— Можливо, ти даремно відкрив мені її ім'я...
Проте Ветч, котрий ніколи не робив необдуманих вчинків, відповів:
— У твоїй душі Істинному імені Тростинки нічого не загрожує. Зрештою, ти однаково дізнався його без моєї допомоги...
Невдовзі сонце зайшло за обрій. Навколо залягла в'язка непроникна темрява. Гед лежав на дні човна, загорнувшись у теплий плащ і намагаючись заснути. Ветч, міцно тримаючи стерно, тихо наспівував баладу з "Подвигів Енлада". У ній ішлося про те, як чарівник Моред на великому вітрильнику покинув острів Хавнор, щоби побачити у квітучих садах Солея прекрасну Ельфаран. Гед заснув, не дочекавшись кінця старовинної пісні. А втім, він і без того чудово пам'ятав сумний фінал цієї легендарної історії: могутній Моред загинув, Енлад було зруйновано, а квітучі сади Солея назавжди поглинуло бурхливе море...
Опівночі Гед прокинувся і змінив Ветча біля стерна. У суцільній темряві човен жваво мчав уперед, розтинаючи холодні хвилі. Снасті аж бриніли від дужого попутного вітру. Поступово небо почало прояснюватися. А вже майже перед самим світанком угорі з'явився щербатий місяць, застеливши морську гладінь м'яким срібним сяйвом.
— А місяць таки убуває, — хрипко зауважив Ветч, який у ту мить саме прокинувся.
Гед кинув ще один погляд на примарний серпик убутного місяця над обрієм, але не відповів нічого. Він знав, що після свята зимового Сонцестояння настає безмісячна пора, яку вважають лихою годиною для мандрівників і хворих. У цей час заборонено давати підліткам Істинні імена, також не можна співати героїчні пісні, гострити мечі і складати обітниці. Це лиховісна пора, коли будь-який необережний вчинок може накликати біду...
Минуло три дні відтоді, як за кормою "Світозора" залишилися береги Содерсу. І от нарешті, прямуючи за галасливими чайками, які несподівано з'явилися у небі, човен дістався до берегів невеличкого острівця Пелімер. Тут мандрівники вирішили поновити запаси води та провіанту, а заодно й відпочити від морської хитавиці. Попервах остров'яни зустріли їх доволі гостинно, хоча, може, й занадто галасливо. Розмовляли мешканці Пелімеру ґардійською мовою, проте вирізнялися таким незвичайним акцентом, що навіть Ветч не завжди міг їх зрозуміти. На острові був свій чаклун, котрий, щоправда, давно збожеволів. Він раз у раз заводив мову про велетенського змія, який буцімто живе під водою біля тутешніх берегів і поступово підгризає острів знизу... "Тож незабаром Пелімер зірветься з ретязя і попливе світ за очі, щоби навіки пропасти в океанських просторах", — похмуро пророкував несамовитий чаклун. Утім, спочатку він також зустрів гостей вельми привітно, але щойно згадав про змія, як почав дивитися на них із підозрою. А згодом і взагалі з'їхав з глузду — ходив за хлопцями по вулицях, всіляко шпетячи їх і обзиваючи "підступними пахолками морської потвори". Поступово й інші остров'яни також почали дивитися на чужинців скоса, усім своїм виглядом показуючи: ми, мовляв, хоча й не віримо у маячню божевільного чаклуна, проте... Словом, Гед і Ветч мусили рушати далі. Того ж вечора вони залишили Пелімер, тримаючи курс на південний схід...
Відколи вони подалися у мандри, Гед жодного разу навіть не згадав про Тінь і мету їхньої подорожі. А коли Ветч обережно спробував розпитати друга про те, чи впевнений він, що їм і далі належить пливти на південь, залишаючи позаду острови Земномор'я, Гед відповів запитанням:
— Чи відчуває залізо, де схований магніт?
Ветч зрозумів його натяк і більше не починав розмов на цю тему. Іноді вони бесідували про магічну майстерність і чари, до яких удавалися стародавні чаклуни, щоби дізнатись Істинні імена живих істот та речей. Принагідно хлопці згадали про те, як Нереґер Пальнський дізнався ім'я Чорного Мага, підслухавши розмову драконів, і про те, як Моред прочитав ім'я свого ворога, написане дощем на полі битви в Енладі... Вони говорили про чари, які застосовують для того, щоби знайти якийсь предмет; про запитання, відповідь на які може отримати лише Майстер-Формотворець з острова Роук. Одначе Гед майже завжди закінчував розмову, пригадуючи Оґіонові слова, сказані колись біля підніжжя гори Ґонт: "Щоби чути, потрібно мовчати". Тоді юнак затихав і поринав у роздуми, годинами вдивляючись у морську далечінь...
Крім того, у неквапливі розмови чаклунів нерідко втручалася негода — якогось дня їхній човен пройшов між островами Корнай і Госк, але хлопці за густим туманом і докучливим дощем навіть не зауважили цього. Подорожани зрозуміли, де вони опинилися, лише тоді, коли побачили перед собою скелястий острів, над яким кружляли зграї незліченного морського птаства. Намагаючись не зважати на жалібні чаїні зойки, Ветч сказав:
— Схоже, що це Аставель. Край землі. Принаймні, якщо вірити нашій карті, то поряд нема жодного іншого острова...
— І все ж, тутешні мешканці можуть щось знати про те, що ховається за обрієм... — відповів Гед.
— Що ти маєш на увазі? — здивувався Ветч, трохи збентежений тим, що в голосі його друга відчувалися глибоко затамована тривога і дивне нетерпіння.
Але Гед продовжував говорити загадками:
— Не тут, — сказав він, пильно стежачи за узбережжям Аставелю (принаймні так здавалося Ветчеві, хоч він і не мав певності щодо цього). — Все-таки не тут. Але й не на морі! Авжеж, не на морі, а на твердій землі! Десь там, за брамою дня, за межею, де губляться витоки рік і зупиняються зорі...
Гед замовк. А коли через деякий час заговорив знову, то в його голосі вже не було нічого незвичайного — так, ніби юнак звільнився від влади чарів або несподіваної мани, що затуманила розум.
Аставельський порт розташувався у гирлі ріки, оточеної високими скелями. Будинки тут виходили вікнами на північ і захід, так би мовити, "повернувшись обличчям" до далеких островів Земномор'я. Місцеві жителі зустріли чужинців із тривогою та занепокоєнням, адже досі ще жоден корабель не наважувався дістатися берегів Аставелю такої пізньої пори, яку тут називали "сутінками року". Отож, тутешнє жіноцтво поховалося від прибульців у сплетених із верболозу хатинах. Утім, деякі молодиці, знемагаючи від цікавості, нишком визирали з-за одвірків, затуляючи полотняними подолами широких спідниць обличчя дітлахів, що горнулися до них. Проте, коли Гед і Ветч проходили повз їхні обійстя, навіть ці "одчайдухи", побоюючись пристріту, сахалися назад, у непроглядну темряву сіней...
Натомість аставельські чоловіки — струджені, худі та доволі благенько, не по-зимовому зодягнені — мовчки обступили молодих чаклунів тісним колом, міцно тримаючи в руках кам'яні сокири, ножі та гострі мушлі...
Однак незабаром, коли з'ясувалося, що чужинці не мають наміру заподіяти комусь шкоду, остров'яни зітхнули з полегшенням і почали засипати хлопців запитаннями про те, що діється у світі.
Люди на Аставелі вже давно не мали жодних новин з Архіпелагу — адже навіть кораблі з ближніх островів Содерс та Роламені нечасто навідувалися сюди. Тутешні мешканці жили дуже бідно. Вони не мали нічого такого, що можна було б обміняти на прикраси чи бронзове начиння. Ліси на скелястих урвищах Аставелю не росли, саме тому деревину остров'яни цінували, либонь, навіть вище, ніж золото. Човни тут плели з верболозу, а тоді щільно обтягували тюленячою шкірою — треба бути неабияким сміливцем, щоби наважитися вийти у відкрите море на такому суденці! На Аставелі не було ні ворожбитів, ні магів, тож чарівні патериці чужинців привертали увагу остров'ян лише тому, що були зроблені з коштовної деревини. Очолював місцеву громаду старезний дідуган, котрий пишався тим, що колись, іще підлітком, бачив людину, народжену на островах Архіпелагу. Відтак білошкірий Гед був для тутешніх мешканців справжнім дивом — подивитися на нього прийшли і старі, й молоді. А матері навіть приносили на руках немовлят, щоби малюки теж могли подивитися на чоловіка з Великих островів і запам'ятати це на все життя. Ніхто з аставельців ніколи не чув про Ґонт, натомість вони жваво цікавилися новинами з уславлених у старовинних піснях Еї та Хавнору. Між іншим, Геда остров'яни чомусь взагалі прийняли за володаря Хавнору. Тож хлопцеві хоч-не-хоч довелося відповідати на численні запитання про величне біле місто, якого він і сам ще ніколи не бачив...
Лише надвечір, коли допитливість господарів потроху почала вгамовуватися, Гед нарешті зміг запитати у них про те, що цікавило його самого. Вони бесідували, вмостившись навколо вогнища посеред хатини, задушливої від смороду кізяків та хмизу — більше на острові палити було нічим. Гед, ніби між іншим, спитав:
— А що знаходиться на схід від Аставелю?
Остров'яни принишкли: одні — вибачливо посміхаючись, інші — ховаючи очі.
— Море, — відповів сивочолий старійшина.
— Невже далі нема жодного острова?
— Тут — край землі. Далі немає нічого, крім пустельної води, що тягнеться аж до краю світу.
— Батьку, це мудрі люди, — промовив хтось із присутніх. — Вони бували у бувальцях, багато бачили... Можливо, їм доводилося чути про країни, яких ми не знаємо?
— А я, однак, від свого не відступлюся: на схід від Аставелю землі немає! — ще раз уперто повторив старий, спідлоба стежачи за Гедом, але той не сказав більше нічого...
Мандрівники провели ніч у задушливій хижі. А вдосвіта Ветча розбудив шепіт друга:
— Естаріоле, прокидайся! Нам пора вирушати в дорогу...
— Куди ти так квапишся? — запитав сонний Ветч.
— Не кваплюся, а боюся запізнитись. Досі я йшов надто повільно. Потвора встигла втекти, і тепер мені доведеться довго переслідувати її. Отож, щоби не втратити останньої надії на звільнення, я мушу знайти Тінь. Загубивши її, я загублю власну душу...
— Зрозуміло... І куди ж нам тепер?
— На схід... Вставай, друже! Я вже набрав у міхи води...
Коли вони покинули хатину, на острові всі ще спали — лише чиєсь немовля заплакало серед нічної тиші, але за мить навколо знову стало тихо. При тьмяному світлі зірок хлопці зійшли вниз до гирла річки і, відв'язавши човен від причалу, рушили на схід від Аставелю, просто у Відкрите море.
Небо над ними було ясним і безхмарним. Щоби здолати спротив зустрічного північно-східного вітру, Гед напнув вітрило, скориставшись магією — вперше відтоді, як залишив позаду острови Західного та Східного Ручищ. Тепер мандрівники прямували на схід. Піняві, осяяні сонцем буруни бились об днище човна, але "Світозор" твердо тримався визначеного курсу, йшов рівно та впевнено, як і обіцяв старий рибалка, у якого Гед колись придбав це чудове суденце.
Того ранку хлопці більше не прохопилися й словом — хіба що Гед коротким закляттям поновив силу чарівного леготу і зміцнив вітрило. А Ветч, хоч і неспокійно, але ще трохи поспав, умостившись на дні човна. Опівдні вони мовчки пообідали, розділивши порівну в'ялену рибу та сухарі. Обом було зрозуміло, що саме їх чекає, але говорити про це чомусь не хотілося. Гед порушив мовчанку лише раз:
— Як ти гадаєш, хто має рацію: ті, хто вважає, що за Закрайніми широтами — океанська пустеля, чи ті, хто вірить, що у світі є чимало невідомих земель, які ще належить відкрити?
— Поки що, — спробував пожартувати Ветч, — я погоджуюся з тими, хто думає, що поверхня землі — пласка, як дошка, і той, хто запливає занадто далеко, неодмінно гепнеться вниз, перечепившись об поріг світу.
Але Гед навіть не посміхнувся — у його душі вже давно не було радості...
Отак вони і пливли, невідступно прямуючи на схід на крилах чарівного вітру. Гед стернував цілу ніч, пильно вдивляючись у темряву. Він відчував, що сила, яка вела його за собою, у пітьмі ставала дедалі могутнішою. І це непевне відчуття ще більше виснажувало Геда — вранці його смагляве обличчя було аж сірим від утоми. Хапаючи дрижаки від холоду, хлопець передав стерно Ветчеві, а сам ліг подрімати.
— Пильнуй, щоб вітер був західним, Естаріоле, — нагадав Гед перед тим, як заснути.
Протягом дня сонце так і не вийшло з-за хмар. Море залишалося доволі спокійним, проте перед полуднем почався дошкульний зимовий дощ. Невдовзі обоє мандрівників змокли до нитки, а Гед уві сні дрібно тремтів і цокотів зубами. Ветч спробував угамувати північний вітер, який приніс із собою дощові хмари. Однак тут, посеред Відкритого моря, магія чомусь не мала влади над вітрами та бурями. У душі Ветча промайнув страх: йому раптом здалося, що незабаром у них із Гедом зовсім не залишиться магічної сили — вона вивітрюватиметься в міру того, як їхній човен віддалятиметься від землі...
Увечері Гед змінив друга біля стерна, а відтак знову цілу ніч стежив за тим, щоби не збитися з курсу. Наступного ранку пронизливий північний вітер трохи вщух і навіть визирнуло сонце.
Коли почало смеркатися, Ветч, ніяковіючи, звернувся до Геда:
— Друже мій, — тихо промовив він, — ти не сумніваєшся в тому, що ми неодмінно досягнемо землі. Я не знаю, що саме дає тобі таку певність, але хтозна, можливо, зло знову заманює нас у пастку, щоб отримати перевагу, вступивши у двобій там, де не живуть люди і де не діє навіть наймогутніша магія. Хіба ми зможемо дати собі раду посеред безмежного океану? Адже, по суті, ми є простими смертними, а Тінь, на відміну від нас, не втомлюється, не мерзне, не відчуває голоду і навіть не боїться потонути...
Хлопці сиділи поряд на вузькій дерев'яній лаві, проте Гед дивився на Ветча так, ніби й не бачив його. Виглядав хоч і стомленим, але зосередженим. Зрештою, ніби завершуючи уявну суперечку із самим собою, Гед промовив:
— Естаріоле, ми наближаємося до мети...
Ветч нараз гостро відчув, що Гед каже правду. На якусь мить йому навіть стало страшно. Але, опанувавши себе, чаклун поклав руку на Гедове плече і сказав:
— Що ж, тоді все добре, друже! Дуже добре...
Тієї ночі Гед знову не стулив очей — він просто не міг спати у темряві. Вони й далі легко мчали на схід серед безмежних морських просторів. Ветч із мовчазним захопленням стежив за Гедом, дивуючись, звідки той бере сили, щоб упродовж кількох діб підтримувати дужий чарівний вітер і боротися з підступними штормами та буревіями. Нічого не вдієш — все-таки Ветч був сухопутною людиною, відтак у морі він завжди почувався слабким і безпорадним. До того ж, їхня подорож тривала так довго, що Ветчеві навіть почало здаватися, що вони вже залишили позаду витоки моря і незабаром, невпинно прямуючи на схід, опиняться за брамою дня...
Натомість Гед бачив океан зовсім іншими очима. Не зводячи погляду з обрію, він стежив за тим, як попереду їхнього суденця поступово виростала невиразна тьмяна пелена. Вона заступала собою все — і море, і небо, стаючи дедалі густішою та темнішою.
Зазирнувши у спохмурніле обличчя друга, Ветч раптом також зауважив той непроглядний морок, що стелився перед Гедовими очима. Але це тривало тільки єдину мить! Відтак, незважаючи на те, що, сидячи в одному човні, вони з Гедом продовжували плисти на схід, Ветчеві здалося, ніби він залишився сам-один серед безмежних просторів океану, а його друг уже подався туди, де немає ні сходу, ні заходу, ні сонця, ні зірок, — у потойбіччя, де панують вічна пітьма і смертна тиша.
Нараз Гед рвучко підвівся з лави і щось голосно промовив. Чарівний вітер вщух і хвилі почали шарпати човен у різні боки. Брунатне вітрило на щоглі обвисло, немов ганчірка. Завмер і човен, гойдаючись серед хвиль, що повільно котилися у безвість...
— Згорни вітрило, — наказав Гед, і Ветч, не ремствуючи, послухався молодшого товариша.
Тимчасом Гед уже налягав на весла, відв'язавши їх від бортів і вставивши у кочети[8]. Ветч дивився на хвилі, які раз у раз здіймалися навколо "Світозора", не розуміючи, чому Гед узявся веслувати саме тепер. Однак невдовзі вщух і морський вітер, народжений у Північних широтах, а хвилі билися об борт дедалі легше та спокійніше, аж доки зовсім не затихли. Складалося враження, що човен опинився посеред тихого плеса затишної, закритої від усіх вітрів бухти. І хоча Ветч не міг побачити повністю те, що відкрилося очам Геда, проте навіть він помітив пітьму, що важко стелилася поміж хвилями, немов накочуючись на піщаний берег. А Гед уже досить виразно бачив посеред океану велетенський темний крутосхил і продовжував веслувати, прямуючи назустріч незнаній землі і нерухомим зорям, що не мають імен...