Серет говорила тихо і лагідно.
— Бендереск, володар замку Теренон, не може підпорядкувати Камінь своїй волі. Мені це також не під силу — ні самій, ні разом з чоловіком. У нас немає належної майстерності та сили. Натомість все це є у вас!
— Звідки ви знаєте?
— Від самого Каменя! Адже він провістив вашу появу. Теренон очікував на ваше прибуття. Він чекав на вас ще задовго до вашого народження. Ви — єдиний, хто може панувати над ним, хто змусить відповідати на будь-які запитання і підкорятися. Ви наділені тією силою, яка здатна здолати будь-якого ворога, навіть безсмертного із світу тіней. Завдяки Каменю Теренона ви зможете здобути знання, багатство, владу і навіть підкорити волю самого Архімага Земномор'я! Ви отримаєте все, що забажаєте! Варто лише захотіти — і все стане вашим!
Серет знову подивилася на нього своїми дивними ясними очима, той погляд пронизав Геда до живого і він затремтів, наче від холоду. Проте в рисах її обличчя хлопець помітив зачаєний страх. Йому раптом здалося, що жінка потребує допомоги, але надто горда, щоби зізнатися в цьому. Гед розгубився, а Серет поклала свою руку на його долоню. І він відчув легкий дотик її тендітної руки, яка на тлі його темної дужої правиці виглядала надто блідою. Тоді Гед промовив, неначе виправдовуючись:
— Серет, я не маю такої сили, як раніше, я давно її втратив і нічим не зможу вам допомогти. Та мені достеменно відомо, що Давні Сили Землі — не для людей! Ці сили ніколи не належали людям, у їхніх руках вони можуть бути лише руйнівним знаряддям. Зло завжди породжує зло. А в замок Теренон мене привели лиха доля і та сила, яка прагне заволодіти мною...
— Іноді в того, хто вважає себе виснаженим, з'являється сила ще могутніша, ніж була, — сказала Серет, посміхаючись так, ніби її сумніви остаточно розвіялися. — Можливо, я знаю щось важливе про ту силу, яка привела вас сюди. Пригадуєте незнайомця, котрий перестрів вас на вулицях Оримі? То був наш посланець, один зі слуг замку Теренон. Колись і він був чаклуном, однак відмовився від свого звання, щоби служити силі набагато могутнішій. Саме він спрямував вас на Оскіль. Згодом на торфовищах ви намагалися захищатися від Тіні, відбиваючись дерев'яним ціпком. І ми ледве врятували вас, бо ваш ворог виявився дуже хитрим і зумів висотати з вас чимало сил... Однак тільки Тінь може здолати Тінь. І лише пітьма здолає морок. Слухайте, Яструбе, що вам потрібно для того, щоби перемогти Тінь, яка нипає під стінами замку?
— Мені потрібно те, чого я не знаю. Її справжнє ім'я.
— Камінь замку Теренон тримає у своїй пам'яті всі народження і смерті, всі Істинні імена живих і мертвих, ненароджених і безсмертних, на землі і у світі пітьми. Він назве вам ім'я вашого ворога.
— А що я маю віддати за це?
— Нічого. Він підкориться вам, стане вашим рабом.
Приголомшений Гед нічого не відповів. Тепер жінка зазирала йому в обличчя, тримаючи його руку у своїх долонях. Сонце сховалось у тумани за небосхилом, землю вкрили сутінки, натомість обличчя Серет проясніло від переможної радості. Вона зрозуміла, що її слова змусили Геда вагатися. Жінка пошепки промовила:
— Ви будете могутнішим за всіх, царем серед смертних. Ви будете повелителем людства. І я владарюватиму разом з вами...
У цю мить Гед притьмом зіскочив із підвіконня, відступив на крок від вікна і його розум прояснів. За одвірком він раптом помітив володаря Теренона, котрий, усміхаючись, потайки дослухався до їхньої бесіди. Гед відразу все зрозумів. Він ще раз поглянув на Серет.
— Темряву перемагає світло, — сказав він, затинаючись. — Тільки світло.
Сказавши це, Гед чітко усвідомив, що саме ці слова остаточно пролили світло на ті дивні події, які відбувалися з ним останнім часом. Він зрозумів, що ці люди заманили його до замку, сподіваючись використати його страх для здійснення власних задумів. Вони справді врятували Геда від Тіні, бо не хотіли, щоб вона заволоділа ним раніше, ніж це зробить Камінь Теренон. І лише тоді, як Гед став би рабом Каменя, вони впустили б у замок Тінь: адже перевертень — набагато кращий раб, ніж людина. Тож якби Гед бодай заговорив із Каменем, він би назавжди втратив себе. Та все ж так само як Тінь не могла наздогнати молодого мага, так і Теренон поки що не мав сили заволодіти його душею. У підземеллі Гед мало не піддався чарам Каменя, але все ж таки не скорився. Навіть злу не так легко здобути владу над тими душами, що пручаються у його крижаних обіймах...
Гед стояв між Бендереском і Серет: так, вони свого часу виявили слабкість і піддалися волі Каменя — це вже не викликало жодного сумніву!
Бендереск підійшов до Геда.
— Казав я тобі, Серет, — сухим голосом озвався господар замку, — що він вислизне від тебе в останню мить. Чаклуни з Ґонту не такі вже й телепні. А от ти — безголова жінка, хоч і народилася на Ґонті. Хотіла обдурити його і мене, сподіваючись своєю вродою спокусити нас і використати Камінь Теренон для власних забаганок. Але тільки я — єдиний Повелитель Каменя, і ось що я зроблю з підступною дружиною: "Екаврое ай оельвантар..."
То було закляття Перевтілення, і Бендереск уже підняв свої руки, щоби перетворити налякану жінку на бридку потвору — свиню, собаку чи огидну поторочу. Гед зробив крок уперед і, ляснувши правицею по руках Бендерекса, вимовив одне-єдине слово. І хоч у нього не було чарівної патериці і в цьому царстві зла і темних сил він почувався чужинцем, проте його магія однаково була сильнішою від зловісних чар старого чаклуна. Бендереск раптом скам'янів, немов незграбна статуя, і його ненависний погляд зупинився на Серет.
— Швидше, — промовила жінка тремтячим голосом. — Яструбе, тікаймо швидше, поки він не покликав Слуг Каменя...
Нараз під склепінням вежі забриніло хиже шемрання: то обізвалися кам'яні підвалини замку, і стіни вторували їм нерозбірливим уривчастим гомоном — здавалося, ніби то стогнала сама земля. Ухопивши Геда за руку, Серет потягла його залами і переходами, збігаючи вниз довгими крученими сходами. Вони стрімголов вилетіли у двір.
Останні промені сонця тихо згасали у брудному втоптаному снігу. Троє похмурих челядинців кинулись назустріч, вочевидь, намагаючись зупинити втікачів.
— Сутеніє, пані! — сказав один із них, а другий додав: — Зараз ви все одно не вийдете на вулицю...
— Геть з дороги, мерзото! — лайнулася Серет і просичала крізь зуби ще якусь фразу на оскілянському діалекті.
Слуги відсахнулися від неї і, звиваючись у корчах, попадали на землю. Один із них голосно заволав, як від нестерпного болю.
— Нам доведеться пройти крізь браму. Іншого виходу немає. Ти бачиш вихід? Ти зможеш знайти його, Яструбе?
Вона смикала Геда за рукав, намагаючись зазирнути йому у вічі.
— Що ти зробила зі слугами?
— Я залила їм у кістки гарячий свинець. Невдовзі вони сконають. Нам треба негайно тікати, доки Бендереск не звільнив Слуг Каменя! Але я сама не можу знайти браму. Вона зачарована прадавнім закляттям. Ну ж бо, Яструбе, роби щось!
Гед не розумів, про що вона говорить, бо він бачив зачаровану браму так само чітко, як і кам'яні арки у внутрішньому дворі, під якими стелилася дорога до виходу із замку. Тож за мить вони вже швидкою ходою прямували до брами. Відтак Гед промовив магічні слова, що відчиняють будь-які двері, і вони опинилися потойбіч неприступних мурів Теренона.
А поза тим, щойно сріблясті сутінки замку залишилися позаду, як краса Серет разюче змінилась — тепер у рисах її обличчя з'явилося щось невловно зловісне, майже відьомське. І зненацька Гед упізнав її! Так, то була вона, донька володаря Ре-Альбі та чарівниці з Оскіля! Ще дівчиськом, багато-багато літ тому, вона кепкувала з нього на зелених галявинах, що оточували Оґіонову хатину. Це вона змусила його промовити закляття, яке звільнило Тінь! Але зараз усе це майже не мало значення. Гед готувався дати відсіч найголовнішому своєму ворогові — він не сумнівався, що Тінь і досі чигає на нього під стінами зачарованого замку. Хтозна, можливо, вона знову прибрала подобу Скіорха, або й зачаїлася у густих сутінках між деревами, щоб нарешті діждати слушної миті й заволодіти тілом Геда. Чаклун відчував, що Тінь — десь поруч, але ще не бачив її. Огледівшись довкола, він раптом зауважив за кілька кроків від брами маленьку темну грудку, припорошену снігом. Гед нахилився, розгрібаючи замет, і сльози набігли йому на очі — перед ним лежало скривавлене тільце мертвого отека...
— Перетворись! Перетворись мерщій у що-небудь, вони йдуть! — закричала Серет, ухопивши Геда за руку і вказуючи на вежу, що, немов величезний зуб, здіймалася в сутемрявому небі. Із вікон, розташованих високо, вилітали чорні потвори, розмахуючи довгими крилами. Долаючи опір зустрічного вітру, вони мчали до підніжжя пагорба, біля якого беззахисно стояли Гед і Серет. Моторошний шепіт кам'яних стін замку Теренон тепер перетворився на зловісний гуркіт, що доносився із надр. Земля стугоніла під ногами втікачів.
Геда охопила нестримна лють. У цю мить він ненавидів і цих смертоносних потвор, і підступних людей, що обманом заманили його в пастку, а зараз полювали на нього, як на загнаного звіра.
— Перетворись! — знову крикнула Серет і, вимовивши закляття, обернулася чайкою. За мить вона щезла у піднебессі. Гед, навпаки, нахилився додолу і висмикнув суху бадилинку, що стирчала з-під снігу на тому місці, де нерухомо лежав мертвий отек. Коли хлопець заговорив до неї Прамовою, билинка почала наливатися життям, рости і міцнішати, тож незабаром Гед уже тримав у руках справжню магічну патерицю. А коли крилаті чорні потвори з-під хмар шугонули на Геда, його палиця засвітилася білим чарівним вогнем, який відганяє пітьму та морок.
Зробивши коло у повітрі, потвори знову кинулися до Геда. Незграбні, вайлуваті істоти, вони походили з тих прадавніх часів, коли на землі ще не було ні птахів, ні драконів, ні людей. Світ уже давно не бачив таких створінь, і лише зловісна могутність Каменя Теренона могла повернути їх до життя. Напади бестій ставали дедалі небезпечнішими. Просто над головою Гед бачив їхні гострі, мов коси, кігті. Його нудило від могильного смороду, яким відгонили їхні потворні тіла. Хлопець несамовито відбивався від них, вимахуючи чарівною патерицею, створеною із мертвої билинки силою його розпачу і гніву. І раптом усі потвори, наче зграя наляканих круків, яких відігнали від мертвого тіла, крилатою хмарою повернули у той бік, куди чайкою полетіла Серет. І хоча здавалося, що вони рухаються ніби спроквола, проте з кожним дужим помахом широких крил бестії долали чималеньку відстань. Напевно, жодна чайка не змогла б утекти від такого стрімкого переслідування.
Гед миттю перетворився на хижого птаха, але не на яструба, як колись на Роуку, а на справжнього сокола, що летить, наче стріла, випереджаючи думку. Здійнявшись у повітря, він помчав за своїми переслідувачами, щодуху махаючи дужими крилами. Стемніло, і за хмарами засяяли яскраві зірки. Невдовзі Гед побачив попереду чорну стрипіхату зграю, що навально ринула вниз, наздоганяючи маленьку беззахисну чайку. Внизу скаженіли сіро-сталеві хвилі океану, які ще де-не-де розцвічувало останніми попелястими променями призахідне сонце. Гед-сокіл каменем влетів у гущавину хижої зграї, розкидавши бестій урізнобіч, немов бризки від брили, що шубовснула у воду. Але було вже пізно — вони вже вполювали свою здобич. В однієї потвори з дзьоба капала свіжа кров, до кігтів іншої пристало біле пір'я, а мертве тіло чайки, на яку перетворилася Серет, поглинули холодні морські хвилі...
А тим часом Слуги Каменя знову готувалися кинутися на Геда, загрозливо роззявляючи страхітливі пащеки. Але Гед стрімко злетів угору, а тоді озвався гучним переможним криком сокола — і полетів геть, ширяючи над низькими берегами острова Оскіль і морськими бурунами.
Крилаті потвори, моторошно клацаючи дзьобами, ще трохи покружляли над морем, а потім одна за одною неквапно рушили назад, до своїх торфовищ. Давні Сили не здатні перелетіти через море, вони прив'язані до свого осідку — певного острова, печери, каменя, джерела. Чорні тіні поверталися до замку Теренон, де на них чекав володар Бендереск. А Гед і далі летів на схід над Оскільським морем, залишаючи край, де вічно дмуть зимові вітри і панує ніч. Він летів, змахуючи дужими крилами, сп'янівши від польоту, немов стріла, яка не знає меж, наче думка, що сягає мудрості.
* * *
Цього року Оґіон Мовчазний після своїх осінніх мандрів повернувся на Ре-Альбі доволі пізно. Із плином літ він став ще незворушніший і самотніший. Новий володар Ґонту, який жив на узбережжі, не почув від нього жодного слова, коли особисто завітав у будинок мага просити допомоги напередодні піратського нальоту на Андрадські острови. Оґіон, котрий часто розмовляв із павуками, що заплутались у власних тенетах, вітався з деревами, нічого не сказав володареві острова. Той повернувся додому ні з чим. А загалом Оґіон останнім часом відчував якусь непевну тривогу — можливо, саме тому він і провів усе літо й осінь в горах, далеко від людей. Лише перед святом Сонцестояння старий чаклун повернувся до своєї хатини.
Наступного ранку після повернення він прокинувся пізно, а відтак йому закортіло напитися відвару з шелестунки. Тож Оґіон пішов униз від будинку до джерела біля підніжжя пагорба. Невеличка загата, що оточувала джерело, по краях уже покрилася тонким льодом, а сухі кущики моху між камінням срібно помережала перша паморозь. Сонце вже давно зійшло, та воно ще протягом години мало ховатися за горою Ґонт, тому вся західна частина острова — від узбережжя аж до верхогір'я — безмовно лежала у сутінках зимового ранку. Маг зупинився біля джерела і поглянув на порослі чагарями крутосхили, на бухту внизу, на сіру морську широчінь. Раптом над його головою залопотіли крила великого птаха. Оґіон, трохи затуливши обличчя долонею, подивився угору. І тоді просто на руку чаклуна, б'ючи крильми, злетів дужий молодий сокіл. І хоча він скидався на ловчого птаха, проте на ньому не було ані обірваного ретязя, ні шворки чи дзвіночка. Кігті сокола міцно стискали зап'ясток мага. Гладеньке пір'я куйовдилося на вітрі, а золотаві очиці байдуже дивилися довкола.
— Ти — посланець? Приніс мені листа? — лагідно запитав Оґіон у сокола. — Що ж, ходімо зі мною...
Почувши голос мага, сокіл тривожно вдарив крильми і пильно подивився на Оґіона. Маг зупинився, трохи помовчав і промовив:
— Здається, я колись дав тобі ім'я... — і рушив до будинку, тримаючи птаха на руці.
Він посадив сокола на гарячу полицю, нагріту вогнищем, і дав йому води. Але птах не захотів пити. Тоді Оґіон почав дуже тихо вишіптувати закляття, виплітаючи руками магічні тенета. Промовивши слова закляття, маг пошепки покликав сокола, намагаючись не дивитися на нього:
— Гед.
Оґіон ще якусь мить постояв непорушно, потім повернувся і підійшов до хлопця, котрий хапав дрижаки, роззявивши рота і безтямно дивлячись у вогонь.
Гед був у розкішному заморському вбранні — хутрах і шовках, гаптованих сріблом. Тільки від того пишного одягу тепер залишилося саме лахміття, сіре від морської солі. Сам же хлопець ніяк не міг прийти до тями, він розгублено стояв посеред кімнати і довге пряме волосся спадало йому на понівечене обличчя. Оґіон зняв із Геда пошарпаного плаща, обережно довів його до ніші, де хлопець колись уже спав, допоміг лягти і, наклавши на гостя сонні чари, залишив його відпочивати. Старий маг не став нічого розпитувати Геда — той зараз однаково не зрозумів би жодного людського слова.
У дитинстві Оґіон, як і всі хлопчаки, думав, що немає кращої забавки, як гра у перевтілення: чи то в людину, чи у звіра, а, може, в дерево чи хмаринку... Адже так цікаво бути одночасно тисячею істот! Але згодом, ставши чаклуном, він пізнав справжню ціну цієї гри, у якій завжди чаїлася прихована загроза втратити своє істинне "я". І чим довше людина перебуває в чужій подобі, тим небезпечнішим стає таке перевтілення. Кожен учень на Роуку знає історію про чаклуна Борджера Вейського, котрий дуже любив перетворюватися на ведмедя: він обертався клишоногим дедалі частіше, аж поки ведмеже єство не заволоділо ним остаточно і не знищило його сутність. Борджер став ведмедем і одного разу роздер у лісі власного сина. Після цього нещастя на нього було влаштовано полювання, мисливці оточили його і вбили. Крім того, нікому достеменно не відомо, скільки дельфінів, що бавляться у теплих водах Потаємного моря, колись були людьми, вельми мудрими людьми, які, зрештою, забули свою мудрість і свої Істинні імена заради безтурботних розваг на неозорих морських просторах.