– Ну… це така тварюка – зароджується в грозовому фронті… Ти знаєш, що таке грозовий фронт?
– Вчили з географії.
– Ну… от… Насправді смирк – це як величезна цупка рука, на ній сто чи й більше щупальців, і всі вони переплетені. Падає з блискавкою й хапає людину отим клубком щупальців.
– І що? – запитала я напружено.
– І все. Уяви, що ти на сильному вітрі тримаєш попіл у жмені… Його розносить. Так само і з людиною.
Знову зблиснуло.
– Овва… – видихнула я приголомшено.
– Та не бійся… Тут їх мало. Вважай, майже нема. А от коли перетнемо кордон…
Ми помовчали. Уперіщив дощ. Віз поскрипував, зверху сипався пісок – там хтось сидів під навісом, неголосно перемовлявся. Потім жіночий голос гукнув гучніше:
– Гарольде! Ви з Ліною кашу будете, що з обіду залишилася?
– І вино, – похмуро сказав Гарольд. – Гаряче.
– А я не п’ю вина… – пробурмотіла я тихенько.
– Нічого, ковтнеш трохи. Треба ж зігрітися…
– А мені не холодно…
Я сказала це й відразу ж почала тремтіти.
– Я зараз підігрію, – сказав Гарольд.
Він витягнув ніж, проколупав у землі дірку, ввіткнув туди ніж лезом догори. Лезо спершу засвітилося білим, потім на очах почало червоніти. Від нього йшло неяскраве світло й тепло, як від електричного обігрівача.
– Оце так… Навчиш?
Він так змінився на лиці, що я вмить пошкодувала про своє запитання.
Підняли борт повоза. Я побачила небо – сіро-чорне, і тонку веселкову плівку, як у мильної бульбашки, між нами й небом.
– Що це?
– Каша, – сказала привітна жінка, мати Гарольда, підсовуючи нам дерев’яну тацю з їжею. – І вино. І хлібчик. Їжте.
Борт знову опустився.
– Що це було? Таке… барвисте?
– Оберонів захист, – сказав Гарольд байдужкувато. – Він поставив видимий, щоб коні не боялися. Ну і для тебе, мабуть…
– Для мене?
– Ти ж його улюблениця, – заявив Гарольд несподівано сердито. Він узяв із таці кухоль з вином і відвернувся.
– І чому я у велике шатро не пішла? – мовила я сама до себе.
– То йди. Там принц із дамами. Іди…
Мені захотілося тут же вивернути йому на голову тарілку з кашею. Його жалієш, до нього виявляєш чуйність, а він…
– Ну що ти знову починаєш? Наче я винувата.
Він мовчав і сопів.
– Хочеш, я піду до Оберона й скажу, що ти – прекрасний вчитель, а я просто тупа учениця? І тому не можу навчитися…
Раптом небо наче розкололось, і жахливо завив вітер.
Вістря ножа перестало світитися. Під возом розлився морок.
– Ти ось що… – заграв жовнами Гарольд. – Ти… запам’ятай: це мені Оберон звелів тебе навчити. Отже, я або вивчу тебе, або здохну просто на уроці. Причому якщо я здохну – це означатиме, що я не впорався… І не здумай нічого казати його величності – інакше пожалкуєш!
Розділ восьмий
Кришталевий грот
На ранок я так задубіла під возом, що навіть зубами цокотіти не могла. Дуже до речі були б магічні вміння Гарольда. Та коли я поцікавилася, як мені зігрітися, він, такий же синій і змерзлий, порадив:
– Побігай.
І я почала намотувати кола по мокрій траві.
От дивовижна річ: удома я після такої ночі захворіла б на запалення легенів. А тут нічого – піднялося сонечко, я зігрілася і за весь день жодного разу навіть не чхнула. Оце справжні чари!
А ще: вдома я б нізащо не протрималася так довго в сідлі. А тут їдемо й їдемо, і хоч ноги, звичайно, болять (а місце, звідки вони ростуть – ще більше), проте якихось особливих поневірянь на мою долю не випало.
А дорога на третій день нашої подорожі була казкова. Караван то спускався в долину, то підіймався на вершину пагорба, і щоразу перед нами відкривалися то темний ліс із гострими верхівками, то озеро зі смарагдовою водою, то руїни міста – аж дух забивало. Ми з Гарольдом, як і раніше, трималися всередині колони. Оберон їхав попереду. Підвівшись у стременах, я могла бачити навершя його білого посоха.
Коли ми проїздили повз руїни, з-під каменя біля самої дороги метнулося щось зелене, схоже на обривок оксамитової ганчірки, злетіло на висоту трьох людських зростів і зникло за руїнами міської стіни. Від несподіванки я натягнула повіддя так, що мій сірий коник аж запирхав.
– Що воно таке?
– Не зважай, – сказав Гарольд зневажливо. – Він просто літає.
– Хто? – я випросталася в сідлі. (Страх як не люблю, коли мене вважають боягузкою.)
– Хапавець.
– Хто-хто?!
– Ну, коли їх багато – кілька сотень – вони налітають на подорожнього зусібіч, обліплюють так, щоб не було й щілини, і… до побачення. Та коли він один – це просто дурня. Нехай літає.
– А ти звідки знаєш, що він один? І не полетів кликати на допомогу своїх родичів?!
Гарольд посміхнувся зверхньо – от, мовляв, які прості речі доводиться роз’яснювати.
– Сім’ю хапавців навіть посередній маг відстежує за три версти. От я, наприклад, можу. А якщо король повів сюди караван – як ти гадаєш, можна довіряти його величності?
Я насупилася. Справді, виходить, я не довіряю Оберонові…
– Учитися будемо? – запитала я, щоб стерти з обличчя Гарольда поблажливу посмішку.
Вдалося навіть краще, ніж я очікувала. Він не просто перестав посміхатися – він перестав взагалі на мене дивитися. Одвернувся.
Пополудні ми піднялися ще на один гребінь – найвищий, і я аж заплющила очі.
Перед нами було… море! А вихід до моря – неглибока ущелина між двома давно зруйнованими хребтами. Правий був кам’яний. Лівий (я придивилася й ахнула!) справжнісінький хребет, як у зоологічному музеї! Кістяк якогось чудовиська, завбільшки як гора, лежав поблизу, порослий молодим ялинником.
– Гарольде! Що це?
– Так зване «Місто тисячі харчевень», – похвалився мій супутник, на якийсь час забувши про свій клопіт. – Ми тут зупинимося днів на два… Ох і наїмося всілякої смакоти!
Я простежила за його поглядом і дійсно побачила містечко біля моря – маленьке й чепурне, ніби споруджене з піску.
– Та ні, не це! Ось ці кістки, чиї вони?
– А-а-а, – Гарольд знизав плечима. – Ну, дракон упав і здох від старості. Останній, мабуть, дракон у цих землях… Слухай, я вже їсти хочу… А ти?
Кістяк дракона лежав головою до моря. Його череп височів над містом; у порожніх очницях вдень і вночі горіли вогні – сигнали для суден, що заблукали в морі. (Нізащо в світі не погодилася б тут жити – під таким страховиськом!)
Конец ознакомительного фрагмента.