Тепер Гед уперше зробив той перехід через межу і назад, який із розкритими очима може здійснити лише справжній маг. Та навіть наймогутніший маг при цьому завжди наражається на страшну небезпеку. Однак у цей світ Гед повернувся назустріч горю і страхові. Горе прийшло до його друга Печварі, а страх — до нього самого. Тепер Гед розумів, чому Архімаг боявся посилати його далеко від острова Роук, і що чаїлося у його майбутньому, яке навіть Ґеншер не зміг розгледіти. Бо то сама пітьма полювала на нього — потвора без імені та назви; істота, яка не належала цьому світові; Тінь, яку він звільнив або й несамохіть породив. Вона довгі роки чигала на Геда на межі життя і смерті. І ось нарешті дочекалася його. Тепер вона до скону переслідуватиме його, намагаючись підступитися якомога ближче, щоби забрати силу, висмоктати життя й заволодіти його тілом.
Тінь знову почала йому снитись у подобі химерного ведмедя без голови і без очей. Гед не бачив подібних снів ще відтоді, як зарубцювалися рани, отримані під час нічного двобою з потворою. Тепер він щоразу прокидався мокрим від поту та вкрай знесиленим, а давні шрами на обличчі і плечах пекли, ніби свіжі рани. Йому здавалося, що Тінь снує навколо будинку, намагаючись навпомацки увійти всередину. Починалася лиха година.
Коли Тінь снилася йому, чи коли він думав про неї, то завжди відчував холодний жах. Сила та розум покидали його, а він почувався дурним і збентеженим. Гед відчував злість на себе через страх перед Тінню, але він не міг із ним нічого вдіяти. Хлопець потребував допомоги, але хто би міг її надати? Адже потвора, що переслідувала його, не належала ні до світу живих, ні до світу мертвих, не мала ні душі, ні плоті. Вона була нічим, навіть власного імені не мала. Єдине, чим він її наділив, так це жахливою силою, яка не корилася жодним законам земного світу. Все, що Гед тепер знав про Тінь, — це тільки те, що вона й надалі прагнутиме заволодіти ним. І тоді вже вершитиме свою волю через нього, водночас будучи його витвором. Але в якій подобі вона з'явиться у цей світ, не маючи власної форми, як і коли знайде його — цього він не відав.
Свій будинок і острів Гед оточив найсильнішими магічними оберегами, на які лише був здатний. Однак їх потрібно було постійно оновлювати, і невдовзі він зрозумів, що якщо витратить свою силу на утримання оберегів, то мешканцям Лоу-Торнінґа не буде з нього пожитку. Особливо, якщо з острова Пендор таки прилетить дракон.
Якось Гедові знову наснився сон. Йому здалося, що Тінь проникла в дім і ворушиться біля дверей, крізь пітьму тягнеться до нього, нашіптуючи нерозбірливі слова. Він прокинувся, пойнятий жахом, і чарівним вогником освітив кожен куточок, щоби пересвідчитись, що в будинку нікого немає. Тоді підкинув у вогнище дрова і вмостився біля нього, прислухаючись, як осінній вітер шарудить у солом'яній стрісі, стугонить поміж голого гілля високих дерев. Він довго сидів у задумі, а тоді у його серці прокинувся колишній гнів. Досить! Він не буде безпорадно чекати, залишаючись в'язнем невеличкого острова та бурмочучи марні закляття!
Але Гед не міг порушити угоду, укладену з жителями островів, і просто покинути їх на поталу драконам. Тому в нього залишався єдиний шлях. Наступного ранку Гед поплив човном вниз до головної пристані Лоу-Торнінґа, розшукав старійшину острівної громади і сказав йому:
— Я мушу покинути ваш край. Мені загрожує небезпека, і через мене ви також можете потрапити в біду. Дозвольте мені вирушити на острів Пендор і знищити драконів. Лише тоді я з чистою совістю зможу поїхати звідси. Адже якщо мені судилося зазнати поразки, то це може статись і тут. Тож давайте вирішимо цю проблему раз і назавжди.
Приголомшений старійшина витріщився на Геда.
— Пане Яструбе, — мовив він, — адже там дев'ять драконів!
— Кажуть, що вісім із них ще молоді.
— Зате старий...
— Кажу вам, я повинен поїхати звідси. І прошу вашого дозволу зустрітись із драконом, щоби спробувати звільнити острови від страшної загрози. Сподіваюся, мені пощастить...
— Як собі знаєте, шановний, — сухо відповів старійшина.
Усі, хто чув цю розмову, подумали, що молодий чаклун або чваниться, або, не дай Боже, з глузду з'їхав. Похмурими поглядами проводили Геда острів'яни, не сподіваючись побачити його знову. Дехто навіть натякав, що чаклун просто хоче втекти від них, обминувши острів Хоск, вийти у Потаємне море, залишивши людей у біді. Але більшість (у тому числі й Печварі) вважали, що Гед утратив розум і шукає смерті.
Ось уже чотири покоління острів'ян прокладали курс своїх кораблів так, щоби триматися якомога далі від острова Пендор. Та й раніше біля його берегів не було морських шляхів, тому що колись островом володіли пірати і работорговці — безжальні войовничі люди, яких ненавиділи всі мешканці південно-східного Земномор'я. Саме тому ніхто навіть не пробував помститися за загибель володаря острова, якого дракон заскочив під час гучного бенкету в одній із веж замку і за одну мить перетворив на попіл разом з усіма, хто там був. А решту городян, незважаючи на їхні жалібні волання, дракон загнав у море і потопив. Отак острів Пендор, завалений трупами його мешканців, зруйнований і невідомщений, перейшов під владу дракона. І він жив собі у тамтешніх руїнах, охороняючи награбовані скарби, які колись належали не одному поколінню принців із островів Пальн і Хоск. Жоден маг досі не наважувався кинути виклик драконові. Гед знав про це, бо відколи прибув на Лоу-Торнінґ, постійно згадував усе, що знав про драконів, обмірковуючи свої дії.
Тепер хлопець проводив свого невеличкого човна на захід, не користуючись ні веслами, ні тими мореплавними навиками, яких навчився від Печварі — Гед напинав вітрила чарівним вітром і тримав правильний курс, вдаючись до магії. Уважно вдивляючись у море, він, зрештою, побачив мертвий острів, що височів над холодними хвилями. Йому кортіло швидше зустрітися з неминучим, і тому він застосував чарівний вітер. Адже те, що залишилося позаду, жахало його більше, ніж те, що чекало попереду. І вже під кінець першого дня його зачаєний страх змінився якимось радісним шаленством. Гед мчав на захід, вітрило його човника аж бриніло від чарівного вітру. Нарешті він за власним бажанням прямував назустріч небезпеці, і що ближчою вона ставала, тим сильніше зростало в ньому відчуття свободи. Морем котилися хвилі з білими баранцями, а по небу гнав сірі хмари північний вітер. Незабаром перед ним забовваніли скелі острова Пендор, німі вулиці міста і зруйновані замкові вежі. Тінь не наважувалась іти слідом за ним у пащу дракона.
Біля входу до вигнутої серпом неглибокої гавані Гед зупинив човна, що завмер, тихо погойдуючись на хвилях, а тоді голосно вигукнув:
— Драконе Пендорський, виходь! Захищай свої скарби!
Його голос потонув у шумі хвиль, що розбивались об білий, немов притрушений попелом берег. Але у драконів гострий слух. І от один із них, схожий на величезного чорного кажана, вилетів із якогось напівзруйнованого будинку. Махаючи широкими складчастими крилами, він, купаючись у потоках північного вітру, облетів навколо міста і почав приземлятись до того місця, де зупинився Гед. У хлопця аж мороз пішов по шкірі, коли він побачив живу істоту, яка немовби щойно вийшла із давніх легенд. Проте він лише засміявся і закричав:
— Гей, ти, летючий хробаче! Поклич старого дракона!
Гед зрозумів, що то був один із молодих драконів, які вилупилися зі шкірястих яєць, відкладених драконихою із Західних широт серед залитих сонцем зруйнованих палаців та веж. Коли малюки-дракони, як звичайнісінькі ящірки, повилуплювалися, самиця полетіла геть, залишивши доглядати за потомством старого дракона. Так-бо вже в них здавна ведеться.
Молодий дракон нічого не сказав Гедові. Він, власне, ще не був справді велетенським — завдовжки приблизно, як сорокавесельна галера. А широченні перетинчасті крила лише підкреслювали його незмужніле хирляве тіло. По суті, він був іще підлітком і не мав ані жахливого голосу, ані хитрості, притаманної дорослим драконам. Роззявивши свою довгу зубату пащеку, він стрілою кинувся на Геда, який стояв у човні біля входу до бухти. Тож чаклунові залишилося тільки коротким закляттям зв'язати драконові крила, і той, наче камінна брила, шубовснув у море. Сірі хвилі вмить зімкнулися над ним.
Услід за першим ще два дракони злетіли вгору від підніжжя найвищої міської вежі. І точнісінько так само, як і перший, вони напали на Геда. Тож і їх він зв'язав простим закляттям, а тоді потопив. Що ж, досі йому щастило — чаклун ще навіть жодного разу не застосував свого чарівного ціпка.
Через деякий час ще троє драконів налетіли на нього з острова. Один із них був набагато більший від інших, з його пащі виривалися язики полум'я. Двоє менших, залопотівши крилами, атакували чаклуна спереду, а більший, описавши в повітрі стрімке коло, обійшов Геда ззаду, щоби спалити разом із човном. Жодне закляття не змогло би подіяти одразу на трьох, тому дракони вирішили скористатися чисельною перевагою і налетіли з різних боків: двоє — з півночі, а ще один — з півдня. Усвідомивши це, Гед одразу промовив закляття Перетворення і тієї ж миті драконом шугонув у небо.
Розправивши широкі крила і випустивши гострі кігті, він полетів назустріч двом драконам, що атакували його з півночі, і обпалив їх своїм вогненним подихом. Потім розвернувся до третього, який був більшим, і так само, як і Гед, міг дихати полум'ям. У потоках вітру над сірими хвилями вони кинулись один на одного і почали двобій, зчепившись у клубок, охоплений вогнем і димом. Раптом Гед стрімко шугонув у небо; дракон, переслідуючи його, відстав. Гед знявся дуже високо, склав крила і, наче яструб, кинувся вниз, виставивши гострі кігті. Такого дракон не сподівався — чаклун увігнав смертоносні пазурі в шию та бік ворога. Чорні крила дракона затріпотіли, а його чорна кров задзюркотіла у море. Ледве вирвавшись із Гедових лабет, дракон важко полетів до острова, щоби сховатися у якомусь колодязі або в зруйнованій вежі.
Гед негайно повернув собі людську подобу і повернувся у човен, адже довго залишатися у драконовій подобі — дуже небезпечно. Його руки і голову обпекла отруйна драконяча кров, проте юнак не звертав на це уваги. Перевівши подих, він знову закричав:
— Я бачив шістьох, п'ятьох убив, а кажуть, що вас дев'ятеро! Нумо, вилазьте, хробаки!
На острові нічого не змінилося, не пролунало ані звуку, лише хвилі важко накочувались на берег. І тільки тоді Гед побачив, що найвища вежа міста, видовжуючись то в один бік, то в інший, змінює обриси, немов розправляючи величезні руки. У цю мить він боявся древньої магії, якою володіють лише дракони. Вони — могутні та підступні чаклуни, а їхня магія зовсім не схожа на магію людей. Та раптом Гед зрозумів, що побачене ним — не магія і не ілюзія, створена драконом, а реальність. Те, що він спочатку прийняв за частину вежі, було плечем пендорського дракона, який повільно розправляв свої крила, важко зводячись із землі.
Коли він випростався над містом, його луската голова, увінчана гострими шипами, з роззявленою пащею і висолопленим розтроєним язиком, височіла над найвищою вежею, а передні лапи із страхітливими кігтями сперлися на руїни будинків, як на дрібну жорству. Сталево-сіра луска дракона вилискувала на сонці, як дзеркало. А сам він був здоровенний, немов гора, і жилавий, зграбний, наче хорт. Гед із жахом дивився на дракона і розумів, що жоден героїчний епос, жодна казка не можуть належно передати відчуття людини, яка споглядає отаку бестію. Він уже бачив очі дракона, мало не зазирнув у них, і це могло б його погубити, адже не можна зустрічатися поглядом із драконом. Гед ледве відвернувся від масних зелених зіниць, що уважно стежили за ним, і підняв перед собою чарівну патерицю, яка тепер здавалася жалюгідною.
— У мене було восьмеро синів, маленький чаклуне, — проревів дракон. — П'ятеро загинуло, один конає. Годі! Хоч ти й убив їх, та до моїх скарбів тобі зась!
— Мені не потрібні твої скарби.
З драконових ніздрів із сичанням вирвався жовтий дим. Власне, отак він сміявся.
— То, може, вийдеш на берег і бодай подивишся на них, недолугий чародію? Мої скарби варті того, щоб на них подивитись!
— Ні, драконе.
Вітер і вогонь — природні соратники драконів, а от над водою вони не люблять вступати в бій. Тож, залишаючись у човні, Гед мав. невелику перевагу, а тому й не наближався до берега. Щоправда, вузька смуга води між його човном і величезними сірими кігтями дракона не додавала Гедові особливої впевненості у власних силах. Важко було не дивитися і в зелені очі дракона, що пильно стежили за Гедом.
— Ти ще дуже молодий, чаклуне, — сказав дракон. — Я й не думав, що такі молоді вже мають силу.
Він так само, як і Гед, говорив Прамовою, що й досі залишилася мовою драконів. Розмовляючи Прамовою, людина змушена говорити тільки правду. А от драконів це правило не стосується, бо Прамова є для них рідною. Тож вони можуть брехати і змінювати зміст істинних слів, заводячи недосвідчених співрозмовників у такі лабіринти, де існують тільки віддзеркалення справжніх слів. Ці слова нібито означають правду, але насправді є цілковитою нісенітницею. Гед знав про це давно, тому слухав дракона з недовірою, піддаючи сумніву кожне слово, хоча все сказане досі видавалося йому простим і зрозумілим.
— Може, ти прийшов до мене по допомогу, парубче?
— Ні, драконе.
— А все ж я міг би тобі допомогти, тому що незабаром тобі знадобиться поміч, щоби здолати потвору, яка полює на тебе у пітьмі. Назви мені її ім'я!
Хлопець завагався.
— Якби я міг його назвати... — почав Гед, і лише силою волі примусив себе змовкнути.
Жовтий дим клубочився над довгою драконовою головою, вириваючись із ніздрів, що були схожі на круглі отвори в печі, крізь які жевріло полум'я.
— Якби ти міг його назвати, то, може, зміг би й підкорити оту поторочу, чи не так? Що ж, можливо, і я міг би назвати тобі її ім'я, якби придивився до неї ближче. Але для цього треба, щоби Тінь прийшла по тебе. І це неодмінно станеться, якщо ти трохи зачекаєш біля мого острова. Потвора знайде тебе скрізь, куди б ти не подався. Тобі доведеться постійно втікати від неї. То що, ти хотів би знати її ім'я?
Гед отетерів. Звідки драконові відомо про Тінь, яку він визволив? Як він може знати її ім'я? Навіть Архімаг казав, що Тінь не має імені! Проте дракони наділені особливою мудрістю, вони живуть набагато довше, ніж люди. Тільки деякі смертні знаються на таємницях драконів. Таких людей називають Повелителями драконів. Але зараз Гед розумів лише одне: якщо дракон каже правду і справді може назвати ім'я потвори, то все це однаково тільки заради його власної вигоди.
— Рідко трапляється, — озвався нарешті юнак, — щоби дракони пропонували людям свої послуги.
— Зате ти, мабуть, не раз бачив, як кіт перед тим, як з'їсти мишу, грається з нею, — відповів дракон.
— Однак я прийшов сюди не для того, щоби в кота-мишки бавитися. Я хочу укласти з тобою угоду.
Гострий, наче меч, але вп'ятеро довший від будь-якого меча, кінець драконового хвоста, немов здоровенне жало скорпіона, здійнявся над лускатою спиною та над вежами міста. Дракон сухо промовив:
— Я не укладаю угод. Я просто беру те, що мені потрібно. А що ти можеш запропонувати мені? Що з того, чого я не можу взяти сам?
— Безпеку. Твою безпеку. Заприсягнися, що ти ніколи не літатимеш до островів, розташованих на схід від Пендора, і, слово честі, я ніколи не заподію тобі шкоди.
Немов далекий гуркіт гірської лавини, жахливий звук вирвався з горлянки дракона. І полум'я затанцювало у його пащі та на трьох розділених язиках. Він, здіймаючись над руїнами міста, випростався на повен зріст:
— То ти насмілюєшся говорити про мою безпеку? Ти погрожуєш мені? Але чим?
— Твоїм ім'ям, Евуде.
Коли Гед вимовив ім'я дракона, у нього ледь затремтів голос, одначе фраза пролунала чітко та голосно. Почувши своє ім'я, старий дракон принишк, наче миша. Пройшла хвилина, потім друга, і Гед, котрий стояв у своєму маленькому човнику, посміхнувся. Щойно він поставив на кін своє життя, адже у нього був лише непевний здогад про справжнє ім'я дракона. Гед тільки припустив, що перед ним — саме той дракон, який за часів Ельфаран і Мореда спустошив західні береги острова Оскіль. Потім його вигнав з острова чаклун Елт, котрий був неперевершеним знавцем Істинних імен. І от цей здогад виявився правильним.