І майже одразу натовп відсахнувся від ряду зімкнутих списів. Я сама ж підскочила в сідлі.
Оберон з’явився ніби й нізвідки. Він височів над усіма – над пішими, над вершниками і над мером, що піднявся на підвищення. Король гарцював на білому коні з дуже довгою гнучкою шиєю, як… у дракона. Я придивилася й завмерла: морда королівського коня чимось скидалася на морду крокодила – зуби стирчали вгору і вниз. Шовкова біла грива то відкривала, то знову закривала від мене цю зубасту пащеку…
Та все одно цей крокодило-, ні, драконокінь (!) був прекрасний у кожному своєму порусі. Здавалося, він летить над землею. А може, так воно й було?
Король сидів у сідлі, злегка відвівши руку з великим білим посохом, на кінці якого мерехтіла червоно-зелена куля. (Мабуть, це був якийсь чарівний жезл.) Я хотіла запитати про це Гарольда, але в цю мить городяни отямилися й залементували так, що навіть кінь піді мною (вже який спокійний), та й той здригнувся.
– Обе-е-рон!
– Слава королю!
– Слава!
У цьому гаморі потонули слова мера – той звертався до Оберона й кланявся, притиснувши руку до серця. А король сидів у сідлі й дивився на нього так спокійно й уважно, як дивився ще зовсім недавно на мене…
Я покосувала на Гарольда. Він не зводив з Оберона очей і був незвично блідий, навіть ластовиння зникло. Я подумала: для Гарольда ж усе це, як і для мене, вперше. Уперше за його пам’яті Королівство залишає насиджене місце і йде в нікуди, і невідомо, що там, попереду, всіх чекає…
(Цікаво, чи узяв він із собою стару куртку, як веліла йому мати?)
Поки я про це розмірковувала, мер закінчив свою промову. Оберон кивнув йому й обвів площу очима. І сказав лише одне слово – ніби й неголосно, проте голос його перекрив гул натовпу:
– Прощавайте.
І простягнув мерові великий, ніби зі спектаклю про Буратіно, ключ. Люди навколо загули, залементували, в повітря полетіли шапки, капелюхи, жіночі хусточки…
А мене враз як шпилькою кольнуло: от-от зараз засурмить сурма. І у мене не буде вже можливості для відступу…
Я повернула голову. Гарольд дивився просто на мене.
– Ну що? У тебе останній шанс іще є. Давай…
Він щосили намагався говорити байдуже, однак з останнього слова стало зрозуміло: мій навчитель дуже хотів, щоб я зникла з очей і позбавила його клопоту.
Оберон на своєму драконоконі поволечки їхав уздовж каравану – від хвоста з господарськими возами – наперед, де було його місце. Іноді зупинявся й перемовлявся з кимось кількома словами.
От він усе ближче до нас… усе ближче… І часу для остаточного рішенця все менше… менше…
Його кінь був зовсім близько, коли я раптом побачила, що до боків чудовиська (і до Оберонових колін) притиснуті перетинчасті крила, а з ніздрів вилітає смужка диму.
– Привіт, Ліно.
Я, як могла, випросталась у сідлі.
– Добридень, ваша величносте, – і спробувала усміхнутися.
Оберон був серйозний.
– Ну що ж, вирішуй. Ти вирушаєш з нами чи повертаєшся до себе? – запитав він.
– Ви знаєте, у мене ж нічого не виходить…
(Що я роблю! Уся площа на нас дивиться, не можна гаяти ані секунди, зараз просурмить сурма…)
– Невже я вам потрібна, ваша величносте? Я така ще маленька…
Гарольд засопів, ледь чутно постогнуючи.
– Звичайно, ти потрібна нам, – Оберон і бровою не повів. – Отже?
До полудня ми в’їхали в інше місто – вже менше. Тут теж зібрався натовп, і стражники зі списами теж стояли уздовж дороги й гукали: «Слава!» і «Прощавайте!». Я на той час так утомилася, що просто падала з сідла. Гарольд мовчав усю дорогу. Він був зовсім розчарований, навіть пригнічений.
Я вже нічого навколо не помічала й дивилася вниз, на свої руки з вуздечкою. Мій кінь не потребував команд – він був значно розумнішим за мене і сам ішов у строю, то прискорюючи, то уповільнюючи крок. Я краєм вуха слухала вітальні вигуки, а сама думала: довго ще? Коли ж відпочинок? Коли це скінчиться?
Навіть коли радісні вигуки навколо перетворилися в суцільне ревище, я не відразу зрозуміла, у чому річ. А потім раптом озирнулася – поряд із моїм конем, нога в ногу, плив білий драконокінь Оберона.
– Втомилася?
– Ні, – сказала я, намагаючись випростатися в сідлі. (Спина боліла неймовірно.)
– Хочеш, щось покажу?
– Хочу, звичайно…
– Перелазь. – Він подав руку.
Я не зрозуміла навіть, що він задумав, – усе вийшло само собою. Щойно сиділа на своєму слухняному конику – і ось я вже в сідлі Оберона, на спині білого драконоконя. Попереду мене – довжелезна шия, розвівається на вітрі молочна грива, косує збоку каре око – розумне, майже людське.
– Поглянь. – Оберон сидів позаду мене, я бачила тільки його руки. – Бачиш усіх цих людей?
– Бачу.
– А зараз подивись-но сюди…
Він підніс до мого обличчя долоню. Я глянула крізь його пальці.
Нікого не було! Порожня дорога, уздовж дороги – будинки, повзе караван. Бачу Гарольда, він дивиться вбік. Вершника перед Гарольдом бачу… А там, погляньте-но, мій знайомий гачконосий комендант замку, «його милість». А де ж люди вздовж узбіч?
Оберон прибрав руку, і я знову всіх побачила. Хлопчаків на дахах і на деревах. Малюків на плечах батьків. Жінок, що розмахували хусточками, капелюхами, квітами…
Подивилася ще раз крізь пальці Оберона – порожньо. Караван іде пустельною дорогою.
– Чому це так?
– Звичайним поглядом ти начебто бачиш два світи. Себто поєднання двох світів. А я тобі показую тільки те, що видно «тонким поглядом». Це Королівство. І ти до нього належиш.
– А… можна ще раз?
Його рука була біла й тепла. Цього разу я побачила, що на дорозі, окрім каравану, є ще одна жінка – висока, пряма, в довгому плащі. Стоїть на віддалі. Не кричить, не махає руками. Просто дивиться.
– А це хто?
– Де?
Він швидко глянув убік жінки («звичайним поглядом» я її не бачила – вона ховалася за спинами натовпу).
– А-а-а… це… вона вирішила залишитися.
– Хіба так можна?
– У неї серйозна причина.
– Яка?
– Ну, Ліно, про це згодом.
Мить – і мене знов усадовили на спину мого коня. Драконокінь Оберона вигнув шию – і ось він уже далеко попереду, на чолі каравану.
– Коли розмовляєш із королем, – Гарольд, як і досі, на мене не дивився, – не забувай, будь ласка, додавати «ваша величносте». Якщо Обе… якщо його величність не робить тобі зауваження, це не означає, що він не бачить твого нахабства. Зрозуміла?
Так я стала частинкою Королівства.
Це чудово.
Але, мабуть, мені ще не раз доведеться про це пошкодувати.
Розділ шостий
Квіти та змії
Як тільки поля лишилися позаду, а обабіч дороги простяглися луки й гаї, у голові колони залунав сигнал привалу. Ніколи раніше я не чула такого сигналу (два звуки сурми, один за одним – високий і низький), однак підозрювала, що тепер він стане моїм найулюбленішим.
Я зуміла без сторонньої допомоги сповзти з сідла. Кінь стояв сумирно, дивився співчутливо – він мені все більше й більше подобався, мій сіренький. Добре все-таки в Королівстві мати іще одного друга, окрім Оберона.
Заметушилися люди, забігали, розпалили багаття, запахло смачненьким. Виявилося, що мені не треба ні хмизу збирати, ні бутерброди нарізати (як на шкільних пікніках). Мені (одній із перших!) принесли миску каші з м’ясом, кухоль бульйону та ще й кухоль чи то морсу, чи то узвару ягідного й дуже солодкого (з нього, власне, я й почала обід). Та ще кусень хліба – житнього, смачнющого, з димком. І коли я все це із задоволенням ум’яла й усе випила, відчуття непоправної помилки, яку я зробила, обравши Королівство і не повернувшись додому, почало меншати й зникати, поки не розтануло зовсім…
А коли згодом виявилося, що мені не потрібно навіть посуд мити… Що в обозі є слуги, які для того й приставлені, щоб нас, магів дороги, годувати, і нам догоджати…
Це – супер!
Я відійшла оддалік, вмостилася на травичці й підвела погляд до неба – синього-синього (у нашому світі такого й не буває), а тут іще хмарки білі-білі, і ластівки…
Я подумала: ось я і в Королівстві… Король – мій друг і скривдити не дасть. От хіба справді слід звикнути називати його «ваша величність». А то дружба дружбою, а шанобливість не завадить…
Цікаво, а де принц? Адже він теж десь тут, а я його ще жодного разу не бачила. А наречені принца? Оберон казав, що, здається, аж шість. Нащо так багато? Треба буде розпитати.
І я, мабуть, задрімала. Бо вночі дуже мало спала, уривцем поринаючи в тривожний сон. І ось я задрімала, і сниться мені, що лечу я без крил все вище й вище в цьому синьому небі, а ластівки навколо водять хороводи…
– Ну, розляглася! А вчитися хто буде?
З переляку я так і сіла. Гарольд стояв поряд – рішучий і похмурий.
– Це ти мене вчитимеш?
– Ні, дивитися на тебе буду! Швидко вставай. У нас усього півгодини.
Робити нічого – довелося встати із свіженької травички та йти за ним. Він привів мене на узлісся, кивнув на порослу травою купину й дав у руки посох із потовщенням на кінці.
– Це посох. Урок перший: маг дороги повинен відчувати небезпеку.
– Ти ж минулого разу казав, що урок перший…
– Минулий раз – не рахується! І не перебивай. Отже, маг дороги повинен відчувати небезпеку. Під однією з цих купин у норі – отруйна змія. Вгадай, під якою.
– Змія?
– Так! І годі перепитувати!
– А як визначити? Потицяти посохом?
Гарольд, наче непритомний, закотив очі під лоба. Мені навіть лячно стало.
– Ну чому ти сердишся? Ти ж не пояснюєш, як!
– Отак, – він щосили стримувався. – Береш посох у праву руку. Пеленгуєш, тобто водиш туди-сюди, поки не виникне… таке особливе відчуття в долоні. Ну, ніби ти посохом сприймаєш небезпеку.
– А як я можу посохом відчувати.
– Можеш, якщо ти насправді маг! Дій!
Я слухняно взяла посох у руки. Поводила туди-сюди… Нічогісінько. Гарольд стояв над душею, пропікав мене очима і всім своїм виглядом виказував: добре, аби тебе змія живцем проковтнула, нездаро…
– Я щось роблю неправильно?
– Ти все робиш неправильно. Ти повинна ловити посохом тонкі сигнали, розумієш?
– Як антеною?
– Як посохом! Давай іще раз.
Я знову поводила посохом. Придивилася до купин – у двох із них темніли круглі дірки. Нори? А в третій начебто нічого не було.
– Ось тут змія, – я навмання ткнула пальцем в одну з дір.
– Ні. Змія не там. І ти нічого не відчула. Ти навіть не намагалася.
– Я намагалася…
– Тоді шукай змію!
Мій посох рухався туди-сюди, як «двірник» на склі машини.
– Змія там, – я показала на іншу купину.
– Ні!
– Можливо, тут узагалі немає змій?
– Є! Тут зовсім поряд сидить дуже отруйна й страшна змія. Її укус вбиває за кілька хвилин… у страшних муках. Вона прокушує наскрізь чоботи. І навіть кольчугу. Це страшно й небезпечно, розумієш? Думай про небезпеку. Про те, що може з тобою трапитися через кілька секунд!
Він переборщив.
Він хотів, щоб я посохом знайшла «тонкий» сигнал небезпеки, натомість я перелякалася так, що мало не намочила нові штани. Я відскочила, ушкварила посохом по високій траві.
Це дійсно була дуже страшна змія. Набагато більша за гадюку – чорна, із зеленими розводами. Дивно, як детально я встигла її роздивитися. Змія, розлючена моїм ударом, стрибнула (так-так, стрибнула!) по посоху вгору й стиснула щелепи на моєму зап’ясті.
Боляче не було. Я струсонула рукою – змія впала і поповзла в траву. Миттєво.
На руці залишилися дві червоні цятки. І вони швидко перетворилися на дві сині…
– Ой! – скрикнула я.
Тут мене ухопили за комір і поволокли. Я, звичайно, спіткнулася й упала. Тоді мене підхопили на руки, закинули через плече (це дуже незручно – висіти вниз головою) й потягли кудись зі страшенною швидкістю – тільки трава зашелестіла. Упала з голови чорна зі сріблом хустка. Замиготіли чоботи Гарольда – раз-два-три…
У мене на якусь мить затьмарилося в очах, а коли чорнота розтанула, я побачила перед собою величезне шовкове шатро – біле, із зеленими узорами. Біля входу до шатра стояв стражник.
– Пропусти! – здавлено просичав Гарольд.
Стражник відсунувся, і Гарольд вніс мене в шатро на руках.
– …Перехід межі. Якби це було взимку – я перший сказав би, що не варто й намагатися. Але зараз весна і досить суха.
Люди сиділи на складаних стільцях, вивчали карту, розстелену на підлозі, й говорили, судячи з їхніх облич, про щось серйозне. Гарольд, не проронивши жодного слова, зсунув мене просто на карту перед Обероном, який сидів тут же й уважно слухав співрозмовників.
– Це в долинах весна суха, – сказав король, ні на мить не перериваючи розмови. – А за горами, між іншим, ллє, і я не впевнений, що крижана купіль за цих умов – найліпше місце для переходу.
Він узяв мою руку в свою, підсмикнув рукав (я побачила, на що перетворилася моя кисть, і тільки зараз злякалася). Потягнувся за посохом, приклав до укусу смарагдово-рубінове навершя.
– …Давайте не будемо ухвалювати поспішних рішень. У нас щонайменше – ще тиждень спокійної дороги. А вас, канцлере, я попрошу дуже детально розповісти про всі переваги вашої пропозиції і недоліки, якщо ви їх бачите.
Моя долоня із синьої й грубезної зменшувалась на очах до нормальних розмірів і білішала. Як і раніше, болю я не відчувала.
– Вас, панове радники, я попрошу зайнятися розвідниками – мене турбує недостовірність нових відомостей…
Він випустив мою руку.
– Гарольде, я тобою незадоволений.
Бідний Гарольд! Мені його стало навіть жаль.
Він виходив із шатра, ледве тягнучи ноги. Щоб підбадьорити хлопця, я наздогнала його й жваво сказала:
– А я не злякалася…
Він глянув на мене, і я аж відсахнулася. Непотрібне йому моє підбадьорення! А от коли б я провалилася крізь землю… І чим швидше, тим краще…
– Гарольде! – від одного з господарських возів його гукала мати. – Що трапилося?
– Нічого, ма. Усе гаразд.
У голосі його бринів такий сум, що мати занепокоїлася всерйоз:
– Ти був у короля?
– Мені ніколи, ма!
І, щоб показати матері, що він дійсно не має жодної хвилини, Гарольд ухопив мене за комір і потягнув туди, де бродили, поскубуючи травичку, наші коні.
Я мовчала й не опиралася. Видно ж, що парубок сам не свій.
Він випустив мій комір. Я ледве не впала.
Відійшов убік і сів до мене спиною на повалене дерево.
– Навіщо ти била посохом по траві? – запитав він безбарвним голосом.
– Бо злякалася. Ти мене налякав.
– Я її налякав… – повторив він з гіркою іронією.
– Послухай, Гарольде. Тобто скажіть, майстре… А Оберон… тобто його величність, він може будь-які рани отак, навіть не дивлячись, зцілювати?
Він так довго мовчав, що я вже вирішила – не відповість.
– Ні. Тільки рани, завдані звичайними, немагічними… тваринами. Ну і людьми з «грубого» світу. А коли ми перетнемо кордон… Слухай, ти справді така тупа?
– Від тупака чую! – відрізала я.
І ми посварилися на віки вічні.
Заночували на березі річки, на пагорбі, де повівав вітерець, і комарі майже не кусали. Коні паслися в темряві, тихенько пофоркуючи. По всьому табору горіли багаття. Люди вешталися від вогню до вогню – бувало, що стражник підсідав до кухарів, а єгер – до музикантів. Хтось співав – і дуже гарно, аж за душу брало. Подекуди сміялися – мандрівники ще не потомилися, у них було легко на серці, вони без жалю кинули все, що було в минулому, і тепер з надією простували у майбутнє…
Мені не хотілося сидіти поряд із насупленим Гарольдом, і я пішла прогулятися. Спустилася до річки. Жаб’ячий хор виконував свій традиційний вечірній концерт. Торкнулася рукою води – ні, купатися зарано, ще холодна.
Хоча хтось купався.
Хлюпався, пірнав аж насередині річки. Кректав від задоволення. Чоловік. Мені стало соромно: звісно, він роздягся, а я ніби тут підглядаю. І щоб не опинитися в діткливій ситуації, я швидко пішла вгору, до табору.