Вони бесідували до пізньої ночі, і хоча щоразу поверталися до сумної теми Гедового майбутнього, однак радість від усвідомлення того, що вони знову разом, перемагала все. Їхня дружба була міцною і непорушною, витримавши випробування часом і долею.
Вранці Гед прокинувся в гостинній оселі друга, насолоджуючись блаженним відчуттям спокою та затишку. Цілий день його огортав цей легкий ранковий спокій, і Гед сприймав його радше не як добрий знак, а як великий дарунок долі. Йому здавалося, що, покинувши цей дім, він втратить свій останній прихисток...
Щоб залагодити деякі справи перед від'їздом із Іфіша, Ветч і його підмайстер подалися до якогось селища на півночі острова. Гед залишився вдома з Тростинкою і середульшим братом Ветча, якого звали Муре. То був простий добросердий хлопець, котрий не володів магічним даром і ніколи не залишав рідного острова. Його життя було легким і безтурботним. Гед навіть трохи заздрив Муре, а той точнісінько так само ставився до Геда. Кожному з них здавалося, що вони занадто різні, незважаючи на те, що були однолітками і мали по дев'ятнадцять років. Гед подумки дивувався: як це людина, що прожила дев'ятнадцять років, може бути такою безтурботною?! Але йому подобалася легка привітна вдача Муре, хоча із ним Гед почувався незграбним і похмурим. Навіть не здогадуючись, що Муре заздрив шрамам, які спотворювали обличчя Геда, вважаючи їх слідами кігтів дракона, чарівною руною та відзнакою справжнього героя.
Так чи інак, але вони соромились одне одного. Натомість Тростинка доволі швидко позбулася святобливої стриманості і поводилася з Гедом пристойно і впевнено, як і личить господині. Молодий чаклун щиро заприязнився з дівчиною, котра, до речі, раз у раз закидувала його питаннями, на які, за її словами, ніколи не відповідав старший брат. Два дні вона збирала для Геда і Ветча харчі — пекла пшеничні коржі, готувала в'ялену рибу, м'ясо та інші смаколики, доки чаклун не пояснив їй, що вони не збираються мандрувати без перепочинку аж до самого острова Селідор.
— А де саме цей Селідор?
— Дуже далеко, в Західних широтах... Дракони там живуть так, як у нас миші!
— Ха! Ото дивина! Зате у нас водяться дракони завбільшки з мишеня. Ось, беріть м'ясо. Ви певні, що їжі вистачить? Послухайте, я не розумію. Адже ви з моїм братом — могутні чаклуни! Для чого вам голодувати? Коли захочеться їсти, чому комусь із вас б не сказати: "Пиріжок із м'ясом!" — і перекусити, застосувавши свої чари?
— Магія — не всесильна... Але недарма кажуть, що словами ситий не будеш. Скільки не повторюй "Пиріжок із м'ясом!" — все одно це будуть лише слова... Ми, звичайно, можемо вичаклувати пиріжок і навіть зробити його духмяним і апетитним з вигляду, та все одно це буде тільки ілюзія. Такий пиріжок, може, й обдурить голодний шлунок, але сил не додасть...
— Звісно ж, чаклуни — не кухарі, — кинув Муре, котрий сидів біля вогнища навпроти Геда, майструючи з дерева декоративну скриньку. Хлопець любив столярувати, щоправда, поки що був не надто вправним різьбярем.
— А кухарі, на жаль, не чарівники, — зауважила Тростинка, стоячи навколішки біля вогню і пильнуючи за тим, чи не підрум'янилися коржі, що пеклися просто на гарячих цеглинах. — Але все-таки я не розумію тебе, Яструбе. Я ж бачила, як промовивши одне лише слово, брат чи навіть його підмайстер запалювали світло серед пітьми! І воно було яскравим і живим — справжнім світлом, а не ілюзією!
— Звичайно, — погодився Гед, — світло є силою. Великою силою і джерелом життя. Воно не залежить від наших потреб, а існує само по собі. Світло сонця та зірок разом зливаються у часі, а час випромінює світло. По суті, життя — це Сонце, рух якого по небосхилу суголосний із плином часу. А там, де панує пітьма, чаклун може викликати світло, назвавши його Істинне ім'я. Та зазвичай, коли ти бачиш, як чаклун намагається викликати якусь річ, щоб вона виникла перед ним, то це не має нічого спільного із тим світлом, яке існує насправді. У такому разі маг звертається до сил, могутніших за природні. Щоби викликати щось надзвичайне, потрібно назвати його Істинним ім'ям, а це таке мистецтво, яким легковажити не можна... Ой, Тростинко, поглянь, твій дракончик поцупив коржа!
Дівчина, не зводячи очей з Геда, так уважно слухала, що навіть не помітила, як харекі, котрий грівся, сидячи над вогнищем на жердині для чайника, тихцем поцупив пшеничного коржа. Той був більшим за самого злодюжку. Тож Тростинка посадила ящірку собі на коліна і почала годувати її крихтами, міркуючи над словами молодого чаклуна.
— Отже, ви не будете вичакловувати справжній пиріжок, щоб не порушити того, про що вічно говорить мій брат... Як же воно... — дівчина наморщила чоло.
— Рівновага, — підказав Гед.
— Так, так, щоб не порушити Рівновагу! Але ж тоді, коли ви налетіли на риф, то зуміли повернутися до людей на човні, зробленому із заклять і чарів. Ви казали, що він не пропускав води. То невже це також було ілюзією?
— Це тільки почасти ілюзія: мені було не дуже приємно бачити крізь діри у човні море, тому я і з'єднав уламки дощок в ціле. Проте міцність човна не була оманливою чи викликаною з іншого світу. Я скористався зовсім іншими чарами. Завдяки їм я зв'язав дошки докупи, створивши цілий предмет. А човен якраз і є предметом, що не пропускає воду...
— Ще й як пропускає! Адже що я, по-вашому, вічно вичерпую з тих човнів? — пробурчав Муре.
— Мій також пропускав, коли я забував поновити закляття, — Гед нахилився, схопив щойно спеченого коржа і заховав його у рукав. — Ось і я поцупив коржа!
— Що, либонь, обпеклися? От коли зголоднієте посеред безмежного моря, то ще згадаєте цього коржа і заволаєте: "О, якби я не вкрав тоді коржа, то з'їв би його зараз! Як прикро!" Тому зараз я, мабуть, з'їм і братів корж, щоб ви голодували разом.
— Ось так і досягається Рівновага, — зауважив Гед, коли дівчина взялася жувати гарячий корж, давлячись від сміху.
Потім Тростинка знову посерйознішала і сказала:
— Я б так хотіла зрозуміти все, про що ви мені розповідали, та, мабуть, не моїм розумом збагнути це.
— Сестричко, — промовив Гед, — просто я не можу пояснити тобі все, як слід. Якби в нас було більше часу...
— У нас буде час, — відповіла Тростинка. — Коли ви з братом повернетеся зі своїх мандрів, ти ще погостюєш у нас хоч кілька днів?
— Якщо зможу, — м'яко сказав Гед.
Трохи помовчавши, Тростинка, спостерігаючи за харекі, що намагався забратися назад на своє місце над вогнищем, запитала:
— Якщо це не таємниця, скажіть, які ще бувають сили, крім світла?
— Будь-яка сила має лише одну причину й одну мету. Відстані та роки, зорі та свічі, вода та вітер, магія та мистецтво, мудрість, що таїться в корінні дерев, — все це має одні витоки. Так само й наші імена, й Істинні імена сонця, джерела чи ще ненародженої дитини, — все це лише склади одного вічного слова, яке повільно промовляють сяючі зорі. Іншої енергії не існує. Й іншого імені також.
— А як же смерть? — запитав Муре, відірвавши погляд від свого тонкого різьблення.
— Щоби почути слово, — повільно мовив Гед, — потрібна тиша. До слова і після нього...
Нараз він підвівся і сказав: — Я не маю права говорити про це. Я неправильно вимовив те, що вимовив. Ліпше мені помовчати. Можливо, пітьма і є єдиною справжньою силою.
Він накинув на плечі плащ і вийшов із теплої кухні на вулицю під холодний зимовий дощ.
— Здається, на ньому лежить якесь прокляття, — боязко озираючись, сказав Муре після того, як Гед вийшов.
— Хтозна, чим завершаться його мандри, — задумливо промовила дівчина. — Він хоча й боїться, проте не зупиняється.
Тростинка підвела голову — так наче би крізь червоне полум'я побачила самотній човен, який, минаючи зимові моря, випливає на широчінь океанських просторів. Очі дівчинки затуманилися слізьми, та вона не сказала більше нічого.
Ветч повернувся додому наступного дня і відразу ж попросив у старійшин дозволу залишити острів. Одначе вони не хотіли відпускати свого чаклуна у смертельно небезпечну гонитву невідомо за чим. Утім, ані умовляння, ні нарікання не могли змусити Ветча відмовитися від своїх намірів. Зрештою, втомившись від бурчання старійшин, чаклун сказав:
— Звичайно, я — вальмач. І, певна річ, знаю свої обов'язки перед громадою. Але хоча я й служу вам, проте я — не раб. Зробивши свою справу, я повернуся за першої ж нагоди. А поки що — прощавайте!
Наступного дня, коли досвітнє небо вже почало сіріти на обрії, Гед із Ветчем вийшли з гавані Ісмаї, піднявши цупке брунатне вітрило назустріч північному вітру. На пристані стояла Тростинка і дивилася їм услід — так само, як це роблять дружини та сестри моряків на будь-якому із островів Земномор'я. Проводжаючи чоловіків у море, вони не плачуть, не махають руками, а просто мовчки стоять, закутавшись у просторі темні плащі з каптурами...
ВІДКРИТЕ МОРЕ
Невдовзі гавань Ісмаї зникла за горизонтом, і сумовиті очі, намальовані на бортах Гедового човна, дивилися тільки вперед, широко розплющивши свої важкі повіки. За дві доби побратими, незважаючи на негоду, подолали кількасот миль і прибули у Содерс. Вони ненадовго зупинилися у цьому портовому місті, щоби наповнити водою бурдюки та купити просмоленої парусини, якою мандрівці сподівалися накрити від негоди свої пожитки. Раніше вони обходилися без усього, адже зазвичай маги вирішують подібні проблеми, вдаючись до кількох найпростіших заклять. Наприклад, без зайвого клопоту, лише промовивши кілька чарівних слів, можна із солоної води зробити прісну, щоб не возити з собою незручні бурдюки. Однак Гед не хотів застосовувати своє мистецтво у цих водах. Він також був проти того, щоби до магії вдавався Ветч. Гед сказав другові: "Краще не треба", і Ветч не сперечався з ним, і ні про що не розпитував. Крім того, щойно вітер напнув вітрило, як обох чарівників охопило важке холодне передчуття. Гавань, спокій і безпека — усе це залишилося далеко позаду. Тепер вони прямували на край світу. А там навіть найменше закляття могло порушити гармонію, вплинути на долю та закони провидіння, адже чарівники намагалися дістатися до самісінького центру Рівноваги, туди, де сходяться світло і темрява. У тому місці всі події набувають лиховісного значення, а кожен вчинок неодмінно щось означає. Люди, котрі зважилися податися в такі мандри, не можуть кидати слова на вітер...
Піднявши вітрило, друзі залишили позаду острів Содерс. Засніжені білі поля ховалися за туманами, що стелилися над узгір'ям. Відтак Гед знову повернув човен на південь, і невдовзі мандрівці опинилися серед пустельних вод Закрайніх морів, куди ніколи не запливали великі торгові кораблі Архіпелагу. Втім, Ветч навіть не розпитував, куди саме вони пливуть, розуміючи, що наразі його молодший друг керується лише велінням долі. Коли береги Содерсу розтанули у них за спиною, а попереду розкинулася безмежна сіра рівнина моря, Гед запитав:
— А які ще острови лежать перед нами?
— На південь від Содерсу взагалі ніхто не живе. Далеко на південному сході тягнеться низка дрібних острівців: Пелімер, Корнай, Госк і Аставель, який інакше ще називають Крайземеллям. А за ними — Відкрите море...
— А що знаходиться на південному заході?
— Тільки Роламені, великий острів у Східних широтах, та ще кілька крихітних острівців навколо нього. А далі — лише море, і так аж до Південних широт, де розташовані острови Руд, Тум та Ійр. До речі, кажуть, що на останній з них ще взагалі не ступала нога людини...
— Ну то й що? Чому б нам із тобою туди не навідатися? — сказав Гед.
— Не знаю, чи варто ризикувати... — задумливо промовив Ветч. — Подейкують, що в тих краях коїться щось химерне та незбагненне. Моряки розповідають, що тамтешні береги всіяні людськими кістьми, а на небосхилі поблизу островів Ійр та Далекий Cop сяють зірки, яких не побачиш більше ніде. І зорі ті не мають імен...
— Так, я чув про це від одного матроса ще тоді, коли вперше плив із Ґонта на Роук. Той чоловік також розповідав про плем'я плотогонів, яких можна зустріти десь у Південних широтах. Ці люди постійно живуть на плотах посеред неозорих водних просторів, здавшись на ласку могутніх океанських течій. Кажуть, що до берега вони пристають лише раз на рік, щоби запастися довгими жердинами для своїх плотів. Хотів би я побачити їхні плавучі селища...
— А я байдужий до такої дивовижі, — посміхнувся Ветч. — Мені більше до вподоби твердий ґрунт під ногами і щире людське товариство! Адже людина — сухопутна істота...
— І ще я дуже хочу побувати в усіх містах Архіпелагу, — продовжував Гед, пильнуючи за вітрилом і вдивляючись у безмежну сіру далечінь попереду човна. — Наприклад, відвідати Хавнор, серце Земномор'я. Чи пожити серед мешканців острова Ея, де було створено більшість наших легенд. Або ж помилуватися шепотом водограю на острові Вей... А скільки дивовижних речей та явищ іще приховують від людського ока таємничі широти Крайземелля! Було б цікаво побувати і на Драконових Пасовищах — у давнину люди вірили, що саме там ночує сонце. Або податися далеко на північ, де серед похмурих крижаних торосів ховається Хоґенова земля, яку одні вважають справжнім материком, навіть більшим за розмірами від цілого Архіпелагу, а інші — просто великим скупченням рифів та скель, що вмерзли у вічну кригу. Втім, напевне цього не знає ніхто. Я б також дуже хотів побачити китів у північних морях... Але наразі я, на жаль, не можу собі цього дозволити. Мушу прямувати шляхом, визначеним самою долею, відкинувши навіть думку про омріяні береги. Колись я занадто квапився жити і через свій легковажний поспіх накоїв багато лиха... За одну мить я втратив усе сонячне світло, всі радощі життя і всі незвідані дива світу, спокусившись окрушиною влади над примарною пітьмою, що й досі переслідує мене...
Отакими врочистими словами Гед, згідно з давнім чаклунським звичаєм, звернувся до друга, втіливши свої страхи та печалі у тужному речитативі, схожому на голосіння. Ветч відповів йому, пригадавши баладу з "Подвигів Ерет-Акбе", що закінчувалася словами:
"Чи віднайду той берег я, де юність відцвіла моя, луною заблукавши в горах, у білих горах Хавнору..."
Їхня подорож була доволі одноманітною — човен, не відхиляючись від курсу, прямував на південь, миля[7] за милею долаючи безлюдні морські простори. За увесь день увагу мандрівників привернула лише прудка зграйка сріблястих рибок панні, які промчали повз човен, наввипередки поспішаючи кудись на південь. Море видавалося безмежною холодною пустелею — хлопці не бачили тут ані грайливих дельфінів, ані галасливих чайок чи бодай самотнього альбатроса над сталево-сірими хвилями. Коли небо на обрії спалахнуло червоним полум'ям призахідного сонця, друзі взялися вечеряти. Поділивши їжу порівну і наповнивши чаші хмільним пивом, Ветч виголосив тост:
— Це останній кухоль елю. Я п'ю його за ту добру душу, котра подбала про двох спраглих мандрівників, поклавши діжечку з цим славним питвом у човен, аби ми могли зігрітися в негоду... За здоров'я моєї любої сестрички Тростинки!
Відірвавшись від своїх невеселих думок, Гед у цю мить також згадав Тростинку. Хтозна, можливо, він думав про неї навіть із більшою ніжністю, ніж Ветч. Гед захоплювався природною мудрістю дівчини, а її дитяча безпосередність видавалася йому милою і зворушливою. Тростинка не була схожою на жодну з дівчат, яких він знав. Хоча, щиро кажучи, його досвід у цій царині був іще занадто куцим — хлопець визнав це, зазирнувши у кухоль з елем і насмішкувато підморгнувши власному відображенню.
— Знаєш, друже, Тростинка нагадує мені грайливу рибку, яка щойно з'явилася на світ і безтурботно бавиться у прозорому струмку, — сказав Гед. — Вона здається такою безборонною, але спробуй-но її піймати!
Ветч поглянув на нього.
— Ти справді природжений маг, — сказав він, усміхнувшись. — Адже істинне ім'я моєї сестри — Кест!
У перекладі з Істинної Мови "кест" означає "мальок" — Гед, звісно, пам'ятав це слово. Трохи помовчавши, він тихо промовив, звертаючись до Ветча: