Стрімкими вуличками Твіля Гед рушив до корабля, який уже чекав на нього, погойдуючись в осяяних ранковим промінням хвилях.
ДРАКОН З ОСТРОВА ПЕНДОР
На захід від острова Роук, між двома великими островами Хоск і Енсмер, розпорошені численні острови, які з давніх-давен називають просто Дев'яносто островів. Острів Серд розташований найближче до Роука, а найвіддаленішим вважається Сепіш, оточений водами Пельнського моря. Втім, ніхто достеменно не знає, скільки тих островів є насправді. Адже якщо лічити тільки ті з них, де є прісноводні джерела, то виходить лише сімдесят, а якщо вважати островом кожен клапоть землі, то й після ста їх не злічити. Крім того, кількість островів залежить від припливів та відпливів. Деколи під час припливу таких острівців утворюється аж три, але коли спінені хвилі Потаємного моря відступають від берегів, то на тому місці залишається тільки один острів. Але, незважаючи на бурхливі припливи і відпливи, кожна дитина тут, ледве навчившись ходити, вже має свого човника та вміє веслувати. Тутешні жінки нерідко човнами перебираються через протоку з острова на острів, щоби випити чашку чаю з приятельками. Небагаті купці просто з човнів нахваляють копійчаний крам, веслуючи у ритм своїх голосів. Усі дороги у цьому краю проходять по солоній воді. Де-не-де їх перегороджують сіті, що, перетинаючи протоки, тягнуться від однієї хатини до іншої. Таким робом тут ловлять маленьку рибу туманку. З неї витоплюють жир, що складає основу добробуту мешканців Дев'яноста островів. Тут мало мостів і жодного великого міста, зате сила-силенна селянських та рибальських селищ. Зазвичай кільканадцять сусідніх острівців об'єднуються й утворюють щось на кшталт громади. Однією з таких громад і був Лоу-Торнінґ — група островів на крайньому заході Потаємного моря. А далі, на захід від Лоу-Торнінґа, простирався безмежний океан. Щоправда, неподалік був іще один острів Архіпелагу — Пендор, але його вже давно захопив дракон.
Острів'яни для нового чаклуна приготували будинок — на схилі пагорба, серед зелених ячмінних полів. Від західних вітрів дім був захищений садом, дерева в цю пору року буяли рясним червоним цвітом. З порога будинку було видно солом'яні стріхи хатин, розкиданих серед садів і дібров. А далі виднілися інші острови з такими самими стріхами, полями та пагорбами. Між островами яскравими синіми стрічками звивалися протоки. Нове житло Геда, хоч і вбоге — без вікон, із земляною долівкою, — все ж було кращим, ніж халупа, у якій він народився. Мешканці Лоу-Торнінґа, охоплені благоговійним страхом перед молодим чаклуном, що прибув з Роука, ніяковіючи, перепрошували за скромність оселі.
— У нас зовсім немає каменю, з якого будують житло, — сказав один із них.
— Багачів серед нас немає, але зате ми бодай не голодуємо, — зауважив другий.
Третій додав:
— Принаймні тут буде сухо, пане, бо я таки добре постарався, щоби стріха не протікала!
Але для Геда цей будиночок був не гірший від палацу. Він щиро подякував старійшинам громади. Відтак вони — всі вісімнадцять чоловік — задоволені подалися додому — кожен у власному човні до власного острівця, щоби розповісти сусідам-рибалкам і їхнім дружинам, що новий чаклун — дивакуватий хлопець, трохи похмурий і маломовний, але, здається, справедливий і не пихатий.
Зрештою, Гед і не мав чим особливо пишатися. Зазвичай чарівники з острова Роук ідуть на службу до багатих вельмож або селяться у великих містах. Натомість прості рибалки Лоу-Торнінґа могли дозволити собі утримувати хіба що знахарку чи недолугого ворожбита, котрі здатні лише захищати оберегами рибальські неводи та човни, а принагідно — лікувати людей і тварин від найпростіших болячок. Але кілька років тому у старого дракона з острова Пендор з'явилося потомство. Подейкували, що вже дев'ять молодих драконів звили собі гнізда у зруйнованих вежах колишніх пендорських володарів. Тепер вони тягають свої, вкриті лускою черева по мармурових сходах і зруйнованих галереях замку. Але невдовзі настане час, коли змужнілі дракони, зголоднівши на мертвому острові, нападатимуть на сусідні землі. Чотирьох із них уже бачили в небі над південно-західним узбережжям Хоска і хоча вони поки що не приземлялися, та згори їм було добре видно кошари для овець, клуні та людські оселі. Дракони здатні обходитися без їжі дуже довго, але коли вже зголодніють, то ніяк не можуть наїстися. Саме тому жителі Лоу-Торнінґа уклінно благали, щоби з острова Роук їм прислали справжнього чаклуна для захисту від драконів. І Архімаг вирішив, що побоювання острів'ян є небезпідставними...
— У тих краях ти не здобудеш ні слави, ні статків. А можливо навіть, що й ризикувати тобі не доведеться, — сказав Архімаг Гедові, коли вручав йому чарівну патерицю. — То як, поїдеш туди?
— Поїду, — відповів Гед, і не лише тому, що пам'ятав про необхідність покори Верховному Магові.
Після тієї ночі на роукському пагорбі його нехіть до слави та усього показного стала настільки сильною, наскільки великою була раніше його марнославність. Тепер Гед постійно сумнівався у своїх здібностях і боявся їх застосовувати. Одначе згадка про драконів одразу ж зацікавила його. На Ґонті вже кількасот років не було драконів. Так само й до острова Роук жоден із них навіть не наближався. Не те, щоб їх зовсім ніхто не бачив, загалом драконячий дух тут майже вивітрився: по суті, ці дивовижні істоти тепер жили лише у переказах, про них оповідали казки та співали пісні. А самі вони перевелися та й квит! У школі Гед прочитав про драконів усе, що можна було знайти в старовинних книгах. Та одне діло книги, і зовсім інше — зустріч із драконом віч-на-віч. Тож молодий чаклун ані на мить не завагався, коли щиро відповів Ґеншеру:
— Я поїду.
Архімаг хитнув головою на знак згоди. Проте в його погляді читався неспокій.
— Скажи мені, — озвався нарешті він, — ти боїшся покинути Роук? Чи, може, тільки й чекаєш нагоди, щоб залишити острів?
— І те, і друге, Володарю.
Ґеншер знову кивнув.
— Не знаю, чи правильно я роблю, відпускаючи тебе звідси, — сказав він дуже тихо. — Я не бачу твого майбутнього. Твій шлях ховається у пітьмі. А десь у північних краях на тебе чигає щось незбагненне і смертельно небезпечне. Цей виплід зла походить з твого минулого і зазіхає на твоє майбутнє. Але я нічого не бачу, все вкриває темрява. Коли сюди прийшли прохачі з Лоу-Торнінґа, я відразу ж згадав про тебе, бо той острів здається мені тихим місцем, де ти зміг би спокійно жити й набиратися сил. Але я не знаю, чи існує зараз на землі тихе та безпечне місце для тебе. Я не хочу посилати тебе у безвість, у пітьму...
Попервах будиночок серед квітучих дерев та й сам острів, на якому він мирно жив, здавалися Гедові тихим раєм. Не раз він пильно вдивлявся у небо на заході, намагаючись вловити чаклунським слухом бодай найтихіше шемрання лускатих крил, проте дракони поки що не тривожили острів'ян Лоу-Торнінґа. Тож Гед рибалив просто з берега і доглядав свій крихітний садочок. Інколи, сидячи під розлогими кронами дерев і насолоджуючись пахощами літа, він цілими днями обдумував одну-єдину сторінку, рядок чи слово з книг Мудрості, які були у нього на острові. А отек спав поруч або полював на мишей поміж трав і квітів. А ще Гед лікував мешканців Лоу-Торнінґа, передбачав погоду, приборкував бурі та вітри — завжди, коли до нього зверталися острів'яни. Йому ніколи не спадало на думку, що могутньому магові не личить виконувати такі примітивні прохання. Адже й тітка його була простою сільською чаклункою, та й люди, серед яких він виріс, були ще біднішими, ніж тут, на Лоу-Торнінґу. Зрештою, острів'яни турбували його рідко: почасти тому, що він був справжнім чаклуном з острова Мудреців, а почасти — через його мовчазну вдачу та понівечене обличчя. Було в Гедові щось таке, що, попри його молодість, змушувало людей ніяковіти.
І все ж Гед зумів знайти собі друга — Печварі, котрий був човнярем і жив на сусідньому острівці. Вони познайомилися, коли якось Гед, ідучи біля пристані, зупинився, щоби подивитися, як чоловік майструє човна. Зауваживши це, Печварі посміхнувся, подивився на чаклуна і сказав:
— Я робив цей човен цілий місяць. А вам, шановний, либонь, вистачило б і хвилини й одного чарівного слова, щоб упоратися з такою роботою, еге ж?
— Вистачило б, — погодився Гед, — а проте наступної хвилини, якби я весь час не шепотів закляття, човен, напевне, пішов би на дно. Хоча, якщо хочете... — він раптом зупинився.
— Що хочу, пане?
— Взагалі-то, вашому суденцю нічого не бракує. Але, якщо хочете, я міг би зробити так, щоб цей човен ніколи не протікав і завжди повертався з моря додому.
Він говорив це з належною повагою, щоби не образити вправного майстра. Однак обличчя Печварі аж засяяло від утіхи.
— Цей човник я зробив для свого сина, шановний. І якщо ви накладете на нього чари, то я довіку буду вашим боржником.
Печварі вибрався на берег і вдячно потиснув Гедові руку.
Згодом вони часто працювали разом. Гед за допомогою магії робив дерев'яні суденця Печварі ще кращими і міцнішими. Вони майстрували нові човни, лагодили старі. До того ж, Гед переймав у Печварі мистецтво керувати човном без застосування магії, адже на острові Роук цього не навчають.
Нерідко Гед, Печварі та його малий син Іоет на великих або й малих човнах, під вітрилами чи на веслах виходили у відкрите море — аж поки Гед не став справжнім "морським вовком", а дружба між ним і Печварі не викликала більше жодних сумнівів.
Та якось восени син човняра дуже захворів. Мати привезла з острова Теск знахарку, яка лікувала людей травами. Але цього разу вона не змогла нічим зарадити, тож незабаром холодної штормової ночі у двері Гедові загримав важкими кулаками Печварі, благаючи друга-чаклуна врятувати дитину. Вони щодуху побігли до човна і, борючись із хвилями, погребли крізь пітьму і дощ до хатини Печварі. Зайшовши в дім, Гед побачив хлопчика, котрий простягнувся на сіннику, мовчки схилену над ним матір і знахарку, котра, обкурюючи хату цілющим корінням, наспівувала тужливий нагійський гімн. То були, на її думку, — найкращі ліки. Одначе саме вона прошепотіла Гедові на вухо:
— Шановний пане чародію, здається мені, що у хлопчика червона пропасниця і цієї ночі він помре.
Коли Гед став навколішки і доторкнувся до чола хлопчика, то зрозумів, що стара знахарка не помилилася і на мить аж відсахнувся. За час, який він провів у ліжку, лікуючись після двобою на пагорбі, Гед дізнався від Майстра-Знахаря багато різних лікарських премудростей. А найголовнішим був припис: "Загоюй рани і лікуй хвороби, але якщо помирає душа, відпусти її".
Мати, зауваживши його різкий відрух, зрозуміла все без слів і тужно заголосила з відчаю. Печварі нахилився до неї, примовляючи:
— Жінко, не плач! Яструб врятує нашого сина. Чарівник переможе смерть.
Відчувши, як сильно вірить у нього Печварі, Гед просто не міг його розчарувати — і хоча він не сумнівався в діагнозі, поставленому хлопчикові, проте наважився бодай спробувати подолати лихоманку. Гед сказав:
— Я зроблю все, що в моїх силах...
Гед заходився обмивати хлопчика холодною дощовою водою, яку батьки раз у раз міняли — дощівки було вдосталь, бо ж надворі лило, як із відра; відтак промовляв різні закляття проти гарячки, та нічого не допомагало. І нараз чаклун зрозумів, що хлопчик помирає у нього на руках. Тоді, залучивши всі свої магічні сили і зовсім не дбаючи про безпеку, він послав свою душу вслід за душею хлопчика, намагаючись повернути її у світ живих. Гед покликав хлопчика:
— Іоете!
Раптом йому здалося, що внутрішнім слухом він почув ледь чутну відповідь. Тоді він ще раз повторив ім'я хлопчика і побачив, як по темному схилу якоїсь великої гори поперед нього швидко біжить малюк. Навкруги стояла непроникна тиша, над головою ряхтіли невідомі зірки, яких він досі ніколи не бачив. У цих порожніх небесах вони ніколи не рухались і не гасли. Одначе Гед якимось чином знав назви цих чужих сузір'їв: Сніп, Брама, Дерево, Стерничий...
Наздоганяючи помираючого хлопчика, Гед забіг надто далеко в потойбіччя. Усвідомивши це, він побачив, що опинився на темному схилі сам-один. Повернутися назад було важко, дуже важко. Та Гед все-таки повернувся. Неймовірним зусиллям волі він примусив себе зробити перший крок угору, потім ще один. І так крок за кроком Гед ступав, прямуючи до вершини. І кожен наступний крок був важчий від попереднього.
Непорушно світили у небі зорі. Жодного разу не знявся вітерець над запорошеним схилом. У безмежному царстві пітьми рухався тільки він один, повільно піднімаючись угору. А коли Гед вийшов на вершину гори, то побачив низеньку кам'яну стіну. А просто за нею, втупивши у нього погляд, стовбичила Тінь.
Вона не була схожою на жодну з живих істот, по суті, у неї взагалі не було певної форми. Шепочучи щось нерозбірливе, розповзаючись понад землею, Тінь намагалася дотягнутися до Геда. І була вона з того боку, де вирувало життя, а він стояв за межею смерті. Це означало, що тепер йому належить або зійти з вершини гори до пустельного підніжжя, у темні міста мертвих, або ж, переступивши через стіну, повернутися до життя, де на нього чигала безформна мара, породжена Злом.
Гед високо підняв чарівну патерицю, міцно тримаючи її в руках. І враз до нього повернулася сила. Коли він зважився перескочити через стіну просто на Тінь, то несподіваним білим сяйвом у цьому похмурому краї спалахнув його ціпок. Гед стрибнув, відчув, що падає, а далі в очах йому потемніло і він знепритомнів.
Печварі, його дружина і знахарка в ту мить побачили, що молодий чаклун замовк посеред заклинання. Якийсь час, тримаючи на руках дитину, він стояв непорушно. Потім обережно поклав маленького Іоета на ліжко, а тоді, міцно схопивши чарівну патерицю, випростався й тихо завмер. Відтак поривчасто підняв ціпок високо вгору — палицю охопило біле полум'я. І раптом у сяєві блискавки всі предмети, які були в хаті, немов ожили й почали жваво стрибати...
Коли люди прийшли до тями, то побачили, що молодий чаклун лежить долілиць на підлозі біля ліжка, на якому вже упокоївся хлопчик. Печварі спершу навіть подумав, що чаклун також помер, тож не міг промовити й слова. Його дружина тихо заплакала. Але знахарка дещо знала про справжню магію і чула про ті таємничі краї, у яких можуть подорожувати істинні чаклуни, тож вона подбала про те, щоб Геда, котрий лежав холодний, не виказуючи жодних ознак життя, не вважали небіжчиком. Чаклуна віднесли додому, і стара відьма залишилася біля нього, щоб доглянути за юнаком і з'ясувати, чи заснув він навічно, чи все-таки згодом очуняє.
Маленький отек сховався десь на горищі — як завжди, коли в домі були чужі. Там він і сидів, допоки злива періщила по даху та по стінах. А в будинку поволі згасло вогнище і в кімнату тихцем заповзла ніч. Знахарка задрімала. І тоді зі свого сховку виліз отек, пробрався до Геда, котрий тихо й нерухомо лежав на ліжку. Звірок почав довго і терпляче вилизувати долоні та пальці господаря своїм сухим, схожим на коричневий листок, язичком. Далі отек підповз до Гедової голови — лизнув скроню, пошрамовану щоку, торкнувся до заплющених очей. І від цих ніжних дотиків Гед почав поволі приходити до тями.
Він прокинувся, не знаючи, де побував і де знаходиться, не розуміючи, що то за невиразне сіре світло мерехтить перед очима. То сходило холодне осіннє сонце. Отек, як завжди, згорнувся біля Гедового плеча і заснув. Пізніше, коли хлопець згадував події тієї ночі, то зрозумів, що якби хтось живий не доторкнувся до його тіла, що втратило душу, і не покликав назад у цей світ, то він цілком міг би залишитись у потойбіччі назавжди. І тільки сліпа інстинктивна мудрість змусила отека вилизувати рани. І саме в цій інстинктивній мудрості тварини Гед відчув щось схоже на власну чудодійну силу, яка брала початок від Одвічних Сил Землі. Відтоді він назавжди повірив у те, що по-справжньому мудра людина ніколи не відокремлює себе від інших живих створінь — байдуже, чи то люди, чи безмовні істоти. І згодом, під час своїх мандрів та пошуків, він доклав чимало зусиль для того, щоби навчитися розуміти те, про що можуть розповісти очі тварини, політ птаха, неквапливо величні жести дерев.