На горизонті й досі було порожньо. Вкрай виснажений Гед намагався хоч щось розгледіти у цій холодній порожнечі.
— Ну ж бо, давай, потворо, — пробурмотів він, — нападай, чого ти чекаєш?
Відповіді не було, серед темного мороку нічого навіть не ворухнулося. Проте хлопець чітко усвідомлював, що потвора десь поряд і намагається навпомацки натрапити на його холодний слід. І тоді він, раптом втративши самовладання, закричав:
— Я тут! Я — Гед-Яструб, викликаю тебе на двобій!
Засичали хвилі. Рипнув човен і тихо забриніло пружне білосніжне вітрило. Летіли миттєвості. Гед чекав, спершись рукою на тисову щоглу човна і вдивляючись у крижану мряку, що з півночі повільно насувалася на море. Минуло ще декілька хвилин, і крізь пелену дощу Гед побачив, що понад морем до нього наближається Тінь.
Тепер, переслідуючи його серед овіяних шаленими вітрами морських просторів, вона відкинула подобу оскільського весляра Скіорха, не була ані перевертнем, ані страхітливим звіром, у личині якого вперше зчепилася з Гедом на роукському пагорбі. Тінь нарешті вже мала певну форму й тілесну оболонку, які можна було побачити навіть удень. Невідступно переслідуючи Геда, тінь висотала з нього багато сили, живлячись нею і його страхом. Тож, можливо, що тепер саме завдяки цій силі Тінь з'явилась на поклик Геда серед білого дня, не чекаючи сутінків. Тепер потвора вельми нагадувала людину, але її постать, будучи за своєю сутністю породженням темряви, тіні не відкидала. Тьмяна бестія з драглистими обрисами скрадалася над морськими хвилями, прямуючи від островів Ґирлищ у напрямку Ґонту. Їй було нелегко долати хвилі та боротися зі шквальним вітром. Холодний дощ наскрізь пронизував її нестійку оболонку.
Викликавши Тінь серед білого дня, Гед отримав перевагу над нею: світло засліплювало потвору, і вона не помітила хлопця. Він першим побачив її. Але вони одразу впізнали одне одного.
Посеред безмежної пустелі зимового моря Гед побачив істоту, яка наводила на нього такий жах. Вітер відносив човна трохи убік від неї і Гед не міг її добре розгледіти. Але Тінь поступово наближалася до нього, хоча Гед і не міг сказати, рухалася вона чи ні. Нарешті потвора побачила його. Хлопець із невимовним жахом згадував крижаний дотик її імлистого тіла і нестерпний біль від невидимих зубів, а проте продовжував чекати, не рухаючись з місця. Відтак коротким закляттям викликав чарівний вітер і, дужим потоком напинаючи вітрила, погнав човен назустріч потворі, що тьмяно мріла над сірими хвилями.
Натомість Тінь раптом захвилювалася, немов од вітру, і, не зронивши й звуку, повернулася та кинулася навтьоки. Вона мчала на північ, долаючи спротив свіжого вітру. Гед не відставав од неї. Вітер і хвилі били йому в обличчя, та він на те не зважав: надимаючи вітрила чарівним вітром, хлопець продовжував переслідувати втікачку, немов мисливець, що нацькував хортів на оточеного вовка. Вітрило його човна аж дзвеніло від вітру — звичайна парусина вже би давно подерлася. Човен, переслідуючи Тінь, летів по морю, немов легке шумовиння, яке під час шквалу наздоганяє хвилі, що біжать попереду.
Несподівано Тінь, рухаючись широким півколом, стала дещо тьмянішою і прозорішою, ніж попервах. Тепер вона менше нагадувала людину, а радше скидалася на дим або темну хмару. За мить, підхоплена буревієм, вона помчала у бік Ґонту. Гед притьмом розвернув човна, який, стрибаючи, наче дельфін, рушив навздогін Тіні, що розпливалася просто перед очима. Дощ зі снігом періщив Гедові в спину, застилаючи шлях непроникною пеленою. За сотню кроків вже нічого не було видно. Шторм зробився сильнішим і Тінь загубилася вдалині. Але, незважаючи на те, що потвора летіла над морем, Гед упевнено йшов по її сліду, немов бачив відбитки кігтів на снігу. Човен стрімко розбивав хвилі, піна навсібіч розліталася з-під його днища.
Шалена гонитва тривала вже дуже довго. Нарешті почало смеркати. Гед знав, що за ці кілька годин вони залишили далеко позаду острів Ґонт і зараз перебували десь на півдні, біля островів Співі й Торхевена. Втім, хтозна, може, і їх вони вже проминули, опинившись у Відкритих широтах... Гед не міг цього визначити, та, зрештою, йому було байдуже. Він полював, він ішов по сліду, а попереду нього летів його страх.
І раптом Гед знову побачив Тінь. Вітер на морі вщухав, а дощ і шторм відступали перед ним густим туманом. Крізь непроникну імлу Гед помітив потвору, що зачаїлася праворуч від нього. Чаклун вимовив закляття, переклав румпель[6] і кинувся навздогін. Він плив майже наосліп, тому що туман дедалі густішав, мовби закипаючи в тому місці, де його сірі пасма спліталися із чарівним вітром. Морок огортав човен блідою, сірою запоною. Проте щойно Гед промовив перші слова закляття, яке розганяє туман, як знову побачив Тінь. Вона й досі трималася праворуч від човна. Її безликі непевні обриси все ще нагадували людську голову, яку перекроював і пронизував сірий туман. Гед повернув човен, намагаючись наздогнати знесиленого ворога. І в ту ж мить Тінь зникла, розчинившись у повітрі. А човен на повній швидкості налетів на мілину і розбився на друзки, вдарившись об підводну скелю. Гед мало не вилетів за борт, але встиг схопитися за чарівну щоглу-патерицю до того, як його накрила велетенська хвиля. Оскаженіле море заввиграшки підхопило невеликого човника і жбурнуло його на прибережні скелі — так само робить людина, намагаючись розбити тверду, вкриту водоростями мушлю.
Міцною і справді чарівною виявилася палиця, подарована Оґіоном. Вона не зламалася і тримала Геда на поверхні води, наче суха колода. Не випускаючи патериці з рук, хлопець пірнув під воду, коли хвиля відкотилася назад від берега, а відтак опинився у морі, не розбившись об скелясте узбережжя. Солона морська вода заходила йому в очі та ніздрі, але він, однак, намагався чинити опір стихії, борючись із могутніми хвилями. За скелями виднілася піщана улоговина. Гед зауважив її, коли вчетверте злетів угору на гребені штормової хвилі. Що було сили допомагаючи собі чарівною патерицею, він прагнув дістатися берега. Та хвилі не давали Гедові взяти гору над ними, море кидало ним, як тріскою, намагаючись погасити тепло його тіла у своїх крижаних обіймах. Він так знесилів, що не міг уже рухати руками і не бачив перед собою ні берега, ні скель, ні рятівної піщаної смуги. Хлопця оточував тільки хаос води, який осліплював його, душив і тягнув на дно.
І коли Гед уже майже втратив надію на порятунок, із густого туману виникла величезна хвиля, яка легко підхопила його і щосили жбурнула на піщану обмілину. Гед лежав, міцно стискаючи в руці тисову патерицю. Хвилі вряди-годи ще докочувалися до нього, намагаючись затягнути у море, але дарма. Над берегом висів густий, наче молоко, туман. Трохи згодом засіялася снігова мжичка.
Минуло багато часу, поки Гед зміг поворушитися. Ледве дихаючи, він важко відповз по піску подалі від моря. Настала непроникна ніч. Хлопець щось прошепотів, і на кінці тисової патериці спалахнув чарівний вогник. Отак освітлюючи собі дорогу, Гед помалу повз на вершечок піщаної гори. Він був настільки виснажений, що ледве пересувався по мокрому, холодному піску. Раз чи два йому навіть примарилося, що він опинився потойбіч усього світу: ревіння моря вщухло, а пісок, по якому він повз, перетворився на попіл і тьмяно мерехтів під застиглими зорями царства пітьми. Але Гедові було ніколи дослухатися до своїх марень, — він продовжував повзти по мокрому піску. І через деякий час знову почув і своє засапане дихання, і хиже завивання вітру, і крижані цівки дощу, що пронизував його до кісток.
Урешті-решт, невтомно рухаючись, Гед трохи зігрівся, а коли заповз між дюни, де вітер уже не мав такої сили, як на відкритій місцевості, то зміг навіть звестися на ноги. Він вимовив закляття, і сяйво на кінці патериці стало яскравішим. Чорна пітьма розсіялася, і хлопець, спираючись на палицю, спотикаючись і падаючи, рушив углиб острова. Через деякий час, піднявшись на вершину пагорба, Гед знову почув шепіт моря попереду і зрозумів, що дійшов до протилежного берега. Він потрапив не на острів, а на маленький клапоть пустельної суші, піщану обмілину посеред бурхливого океану, яку обминають люди і кораблі.
Гед був надто виснажений, щоби впадати у відчай, але з його грудей вирвалося щось схоже на ридання. Він зупинився і розгублено завмер, спершись на тисовий ціпок. Потім, повернувшись назад так, щоб вітер дув йому в спину, пішов ліворуч від дюни, шукаючи видолинок, у якому можна було би серед скуйовдженої морської трави знайти бодай хоч якийсь прихисток. Коли Гед підняв чарівний ціпок і огледівся навколо, то побачив ледь помітний відблиск на межі круга світла, яке випромінював чарівний вогник. То була мокра від дощу дерев'яна стіна маленької, врослої у землю халупи.
Хатина була настільки малою і неоковирною, що здавалося, ніби її збудувала дитина. Хлопець постукав ціпком об низенький одвірок. Ніхто йому не відчинив. Тоді він штовхнув двері і ввійшов усередину. Для цього йому довелося нахилити голову мало не до пояса. А про те, щоби випростатися на повен зріст, взагалі не могло бути й мови. У вогнищі жевріло вугілля, і в його тьмяному відблиску Гед розгледів чоловіка з довгим білим волоссям, котрий перелякано забився у темний куток. З-під купи лахміття на підлозі визирала ще одна людина, але було важко сказати, чоловік це чи жінка.
— Не бійтеся! Я не скривджу вас, — тихо сказав Гед.
Люди не озивалися. Гед позирав то на одного, то на другого мешканця халупи, а вони сторожко стежили за кожним його рухом, вирячивши від жаху очі. Коли Гед поклав свій ціпок на підлогу, істота, що ховалася під купою ганчір'я, раптом тихо заплакала. Гед скинув з себе мокрий важкий плащ, роздягнувся догола і сів біля вогнища.
— Дайте мені чимось накритися, — попросив він.
Гед сильно захрип, і ледве ворушив язиком. Від холоду в нього цокотіли зуби і дрижало все тіло. Але навіть якщо мешканці халупи й зрозуміли його, то нічого не відповіли. Він простягнув руку й дістав з купи ганчір'я якусь шматину, яка колись, можливо, була козячою шкурою, але тепер її вкривали масні плями і бруд. Істота під купою лахміття закричала від страху, але Гед не звернув на це уваги. Він насухо витерся і сказав:
— Ви хоч маєте дрова? Розпаліть-но вогонь, діду. Я випадково потрапив сюди, але не заподію вам ніякого лиха.
Старий не поворухнувся, не зводячи погляду з Геда.
— Ти мене розумієш? Знаєш ґардійську мову? — Гед подумав і знову запитав: — Може, ти говориш карґадською?
Почувши карґадську говірку, старий, немов лялька-маріонетка, гойднув головою. Але на цьому розмова й урвалася, бо Гед не знав карґадської мови. Зрештою, хлопець сам знайшов дрова, складені під стіною, розпалив вогонь, а тоді жестами попросив напитися, бо наковтавшись гіркої морської води, відчував нудотну спрагу. Старий уже привітніше вказав на величезну мушлю, в якій була вода, і підсунув до вогнища ще одну мушлю, наповнену смужками в'яленої риби. Гед, схрестивши ноги перед вогнищем, напився води та втамував голод. А коли сили потроху стали повертатися до нього, спробував дізнатися, де він опинився. Навіть чарівний вітер не зміг би закинути його аж на карґадські землі. Либонь, цей острівець знаходився десь у Відкритих широтах, східніше від Ґонту, але західніше від Кареґо-Ат. Здавалося неймовірним, що на такому всіма забутому піщаному рифі могли жити люди. Втім, хтозна, можливо, їхній корабель розбився біля цих пустельних берегів. Та зараз він був надто втомлений, щоби думати про це.
Тим часом Гед просушив над вогнем свій плащ. Спочатку висохло сріблясте хутро пелаві, а щойно нагрілася тканина, хлопець загорнувся у плащ і вмостився просто на землі біля вогнища.
— Лягайте спати, люди добрі, — сказав Гед своїм мовчазним господарям і, поклавши голову на піщану долівку, заснув.
Три доби провів молодий чаклун на безіменному острові. Коли він прокинувся першого ранку, то відчув біль у всьому тілі, його лихоманило, а м'язи судомило від утоми. Весь день і цілу ніч Гед пролежав біля вогнища, немов колода, прибита до берега. Наступного ранку він ще відчував неприємну млість у м'язах. Однак уже зрозумів, що незабаром одужає. Гед одягнув зашкарублий від морської солі одяг, бо випрати його було ніде, і вийшов надвір, щоби з'ясувати, куди саме його заманила підступна Тінь.
То була скеляста мілина, занесена піском, яка мала майже милю завширшки і, може, трохи більше, ніж милю, завдовжки. Зусібіч острівець оточували мілини та рифи. Тут не росло жодного дерева чи кущика, не було ніякої рослинності, крім притолоченої вітром трави-морячки. А в хатині між дюнами, серед безмежної пустелі моря, жили старий зі старою, забуті цілим світом. Їхня неоковирна оселя була зліплена з прибитих морем гілок і дощок. Воду, яка була дещо солонуватою на смак, старі брали із кринички, викопаної за халупою. Їли вони рибу і молюсків, збирали на березі морські водорості. В хаті були голки та рибальські гачки з кості, волосінь із висушених риб'ячих жил і палички для добування вогню. А пошарпані шкури насправді були не козячими, як спочатку подумав Гед, а тюленячими. Адже саме на таких маленьких острівцях тюлені влаштовують свої лежбища, де підростає їхній молодняк. Мабуть, крім тюленів, на острів не запливав більше ніхто. Старі злякалися Геда не тому, що подумали, ніби він дух чи чаклун, а саме тому, що він був людиною. Вони вже давно забули, що в світі живуть інші люди.
Нездоланний жах пойняв старого, щойно Гед з'явився у хатині. І цей страх ні на мить не покидав його. Коли йому здавалося, що Гед підійшов до нього надто близько, він, шкутильгаючи, тікав геть і насторожено зиркав на хлопця, ховаючи погляд під кошлатою та брудною чуприною. Попервах варто було Геду поворухнутись, як стара, завиваючи, ховалась у купу лахміття. Але згодом, коли молодий чаклун поринав у дрімотну лихоманку, то крізь неспокійний сон не раз зауважував на собі її пильний і спостережливий погляд. Через деякий час жінка вже приносила йому воду. Коли Гед вставав, щоб напитися, вона лякалась і кидала мушлю на підлогу, розхлюпуючи воду, а тоді заходилася голосити, витираючи сльози довгим сивим волоссям.
Тепер вона спостерігала за тим, як Гед майстрував щось із уламків старого човна і прибитих морем дощок, застосовуючи свій хист човняра і промовляючи магічні закляття. Він допомагав собі кам'яним веслом, яке взяв у діда. Однак для ремонту старого човна чи для побудови нового бракувало дощок, тому магія і чари стали йому у великій пригоді. І все ж стара спостерігала не стільки за Гедовою роботою, скільки за ним самим, і вираз жаху не сходив з її обличчя. Але трохи згодом вона подалася до скель і невдовзі повернулася з гостинцем — пригорщею мідій. Гед вдячно прийняв її дарунок і з'їв молюсків сирими і вологими від морської води. Старенька, зрештою, посміливішала. Вона пішла до хатини і повернулася назад, тримаючи у руках замотаний у ганчірку пакунок. Сором'язливо, не зводячи погляду з Геда, вона розгорнула і показала йому те, що знаходилось у згортку.
То була маленька дитяча сукня із шовкової парчі, обшита перлинами, поплямлена морською сіллю і пожовкла від часу. Виріз оздоблював візерунок із перлин, який Гед відразу впізнав, — подвійна стріла Богобратів Карґадської імперії, увінчана царською короною.
Стара жінка зі зморшкуватим, брудним обличчям, вбрана у мішкуватий одяг із тюленячої шкури, показувала пальцем на себе, а потім на дитячу сукенку, посміхаючись лагідною, щирою посмішкою маленької дівчинки. Із потаємної кишеньки під подолом сукні вона витягнула невеличкий предмет, простягнувши його Гедові. То був шматочок темного металу — можливо, уламок браслета чи половина каблучки. Гед подивився на цей уламок прикраси, але бабуся показала жестами, щоб він узяв його собі, і наполягала доти, доки він не сховав дивний подарунок у кишеню. Тоді вона задоволено кивнула головою і посміхнулася. Потім знову дбайливо загорнула сукенку в заяложену ганчірку і почвалала до хатини, щоби сховати свою реліквію.
Гедове серце наповнилося жалем. Він здогадувався, що ці двоє могли бути нащадками якогось царського роду Карґадської імперії. Можливо, тиран-імператор, не наважуючись пролити царську кров, вислав їх на пустельний острів, далеко від Kapero-Ат, де вони мали або вижити, або померти. Один із них тоді був десятирічним хлопчиком, а друга — сміливою маленькою принцесою у шовковій сукенці, обшитій перлами. І вони жили тут, на скелі посеред океану, жили самі-одні, може, років сорок, чи й п'ятдесят — принц і принцеса країни Самотності.