Доріжка загубилася в сутінках. Добре, що на мені були високі чоботи – не лякає ні роса, ні кропива. Я спотикалася об купини, лаяла себе й думала, що справжній чарівник зараз злетів би. Піднявся аж до місяця, завис би над водою, розвівши руки. (Господи, невже я ніколи не навчуся літати?!)
Я опинилася в колючих кущах і довго шукала, як звідти виборсатися. А коли знайшла нарешті стежку, то…
– Ой!
– Вибачте.
Я майже налетіла на нього. Він був одягнений у темне, а я загаялася.
– Це ви вибачте, – сказала я, пригадавши, що треба бути ввічливою. – Просто я не бачу в темряві.
– Правда? А я гадав, що ви – маг дороги.
Ну от. Якби він хотів мені досадити – гіршого знущання й не придумаєш.
– Ну, звичайно, я маг дороги. Тільки не бачу в темряві. Що тут дивного?
– Нічого, – він відступив. – То… ви йдете нагору? Може, вас провести?
– Не треба, – сказала я досить різко. – Ідіть собі, а я за вами.
Він ішов швидко – ноги ж бо довгі. А я захекалася. Коли ми піднялися на пагорб, стало світліше від запалених усюди багать. Я помітила, що волосся у мого випадкового супутника мокре.
– Це ви купалися?
– Я.
– А хіба не холодно?
– Холодно.
Я роздивилася його обличчя. Молоде. Досить симпатичне. Був у нас такий учитель географії (він, щоправда, всього місяць пропрацював. Ліпшу посаду знайшов. А шкода, ми його любили).
– А ви підійдіть до багаття й погрійтеся, – сказала я.
– А ви зі мною – за компанію?
Я розгубилася.
– Навіщо?
– Ну, хоча б для того, наприклад, що мені хочеться почути про світ, звідки ви родом. – Він усміхнувся.
– А ви знаєте, що я з іншого світу?
– Звичайно.
Я не відразу зметикувала, куди він мене веде. А коли зрозуміла – було вже пізно.
Шестеро дівчат! Виряджені у довгі сукні, з накидками і шалями на плечах, із химерними зачісками (і це ж у поході!), з підведеними очима. Одна була схожа на Мальвіну, тільки волосся не голубе, а золотаве. Ще одна – руда, з ластовинням. Одна трохи схожа на Зайцеву (якби її трохи причепурити). Ще трьох я не розгледіла, тільки помітила, що вони гарні, куди гарніші за мене… І всі сидять на складаних стільчиках навколо багаття, розмовляють і хихотять…
– Ваші високості! Дозвольте відрекомендувати вам Ліну – нашого нового мага дороги.
– Доброго вечора, – пробурмотіла я собі під ніс. Ці дівчата ще й «високості», он як…
Наречені принца!
Я озирнулася на свого поводиря…
– Ну і де ти швендяла? – запитав Гарольд. Маленьке багаттячко, біля якого він згаяв вечір, давно прогоріло.
– Та так… Балакала з принцом, – сказала я недбало. – Розказувала йому про наш світ. Тебе ж це не цікавить?
Він не відповів. А я вмостилася на матрацику, який спеціально для мене розстелили, втупилася в зоряне небо. Розмріялася…
…А принц симпатичний. Ач, купається в холодній воді…
Звичайно, ці його наречені… (ніхто мені так і не пояснив, навіщо їх аж шестеро). Вони, звичайно, принцеси, і все таке. Та, з іншого боку, я – маг дороги!
Ну, добре, нехай і майбутній маг…
Хоча їм усім років по вісімнадцять, а мені тільки тринадцять… Зате коли вони постаріють, і їм стукне по двадцять п’ять – я якраз і підросту!
І я заснула під зорями. Снився мені бал у королівському палаці, принц і я – певна річ, не в шкіряних штанях, а в довгій сукні. І просто під час нашого танцю я раптом почала злітати кудись угору, тягнучи його за собою…
– Вставай. Нічого вилежуватися. Та прокидайся ж ти!
Щойно розвиднілось. Мій матрац, і ковдра, і взагалі все було мокре від роси.
– Гарольде… Котра година?
– Ліно, вставай, будь ласка.
Від такого звертання сон з мене як рукою зняло.
Гарольд сидів наді мною і всміхався. Дуже старанно і дещо неприродно. Усміхався, кивав, усім своїм виглядом виказуючи, що дуже радий мене бачити.
– Уставай, будь ласка. У нас обмаль часу. Нам потрібно хоч чомусь тебе навчити, перш ніж ми перетнемо кордон.
– Ти впевнений?
Мені стало не по собі. Боліли руки й ноги, від вогкості пробирали дрижаки, а крім того, цей чомусь ввічливий Гарольд збирався мене вчити. З власного досвіду я вже знала, що нічим хорошим це закінчитися не може.
– А що ми будемо… е-е-е… робити?
– Я тобі все поясню. Ходімо.
Табір спав, тільки яскраво палахкотіло багаття кашоварів. Гарольд підвів мене до урвища. При світлі вранішньої зорі я побачила місце, де вчора зустрілася з принцом: колючі кущі, що в них я заблукала, стежку…
Над водою слався туман.
– Я все зрозумів, – бурмотів Гарольд. – Я зрозумів свої помилки. Я вчив тебе як хлопця і не врахував, що у дівчаток інші, цеє… особливості. Тепер усе вийде. Поглянь сюди.
Гарольд показав униз. Я сіла навпочіпки. Серед трави росла самотою квітка, схожа на тюльпан, але величезний і фіолетовий. У квітки явно були неприємності: вона схилилася голівкою до землі. Мабуть, учора її стоптали, на неї наступили.
– Урок перший, – хвилюючись, почав Гарольд, і я не посміла заперечувати. – Маг дороги має бути готовий віддати частину своїх сил тому, хто цього потребує. Хто ослаб і… той… деморалізований. Що означає – зневірився. Ось ви, дівчата, любите квіти… звіряток… Ти б не могла допомогти цій квітці?
– А як? – запитала я ледве чутно.
Гарольд знову всміхнувся.
– Дуже просто. Простягни над нею праву долоню й скажи: «Оживи». Якщо ти справді захочеш, щоб вона знову розкрила свої пелюстки назустріч новому дню, щоби бджілка прилетіла, е-е-е… і таке інше. То скажи лагідно: «Оживи», – і вона оживе.
Я простягнула над квіткою забруднену землею долоню.
– Оживи.
Як і слід було сподіватися, квітка й не ворухнулася.
– Оживи! – сказала я голосніше. – Оживи!
– Нічого, – сказав Гарольд, все ще усміхаючись. – Я ж тебе не підганяю. У всіх не вдається з першого разу. Потрібно ще спробувати. Передай їй свої сили. Ось ти свіжа, виспалася… А квітка зовсім зів’яла… Шкода квіточку… Давай.
– Оживи! – заволала я на все горло. – Оживи! Оживи!
Сидячи навпочіпки, я так низько нахилилася над квіткою, що втратила рівновагу й упала.
Хрясь!
…Ніколи вже бджілки не прилетять до цієї квіточки… У пошуку опори я навпіл переламала її й без того тендітне стебло.
– Гарольде, я…
Він уже йшов геть не озираючись.
Розділ сьомий
Буря
У сідло я залазила, мабуть, хвилин тридцять. Поїхав Оберон, поїхали стражники і принц із нареченими, покотилась карета, вервечкою потягнулися вершники. Уже й обозні вози рушили в дорогу, проїхали повз нас і прилаштувалися в хвіст каравану. Луг, поцяткований чорними плямами згаслих багать, зовсім спорожнів. А я все намагалася видертися на спину бідній тварині, пристосовуючи для цього каміння, кущі й купину, стрибаючи з розгону та з місця, чіпляючись за сідло й гриву…
Гордість не дозволяла мені покликати на допомогу Гарольда. А кинути мене – йому не дозволяв обов’язок. Тому він стежив за моїми спробами, жуючи травинку і час від часу поплескуючи по шиї свою руду нервову конячину.
Я знесилилась і замучила коня. Гарольд чекав. Час спливав. Невідомо, що було б далі (або ні, відомо: я б швидше померла на місці, аніж попросила навчителя підсадити мене). Але тут у траві я запримітила березову колоду – мабуть, на ній сиділи біля багаття, а потім залишили. Підставивши під ногу колоду, мені вдалося спочатку лягти на сідло долілиць, потім всістися (правда, обличчям до хвоста) і тільки тоді – нарешті! – зайняти належне вершнику положення.
Гарольд, побачивши мене в сідлі, не сказав ні слова, тільки спурхнув на спину своєї рудої лошиці, ніби пташка на гіллячку. І не озираючись, рушив з місця.
Мій коник без нагадування прилаштувався у хвіст рудій.
Гарольд підганяв конячку – він, звичайно, хотів наздогнати караван. І мій кінь перейшов на рись.
Я щосили вчепилася в нього руками й ногами. Кінська спина стрибала – це було дуже трусько…
Хоча й весело.
М’язи боліли вже не так сильно. Навіть сідниці скоро звикли до сідла. (Чи то я нарешті навчилася пружинити ногами?)
Мій сіренький біг весело – йому було легко. Скільки там у мені кілограмів? Мелькала трава, миготіли кущі, вставало сонечко – все вище й вище… І все світліше й світліше, усе яскравіше й яскравіше ставало навколо.
Мій сіренький обійшов конячку Гарольда. Я б із задоволенням обернулася й показала йому язика, та побоялася, що не втримаюся. Вітер бив в обличчя. Мені захотілося співати, і я заспівала пісню, якої колись учив мене дідусь:
Сірий кинувся учвал. Я швиденько зціпила зуби, щоб не прикусити язика. Мене підкидало й гепало об сідло, знову підкидало й гепало, а я вчепилася в передню луку, розчепірила ноги п’ятами вниз, носаками назовні, і від жаху заплющила очі…
Сірому, мабуть, сподобалося, як я співаю. Бо коли пісня обірвалася, він майже відразу зменшив швидкість, перейшов знову на рись і потім на крок. І вчасно – я, наче міх, готова була звалитися додолу.
Підскочив Гарольд, сердитий, як оса:
– Здуріла?
– А що, не можна?
Він пробурмотів щось під ніс і поїхав уперед.
– Скажіть, майстре, а в нас сьогодні буде перший урок?
Під час денного привалу я вже пригледіла собі зручний камінь, щоб залізти на коня, і тому почувалася впевнено. А Гарольд, почувши моє запитання, аж збуряковів на виду й уткнувся в свою миску, вдаючи, що оглух.
Я давно помітила: у школі зазвичай дражнять тих, хто дуже ображається на дражнилки. Коли Зайцева знущається з мене – я на стіну лізу від злості. І тут же наступної перерви можу сама дражнити Батона. Чесно кажучи, він противний – давить жуків просто для задоволення, б’є собак ногами, а ще він – ябеда. Його таки треба дражнити – може, перевиховається. Мені приємно, коли він реве розлючено, – такий же ж гад…
Від самої думки про Батона щось шкрябонуло в моїй душі. Чомусь розхотілося про це думати. Ну, дражнили ябеду до сліз – і дражнили…
Я обхопила руками коліна. Гарольд давно доїв свою кашу, його миска була порожня, але він чомусь водив ложкою по дну, неначе йому подобався дражливий звук від дряпання по металу.
А може, і нема у мене ніяких магічних здібностей?
Я розколола ніж Оберона на дві частини – поглядом. Точніше, це він мені так пояснив. А може, сам Оберон його й розколов? Щоб я повірила в себе?
Якось дивно: хіба може король лукавити? Навіть думка ця обурює. І навіщо йому це?
Гарольд відставив миску вбік. Він виглядав жалюгідно – червоний, розпатланий, і здавався зараз ображеним підлітком. І дарма: на скривджених, кажуть, воду возять.
А якщо в мене немає магічних здібностей, що тоді? На площі голову не відрубають – Оберон обіцяв. А от відправити в обоз до кухарів – чистити картоплю, мити посуд – запросто.
І це не так уже й погано, до речі. Вдома я тільки те й роблю, що чищу картоплю та мию посуд. Усі наші розмови з матусею тільки з цього й починаються: «Ліно, ти почистила? Прибрала?»
Та все ж таки образливо. Ніяково перед принцом. Одне діло – маг дороги, і зовсім інше – якесь дівча на побігеньках.
– Скажіть, майстре, – почала я дуже ввічливо (й навіть улесливо).
– Ну що?
Я продовжувала, віддано зазираючи йому в очі:
– А якщо в день проводити по три початкові уроки – на тиждень це скільки вийде? Тричі по сім – двадцять один. А за місяць?
Він спалахнув ще більше.
– Замовкни.
– Можна подумати, майстре, ви не вмієте рахувати… Я ж знаю, що вмієте. Це у вас скромність прокинулась. А якщо постаратися, то запросто можете двадцять один помножити на чотири…
Він уже завівся. Обличчя пішло плямами. Кулаки стислися і безсило опустилися. Як казала наша завучка: «Якщо тебе образили словесно – то й відповідай словесно!»
– …Двадцять на чотири – вісімдесят плюс чотири, – продовжувала я замислено, ніби роздумуючи, – та плюс ще дев’ять – це отой «хвостик», себто три дні. От і виходить: у місяць дев’яносто три початкові уроки. Непогано для…
Ноги мої задриґали в повітрі. Гарольд підняв мене за комір – той уп’явся в шию.
– Пусти, придурку!
У нього було доросле, дуже сердите обличчя. А очі – так узагалі якісь старечі, божевільні… Він ненавидів мене у цей момент сильніше, ніж завучка. Можливо, навіть, сильніше, ніж той схибнутий жебрак у шинку «Чотири собаки». Ох і хотілося йому гепнути мене головою об землю й бити, бити, поки я не ґиґну…
За те, що зганьбила його перед Обероном… За те, що я – нездара, дурепа, і він нічому не зможе мене навчити – ніколи-ніколи… А Оберон звелів мене навчити. А Гарольд не може, бо я – тупа, як валянок. А король звелів. А Гарольд не може, бо я дурна, як довбня… А Оберон же звелів! І це замкнуте коло, із нього нема виходу…
Я злякалася, адже він маг, хоча й молодий. І я не знаю напевне, чи вміє він убивати поглядом. Якщо вміє – мені точно гаплик…
І, ні про що не думаючи, а тільки бажаючи врятуватися, я провела рукою перед його обличчям і прошепотіла:
– Зло не має влади…
Так, ніби стерла пилюку зі скла (насправді, звичайно, ніякого скла між нами не було). Проте обличчя Гарольда враз змінилося, проясніло. Він перестав свердлити мене очима й закліпав, як від яскравого світла. І майже відразу випустив.
Я швиденько відповзла убік. Озирнулася: чи не бачив хтось? Може, прийдуть, у разі чого, на допомогу?
Гарольд стояв і дивився на мене, наче вперше бачив. Дивився, дивився…
– У тебе є магічні здібності… – ворухнув самими губами.
Обернувся й кудись поплентався.
Годині о п’ятій вечора (час я визначала навмання), коли сонце було ще високо, сурма на чолі колони зіграла сигнал, якого я раніше не чула. (Виявляється, він означав бурю, що насувалася.)
Почалася метушня.
Посеред чистого поля розташували по колу вози й карети. У центрі зібрали людей і коней, спорудили навіси. Я бачила, як Оберон на своєму драконоконі об’їжджає табір, і навершя його білого посоха було спрямоване то в землю, то в низьке нависле небо, що швидко темніло.
Мимо нас із Гарольдом пройшов принц. Він усміхнувся мені:
– Ліно, якщо ввечері занудьгуєте й захочете поспілкуватися… Ми з придворними дамами будемо у великому шатрі. Заходьте без церемоній.
Я кивнула, не дивлячись на Гарольда.
Стемніло дуже рано. Налетів вітер. Хмари повзли такі чорні, так страшно закручувалися в смерчі, що лячно було й дивитися.
– Якщо ти збираєшся до великого шатра, – сказав Гарольд, – то краще йди зараз. А то потім змиє.
– А якщо не піду?
Гарольд помовчав.
– Тоді лізьмо під віз. Моя мати нам дасть вечеряти.
Він усе ще дивився кудись убік. З обіду – з тієї миті, коли проявилися мої магічні здібності, він не наважувався поглянути мені в очі.
– Ну, тоді полізли, – сказала я невпевнено.
На землі під возом було не дуже чисто, зате розстелене сіно було м’яке й запашне. Справа й зліва звисали опущені борти, майже не пропускаючи вітер. Я так натомилася за цей день, що отак влягтися на м’якому сіні здавалося нечуваним королівським задоволенням.
Спалахи блискавок краяли небо. Навіть під возом на якусь мить ставало ясно.
– Гарольде… А що Оберо… його величність робив? Навіщо це коло?
– Для захисту табору. Дощик промочить, проте ані блискавка, ані смерч, ані смирк – не проб’ються.
– А що таке смирк?
– Ти не знаєш?
Він не знущався. Він справді здивувався, як можна не знати таких простих речей.
– У нас же їх нема… – сказала я обережно. (Насправді я не була впевнена. Адже я не все на світі знаю. Можливо, у нас десь і є смирки.)