— Звісно, не розумієш, — нетерпляче відповів той. — Саме тому я навчаю тебе, а не навпаки. Але годі балакати, інакше ми нікуди не дійдемо. Я хочу, щоб цей камінець злетів над твоєю долонею й завис у повітрі. Утримуй його там якомога довше. Слова, які тобі знадобляться: «стенр рейза». Повтори.
— Стенр рейза.
— Чудово. А тепер спробуй.
Похнюплений Ерагон зосередився на камінці, намагаючись відчути всередині себе хоч якийсь натяк на нещодавню енергію. Юнак аж спітнів від напруги, але камінець навіть не думав поворухнутися. «Як же це зробити?» — мізкував парубок. Нарешті, Ерагон склав руки на грудях і роздратовано буркнув:
— Це неможливо.
— Неправильно! — вигукнув Бром. — Це я вирішуватиму, що можливо, а що ні. За це треба боротися! Не здавайся відразу. Спробуй іще.
Зосередившись, Ерагон примружив очі й подумки відсторонився від усього світу. Він глибоко вдихнув повітря й почав досліджувати найпотаємніші куточки власної свідомості, намагаючись знайти в собі ту кляту приховану силу. Натомість натрапляв на давні думки та спогади, аж раптом знайшов щось незвичне, схоже на маленький острівець, який ніби належав і водночас не належав йому. Схвильований, юнак подумки торкнувся його, намагаючись зрозуміти, що той приховує. Він відчув опір, наче якийсь бар’єр усередині, але знав, що сила перебуває з іншого боку. Тож юнак спробував подолати цю перешкоду. Вона виявилася досить міцною. Роздратований Ерагон почав таранити бар’єр, щосили б’ючись у нього, аж доки той нарешті не розлетівся на друзки, наче тонке скло, затоплюючи єство лавиною сяючого світла.
— Стенр рейза, — видихнув юнак.
Камінець захитався, здійнявшись у повітря, і завис над долонею, що випромінювала м’яке сяйво. Ерагон намагався втримати його якомога довше, але сила раптом вислизнула й зникла за бар’єром. Камінець м’яко впав на руку, і долоня згасла. Хлопець відчув легку втому, але був щасливий.
— Непогано для першого разу, — сказав на те Бром.
— А що це з моєю рукою? — спитав юнак. — Вона наче маленький ліхтарик.
— Того ніхто не знає, — відповів старий. — Вершники завжди випромінювали силу через ту руку, де в них була гедвей ігназія. Другою рукою це теж можна робити, але не так легко.
Якусь хвилину він дивився на Ерагона, а потім сказав:
— У першому ж селі — якщо воно не буде зруйноване — ми купимо тобі рукавички. Ти гарно приховуєш свою мітку, але не варто ризикувати. Сяйво від неї може привернути увагу ворога.
— А у вас вона також є? — несподівано спитав Ерагон.
— Ні. Її мають тільки вершники, — відповів Бром. — А ще ти мусиш знати, що на магічну силу впливає відстань — так само, як на стрілу чи спис. Якщо ти спробуєш зрушити щось за милю від тебе, це забере в тебе куди більше енергії, ніж якби та річ була ближче. Тому, коли побачиш переслідувачів, зачекай, доки вони наблизяться, і тільки тоді використовуй магію. А тепер до праці! Спробуй знову підняти камінь.
— Знову? — похнюпився юнак, пригадавши, скільки зусиль це коштувало йому першого разу.
— Так! І поквапся.
Вони вправлялися майже цілий день, а коли нарешті закінчили, Ерагон ледь не плакав від утоми. За цей час він зненавидів і камінь, і все, що його стосувалося. Після завершення уроку він замахнувся й хотів був пожбурити його куди подалі, але Бром зупинив парубка:
— Не треба. Залиш його в себе.
Юнак роздратовано блимнув на старого й неохоче запхав камінець до кишені.
— Ми ще не закінчили, — сказав Бром, — тож тобі ще рано розслаблятися.
І старий показав на невеличку рослину, назвавши її «делойс». Так він почав навчати Ерагона прадавній мові, розповідаючи назви речей: від «вьондр» — тонкої прямої палиці, до «Айдайль» — ранкової зірки.
Надвечір обидва знову змагалися на мечах біля багаття. Хоча Бром бився тепер лише однією рукою, його майстерність від того анітрохи не зменшилась.
Подальші дні минали за таким самим розпорядком. Зранку Ерагон вивчав прадавню мову й управлявся з камінцем, а ввечері вони з Бромом билися на дерев’яних мечах. Юнак відчував постійну втому, але поволі, майже непомітно, починав змінюватись. Невдовзі камінець, коли йому наказували здійнятися в повітря, уже хаотично не погойдувався. Ерагон уже засвоїв перші уроки, подані Бромом, і вони перейшли до більш складних. Та й знання прадавньої мови з кожним днем удосконалювались.
Зростала також Ерагонова впевненість та швидкість під час двобою. Тепер уже парубок рухався, наче та змія, його удари ставали сильнішими, а рука вже не тремтіла, коли він відбивав атаки. Тож сутички тривали все довше й довше, бо юнак навчився протистояти Брому. Тепер, коли вони завершували двобій, не лише Ерагон засинав із новими синцями.
Сапфіра теж підростала, хоча й повільніше. Довгі польоти та щоденне полювання неабияк загартували дракона. Тепер він був вищий за коня й значно довший. Але саме це й хвилювало Брома з Ерагоном, оскільки Сапфіра стала надто помітною для стороннього ока, вилискуючи своєю лускою й витаючи в небесах.
Мандрівники продовжували просуватись на південь слідом за разаками. Ерагона дуже дратувало те, що разаки весь час випереджали їх на кілька днів. Іноді він ладен був уже змиритися з невдачею, як раптом вони знаходили новий слід чи якийсь знак на дорозі, і в юнаковій душі знову спалахував вогник надії.
Упродовж усієї своєї подорожі берегами річки Нінор і прибережними рівнинами мандрівники так і не зустріли жодної живої душі. Тож їхнім вправам ніхто не заважав. Нарешті вони підійшли до Дарета, першого селища після Язуака.
В останню ніч перед відвідинами села Ерагонові наснився напрочуд яскравий сон. Він побачив Герроу з Рораном у зруйнованій кухні на фермі. Ті прохали допомогти їм відновити будинок, але він лише скрушно хитав головою. «Я переслідую твоїх убивць», — прошепотів він дядькові.
«Хіба ж я схожий на мертвого?» — ображено спитав Герроу.
«Я не можу вам допомогти», — м’яко відповів Ерагон, відчуваючи, як на очі йому навертаються сльози.
Несподівано пролунав рев, і Герроу обернувся на одного з разаків. «Тоді ти помреш», — прошипів той і рушив на хлопця.
Ерагон прокинувся в холодному поту й довго дивився на мерехтіння зірок.
— Усе буде добре, малий, — ніжно озвалась Сапфіра.
Дарет
Дарет було розташовано по обох берегах річки Нінор, поруч з якою він, власне кажучи, тільки й міг існувати. Маленьке село виглядало занедбаним і не подавало жодних ознак життя.
Обережно роззираючись навсібіч, Бром із Ерагоном наблизились до нього. Цього разу Сапфіра сховалася неподалік і була готова будь-якої миті прийти на допомогу.
Прибульці в’їхали в Дарет, намагаючись не порушувати загальну тишу. Здоровою рукою Бром стискав свого меча, оглядаючи все довкола. Ерагон так само тримав лук напоготові. Проминаючи мовчазні будинки, вони обмінювалися збентеженими поглядами. «Якось недобре все це виглядає», — поділився своїми думками із Сапфірою юнак. Та нічого не відповіла, але він відчув, що дракон уже готовий вирушити до них. На дорозі з’явилися свіжі сліди дитячих ніг. Але де ж самі діти?
Бром в очікуванні застиг, коли вони в’їхали до центру Дарета, так і не побачивши жодної душі. Спорожнілим селищем гуляв вітер, здіймаючи куряву.
— Ушиваймося звідси. Мені це не подобається, — розвернув коня старий. Ерагон подався слідом.
Раптом за кілька кроків із-за будинків несподівано викотилися вози й загородили їм шлях. Наляканий Кадок рвучко спинився поряд зі Сніговієм. Назустріч прибульцям вистрибнув смаглявий чолов’яга. На боці в нього висів палаш, а в руках він тримав лук із напнутою тятивою. Ерагон також звів свою зброю й прицілився в незнайомця.
— Стій! — закричав той. — Опусти зброю. Ви оточені шістьма десятками лучників. Спробуйте бодай поворухнутись — і вони стрілятимуть.
Ніби підтверджуючи ці слова, на дахах сусідніх будинків виросли постаті озброєних чоловіків.
«Не наближайся, Сапфіро! — подумки закричав Ерагон. — Їх надто багато! Якщо ти з’явишся, вони розстріляють тебе ще в небі!» Дракон почув свого господаря, але важко було сказати, чи послухається він наказу. Тож юнак приготувався використати магію. «Я мушу спинити стріли, перш ніж вони вразять нас із Бромом», — вирішив юнак.
— Чого вам треба? — спокійно спитав Бром.
— Навіщо ви сюди прийшли? — вигукнув чолов’яга.
— Ми хочемо купити харчів і послухати новини. Тільки задля цього, не більше. Ми їдемо до мого двоюрідного брата в місто Драс-Леона.
— Але ж ви до зубів озброєні, — зауважив незнайомець.
— Та й ви нівроку, — відповів Бром. — Такі вже зараз часи.
— Ваша правда, — погодився чолов’яга. — Я не кажу, що ви бажаєте нам зла, але останнім часом тут було кілька сутичок з ургалами та іншим непотребом, тож я не можу вірити вам на слово.
— Якщо ви нам не вірите, то що ж робити? — обережно спитав Бром.
Люди на дахах не рухались. Це означало, що вони або добре вимуштрувані, або дуже налякані. Звісно, друге було б значно краще.
— Ви кажете, що приїхали по харчі, — продовжував незнайомець. — Чи згодитесь ви зачекати, доки ми їх вам принесемо? А потім ви розплатитеся й негайно ж поїдете звідси.
— Гаразд, — пролунало у відповідь.
— Коли так, — зрадів чолов’яга, опускаючи лук, але не знімаючи стрілу з тятиви, — перекажіть моїй людині все, що вам треба.
Після цих слів один із лучників зістрибнув на землю й підбіг до прибульців.
Бром перелічив усе необхідне.
— Якщо маєте пару рукавичок, — додав він насамкінець, — що підійшли б моєму племінникові, я б теж залюбки їх придбав.
Лучник кивнув і побіг до будинків.
— Моє ім’я Тревор, — озвався чолов’яга, що й досі стовбичив перед мандрівниками. — Я з радістю потис би вам руку, але за теперішніх часів волію триматися на відстані. То звідки ви будете?
— З півночі, — ухильно відповів Бром. — Але ми ніде не жили так довго, щоб можна було називати те місце своїм домом. То це ургали змусили вас так оборонятися?
— Ургали, — відповів Тревор, — і ще дехто. Ви маєте новини з інших міст? Ми дуже рідко чуємо про них. Кажуть, що вони теж в облозі.
— Мені прикро переказувати таку сумну новину, — сказав старий, — але два тижні тому ми проїздили сплюндрований Язуак. Усіх мешканців було вбито й звалено в купу. Ми хотіли їх гідно поховати, але на нас самих напало двоє ургалів.
Вражений цією звісткою, Тревор відступив на крок, опустивши очі вниз.
— Горе-горе, це справді темні часи, — забриніли сльози в його голосі. — Але як це двом ургалам вдалося перебити всіх у Язуаці? Тамтешні люди були добрими воїнами, я мав там друзів.
— Мені здається, що село винищила ціла банда ургалів, — відказав Бром. — А ті, що напали на нас, були дезертирами.
— Скільки ж їх було в тому загоні?
— Достатньо, аби стерти Язуак з лиця землі, — відповів старий, порпаючись у своїй торбі. — Та водночас мало, аби залишатись непоміченими в степу. Одним словом, десь близько півсотні або сотні бійців. Хай там як, обидва варіанти не обіцяють вам нічого доброго.
Тревор приречено кивнув.
— То, може, вам ліпше покинути село? — продовжував Бром. — Ця земля стала надто небезпечною для спокійного життя.
— Я згоден, але люди не хочуть про це навіть чути, — відповів Тревор. — Це наш спільний дім, хоч сам я й мешкаю тут усього кілька років, тож він важить для нас більше за життя. Досі ми якось відбивали напади ургалів-одинаків, і це неабияк надихало місцевих людей. Утім, боюся, що тепер одного ранку ми всі можемо прокинутися з перерізаними горлянками.
З найближчого будинку вийшов лучник, якого посилали за харчами. Він притяг цілу купу замовлених речей і склав їх біля коней. Бром заплатив йому, а коли той пішов, зацікавлено спитав:
— А чому вони обрали для захисту Дарета саме вас?
— Бо я кілька років служив у королівській армії, — знизав плечима Тревор.
Бром оглянув куплені речі, поскладав їх у сідельні торби, а рукавички передав Ерагонові. Той миттю вдяг обновку, тримаючи руку долонею донизу, і кілька разів стис кулаки. Шкіра була приємною на дотик і доволі міцною, хоч у деяких місцях уже давно порепалась.
— Ну що ж, — сказав Бром, — ми їдемо звідси, як і домовлялися.
— Коли дістанетесь Драс-Леони, зробіть нам, будь ласка, одну послугу, — попрохав Тревор. — Попередьте імперію про наше становище, про нашу долю та про долю інших селищ. Якщо король і досі не знає про це, то йому варто про нас подбати. А якщо знає й нічого не робить, то дбати доведеться нам самим.
— Ми перекажемо ваше послання. Тож нехай доля береже вас, — гукнув на прощання Бром.
— І вас також, — пролунала щира відповідь.
Візки було відтягнуто з дороги, і мандрівники без перешкод виїхали з Дарета до недалекого гаю на березі річки Нінор. «Ми вже повертаємось, — повідомив Ерагон драконові. Усе обійшлося». У відповідь він почув розгніване шипіння.
— Імперія в гіршому становищі, ніж я думав, — нарешті сказав Бром. — Коли торговці приїжджали до Карвахола, вони розповідали про смуту, але я й не підозрював, що все настільки погано. Скрізь вештаються ургали, і я вже починаю думати, що на імперію напали. Але ж ніхто не скликав війська й не виряджав ратників. Усе виглядає так, ніби королю геть начхати на долю своїх земель.
— Справді дивно, — погодився Ерагон.
— Ти часом не користався магічною силою в Дареті? — ніби між іншим спитав Бром.
— У цьому не було потреби.
— Ти не маєш рації, — заперечив старий. — Наміри Тревора були очевидними. Навіть я зміг би це зробити. Якби селяни хотіли нас убити, я не був би такий спокійний. Але я знав, що з ними можна порозумітися, якщо поговорити по-доброму, що я, власне, і зробив.
— Звідки ж я міг знати, що собі думає той Тревор? — обурився хлопець. — Хіба можна знати, що діється в чужій голові?
— Гай-гай, — пожурив юнака Бром, — ти вже маєш знати відповідь на це питання. Адже ти міг дізнатися про наміри Тревора так само, як спілкуєшся із Сапфірою чи з Кадоком. Розум людини майже не відрізняється від розуму дракона чи коня. Зробити це зовсім не важко, але своїм умінням слід користатися дуже обережно. Розум людини — то її найсвятіший притулок. Його недоторканість можна порушувати тільки в надзвичайних випадках. Щодо цього вершники мали чіткі правила. Якщо їх порушували без вагомої причини, покарання було дуже суворим.
— Хоча ви й не вершник, але ж умієте це робити, чи не так? — спитав Ерагон.
— Я вже казав тобі, що за умови належного вишколу будь-хто зможе навчитися спілкуватись подумки, — озвався Бром. — Утім, важко сказати, чи є це магією. Вроджені здібності або зв’язок із драконом можуть зміцнити це вміння, але я знав багатьох людей, які оволоділи ним самотужки. Уяви собі, що ти можеш спілкуватися з будь-якою істотою, наділеною чуттями! Можна цілий день дослухатися до пташиних думок або перейматися справами черв’ячка під час грози. Утім, птахи мене ніколи не цікавили. А тобі я раджу почати з кішок, бо їх завжди вважали непересічними істотами.
— Але якщо я зможу прочитати чиїсь думки, хіба це не означає, що інші можуть зробити те саме зі мною? — вголос подумав Ерагон, підозріло поглянувши на старого. — Як дізнатися, чи не нишпорить хтось у моїй голові? І чи можна цьому запобігти?
— Чому ж не можна? Можна. Хіба Сапфіра ніколи не відгороджувалась від тебе подумки? — здивувався старий хитрун.
— Так, кілька разів, — пригадав юнак. — Коли вона потягла мене на Хребет, я не зміг до неї пробитися. Не те щоб Сапфіра мене ігнорувала —
вона просто нічого не чула! Просто звела довкола своїх думок один суцільний мур, та й годі.
— Мало хто відчуває, коли за його думками стежать, і лише обрані можуть цьому протистояти, — сказав Бром, поправляючи на руці пов’язку. — Це залежить від вишколу та від способу мислення. Завдяки магічній силі ти завжди знатимеш, чи не хазяйнує хтось у твоїй голові.Тоді ти зможеш позбутися чужинця, зосередившись на якійсь думці й забувши про всі інші. Наприклад, якщо ти думаєш тільки про цегляну стіну, то нічого, окрім неї, він у твоєму розумі не знайде. Однак довго утримувати зайду на відстані — це завдання, що потребує неабиякої енергії. Варто лише якійсь дрібничці відволікти твою увагу, як зведена стіна вмить розвалиться й ворог прослизне всередину.