— Не ходи сьогодні до Лабіринту, — дуже тихо попросив Манан. — Іди у свою кімнату і виспися. А вранці навідайся до Косіль і скажи, що ти зняла з неї прокляття. І на цьому все скінчиться. Тоді можна буде не хвилюватися. А я покажу їй тіло...
— Тіло?
— Звичайно. Тіло мертвого чаклуна...
Арха мовчала. Вона стиснула кулак, крихкий череп хруснув у долоні і розсипався. Розтиснувши пальці, вона побачила на долоні уламки кісток, які перетворилися на порох.
— Ні! — відповіла Арха, струсивши пил на підлогу.
— Чаклун має померти! Він зачарував тебе! Архо, твій розум затьмарився!
— Ніхто не зачаровував мене! Манане, ти — старий боягуз! Злякався старої баби! І розкажи мені, як же ти думаєш дістатися до чаклуна і вбити його, щоби показати мертве тіло жриці Богокороля? Невже ти пам'ятаєш дорогу до Скарбниці? Ти зможеш самотужки порахувати всі повороти, знайти сходи, обійти Яму та відшукати двері? А чи вистачить тобі сили відчинити їх?.. Манане, бідолахо, твої мізки геть заплили салом. А Косіль нагнала на тебе страху. Повертайся до Малого Дому, лягай спати і забудь про все, що ти мені отут теревенив! І про смерть даремно не патякай... А я прийду пізніше. Ну ж бо, йди собі, старий телепню!
Арха підвелася, м'яко стусонула Манана в широкі груди, поплескала по плечу і підштовхнула до виходу.
— На добраніч!
Манан неохоче підкорився і поволі рушив геть між колонами довгої зали. Арха подивилася йому вслід. Коли прислужник пішов геть, дівчина зникла у темряві за Порожнім Троном.
КАБЛУЧКА ЕРЕТ-АКБЕ
Час у Скарбниці Гробниць Атуану зупинився. Жодного проблиску світла. Жодних ознак життя. Ані метушні павуків у запорошених закутках, ані хробаків, які би нечутно тлили холодний ґрунт... Лише мертве каміння і суцільна темрява.
Чужинець із Внутрішніх земель непорушно лежав горілиць на кам'яному вікові величезної скрині, немовби вирізьблена на надгробку фігура. Його вбрання було геть запорошене.
Заскреготав замок і двері відчинилися. Світло ліхтаря прорізало мертву чорноту, і прохолодний легіт освіжив застояне повітря темниці. В'язень не ворухнувся.
Арха зачинила двері і замкнула їх зсередини. Поставила ліхтар на скриню й обережно підійшла до нерухомого тіла. Широко розплющеними очима вдивляючись у темряву, вона промовила:
— Яструбе!
Дівчина доторкнулася до плеча чаклуна, вимовляючи його ім'я знову і знову.
Нарешті він ворухнувся та застогнав. Тоді сів. Його обличчя змарніло, погляд був тьмяним і безтямним. Він витріщився на Арху, не впізнаючи її.
— Це я, Арха, Тенар. Я принесла тобі води. На ось, ковтни!
Чаклун узяв баклагу і трохи напився.
— Скільки часу минуло? — запитав, ледве рухаючи язиком.
— Ти тут уже два дні. Зараз іде третя ніч. Я не могла прийти раніше. Мені довелося нишком винести свою вечерю. Ось... — Арха витягла з торби прісний сірий корж, але чаклун похитав головою.
— Я не голодний. Це... це страшне місце, — він обхопив голову руками і завмер.
— Ти не змерз? Я принесла плащ із Карбованої Зали.
Чоловік не відповів.
Арха розстелила плащ на підлозі і зупинилася, не зводячи із чаклуна погляду. Дівчина дрібно тремтіла, а її очі й досі були широко розплющені. Нараз несподівано для себе самої вона впала навколішки та заридала.
Чаклун важко зістрибнув зі скрині і схилився над дівчиною.
— Тенар...
— Я не Тенар. Я — Арха. Боги мертві, боги мертві...
Він поклав руку їй на голову, відкинув чорний каптур. І заговорив. М'яко лився його голос. Вона не розуміла мови, якою він говорив. Але слова проникали їй у серце, немов краплі дощу, які напувають землю. Дівчина заспокоїлася, дослухаючись до голосу чоловіка. Тоді Яструб підняв її і, як малу дитину, посадив на кам'яну скриню. Гріючи руки дівчини у своїх долонях, маг запитав:
— Чому ти плачеш, Тенар?
— Зараз розкажу. Хоча, можливо, й не варто, бо ти однаково нічим мені не зарадиш. Тобі також судилося загинути... Та це вже не має значення! Отож... Косіль, жриця Богокороля, завжди була жорстокою. Ось і тепер вона вимагає, щоби я вбила тебе, як раніше вбивала інших. Але я не хочу. Яке вона має право? А ще Косіль зневажила Безіменних, глузувала з них — і я прокляла її. Манан казав правду: вона не вірить у богів і хоче, щоби про них забули. Тепер я не сплю, оскільки побоююся, що Косіль уб'є мене, коли я спатиму. Я навіть не поверталася до Малого Дому. Минулу ніч я провела у Тронній Залі, сховавшись у комірчині, де тримають танцювальне вбрання. Удосвіта я навідалася до Великого Дому, потай узяла з кухні трохи їжі, а тоді повернулася до Зали і просиділа там цілісінький день. Я хотіла збагнути, що мені робити. А цієї ночі... Цієї ночі я так стомилася, що подумала: варто було би сховатися десь у підземеллі і там трохи поспати. Тож я прийшла у Підмогилля. Це та величезна печера, у якій я вперше тебе побачила. І... і там була Косіль. Мабуть, вона потрапила туди через двері в червоному мурі. Присвічуючи собі ліхтарем, жриця длубалася у могилі, яку викопав Манан, перевіряючи, чи є там тіло. Порпалася, наче здоровенний жирний щур. Посеред святині, де має панувати пітьма, горіло світло! І Безіменні не зупинили це блюзнірство... Вони не вбили товстуху, не позбавили її розуму. Мабуть, вони й справді старі та мертві, як каже Косіль. Безіменних уже не існує, а, отже, і я більше не жриця.
Арха схилила голову. Чоловік слухав дівчину, тримаючи її руки в долонях. Сила поволі поверталася до нього, він уже впевнено стояв на ногах, обличчя ожило, хоча шрами на щоці й досі ще видавалися синювато-сірими, а волосся та одяг запорошив пил.
— Я пройшла повз Косіль і рушила далі, за Підмогилля. Вона не почула і не помітила мене — її ліхтар ледве жеврів, а я була дуже обережною. Потім я пішла до Лабіринту, і по дорозі мені постійно вчувалися чиїсь кроки. Я не знала, куди податися. І вирішила, що тут я буду в безпеці, понадіялася, що мої Повелителі захистять мене. А вони нічого не роблять, їх немає, вони — мерці...
— То це за ними ти так побивалася? Але ж вони тут, Тенар! Тут!
— Звідки тобі це знати? — байдуже запитала дівчина.
— Бо відколи я потрапив сюди, то щомиті тільки те й роблю, що заспокоюю їх та присипляю пильність. На це пішли всі мої сили та знання. Я заповнив це підземелля плетивом чарів — магією сну, чарами заспокоєння, закляттями потаємності, але Безіменні все одно знайшли мене. Або майже знайшли: адже вони почасти сплять, а почасти пильнують... Проте навіть для того, аби приспати їх бодай хоч так, я віддав усі свої сили. Гробниці Атуану — найстрашніше місце на світі. Звичайна людина не змогла би тут вижити. Я помирав від спраги, коли ти дала мені напитися. Але не тільки вода врятувала мені життя, а й сила рук, що принесли цю воду.
Чаклун, не випускаючи її рук зі своїх, на мить повернув дівочу правицю долонею догори і пильно придивився до неї. Тоді зробив кілька кроків навколо кімнати і повернувся до Архи. Вона мовчала.
— Невже ти вважала їх мертвими? Твоє серце мало би відчути більше. Адже Безіменні не вмирають. Це безсмертні Сили Пітьми, Що ненавидять світло — короткий, яскравий спалах нашого існування. Але хоча вони й безсмертні, та все ж не боги, бо ніколи не існували. Вони не гідні того, щоби їм поклонялася бодай одна людська душа.
Не зводячи похмурого погляду з мерехтливого світла ліхтаря, Арха уважно слухала чаклуна.
— Тенар, що вони дали тобі?
— Нічого, — прошепотіла дівчина.
— А вони й не можуть нічого дати, бо їхня сила не має творчої основи. Метою буття для Безіменних є темрява та знищення. Безіменні не можуть залишити Гробниць, бо, властиво, саме вони і є Гробницями. Це місце завжди залишається разом із ними. Не можна сказати, що Безіменних не існує, або забути про них, проте й поклонятися їм також не варто. Земля — чудове місце, світле і добре. Але не тільки... Вона може бути і жахливою, жорстокою, немилосердною. Серед зелених лугів конає поранений кролик, у надрах жевріє нищівний вогонь, моря кишать акулами, а в людських душах нерідко таїться зло. І саме там, де людина поклоняється насильству, де вона йому служить, — там виникає зло, там панує пітьма, і саме такі куточки світу потрапляють під владу Безіменних, Одвічних Сил Землі, які існували ще до створення Світла, — сил темряви, руйнування та безуму... Мені здається, що вони вже давно відібрали розум у Косіль і тепер жриця нипає печерами підземелля так само, як блукає лабіринтами своєї душі. Вона вже не здатна бачити світло. Косіль каже, що Безіменні мертві, але насправді повірити у це може тільки заблудла душа, яка не спроможна пізнати істину. Безіменні існують. Але вони не мають влади над тобою і ніколи не були твоїми повелителями. Тенар, ти — вільна людина! Тебе навчили рабської покори, але ти розірвала ці пута...
Арха мовчала. У Скарбниці панувала тиша, яка означала, що вони обоє дихають, життя струменить у їхніх жилах і, потріскуючи, горить живий вогонь у бляшаному світильнику.
— Звідки ти знаєш моє ім'я?
Чаклун пройшовся темницею, здіймаючи хмарки пилу. Відтак розтер руки та плечі, щоби трохи зігрітися.
— Дізнаватися імена — це моє ремесло. Моє мистецтво. Для того, щоби зачарувати будь-який предмет, треба знати його справжню назву. У наших краях своє Істинне ім'я кожен тримає у таємниці, відкриваючи його лише тим, кому найбільше довіряє. Адже в імені криється і велика сила, і велике зло. За часів створення світу, коли Сеґой підняв з океанських глибин острови Земномор'я, все суше мало свої Істинні імена. І все мистецтво магії ґрунтується на знанні тієї істинної Прадавньої Мови Створення, яка називала речі своїми іменами. Звичайно, маг повинен учитися, як застосовувати слова. Ну, і про наслідки чарів не варто забувати! Чаклун може усе своє життя шукати Істинні імена речей і вчитися їх з'ясовувати!
— Як тобі вдалося дізнатися моє ім'я?
Чаклун метнув на Арху ясний проникливий погляд.
— Цього я не можу тобі сказати. Ти схожа на вкритий темною запоною ліхтар, який, незважаючи ні на що, продовжує світитися у пітьмі. Темрява не здатна поглинути це світло. І тому Безіменні не змогли заховати тебе. Побачивши твоє світло, я пізнав тебе — і відкрив твоє Істинне ім'я. Це мій дар, моя сила, Тенар. Більше я тобі не можу сказати нічого. Краще скажи мені, що ти робитимеш?
— Не знаю.
— Косіль уже розкопала порожню могилу. І що тепер?
— Вона може вбити мене, якщо я повернуся. Обман Верховної Жриці карається смертю. Може, вона принесе мене в жертву на сходах перед Троном. І Мананові доведеться-таки відтяти мені голову — цього разу постать Пітьми вже не зупинить старого, коли він підніме над головою жертовного меча...
Голос дівчини був сумним і тихим. Чаклун спохмурнів.
— Тенар, якщо ми залишимось у підземеллі, ти небавом почнеш божеволіти... Гнів Безіменних пригнічує тебе. І мене також. Звісно, я почуваюся набагато краще, коли ти поряд. Однак перш ніж ти прийшла, збігло чимало часу, і я розтратив майже всі свої сили. Ніхто не може самотужки боротися проти Сил Темряви. Вони надто сильні, — чоловік змовк. Здавалося, він збився з думки. Потерши чоло ребром долоні, Яструб зробив кілька ковтків із баклаги. Тоді розламав окраєць хліба, сів на скриню навпроти і заходився жувати.
Те, що він казав, було правдою. Арха відчувала, що її мозок обтяжують темні думки та почуття. І все ж зараз їй було не так моторошно, як тоді, коли вона сама простувала тунелями Лабіринту. У цю мить лише мертва тиша за дверима навівала жах. Дивно, адже раніше Арха не боялася тутешнього безгоміння. Щоправда, досі вона ще ніколи не перечила Безіменним, не повставала проти них.
Дівчина тихо засміялася.
— Оце сидимо ми з тобою серед найбільших скарбів Карґаду, — промовила вона. — Щоби заволодіти цією скринею, Богокороль віддав би всіх своїх дружин. А ми навіть не зазирнули під віко!
— Я зазирав, — сказав Яструб, наминаючи хліб.
— У темряві?
— Я начарував трохи світла. Чарівний вогник. Хоча тут це було дуже непросто. Навіть із патерицею мені би довелося добряче постаратися, а без неї взагалі здавалося, що я розпалюю вогонь під дощем. Але врешті я зумів запалити світло і знайшов те, що шукав.
Арха здивовано поглянула на чаклуна.
— Каблучку Ерет-Акбе?
— Її половинку. А друга — у тебе!
— У мене? Вона ж втрачена...
— І знайдена. Я носив її на ланцюжку. Ти зняла його у мене з шиї, запитавши, чому я не знайшов собі кращого оберега. Так от, оберегом, кращим за половинку каблучки Ерет-Акбе, може бути тільки ціла каблучка. Проте кажуть, що півхлібини краще, ніж нічого. Тож тепер моя половинка у тебе, а твоя — у мене.
Крізь могильний морок Арха побачила, що він усміхається до неї.
— Коли я забирала у тебе оберіг, ти сказав, що я не знаю, як із ним поводитися...
— Це правда!
— А ти знаєш?
Яструб кивнув головою.
— Розкажи мені про те, що це за каблучка і як ти знайшов слід загубленої половинки. Як ти потрапив сюди і навіщо? Я мушу знати це, і тоді, можливо, зрозумію, що треба робити.
— Може, й так... Гаразд! Хочеш знати, що таке каблучка Ерет-Акбе? Ну, бачиш, ця річ не виглядає вельми коштовною, та й на перстень не дуже схожа — надто вже велика. Хоча й браслетом її не назвеш — малувата. Ніхто не знає, для кого зробили це кільце. Колись воно належало Ельфаран Яснокосій — ще до того, як море поглинуло острів Солею. Та вже навіть тоді каблучка була старою, як світ. Так чи інак, але врешті вона потрапила до Ерет-Акбе... Каблучку викували із міцного срібла. На її зовнішньому боці вирізьблено хвилястий візерунок, а на внутрішньому — дев'ять Рун Сили. На тій половинці, яка зараз у тебе, залишилися чотири руни і частина п'ятої. І на моїй так само. Каблучка зламалася саме посередині руни, зруйнувавши її магічну силу. Відтоді цей знак називають Втраченою Руною. Магам відоме значення решти восьми рун: скажімо, "Пірр" оберігає від божевілля, вітру та вогню, "Гез" дарує терпіння і спокій. А зламана руна об'єднувала острови Земномор'я. Вона була знаком мудрого владарювання і символом миру. Жоден король не може стати добрим правителем для своїх підданців без допомоги Руни Єднання. Але тепер її ніхто не пам'ятає. І відтоді, як каблучку Ерет-Акбе було втрачено, у Хавнорі перевелися видатні вожді. Полум'я чвар та воєн охопило Земномор'я. Щоправда, маги і володарі Архіпелагу мріяли віднайти Втрачену Руну. Але врешті й вони перестали посилати завзятців на пошуки каблучки, бо жоден із них не міг дістати той уламок реліквії, що зберігався у Гробницях Атуану, а та її половинка, яку Ерет-Акбе подарував карґадському королю, загубилася ще раніше. Словом, ті пошуки були цілковито безперспективними.
— І от через багато століть по тому прийшла моя черга. Коли я був трохи старшим, ніж ти зараз, мені довелося витримати одне випробування... То було щось на кшталт ловів або полювання: я блукав морськими просторами, переслідуючи підступну бестію, яка, зрештою, заманила мене на пустельний острів, неподалік від Кареґо-Ату й Атуану. То був крихітний острівець чи радше навіть піщана коса. Крім солоного джерела та кількох дюн, порослих травою, там не було нічого. На острові жило двоє старих — брат і сестра, як я гадаю. Либонь, вони трохи боялися мене, адже протягом багатьох років старенькі були єдиними людьми на острівці. Та я потребував допомоги, і вони зглянулися на мене. У них була хатина, зліплена з прибитих морем дощок, був вогонь. Господарі приносили мені їжу: назбирані на узбережжі їстівні мушлі, в'ялене м'ясо птахів, яких їм удавалося підбити камінням. Жінка боялася мене, але годувала. Я намагався не лякати їх, тож згодом остров'яни стали довіряти мені, а стара навіть реліквію свою показала. Так, у неї теж був свій скарб — гаптована перлами сукенка з вибійчаного шовку, вбрання маленької принцеси (хоч самі старі прикривали наготу тюленячими шкурами).
— Поговорити з ними я не міг, бо тоді ще не знав карґадської мови, а старі не розуміли мови Архіпелагу і майже нічого не тямили про себе. Мабуть, їх привезли на острів ще зовсім малими і кинули напризволяще. Я не знаю, хто це зробив і навіщо... Навряд чи й брат із сестрою могли щось сказати про своїх кривдників. Усе, що вони знали, — це безмежне море, пісок і вітер... А коли я покидав острів, то отримав від старої подарунок — уламок каблучки Ерет-Акбе...
Яструб перевів дух.
— Що це за річ, яка з неї користь? Тоді я знав про це не більше, ніж вони. Найцінніший у світі дар мені зробила бідна стара, зодягнена в тюленячу шкуру. Вона довірила святиню невігласові, котрий запхав дарунок до кишені, подякував і поплив геть. Я рушив далі і, зрештою, зробив те, що мав зробити. А потім були інші пригоди... Я побував на Драконових Пасовищах, це на захід звідси, і ще багато де... Проте дарунок тієї жінки завжди був зі мною. Я повісив каблучку на ланцюжок і почепив на шию, ніколи особливо над цим не замислюючись. Але згодом на далекому острові Селідор, там, де у двобої з драконом Ормом загинув Ерет-Акбе, я розмовляв із одним драконом, нащадком того Орма, і він пояснив мені, що за річ я ношу на грудях. Його дуже розсмішило моє невігластво. Дракони взагалі вважають людей кумедними істотами. Втім, Ерет-Акбе вони не забувають, хоч і говорять про нього, як про дракона...