— Я піду попереду, а ти потягнеш в'язня за мною. Вогню не запалюватимемо. А потім повернешся сюди, викопаєш у Підмогиллі яму, зробиш порожню домовину і засиплеш її землею, але так, щоб у разі потреби могилу можна було знайти. Копай глибоко, зрозумів?
— Ні, — роздратовано промовив Манан. — Крихітко, це небезпечні хитрощі. Не можна так ризикувати! Ти ж знаєш: чоловікам заборонено заходити у Підмогилля, за це чекає кара...
— Держи язик за зубами, старий дурню! Ти смієш повчати мене? Я виконую волю Безіменних. Марш за мною!
— Пробач, маленька повелителько, пробач...
Вони повернулися до Карбованої Зали. Арха чекала біля дверей у тунелі, а Манан увійшов до темниці і зняв кайдани з гака у стіні. Вона почула глибокий голос чаклуна: "Куди ти мене ведеш, Манане?" — і хрипке бурчання слуги: "Тебе живцем поховають під Могильними брилами. Така воля Єдиної Жриці. Вставай!.." — Арха почула бряжчання важкого ланцюга.
В'язень вийшов із темниці. Манан зв'язав його руки за спиною своїм шкіряним ременем і йшов назирці, тримаючи бранця, немов пса, на короткому залізному ретязі. Чаклун поглянув на Арху. Проте вона погасила свічку і мовчки рушила в пітьму. Дівчина йшла неквапним, але твердим кроком, як завжди ходила у Лабіринті. Вона ні на мить не відривала рук від стіни — її пальці легенько ковзали по шорсткій поверхні. Скуті залізним ретязем, Манан і маг незграбно сунули за нею, раз у раз спотикаючись і зупиняючись. Вони йшли у темряві, бо Арха не хотіла, щоби чоловіки запам'ятали дорогу.
Повернути ліворуч, далі пропустити два повороти, тоді — праворуч, до Перехрестя, а там пропустити поворот праворуч. Потім довгий звивистий шлях — вузькі, немовби людська ступня, сходи вниз. Арха ще ніколи не заходила далі цих східців.
Повітря тут було застояне, затхле і відгонило якимось різким духом. У голові Архи лунав голос Тар: сходами вниз, потім одразу ж ліворуч (позаду спіткнувся бранець, і Манан утримав його на ногах, щосили шарпнувши ретязь), знову ліворуч, далі ще три повороти ліворуч, потім — перший поворот праворуч, і нарешті — тільки праворуч. Тунелі звивалися та петляли, тут не було прямих доріг!
— Далі потрібно обійти Безодню, — у пітьмі її пам'яті знову забринів голос Тар, — але прохід там дуже вузький...
Тунель снувався прямо, даруючи оманливе почуття безпеки. Арха уповільнила хід, нагнулася й одною рукою заходилася вивчати землю під ногами. Отак обмацуючи долівку, дівчина раптом відчула, як її пальці занурились у порожнечу. Ось край кам'яного виступу, а за ним — прірва. Праворуч тунель вів у Безодню, але зліва попід стіною стелився вузький карниз, на який можна було стати ногою.
— Тут прірва. Поверніться лицем до лівої стіни, притуліться до неї й обережно рушайте вперед. Не відривайте ноги від землі і тримайте ланцюг... Манане, ви вже на карнизі? Він звужується. Станьте навшпиньки... Я вже пройшла! Давай руку, чаклуне! Ось...
Тунель звивався короткими зигзагами з безліччю бічних відгалужень. Із деяких потайників, повз які вони проходили, глухо відлунювали їхні ж кроки. Та ще більше вражав ледь чутний протяг — повітря рухалося всередину Лабіринту! Мабуть, оті відгалуження закінчувались ямами, схожими на ту, яку вони минули. Хтозна, може, тут, під самим серцем Лабіринту, криється така прірва, порівняно з якою печера Підмогилля виглядала би тісною норою?
Тунелі, якими вони йшли, дедалі вужчали та нижчали, тож Арха мусила нагнутись. Цікаво, чи далеко ще їм іти?
Їхня подорож закінчилася досить несподівано: Арха, котра йшла попереду, нараз боляче вдарилася головою об замкнені двері. За мить дівчина провела рукою біля одвірка і намацала шпарину замка. Тоді знайшла на в'язці срібний ключик, яким ще ніколи не користувалася, — він був оздоблений різьбленою фігуркою дракона. Ключ легко повернувся у замку й Арха відчинила двері Скарбниці Атуанських Гробниць. Із приміщення сухо війнуло затхлим повітрям.
— Манане, тобі сюди не можна. Почекай за дверима.
— А як же в'язень?..
— Манане, якщо ти увійдеш до цієї печери, то вже не вийдеш із Лабіринту. Це закон, який стосується всіх, окрім мене. Ще жоден смертний не виходив звідси живим...
— Гаразд, повелителько, тоді я зачекаю біля входу, — озвався з мороку сумовитий голос. — Але, будь ласка, не зачиняй дверей...
Мананова турбота зворушила Арху, тому вона залишила двері прочиненими. Їй і справді було трохи моторошно, та й бранець (хай і зв'язаний) все ще викликав у неї деяку недовіру. Вона увійшла до Скарбниці й викресала вогонь. Свічка горіла неохоче, задихаючись у мертвотному повітрі. Жовтавий вогник, який після густої пітьми тунелів здавався напрочуд яскравим, освітлював сповнену рухливих тіней печеру.
У кімнаті стояло шість величезних кам'яних скринь, укритих грубим шаром сірого пилу, неначе цвіллю. І нічого більше. Шорсткі стіни, низька стеля та мертвий холод, від якого, здавалося, кров холоне у жилах. У Скарбниці не було навіть павутиння, бо й крихітні білі павучки, які часом траплялися в Лабіринті, тут не водилися. Порошинами густого пилу можна було вести лік дням, що збігли відтоді, як постали Гробниці. Час минав, складаючись у роки та століття, які, зрештою, розпалися на порох.
— Ось те, що ти шукав, чаклуне, — спокійно сказала Арха. — Ти у Скарбниці Гробниць. І вже ніколи її не покинеш.
Маг нічого їй не відповів. Його обличчя лишалося спокійним, але в очах стояло щось таке, що змусило Арху зніяковіти. То був погляд людини, яку зрадили. Погляд, сповнений гіркої самоти.
— Ти казав, що хочеш жити. Це єдине місце на Атуані, де ти будеш у безпеці. Інакше тебе уб'ють, Яструбе! Це зробить або Косіль, або я — за її наказом. Але сюди їй не добратися!..
Він і далі мовчав.
— Ти все одно не зміг би покинути підземелля! Невже це важко зрозуміти? А так ти принаймні дійшов до своєї мети... Адже скарби, за якими ти шукав, зберігаються тут.
В'язень стомлено сів на величезну скриню. Забряжчав ланцюг, який волочився за бранцем по кам'яній підлозі. Чаклун обвів очима сірі стіни Скарбниці, а тоді глипнув на Арху.
Вона відвернулася і перевела погляд на кам'яні скрині. Арха не мала навіть найменшого бажання відкривати їх. Їй було байдуже, які скарби у них тліли.
— Тут тобі не конче тягати цей ланцюг, — сказала вона, знімаючи залізний обруч і розплутуючи ремінь на руках бранця. — Мені доведеться замкнути двері, але згодом я повернуся і, можливо, тоді більше довірятиму тобі. Зрозумій: ти просто не зможеш вийти звідси, тож не варто навіть пробувати. Я — жриця Безіменних, але якщо я зраджу їх, тобто, якщо ти зрадиш мене, — вони помстяться. Тож скорися долі, не чини мені зла і не обманюй мене, коли я приходитиму сюди. Ти повинен довіритися мені.
— Я робитиму все так, як ти накажеш, — промовив бранець.
— Я носитиму тобі їжу та воду, коли зможу. Не дуже багато... Ні, води не бракуватиме, а от із їжею поки що буде сутужно. Адже я й сама недоїдаю, розумієш? Але з голоду не помреш. Можливо, що кілька днів мене не буде. Треба збити з пантелику Косіль. Але потім я прийду. Обіцяю. Ось баклага. Воду пий потроху, бо я навідаюся сюди не скоро. Але я повернуся...
В'язень підвів голову і якось дивно поглянув їй просто у вічі.
— Будь обережною, Тенар, — сказав він.
ІМЕНА
Не запалюючи ліхтаря, Арха звивистими переходами вивела Манана з Лабіринту. Вона залишила служника копати яму в печері під Могильними брилами — слід було подбати про докази, які би переконали Косіль у тому, що грабіжник сконав. Надворі вже стемніло, тож дівчина одразу подалася до Малого Дому і лягла спати. Серед ночі вона прокинулася, згадавши, що залишила у Карбованій Залі свій плащ. А там, у вогкому підвалі, лежачи на постелі із запорошеного каміння, в'язень не матиме чим укритись... "Холодна могила, холодна могила," — сумно думала Арха. Але небавом знову поринула в сон, бо була надто втомлена, щоби прокинутись остаточно. Тепер їй наснилися душі мертвих істот, вирізьблених на стінах Карбованої Зали, — схожі на велетенських птахів із людськими руками, ногами й обличчями. Птахів, яким не дано літати... Вони сиділи навпочіпки по запорошених темних закутках і живилися глиною та пилом. То були давні люди, нечестивці, душі яких поглинули Безіменні. Вони тихо оточили Арху і вряди-годи дивно попискували, наче намагаючись щось їй сказати. Одна із тих істот, з пташиним обличчям та золотим волоссям, наблизилась до неї впритул. Арха злякалася, хотіла відійти, однак не змогла навіть поворухнутися.
— Тенар, — сказала істота жіночим голосом. — Тенар...
Арха прокинулася. Її рот був забитий глиною. Вона лежала у кам'яній могилі у підземеллі, а її руки та ноги були сповиті поховальним саваном. Вона не могла ні поворухнутися, ні закричати... Розпач Архи став таким сильним, що розірвав їй груди і, розкидаючи каміння, вогняним птахом вирвався назовні — до денного світла, яке ледве мріло у темних коридорах Малого Дому.
Цього разу дівчина й справді прокинулася. В голові у неї стояв туман. Вона сіла, намагаючись отямитися після нічних марень. Потім одягнулася і вийшла в обгороджений муром двір Малого Дому. Вмилась у джерелі, а тоді занурила голову в крижану воду, аж доки кров шалено не зануртувала в жилах. Хапаючи дрижаки, Арха відкинула назад мокре волосся, підвелася і поглянула в небо.
Сонце зійшло недавно — щойно займався ясний зимовий день. Небо було дуже чисте, хоча на обрії мало ледь помітний жовтий відтінок. Високо над землею, так високо, що сонячне сяйво перетворювало його на палаючу золоту цятку, ширяв птах — сокіл чи орел- пустельник.
— Я Тенар, — мовила вона тихо і здригнулася — від холоду, жаху і торжества, стоячи під безкраїм сонячним небом. — Я знову маю ім'я. Я — Тенар!
Золота цятка в небі перемістилася на захід до гір і зникла з поля зору. Вранішнє сонце позолотило карниз Малого Дому, а внизу, в ярах, брязкали дзвоники на шиях овець. Легкий ранковий вітерець приніс запах диму і гречаної каші.
— Ой, так смачно пахне... Але звідки він довідався? Як він дізнався моє ім'я?.. Ні, я таки мушу щось з'їсти, я така голодна...
Арха накинула на голову каптур і побігла снідати.
* * *
Після трьох днів упроголодь їжа додала Арсі енергії та сили. Вона вже нічого не боялась і могла думати розважливо. Поснідавши, Арха відчула, що тепер вона зможе впоратися навіть із хитрою Косіль. Повертаючись із трапезної зали, дівчина наздогнала товстуху і тихенько промовила:
— Я поквиталася із грабіжником... Чудовий день сьогодні!
З-під каптура на неї глипнула пара холодних сірих очей.
— А хіба Єдина Жриця після людського жертвопринесення не повинна три дні постити?
Косіль мала рацію. Арха геть забула про цей закон, і це було написано у неї на обличчі.
— Ну, він іще не мертвий, — відказала вона нарешті, намагаючись і далі говорити безтурботно. — Він похований живцем під Гробницями, у дерев'яній домовині. Мабуть, у тій труні ще є трохи повітря, тож помре він не відразу. А коли я знатиму напевне, що чаклун сконав, тоді й почну триденний піст...
— А як ти це дізнаєшся?
Арха трохи занепокоїлась.
— Знатиму. Мої... мої Повелителі скажуть мені!
— Розумію. І де саме ти його закопала?
— У Підмогиллі. Я наказала Манану поховати чаклуна під Чорною брилою.
Либонь, їй не варто відповідати Косіль таким дурним запобігливим тоном. Арха має поводитися з гідністю.
— Живий, у дерев'яній домовині... Як на мене, це дещо ризиковано, повелителько. Ти певна, що маг не зможе скористатися своїми чарами? А руки в нього зв'язані? Навіть якщо відрізати йому язика, чаклун уміє чарувати єдиним порухом пальця...
— У його магії немає нічого особливого, це звичайне штукарство, — сказала Арха, підвищуючи голос. — Він похований, Безіменні чекають на його душу. І хай це тебе не обходить, жрице!
Це вже було занадто. Адже їхню розмову могли почути інші — Пенте, Дюбі, жриця Мебет. Крім того, слова Архи привернули увагу кількох послушниць, котрі йшли неподалік. Вони нашорошили вуха і Косіль помітила це.
— Жрице, мене обходить усе, що тут відбувається. Адже це не може не стосуватися Його Величності Богокороля, Невмирущого Володаря, якому я служу. Він може зазирнути не лише у підземелля, а й у людські серця. І ніщо не стане йому на заваді!
— Я стану! Ніхто не увійде до Гробниць, якщо на те воля Безіменних. Вони існували до твого Богокороля, існуватимуть і після нього! Не забувай про покору, жрице, не накликай на себе кари Безіменних. Бо вони полонять твої сни, заповнять темні закутки твого розуму — і ти його втратиш.
Очі Архи палали! Косіль мовчала, сховавши побуряковіле обличчя під чорною відлогою. Налякані послушниці завмерли, немов зачаровані, і не зводили очей зі жриць.
— Безіменні — дуже древні, — озвалася Косіль тихим свистячим голосом. — Вони старі, як світ. Їм уже давно ніде не поклоняються — лише тут, у Гробницях. Їхня сила вичерпалася. Вони — тільки похмурі, моторошні тіні. Тож не пробуй залякати мене, Поглинута! Зараз ти — Перша Жриця, але, врешті, можеш стати й останньою... І годі мене дурити! Я бачу, що в тебе на гадці. Пітьма нічого від мене не сховає. Стережися, Архо!
Косіль повернулася і навпростець, через іскристу від паморозі траву, важким неквапним кроком подалася до храму Богокороля.
Приголомшена Арха немов примерзла до землі. Вона похмуро стояла перед Великим Домом. А навколо, скільки сягало око: у дворі, коло храмів, на пагорбі, на пустельній рівнині, навіть у горах — усе завмерло... Рухалася тільки Косіль.
— Нехай Сили Пітьми поглинуть твою душу, Косіль! — закричала Арха голосом, схожим на соколиний клекіт. Вона високо підняла правицю, розчепірила пальці і прокричала прокляття у спину жриці, коли та якраз ступила на сходи храму Богокороля. Косіль спіткнулася, але не зупинилась і не озирнулася. Піднявшись сходами, вона зникла за дверима королівського святилища.
* * *
Цілий день просиділа Арха на сходах перед Порожнім Троном. Вона не наважилася спуститись у Лабіринт, але й серед людей їй було незатишно. Дівчина відчувала, що її тіло обважніло, що вона не може підвестися і покинути цю холодну, занурену в сутінки, неозору залу. Її погляд блукав по колонах, що тяглися подвійними рядами і зникали у темряві; по скісних стовпах світла, що падали на підлогу крізь діри в даху; по клубах густого диму, що здіймався з чаші на високій тринозі біля Трону. Схиливши голову, вона складала візерунки з мишачих кісток, якими були всіяні мармурові сходи. В її голові крутилася єдина думка: "Хто я?" — і у неї не було відповіді на це запитання.
Коли вже смерклося, а холод у залі став нестерпним, з-за подвійного ряду колон, шаркаючи капцями, вийшов Манан. Його обшарпаний плащ волочився по підлозі, а одутле обличчя почорніло від смутку. Не доходячи до Архи, він зупинився, опустивши руки.
— Маленька повелителько...
— Що сталося, Манане? — Арха поглянула на нього із зачаєною приязню.
— Крихітко, дозволь мені зробити те, про що ти мені казала... Те, про що ти розповіла Косіль. Чаклун має померти, Архо. Він зачарував тебе. Косіль помститься. Вона стара та жорстока, а ти ще надто молода... Тобі не вистачить снаги боротися з нею!
— Вона не заподіє мені лиха.
— Навіть якщо вона вб'є тебе привселюдно, то в цілій Імперії не знайдеться сміливця, який би наважився покарати її. Адже вона — Верховна Жриця Богокороля, а Богокороль — наш правитель. Проте Косіль не стане вбивати тебе при свідках. Вона зробить це потай — приміром, хіба їй важко дати тобі отрути?
— Тоді я знову відроджуся.
Манан у розпачі звів руки вгору і промимрив:
— А що, коли вона вигадає щось страшніше?
— Що ти маєш на увазі?
— Вона може замкнути тебе там, унизу... Так само, як ти замкнула чаклуна. Можливо, ти проживеш іще багато років. І нова Жриця не народиться доти, доки ти залишатимешся живою. І хто ж тоді танцюватиме перед Троном, хто приноситиме жертви, хто литиме кров на Могильні брили? Тоді Безіменних забудуть назавжди. Мабуть, це дуже сподобається Косіль і її володареві!
— Безіменні порятують мене, Манане!
— Ні, не порятують, маленька повелителько, поки що вони гніваються на тебе.
— Гніваються?
— Так, через чаклуна... Ти не покарала його за блюзнірство. О, крихітко, крихітко! Вони не подарують цього!
Арха сиділа на запиленій мармуровій сходинці, похиливши голову. Вона поглянула на мишачий череп, який тримала у долоні. На кроквах прокидалися сови. У Тронній Залі стояла нічна темрява.