже хочу, щоб наше знайомство тривало! Альоно! Я чекатиму…
Розтиснула руку вже на ескалаторі. То що там, чи то пак хто там? «Максим Домбровський, помічник депутата». Круто! Хоча, якби був «крутим», мабуть, на метро не їздив би. Два мобільні номери, два міські, один імейл, один скайп. Швидко дістала з порятованої помічником депутата сумки люстерко. І справді: волосся скуйовдилося, темні кола під очима проступили крізь пудру, словом, не найкращий вигляд… Але ж йому сподобалася! Сподобалася? Сподобалася ніби…
А він їй? Зазирнути в себе, щоб побачити там – що? Ствердну відповідь? Чи не зазирати, не згадувати, точніше, забути-викинути його з голови і візитку його теж швидше кинути до смітника біля виходу?
На вулиці били яскраві фонтани ультрафіолету (просто як у пісні!). Це був несподіваний і очевидний контраст після підземного царства з неживим світлом. Горобчики діловито й управно, незважаючи на ранкову тисняву, милися в калюжі, що утворилася на місці великого замету, залишки якого брудними кристалами підіймалися посередині цієї міні-водойми. Відкрила сумочку й поклала Максову візитку у внутрішню окрему кишеньку. Побачила попереду співробітницю й пішла швидше, щоб наздогнати колегу.
Розділ тринадцятий
Під облачком явір похилений,
Сидит на нім пташок премиленний.
Слухай, мила, як тот пташок співа,
Же з любови нич добра не биват.
Же з любови, же з любови
Нич добра не биват.
Чекала, поки Лада увійде в скайп, домовились на одинадцяту вечора. Легка ейфорія, безумовно, була пов’язана з ранковим знайомством у метро (собі ж самій можна було признаватися в цьому?).
Витягла візитку, забила у Google «Максим Домбровський». Ого! І ого-го, скільки всього видала глобальна мережа! І багато ж він із тим депутатом подорожує! Що їм удома не сидиться, їздять по всій Україні і не тільки? Що там іще? Зареєстрований у всіх соціальних мережах? Любить в Інтернеті зависати? І що розкаже про нього його сторінка? Неодружений? У вільному польоті? Чудово! От тільки цікаво, «неодружений», бо вже розлучений, а чи ще не був у шлюбі? Це, між іншим, принципово різні речі!