Гед став соколом з відчаю, коли намагався утекти з острова Оскіль. Він думав лише про те, як урятуватися від Слуг Каменя, від Тіні, що переслідувала його, і прагнув повернутися додому. Властиві соколам гнів і жорстокість немовби поєдналися з його власними почуттями, а нестримний політ гордого птаха подарував Гедові відчуття свободи. У подобі сокола молодий чаклун минув Нелад, приземлившись лише для того, щоби напитися з озерця у гущавині лісу. Відтак він перелетів широку морську протоку, так звані Щелепи Гирлищ, і полинув далі, на південний схід, залишаючи праворуч гори Оранеї, а ліворуч — гори Андрада. Невдовзі перед ним розкинулося безмежне море. Одначе Гед продовжував свій політ, аж доки на обрії не з'явилася величезна хвиля, яка поступово більшала, — то виринав із туману поораний ярами і горами острів Ґонт. Кілька днів і ночей він невтомно махав соколиними крилами, дивлячись на світ соколиними очима. Зрештою, і людські думки перетворилися на думки сокола — він відчував лише те, що відчуває сокіл: голод, вітер і безмежну жагу польоту.
Проте Гед не збився з вірного шляху. На острові Роук у нього було декілька безпечних місцин, де він знову міг перетворитися на людину, а на Ґонті — лише одне. Тож тепер, щойно прокинувшись у людській подобі, Гед був мовчазний і насторожений. Оґіон не чіпав його, лише дав м'яса та води. Гед, наїжачившись, вмостився біля вогнища і довго сидів на одному місці, немов величезний стомлений сокіл. Потім знову настала ніч, і він заснув. Минув ще один день, і нарешті третього ранку він підійшов до Оґіона, котрий мовчки спостерігав за полум'ям, що танцювало в печі.
Гед промовив:
— Учителю...
— Здоров був, хлопче, — озвався Оґіон.
— Я повернувся до вас, Учителю, таким самим, як і пішов звідси. Дурним і самовпевненим! — тихо сказав Гед.
Маг ледь посміхнувся і запропонував хлопцеві сісти навпроти, ближче до вогню. І почав готувати чай. Надворі сніжило — на Ґонті починалася справжня зима. Сніг м'яко стелився скелястими схилами гір. Вікна в будинку Оґіона були щільно зачинені віконницями, однак всередині було добре чутно, як рипить під ваготою мокрого снігу дерев'яний дах. А втім, це зовсім не заважало старому чаклунові і його учневі. Вони просиділи біля вогнища не одну годину, і Гед розповів Оґіонові про все, що з ним сталося відтоді, як він залишив Ґонт, зійшовши на борт "Тіні". Оґіон не перебивав хлопця, і коли Гед замовк, старий ще довго сидів мовчки, тихо думаючи про щось своє. Потім важко підвівся, поклав на стіл хліб, сир і вино, і вони разом повечеряли. Відтак, прибравши зі столу, Оґіон озвався, наче продовжуючи незакінчену бесіду:
— Так, рубці у тебе страшні, хлопче...
— Я більше не маю сили боротись із тією потворою, — відповів Гед.
На те Оґіон лише похитав головою. А тоді сказав:
— Дивно... На Оскілі тобі вистачило сили перемогти чаклуна у його власному маєтку. Тобі не забракло снаги дати відсіч Одвічним Силам і відбити напад Слуг Каменя Теренон. А на Пендорі ти зміг здолати дракона...
— На Оскілі мені просто поталанило, сила тут ні до чого, — відповів Гед і вкотре здригнувся від жаху, пригадавши смертельний холод замку Теренон. — 3 драконом теж усе було нескладно, адже я знав його справжнє ім'я. Але в тієї лиховісної потвори, що мене переслідує, немає імені.
— Усі речі мають імена, — заперечив Оґіон так упевнено, що Гед не наважився повторити перед ним слова Архімага Ґеншера про те, що сили, подібні до потвори, яку він звільнив, не мають імен. Але, зрештою, пендорський Дракон також пропонував йому назвати ім'я Тіні... Щоправда, він майже не вірив у щирість драконових слів. Так само, як не повірив обіцянкам Серет про те, що Камінь розкаже йому все, що він захоче.
— Якщо Тінь і має ім'я, — сказав він нарешті, — то вона мені його не скаже...
— Певна річ! — мовив Оґіон. — Але ж і ти не називав їй свого імені. А проте вона його знає. На оскільських торфовищах Тінь покликала тебе Істинним ім'ям, яке дав тобі я. Це дуже дивно...
Він знову задумався, але Гед продовжував:
— Я прийшов до тебе за порадою, вчителю, і не хочу тут ховатися — боюся принадити Тінь, яка летить за мною слідом. Адже незабаром вона може навідатися сюди! Колись ви вже виганяли її зі свого дому...
— Ні, то була тільки провісниця біди, тінь від Тіні. Але тепер я вже не зможу прогнати її. Це до снаги тільки тобі одному...
— Та ж я безсилий перед нею! Невже ніде немає місця... — голос Геда затремтів, і хлопець замовк, не закінчивши фразу.
— Такого місця немає, — м'яко промовив Оґіон. — Тільки більше не перетворюйся ні на кого. Тінь намагається знищити твою сутність. І вона майже домоглася свого, коли ти надто довго пробув у подобі сокола. Я не знаю, куди тобі податися, але скажу, що належить зробити. Хоча це й дуже важко...
Гед мовчав, однак він жадав правди, якою б вона не була, і Оґіон врешті сказав:
— Ти повинен іти в інший бік.
— В інший бік?
— Якщо ти й надалі тікатимеш від свого ворога, то все одно, куди б ти не потрапив, усюди наражатимешся на небезпеку і зло! Тому, що тебе жене Тінь, це вона керує твоєю долею. Але ти мусиш сам обрати свою дорогу. Тобі треба вийти назустріч злу, що полює на тебе. І ти сам маєш розпочати полювання на свого мисливця!
Гед мовчав.
— Біля витоків річки Ар я дав тобі ім'я, — промовив маг, — на берегах потоку, що пробивається з-під землі високо в горах і вперто прямує до моря. Людині також потрібно знати мету, до якої вона прагне. Однак вона може визначити її лише тоді, коли озирнеться і повернеться до власних витоків. Якщо людина не хоче бути безпорадною тріскою, яку полонила свавільна течія стрімкої ріки, то вона сама мусить бути річкою і пройти свій шлях від витоків до моря. Геде, ти повернувся на Ґонт, щоб запитати у мене поради! Тож озирнися назад і знайди свої витоки, з яких ти черпаєш силу. Лише там ти зможеш віднайти надію на порятунок...
— Там, Учителю? — перепитав Гед, і страх забринів у його голосі. — Але де саме?
Оґіон не відповів.
— Якщо я поверну назад, — озвався Гед через деякий час, — якщо шукатиму зустрічі з Тінню, то навряд чи це полювання триватиме довго. Адже потвора тільки й прагне зустрітися зі мною віч-на-віч. Вона вже двічі перемагала мене.
— Третій раз — чарівний, — сказав Оґіон.
Міряючи кроками кімнату, Гед задумливо походжав між вогнищем і дверима.
— Але якщо Тінь цілком заволодіє мною, то вона здобуде мою силу, мої знання, — відповів він, звертаючись чи то до Оґіона, чи до самого себе. — Вона неодмінно скористається ними. Поки що Тінь загрожує лише мені одному, але коли вона увійде в моє тіло і заволодіє моєю душею, я стану знаряддям великого зла.
— Це правда. Але тільки тоді, якщо Тінь переможе тебе.
— Та коли навіть я знову почну втікати, вона однаково знайде мене... До того ж, і сил у мене майже не залишилось... — Гед продовжував ходити по кімнаті, а тоді різко повернувся і став навколішки перед магом. — Я зустрічав великих магів і жив поряд з ними в Обителі Мудреців, проте саме ви, пане Оґіоне, — мій справжній учитель.
У його голосі звучали любов і якась похмура радість.
— Добре, — промовив Оґіон, — що ти це зрозумів. Краще пізно, ніж ніколи. Але прийде час, коли ти станеш моїм учителем...
Старий маг підвівся, підкинув хмизу в багаття. Коли полум'я стало дужим, він повісив над ним чайник з водою. Потім накинув на плечі смушковий кожушок і сказав:
— Я подивлюся до кіз. А ти пильнуй за чайником, хлопче!
Через деякий час Оґіон повернувся до хати, запорошений снігом, і довго тупцював біля порога, обтрушуючи чоботи. У руках він тримав добрячу тисову палицю. Відтак решту недовгого зимового дня і після вечері Оґіон різьбив чарівну патерицю, заворожуючи тисовий дрючок магічними закляттями, проводячи руками по гладенькій поверхні дерева, намацуючи подряпини і сучки. За роботою Оґіон щось наспівував. І Гед, дослухаючись до його голосу, зрештою, поринув у глибокий сон. Снилося йому, ніби він знову опинився в рідному селищі, у тітчиній хатині. Надворі падає сніг, а в хаті яскраво палає вогнище, пахне травами та димом, і йому паморочиться в голові від монотонного тихого співу про чари, закляття та подвиги героїв, які боролись із темними силами у сиву давнину...
— Ось, — промовив Оґіон, подаючи Гедові готову патерицю. — Архімаг вибрав для тебе тисову палицю і не помилився: тис — чудове дерево! А я хотів із цього дрючка наробити стріл для лука, але так буде ліпше. На добраніч, сину мій!..
У Геда не знайшлося слів, щоби подякувати старому магові, тож він просто повернувся і мовчки пішов до свого ліжка. Оґіон подивився йому вслід і тихо, щоб не почув Гед, сказав:
— Вдалого тобі польоту, мій соколе!
Минула ніч і настав холодний світанок. Коли Оґіон прокинувся, Геда вже не було в будинку. Хлопець пішов, не попрощавшись, а натомість залишив чарівну звістку, вирізьблену сріблястими буквами на кам'яному комині. Магічні літери вже почали зникати і Оґіон ледве встиг прочитати Гедове послання: "Я вирушив на полювання".
ПОЛЮВАННЯ
Гед залишив оселю Оґіона ще удосвіта і в зимових сутінках рушив униз до узбережжя. Опівдні він дістався до ґонтського порту. Оґіон дав йому замість розкішного оскільського вбрання міцне зимове взуття, сорочку, шкіряну камізельку і теплу білизну. Але для зимових мандрів Гед залишив собі дорогий плащ, підбитий хутром пелаві. У цьому плащі, тримаючи лише темного тисового ціпка, він підійшов до міської брами. Вартові, що стояли там, одразу збагнули, що перед ними — чаклун. Вони без жодних запитань пропустили Геда у місто і ще довго дивилися йому вслід, доки він не зник за поворотом вулиці, що вела до порту.
На пристанях і в будинку Морської громади Гед намагався знайти корабель, який би прямував на північ або на захід — до Енлада, Андрада, Оранеї. Але скрізь йому відповідали, що жодне судно аж до свята зимового Сонцестояння не вийде із тихої гавані Ґонтського порту. За такої непевної погоди навіть рибалки не ризикують виходити у море. У будинку Морської громади Геда нагодували простим обідом — чаклунам майже ніколи не доводиться платити за їжу. Він трохи посидів у товаристві портових вантажників, матросів і заклиначів погоди, насолоджуючись їхніми розважливими небагатослівними розмовами і тихим жебонінням ґонтської говірки.
Нараз Гедові захотілося назавжди залишитися тут, на до щему в серці рідних землях Ґонту, і зажити поруч із цими людьми простим невибагливим життям. Якби він тільки міг забути про свою магічну силу, що принесла йому стільки злигоднів, і позбутися страху, що й досі невідступно слідував за ним! Але то були лише його мрії. Мета у Геда була іншою. Він не став довго затримуватись у порту, дізнавшись, що жоден корабель не вийде в море, — пішов берегом уздовж протоки на північ від міста. І незабаром добрався до невеликого рибальського селища, де виявилося не так уже й складно напитати човен на продаж.
Суденце продавав старий моряк, котрий до того ж був добрячим пройдою. Посудина завдовжки дванадцять ліктів була наскрізь побита шашелем і подірявлена щілинами, крізь які сочилась вода. У такому човні було небезпечно виходити у море. Та ще й рибалка зажадав надто велику плату, вимагаючи накласти закляття від морської погибелі на нього та його сина. Та це й не дивно, адже рибалки Ґонту не бояться нічого, крім моря.
А втім, правду кажучи, навіть ці закляття, що так цінувалися на берегах північного Архіпелагу, нікого не рятували від штормових вітрів та високих бурунів. Одначе коли закляття накладав досвідчений чарівник, який знався на морській науці, то його чари все ж таки на певний час захищали моряків від небезпек. Накладаючи чари, Гед постарався на совість. Він чаклував цілу ніч і день, працював упевнено і терпляче, не пропускаючи жодної дрібниці. Щоправда, його думки у цей час блукали далекими стежками царства темряви, де причаїлася невловима Тінь. Тож після того, як Гед наклав і закріпив закляття, то відчув страшенну втому. Він переночував у рибальській халупі, лежачи в гамаку, сплетеному з китової шкіри, — вранці від нього тхнуло в'яленою рибою.
На світанку Гед вирушив до бухти біля Північного мису, де старий тримав купленого хлопцем човна. Чаклун штовхнув суденце від берега, і відразу ж крізь щілини у днищі човен почав наповнюватися водою. М'яко та легко, мов кіт, Гед заплигнув у човен і почав за допомогою магічних чар і пари рук вирівнювати покручені дошки та дерев'яні цвяхи, як це колись, бувало, він робив разом із Печварі на Лоу-Торнінґу. Поступово на березі зібрався гурт острів'ян, які зоддалік мовчки спостерігали за його вправними рухами. Вряди-годи до них доносилося тихе бурмотіння мага. Зрештою, Гед зробив усе ретельно і надійно, терпляче припасовуючи кожну дощечку та затикаючи кожну щілинку. Наклавши закляття, Гед поставив замість щогли тисову палицю, яку йому подарував Оґіон. Відтак примоцував до неї дерев'яну рею завдовжки три лікті і напнув виткане з вітру та магічних слів квадратне вітрило — біле, наче сніг на вершині гори Ґонт. Жінки не зводили очей, пильнуючи за його зграбними рухами, і тільки заздрісно зітхали.
Ставши під щоглою, Гед надув чарівним леготом своє вітрило, і човен, легко ковзаючи по морському плесі, вийшов із бухти і взяв курс на Сторожові скелі.
Коли рибалки на березі побачили, як переродився старий дірявий човен, що тепер, немовби чайка, стрімко летів під білосніжним вітрилом, вони радісно закричали, засміялися і почали розмахувати руками, вигуками вітаючи Геда. Озирнувшись на мить, хлопець побачив, як приязно вони проводять його поглядами, з'юрмившись у тіні велетенських Північних Скель, над якими спинаються, сягаючи хмар, засніжені вершини Ґонту.
Гед минув бухту і Сторожові скелі і вийшов у Ґонтійське море, спрямувавши човен на північний захід. Він сподівався пройти повз північні береги острова Оранеї, прямуючи тим самим шляхом, яким прилетів на Ґонт, прибравши подобу сокола. У Геда не було жодного плану, він просто плив назад. Адже, переслідуючи сокола, що день і ніч мчав наперекір усім вітрам, Тінь могла заблукати. І тепер марно намагалася віднайти сліди своєї жертви. Бо й до свого примарного світу вона вже не могла повернутися, не здолавши молодого чаклуна, котрий тепер відкрито плив їй назустріч.
Якщо вже Гедові судилося зустріти Тінь, то він волів, щоб це сталося серед морських просторів. Утім, хлопець достеменно не розумів, чому саме він так боїться зустрітися з Тінню, стоячи на твердій землі. Можливо, цей страх пояснювався усвідомленням того, що морські безодні хоча й породжують бурі та різних чудовиськ, проте не мають нічого спільного зі злом, що зароджується лише на землі. Там, у царстві Пітьми, де колись побував Гед, немає ні морів, ні швидкоплинних річок, ні дзвінких джерел. Смерть не знає води, вона уособлює пустелю. І хоча взимку море також могло бути небезпечним, проте зараз саме його мінливість і непостійність здавалися Гедові тією рятівною соломинкою, яка допоможе йому в смертельному двобої. Навіть якщо він зустріне Тінь тут, думав Гед, то зможе схопити її, і вагою власного тіла потягне потвору в безодню морських глибин, не випускаючи її зі смертельних обіймів. Звідти вона вже ніколи не підніметься нагору. І тоді ціною власного життя він покладе край злу, яке колись випустив у світ живих.
Гед продовжував пливти буремними хвилями, над якими похмуро клубочилися пошарпані хмари. Тепер він обходився без магії і цілком поклався на долю, спіймавши у вітрило свіжий північно-західний вітер. Утім, без магії було доволі важко тримати обраний курс серед розбурханого моря. Але хлопець на це не зважав, пильно вдивляючись у морську далечінь. Дружина рибалки дала йому на дорогу хлібину і дзбанок води, тож, порівнявшись із Камеберською Скелею, єдиним островом між Ґонтом та Оранеєю, він пообідав, подумки подякувавши мовчазній ґонтійці, котра потурбувалася про нього. Усе далі на захід відпливав Гед від крихітного острівця. З неба мжичив дрібний дощик упереміш із мокрим снігом. Навколо не було ані суденця, ані птаха над безмежним морем. Скрізь панувала тиша — її порушували лише рипіння човна та сичання хвиль, що билися об борт. Нічого не змінювалося навколо, лише хвилі невтомно набігали одна на одну і хмари сунули кудись за обрій. Так само, як і тоді, коли він соколом летів, утікаючи з Оскіля. Але того разу він прямував на схід, а зараз тим самим шляхом повертався на захід...