Чому так тремтять руки і шалено калатає серце? Це ж буде звичайна поїздка. Звичайна поїздка? Просто – з ним, на його машині. Це повинна бути просто поїздка! Нічого більше! Нічого більше…
Розділ п’ятнадцятий
Місто спить, голова болить,
І летять пусті години.
Скільки можна іти сюди?
Світ такий малий…
Я не знаю, бо я не бачу
І я не чую ні машини.
Ніч лякає, вона тікає,
Вона сама, коли тебе нема.
Сидів у машині. Додому йти не хотілося. Нудьга. Смертельна нудьга оповила всього, заполонила думки, знищила бажання. Слухав радіостанцію, її улюблену радіостанцію, збережену на підсвіченому табло автомагнітоли за числом «1». Чому його раніше так дратував цей музичний напрямок? Нічого не змінилось і водночас усе стало іншим. Усе було, як за їхнього недавнього спільного життя, і все було не так, не так, як хотілося-уявлялося, як планувалося, розписувалося.
Вже минули всі строки її повернення. Вона повинна була повернутися! Вона повинна була повернутися? Вона повинна була не те що повернутися, а на колінах приповзти – валятися – благати – вибачатися – виправдовуватися – вмовляти – плакати – визнавати свою провину – обіцяти, що більше нічого подібного в жодному разі! Він би поставив низку умов, а вона, звісно, на все погодилася. Так, вона б на все погодилася!
Цікаво, що вона відчуває? Невже їй не болить? Невже вона справді на таке здатна – на повний і остаточний розрив? Забути все, що було-пережилося за ці десять років, перегорнути останню сторінку їхнього подружнього життя, й закинути десь на полицю як нецікавий (бо прочитаний і вже відомо, чим усе скінчилося), нуднуватий роман? А потім усе почати спочатку, з чистої сторінки? З ким? Із кимось? Просто з іншим, що десь гіпотетично існує, можливо, навіть кращим (хоча це й складно уявити) за нього.
Кращим за нього? Що за маячня! Всіх класних, таких як він, давно розібрали, а Льона не така, щоб вигризати-виривати в когось здобич (от Лариска запросто змогла б, Ляля – можливо, якби під час медитації щось таке їй навіялося б, Ліка – точно ні, щоб не ускладнювати собі життя), та й кому вона, зрештою, потрібна? Звісно, вона красива, хоча він за стільки років спільного життя звик до цього, а останнім часом взагалі перестав помічати її вроду, і не тому, що вона стала буденною, баченою щодня в домашніх умовах, без зачіски й макіяжу, а тому, що переїв-переситився (чи що?), оскому набив (це, мабуть, не зовсім те, але якось так виходить).
Так, вона красива, але ж цього мало, щоб влаштувати нове життя… Потрібні гроші, а де вона їх візьме? Ну, заробить там щось, щоб з голоду не пропасти…
І навіть дзвонити й писати перестала. Хоча, може, це й не дивно? Він же на жоден дзвінок, жодну есемеску від неї не відповів. Навіть тоді, коли вона написала, що в сина висока температура й необхідно купити ліки. Навіть тоді. Завис у «Вавилоні» і лише наступного дня перед роботою завіз те, що вона просила.
Вийшов із машини. Сів на лавку біля дому. Який вечір! Тепло ніби хвилями (як від велетенської невидимої печі) розходиться, торкається рук, обличчя. А може, це будівлі спального району нагрілися за день на весняному сонечку, а тепер повільно віддають тепло, як величезні акумулятори? Навіть у ліхтарному світлі помітні навколишні зміни: он кущі бузку біля доріжки наїжачилися гостренькими пухкими бруньками, газон зазеленів крізь торішнє вимерзле зілля.
Котра це вже година, що нікого немає? Вже вікна в будинку лише де-не-де світяться. Пізно. Вже занадто пізно перепрошувати. Та і як його перепросиш? Отак просто? Після тримісячної мовчанки ні сіло ні впало подзвонити чи, скажімо, прийти до них і отак сказати: «Знаєш, може, я справді десь там колись був не правий (один раз, ну, може, двічі), бо таке життя (тебе печуть – ти допікаєш)»… Але ж вона, Льона, була не права значно частіше, і їй завжди (завжди-завжди!) прощали!
Та як же? Прийти й таке сказати? А вона? От якби вона перша завела про це розмову. Все-таки вона жінка! Їй це простіше, можна навіть сказати, нічого не варто піддатися в цьому німому двобої, просто визнати, що сила завжди є і буде на його боці. Це так природно, що навіть не виникає сумнівів: жінка кориться чоловікові, жінка мусить коритися чоловікові, бути поступливою, намагатися згладжувати конфлікти, а не розпалювати їх.
Не може такого бути, не буває так, щоб винен був лише хтось один. Так, звісно, він не святий, теж щось колись не так зробив, не так сказав, крикнув чи стукнув разок, але й вона не подарунок! І, якщо вже зайшла за це мова, саме вона стала руйнівницею, бо пішла з дому!
Ну, заплакала б, сказала б щось примирливе, а там уже б і він не витримав (серце ж не камінь!). Але як же її змусити зробити цей перший крок? Як спонукати? Як повідомити, що він уже готовий миритися, готовий їй пробачити, забути все, повернутися, почати жити, як колись.
Чи це можливо? Можливо жити, «як колись»? Як колись – у перший щасливий рік їхнього спільного життя, чи як колись – у той останній місяць їхнього пекельного існування?
Батьки йому тут не зарадять. Вона давно вже вибилася з-під їхнього контролю. Це може, навпаки, збурити геть іншу реакцію. Треба, щоб це був хтось такий авторитетний для Льони і водночас ненав’язливий, щоб висловив пораду, а не ультиматум, рекомендував, а не наказував, навіював, а не змушував, утішав, а не повчав, скеровував, а не підштовхував…
Хто ж? От шкода, що Лада поїхала і хтозна-коли повернеться. Лада добра, допомогла б, не відмовила – ні на мить у цьому не сумнівався. Хто ще? Повинен же бути ще хтось! Лізка! Точно! Ліза! Чому він одразу про неї не згадав? Чому не додумався? Вона не просто близька для Льони людина, вона ще і її двоюрідна сестра!
Подивився на годинник. Циферблат, підсвічений ірреальним неоновим світлом, показував першу ночі: вечір плавно перейшов у ніч, а він і не помітив. Щось дивне коїлося з часом. Зовсім недавно (вчора? ні, позавчора) він сидів у своєму кабінеті, втупившись у вікно (щоб очі трохи відпочили від комп’ютера, практикував таке розслаблення, – лікар порадив), може, хвилин зо п’ять-десять, аж раптом секретарка Юля схвильовано затарабанила у двері, зазирнула і повідомила, що вже кілька разів дзвонила, аби доповісти про прихід Олександра Феліксовича (він уже п’ятнадцять хвилин чекає в приймальні!). А далі – гірше! З’ясувалося, що це не Олександр Феліксович прийшов на годину раніше, ніж було попередньо домовлено, а він (так, саме він!) просидів годину, втупившись у скверик через дорогу, ще по-зимовому голий, але все одно відчутно ожилий і якийсь беззахисно-зворушливий серед цих сірогранітних фасадів тихого центру.
Одне ясно: Лізі дзвонити вже не можна, спить давно. Та й спершу краще повідомлення надіслати: перевірити реакцію. Може, вона повністю перейшла на Льонин бік і не захоче навіть розмовляти з ним? Щоб його таке написати, щоб заінтригувати її і зацікавити? Разом із тим треба якось так, щоб і на жалість трохи пробити. А спробуймо так:
«Необхідна твоя допомога в одній справі. Чи могли б ми завтра ввечері зустрітися? Вибач, що так пізно, просто не можу спати. Так захотілося з кимось рідним, таким, як ти, поговорити, тим, хто зрозуміє, дасть суттєву пораду. Буду вдячний:)»
Ні. Цей смайлик укінці краще стерти, він якось випадає із загальної концепції вбитого сімейним горем чоловіка. Ну, початок покладено. Але ж усі знають, що тільки кінець – ділу вінець…
Хоч би до літа якось розгребти цю ситуацію, бо ясно, що сама вона вже точно не розсмокчеться. Так, ця проблема виявилась не з тих, що самоліквідуються, заливаються алкоголем, задимлюються цигарковим димом, затанцьовуються на нічних дискотеках, вибиваються клинами інших спідниць і побачень!
Боже! Чи думав він, що доживе колись до такого геморою! Від нього пішла дружина! Пішла? А він хоче її повернути! Він хоче її повернути? Ні, не забути, а саме повернути! Ну й мудило! Інший би на його місці…
Чому ж він не той – «інший», «інакший», «відмінний»? Він хотів ним стати, справді хотів! Він жив і поводився так, як вимагала ця нова машкара. Але в нього не вийшло. Чому в нього не вийшло? Чому виходить у тих, в «інших»? Не болить у них те місце, якого не знайдеш в атласі людської анатомії?
Підійшов до машини, відчинив водійські дверцята, неквапно, ніби звіряючи кожен рух із внутрішнім, йому одному чутним ритмом, завівся. Повільно поїхав вулицею у бік цілодобового супермаркету. Безжурна мелодія її улюбленої радіостанції заповнила весь видимий простір цього салону, цієї дороги, цього міста.
Розділ шістнадцятий
Проснись, это любовь,
смотри, это любовь,
проснись, это любовь…
«Це затягує, і потім відмовитися від когось, від стосунків із кимсь стає дедалі важче! Не думаю, що тобі це зараз потрібно», – безкінечно прокручувала в голові цю останню Ладину фразу. Дивно, майже всі подробиці їхньої розмови пригадувались якось неконкретно, в загальних рисах, але оце засіло в голові, вписалося чітко, як гасло – підтекстовка – посилання – коментар – авторський курсив – заголовок – підпис – резюме до цих її двох побачень із Максом. «Дивись – затягне!». Засмокче – закрутить – завертить – зачарує – зневолить – знеособить – знекровить – зв’яже – зіпсує останній прихисток її душі, скаламутить ціною великих утрат досягнуту внутрішню рівновагу. Так, усе правда: це не на часі. Вона – не та, він – не той, усе це навколишнє життя, цей перманентний збіг обставин – не той контекст, у якому можливо побачити когось в іншому, не усталено-діловому світлі. Але ж вона побачила! Це сталося поза її свідомою волею, поза її бажаннями, навіть усупереч ним.
«Воно тобі не треба!» Так! Усе так! Але де ж знайти сили, щоб навіть не йому, а собі отак чесно і відверто про це заявити? Як змусити себе сказати «ні»? Тверде й остаточне, останнє й невідворотне? Вона ж боягузка, яких світ не бачив! Втекти – так, заховатися – будь ласка, перечекати негоду – її звичайний вихід зі складної ситуації, але йти пробоєм – ні. Може, так і цього разу зробити – залягти на дно, зачаїтися, сховатися в тінь, злитися зі стіною чи фасадом свого будинку, прикинутися предметом інтер’єру, вдати, що нічого не було? І якщо він мине її, не помітивши, полегшено перевести подих і жити далі? Але щось там, на споді, підказувало, що це не той випадок. Не той випадок? А який же тоді це випадок?
Гіпнотизувала телефон від самого ранку. Так хотілося, щоб подзвонив, почути його голос, хай навіть востаннє…
Так хотілося, щоб не подзвонив, просто викреслив її зі свого телефонного записника. У нього таких, як вона… Навіщо вона взагалі йому здалася? Через тиждень забуде її риси обличчя, через два – ім’я, через три – взагалі про її існування.
«Куди ти зникла? Чому не телефонуєш?», – хвиля щастя, доза радості (так-так, саме доза фізичного задоволення, ніби з’їв цукерку «водку», ту, що два в одному: і гіркуватий ковточок спирту і закусь-шоколад одразу) линула на одну-єдину скупеньку есемеску від нього. Від нього!
Справді, куди ж вона поділася? Поїхала в далеку Африку чи за Полярне коло? Щасливо емігрувала до Канади? Та й не просив він її, щоб вона йому дзвонила. Рука вже строчила відповідь, «як море – на весь екран». А за хвилину його голос із м’яким пташиним «р» повідомив їй, що просто безтямно за нею сумує, що за двадцять, максимум за тридцять хвилин завершує роботу й чекатиме на неї біля метро.
– Ти вже звільнилася? То під’їдь на мою станцію і зачекай. Там унизу, знаєш, є лавочка біля ескалатора? Будь там.
Біля гардеробної зловила на собі здивований погляд секретарки, яка мовчки декілька хвилин розглядала її. Не втрималася, спитала:
– Альоно Василівно! Щось сталося? Може, ви з чоловіком помирилися?
Це й справді так помітно? Оця її дурнувато-блаженна усмішка, блиск очей? Це все сигналізує, мабуть, про її душевний стан краще за надпис на лобі: «я щаслива, бо мені подзвонив Макс», жовто-яскравий чи ядуче-рожевий, – як на чий смак… Може, сходити на кухню і з’їсти лимон, щоб це не було так очевидно для сторонніх?
Чекати на очах у всіх перехожих, які поспішають до теплих і затишних домівок (принаймні хочеться так думати!), вдивлятися в лиця тих, хто спускається ескалатором сюди, до підземелля метрополітену, роздивлятися їх із надією побачити високу постать, синій погляд, темно-русе ледь хвилясте волосся і непомітно вплітати й вплітати свої думки-міркування.
Як же все-таки хочеться знати, нащо вона задалася Максу? Що він у ній знайшов? Якщо тверезо поглянути на речі – черговий трофей! Черговий трофей? Черговий трофей… Вислів який дошкульний, неприємний! Але, мабуть, найбільш відповідає істині.
Чогось раптом подумалося, що, якби запитала зараз у Макса – скільки в неї дітей, хлопчики чи дівчатка, по скільки їм років, як їх звуть? – він би не відповів на жодне з цих запитань, хоча вона йому казала, бо ніколи б не змогла приховати цієї (найважливішої для неї!) інформації. Казала, хоч і бачила, що його це не цікавить, не обходить, не стосується, бо його цікавила винятково вона і тільки поза межами контексту її буденного існування. Ну і хай! Так навіть зручніше! Цілком відповідає сучасному алгоритму життя!
Подумалось, що, якби от зараз зустрівся їй не Макс, а подібний до неї уламок колишнього щасливого й облаштованого родинного буття, може, остаточно розлучений і вільний, готовий створити нову сім’ю, вона би просто пройшла повз нього. Можливо, тому що не змогла б, вистрибнувши з одного полум’я, стрибати в інше, а може, тому що не хотіла б, аби її «завтра» було повтореним «учора».
Цей посилений інтерес до Макса, певно, був наслідком того, що в них не могло бути ніякого спільного майбутнього (він був для неї тією самою п’ятою собачою ногою, а вона для нього – отим самим п’ятим колесом до воза), і майже не існувало точок перетину – хіба що любов до художньої літератури. Ефект забороненого плоду? Ефект забороненого плоду…
– Алло! Так, іще чекаю. Тільки ти чомусь не попередив, що півгодини насправді означають півтори… Та все ясно: працівник Ради – це не якийсь офісний планктон, що никає весь день від кавоварки до ксерокса. Підійматися нагору? Зараз виїду!
У нього був поганий настрій, і він навіть не намагався цього приховати. Неприємності на роботі? Авжеж. Ще й особисті проблеми? Ясно. Із колишньою дівчиною Кірою, яка ніяк не хоче змиритися зі статусом колишньої? І на всі її намагання розважити і бажання догодити – непробивна стіна синього відчуження.
А часу ж так мало! Катастрофічно мало! Вона вже давно повинна бути вдома, із дітьми, які вже кілька разів телефонували, цікавлячись, коли їхня мама нарешті повернеться. Натомість вона підіймала Максу настрій, як могла, щедро сиплячи різними цікавинками з нещодавно прочитаного-переглянутого-спожитого мистецького контенту. Йому це подобалося. По-справжньому цікавило! В її віці вже можна розрізнити, хто ввічливо тлумить позіхання, слухаючи співрозмовника, а в кого починають сяяти очі…
Насамкінець – десерт:
– Я вчора читала твої нові вірші…
– І?
– Мені дуже сподобалося! Дуже-дуже!
І це була правда. Ця лірика, в якій щиро змальовані почуття перепліталися з філософськими роздумами, здалася їй довершеною симфонією його душі. І тільки легенька шпилька ревнощів вколола на саму думку про ту, кому присвячено ці рядки. Але ж це було до неї – чи не обходить її, зрештою, що і з ким у нього було до їхньої зустрічі? Це все минуле! Воно може ховати своїх мерців, якщо хоче, а може спалювати в крематорії, якщо має бажання, – вони однаково мертві і давноминулі!
Підняла руку, щоб зупинити таксі. На метро вже часу не було.
– Як? Ти вже йдеш? А я думав, ми повечеряємо… А завтра? Теж не можеш?
Намагалася пояснити, що до вихідних найпевніше навряд чи вийде повноцінний вечір, хіба що в обідню перерву зможе кудись із ним сходити. На обрії з’явилася жовтогаряча, немов розжарена зсередини шахівниця, таксівка, і раптом вона наважилася сказати те, про що думала вже цілий тиждень їхнього знайомства: