— Чудова місцина, правда, Ліщино? — ліниво заговорив Кульбаба. — Чи не пора б нам підшукати гарний пагорок для нір? Тільки мені щось не хочеться поспішати… Але начебто збирається на дощ.
П’ятий ніби хотів щось сказати, але натомість лише потряс вухами й знов узявся жувати листочок кульбаби.
— Он там наче непогане узвишшя, під деревами, — відповів Ліщина. — А ти що скажеш, П’ятий? Братися нам зараз до риття нір чи трохи почекати?
Повагавшись, П’ятий сказав:
— Чини, як вважаєш за потрібне, Ліщино!
— Сподіваюсь, немає серйозної необхідності рити справжні нори? — озвався Кучма. — Це ж робота для кролиць!
— І все ж чом би не зробити нам дві-три вигрібанки? — заперечив Ліщина. — Щоб було де сховатися від небезпеки. Гайда до гаю та й роздивимося! Краще зразу виберемо підходяще місце, аби потім не переробляти роботи вдруге.
— Гаразд! Рийте нори! — погодився Кучма. — А я візьму Срібного та Жостіра й скочу на розвідку в дальші поля.
Троє розвідників гайнули понад струмочком. А Ліщина повів решту кролів нагору, до узлісся. Ось вони вийшли на узвишшя, звідки найкраще, на обидва боки, видно було весь широкий луг унизу. Звідси помітили вони й дахи ферми, але це було далеченько. Тут Ліщина зупинився, й товариші скупчилися довкола нього.
— Мабуть, не має значення, де ми вигребемо собі невеличкі нори, — сказав він. — Все узлісся — підходяще місце. Дивно тільки, що немає ані найменшого сліду елілів. Але, може, то ми просто позвикали до елілів удома, бо їх приваблює кроляча колонія… Так чи так, а нам тут буде добре. Але, я гадаю, нам треба ось що зробити. Вернімося трохи назад і почнімо рити біля отого дуба, щоб далі було від ферми. Та й дерева захистять нас од вітру взимку.
— Чудово! — схвально відгукнувся Ожина. — Бачите, хмариться? Надвечір задощить, а ми вже будемо у криївках! Ой, гляньте! Кучма вертається з розвідки!
І справді троє розвідників верталися понад берегом струмочка. Вони проскочили повз товариство, забігши на вужчий клин лугу, тож Ліщина послав Жолудя перейняти їх.
— Не думаю, щоб нас тут хтось потурбував, Ліщино, — доповів, підбігши, Кучма. — Ферма далеко звідсіля, а в полях — ані сліду елілів. Є тільки людські стежки, й видно, що людина часто ними шастає. Запах свіжий, і скрізь валяються кінчики тих білих паличок, що їх людина запалює і носить у роті. Але, про мене, то це тільки краще. Ми триматимемося від людей оддалік, а люди відлякуватимуть нам елілів.
— А як ти думаєш, чого сюди приходять люди? — спитав Ліщина.
— А хто знає, навіщо люди роблять те чи те? Може, виганяють корови чи вівці на поля або рубають дрова у лісках. Яке вам до того діло? З людиною легше гратися в хованки, ніж із елілями.
— Ну, то й чудово, — мовив Ліщина. — Ти, Кучмо, вивідав багато, і все це нам на добро. А ми саме зібралися гребонути в кількох місцях на цьому узліссі. Нумо до роботи! Дощ не забариться.
Кролі-самці рідко беруться за риття нір. Цим, як правило, займаються кролиці, лаштуючи дім для майбутнього виводка. Але самці-одинаки, не знаходячи собі готових нір, іноді вигрібають неглибокі нори-криївки.
Цього ранку мандрівникам працювалося весело, робота не припинялася ні на мить. Грунт обабіч дуба виявився легкий і сухий, це був супісок. Іноді кидали рити в одному місці й починали в другому, але до ні-Фрітха вони вже мали три неглибокі вигрібанки. Ліщина наглядав за роботою, допомагав то тут, то там, підбадьорював товаришів. Але часто він одбігав і пильно оглядав довколишню місцевість, чи не загрожує звідкілясь небезпека. Тільки П’ятий не брав участі у ритті. Він сидів самотою на краю канави, сіпаючись час від часу або й випростуючись раптово, ніби його лякав якийсь звук у ліску. Ліщина пробував заговорити до нього, але, не діставши відповіді, вирішив дати П’ятому спокій.
Незабаром після ні-Фрітха небо затягли хмари. Посутеніло, і з заходу запахло дощем. Синиця, що все гойдалася на стеблі ведмежини, виспівуючи: «Гей-го, лети до гнізда мого!», облишила свою акробатику й полетіла в ліс. Ліщина саме гадав, чи не варто з’єднати нори Кучми й Кульбаби бічним ходом, коли почув, що хтось застережливо тупає об землю. Він швидко обернувся. Сигнал тривоги подав П’ятий, що тепер пильно вдивлявся у щось через луг.
Там, на узліссі протилежного гаю, біля кущика трави, сидів, уважно стежачи за ними, якийсь чужий кріль із настороженими вухами. Щоб показати, що він помітив незнайомця, Ліщина підвівся на задніх лапах і знову сів. Чужий не відповів — навіть не зворухнувся. Не зводячи з нього ока, Ліщина почув, що ззаду наблизилось троє чи четверо товаришів. Не обертаючись, покликав:
— Ожино!
— Він у норі, — відповів Чашечка.
— Приведи його сюди.
Чужий кріль все так само не ворушився. Знявся вітер, закошлав траву на лузі. Ззаду озвався Ожина:
— Ти кликав мене, Ліщино?
— Я йду на переговори до он того кроля. Ходи зі мною!
— А мені можна піти? — попросився Чашечка.
— Ні, Глао-роо. Він ще злякається. Троє — забагато.
— Будьте обережні! — навздогін порадив їм Жостір, коли Ліщина з Ожиною подалися вниз схилом. — Може, він там не один.
Вони перестрибнули через струмочок, де він був вужчий, і побралися на протилежний схил.
— Нам слід поводитися так, ніби ми у себе вдома, — сказав Ліщина. — Не думаю, щоб це була якась пастка, і принаймні ми завжди можемо втекти.
Незнайомець усе так само спокійно сидів собі, лише пильно дивився на них. Вже можна було роздивитися, що він великий, викоханий і гарний. Кожушок його блищав. Але вигляд його був аж ніяк не ворожий. Навпаки, у його зовнішності прозирала якась чудна, неприродна лагідність. Двоє зупинились, дивлячись на нього з невеликої відстані.
— Не думаю, що він небезпечний, — прошепотів Ожина. — Якщо хочеш, я підійду до нього перший,
— Разом підійдемо, — відповів Ліщина.
Але цієї миті незнайомець сам рушив їм назустріч. Вони з Ліщиною мовчки торкнулися носами, обнюхали один одного. Запах чужого, незвичайний, але приємний, свідчив про добрі харчі, здоров’я та лінивий спосіб життя. Своїми великими карими очима той подивився на Ожину з такою аристократичною зверхністю, що Ліщина враз побачив себе обшарпаним ватажком гурту волоцюг. Він не збирався говорити перший, але його спонукало до цього мовчання незнайомця.
— Ми прийшли з-за вересовища, — сказав він.
Кріль мовчав, але без будь-якої ворожості. Весь він був якийсь зажурений, і це збивало з пантелику.
— Ти тут живеш? — спитав Ліщина після паузи.
— Так, — зронив нарешті чужий кріль. І додав: — Ми бачили, як ви прийшли.
— Ми збираємося тут лишитись, — твердо мовив Ліщина.
Чужий кріль не виказав ніякого хвилювання. Знов помовчавши, він відповів:
— А чом би й ні? Ми так і думали, що ви тут залишитеся. От тільки вас занадто мало! Кролям безпечніше жити великим гуртом.
Ліщина був спантеличений. Очевидно, звістка про те, що вони збираються зостатись, зовсім не занепокоїла чужого. Яка ж завбільшки його колонія? Де вона? Скільки кролів, сховавшись у гайку, стежить зараз за ними? І чи не нападуть на них? З поведінки їхнього співрозмовника неможливо було хоч щось виснувати. Він видавався задуманим, ба навіть знудженим, але цілком приязним. Його лінива манера, великий зріст, пещена зовнішність, його незворушність і ситість, його байдужість до їхнього прибуття — все це було для Ліщини такою загадкою, з якою він ще не стикався досі. Якщо тут таїться якась пастка, то зовсім неясно було, де її шукати. І він вирішив, що принаймні сам буде до кінця щирий і правдивий.
— Нас досить багато, щоб захиститися, — сказав він. — Ми не хочемо ворожнечі, але якщо хтось стане нам на заваді…
Чужий чемно перепинив його:
— Не тривожся! Ми всім вам дуже раді. Якщо ви зараз вертаєтеся назад, я піду з вами. Звісно, якщо ви не заперечуєте.
І пострибав уперед. Ліщина й Ожина, перезирнувшись, наздогнали його. Чужий біг легко, неквапливо і показував менше, ніж вони, обачності, перетинаючи луг. Ліщина ще дужче здивувався. Чужий не боїться, що вони нападуть на нього гуртом — грайр на одного — і вб’ють? Навіщо йому важити життям? Що він цим виграє? Все це було незбагненне. «Може, — похмуро подумав Ліщина, — його велике тіло й блискуча шубка непіддатні для зубів та кігтів?»
Коли вони з гостем прискакали до дуба, все товариство сиділо на задніх лапах і стежило за їхнім наближенням. Ліщина зупинився, не знаючи, що й казати. Якби з ними не було незнайомця, він просто переповів би всім їхню розмову. Або якби вони з Ожиною силою пригнали чужого кроля сюди, то він міг би передати його Кучмі чи Срібному під варту. Але в такому становищі Ліщина був уперше. Гість сидів собі поруч нього, мовчки розглядаючи його товаришів і чемно вичікуючи, щоб хтось інший заговорив перший. Напруження розрядив грубуватий і, як завжди, прямий Кучма.
— Хто це такий, Ліщино? — спитав він. — І чого він прийшов?
— Не знаю, — відповів Ліщина, намагаючись бути відвертим і почуваючись дурнем. — Він прийшов сюди з власної волі.
— Тоді спитаємо його самого, — насмішкувато мовив Кучма.
Він підступив до чужого кроля ближче й так само, як перед ним Ліщина, обнюхав його. На нього теж, очевидно, справив глибоке враження той особливий запах розкоші, бо він помовчав невпевнено, а тоді уривчасто й грубо спитав:
— Хто ти? Й що тобі тут треба?
— Звати мене Первоцвіт, — відповів той. — І нічого мені не треба. Я чув, що ви прийшли здалека.
— Може, й так, — сказав Кучма. — Але ми зуміємо постояти за себе!
— Я в цьому не сумніваюсь, — мовив Первоцвіт, окидаючи забрьоханих, заляпаних грязюкою кролів таким поглядом, ніби ввічливість змушувала його утриматися від коментарів. — Зате від негоди вам нелегко буде захиститись. От-от піде дощ, а ваші вигрібанки навряд чи вже закінчені. — Він глянув на Кучму, ніби сподіваючись, що той ще щось питатиме. Вигляд у Кучми був спантеличений. Очевидно, він, як і Ліщина, не розумів, у чім річ.
У тиші, що запала, чути було тільки, як дедалі дужче шумить вітер. Угорі над ними почали розгойдуватись і скрипіти гілки дуба. Зненацька наперед виступив П’ятий.
— Ми тебе не розуміємо, — сказав він. — Краще визнати це й спробувати з’ясувати, що й до чого. Скажи: чи можна тобі довіритися? Чи багато є тут іще кролів? Ось що ми хочемо знати.
Вимогливий тон П’ятого справив на Первоцвіта не більше враження, ніж усі попередні звертання до нього. Він провів передньою лапою по тильному боці вуха й неквапно відповів:
— Мені здається, що ви марно сушите собі голови. Але якщо ви хочете відповіді на ваші запитання, то я сказав би: так, ви можете довіритися нам. Ми зовсім не хочемо проганяти вас геть. Тут у нас є колонія, і нам хотілося б, щоб у ній було більше кролів. Навіщо б нам замишляти щось лихе проти вас? Адже трави тут вистачить на всіх, хіба ж ні?
Його мова, дарма що чудна й затуманена, була така переконлива, що Ліщина відчув ніби аж сором перед ним.
— Ми пройшли стільки випробувань, — сказав він. — Тож усе нове видається нам небезпечним. Зрештою, може, ви боїтеся, що ми позабираємо у вас кролиць чи виженемо вас із ваших нір?
Первоцвіт серйозно його вислухав і відповів:
— Ну, щодо нір, то я ось що хотів вам сказати. Правда ж, ваші вигрібанки не дуже глибокі й не надто зручні? Хоч теперішній вітер не задуває в них, але знайте, що тут звичайно дмуть західні вітри. Західний вітер задуватиме просто в ці нори. А в нашій колонії дуже багато незайнятих нір, і якщо ви побажаєте жити в нас, то ласкаво просимо. А зараз даруйте, я поспішу додому. Не люблю сидіти під дощем. Наша колонія за краєм лісу, що через долину.
І він помчав униз схилом. Ось він перескочив струмочок, вихопився на протилежне узлісся й щез у папороті.
Залопотіли по дубовому листю перші краплі дощу. Вони неприємно кололи ніжну рожеву шкіру всередині кролячих вух.
— Бачили, який здоровий та гарний? — заговорив Жостір. — Не схоже, щоб йому дуже доводилося потерпати за харчі!
— То що ж нам діяти, Ліщино? — спитав Срібний. — Він правду сказав про наші вигрібанки — в них можна тільки пересидіти якось негоду, ото й тільки. І всім нам не вміститися в одній, доведеться лізти, хто в яку втрапить.
— Ми з’єднаємо їх бічними ходами, — сказав Ліщина. — А поки це робитиметься, я хотів би обговорити пропозицію чужого. П’ятий, Кучма, Ожина, — підете зі мною в одну нору? А решта гуртуйтесь, як собі хочете.
І справді нові нори були короткі, вузькі й незручні. навіть двоє кролів не могли розминутися в такій норі, а чотирьом доводилось сидіти тісно, мов горошинам у стручку. Тут Ліщина вперше пожалкував за обжитою старою колонією, де завдяки довготривалому вжитку всі нори й ходи стали давно гладенькі, затишні й приємні. Там, де не ступни, скрізь панує кролячий дух — запах того великого, незнищенного кролячого потоку, який дбайливо несе їх усіх, дарує певність і опору. Всю грубу, важку роботу давно зробили їхні незліченні прабабусі й прадідусі, а всі огріхи теж невідомо коли згладжено. Там дощову воду швидко вбирає пухка земля і навіть шкулькі зимові вітри не добираються до найглибших лігв. А жоден із Ліщининих кролів ніколи по-справжньому нір не рив. З їхньої сьогоднішньої роботи було мало пуття — у них вийшли просто грубі, незатишні криївки.
Кучма, як завжди повний кипучої енергії, знову взявся до роботи. А Ліщина вернувся до входу й сів, дивлячись, як дощ хвиля за хвилею заливає невеличку долину поміж двох гайків. Повітря наповнив запах торішнього дубового листя. Стало прохолодно. Поки Ліщина спостерігав, вітер, як це й провіщав Первоцвіт, помалу перемінився й подув із заходу. Він погнав дощові струмені просто в отвір нори. Ліщина позадкував і приєднався до товаришів. Навіть сюди виразно долинало лопотіння дощу. По суті, вони не захистилися від негоди, а тільки якось заховалися, щоб її перечекати. Авжеж, думалось Ліщині, вони й справді всього-на-всього купка задрипаних волоцюг, що забилися до вузької холодної нори на чужині…
— Ожино, скажи, що ти думаєш про нашого гостя? — спитав Ліщина. — І чи хочеться тобі йти до його колонії?
— Я ось що думаю, — сказав Ожина. — Перевірити, чи можна йому довіритись, можна одним-єдиним способом: піти до них у колонію. Він начебто по-дружньому до нас ставиться. З другого боку, якби колонія кролів боялася прихідьків і хотіла обманом їх позбутися, (заманити в нору й там на них напасти), то вони мали б послати когось такого, хто викликає до себе довіру. Може, вони хочуть повбивати нас. Але знов же, як він сказав, тут і справді так багато трави. А якщо вони всі такого зросту, як цей кріль, то їм нічого боятися, що купка таких миршавих заволок повиганяє їх та забере кролиць. Мабуть, вони бачили, як ми прийшли. Ми були зморені. Чогось же вони не напали на нас тоді? Або коли ми розбіглися, перш ніж почати риття? Одне тільки збиває мене з пантелику: яка їм вигода з того, що ми приєднаємося до їхньої колонії?
— Може, вони бояться, що ми, як дурні, приманимо сюди елілів? — сказав Кучма, витрушуючи землю з бакенбардів і пихкаючи, аж показуючи довгі передні зуби. — А ми ж поки що справдешні дурні, бо ще не навчилися, як тут краще жити. Може, вони гадають, що безпечніше буде навчити нас тутешнього способу життя? Я цього не знаю. Та досить гадати. Я не боюся піти до них і про все довідатись. Хай-но спробують утяти яку штучку, то побачать, що і я на витівки мастак. Не хотілося б пропустити нагоду виспатися в затишнішій норі, ніж оця! Адже ми від учорашнього дня не спали.
— А ти що скажеш, П’ятий?
— Як на мене, то краще не мати нічого спільного з тим кролем та його колонією. Нам треба негайно кинути це місце і йти далі!
Змерзлого й промоклого Ліщину ці слова П’ятого роздратували. Він звик завжди покладатися на інтуїцію П’ятого, а тепер, коли так потрібна його порада, він їх підводить! Ожина міркував чудово. І Кучма принаймні показав здоровий глузд. Видно, від П’ятого зараз не діждеш нічого кращого за оце його ниття й бурчання. Бурчить, мов жук! Щоб виправдати П’ятого, Ліщина згадав, що той маленький, слабенький і вморився, певне, більше за інших.
Цієї миті в дальшому кутку нори стала осипатися земля, і ось в отворі показалась голова й передні лапи Срібного.
— А ось і ми! — весело мовив він. — Ми зробили те, про що ти казав, Ліщино: з’єднали свою нору і з твоєю, і з Жостіровою. То що ви надумали? Як бути із запрошенням того, як його там… Первоквита? Ні, Первоцвіта! Невже ми отак і сидітимемо скулені отут, наче боїмося сходити до нього в гості? Що ж він про нас подумає?