— Ось що я скажу вам, — заговорив з-за його плеча Кульбаба. — Якщо ми хочемо загніздитися в цих полях, нам рано чи пізно доведеться почати з ними переговори, і це безглуздя, — огинатися тут, ніби нам бракує духу перевідати їх.
— Не знаю, скільки їх там, — докинув Срібний, — але ж і ми чогось та варті! Терпіти не можу відсиджуватись. Відколи це кролі кролям стали елілями? Он старий Первоцвіт не побоявся прийти сам-один до нас усіх у лабети!
— Гаразд, — мовив, підводячи підсумки, Ліщина. — Я теж так думаю. Але хотілося знати й вашу думку. Може, спершу піти нам із Кучмою вдвох, а тоді вернутися й розповісти?
— Ні, — заперечив Срібний, — ходімо всі. Якщо ми йдемо взагалі, то, ради Фрітха, давайте робити так, щоб не думали, ніби ми боїмося! Що скажеш, Кульбабо?
— Твоя правда, Срібний.
— То й ходімо, — сказав Ліщина. — Збери всіх і гайда за мною!
Надворі вже вечоріло, але дощ досі заливав очі. Чекаючи, поки всі зберуться коло нього, Ліщина прискіпливо оглядав свій загін. Розумний та обачливий Ожина, перш ніж перескочити канаву, обдивився її в обох напрямках. За ним ішов Кучма, радіючи ділу. Срібний — спокійний, на нього цілком можна покластися. Блискучий оповідач Кульбаба так рвався вперед, що перескочив канаву й забіг у поле, аж там зупинившись, щоб зачекати товаришів. Жостір — чи не найурівноваженіший і найнадійніший з них усіх. Чашечка зразу ж пошукав очима Ліщину й став поруч нього. З нори вигулькнули Жолудь, Козелець і Вероніка, добрі рядові, якщо від них не вимагати забагато. І останній з’явився П’ятий, нещасний і пригнічений, мов горобець на морозі. Коли Ліщина одвернувся од нори, з невеличкого розриву в хмарах на заході зненацька проблисло водянисте блідо-золотаве світло.
«О Ель-аграйро! — подумав Ліщина. — Ті, до кого ми йдемо в гості, теж кролі. Ти знаєш їх так само, як знаєш нас. Хай же я вчиню правильно!»
— Ну ж, підтягнися, П’ятий! — сказав він уголос. — Бачиш, ми тут мокнемо, чекаючи на тебе!
Мокрий джміль виліз на квітку будяка, трохи побринів крильцями й полетів на луг. Ліщина пострибав за ним, лишаючи темний слід у посрібленій траві.
13. ГОСТИННІСТЬ
Гайок на протилежному схилі спускався вниз гострим клином. Ось чому Первоцвіт, коли вертався від них, шаснув між дерева. Він просто біг по прямій лінії від їхніх нір до своїх, навпрошки через вузьку смугу лісу. Обігнувши цю смугу, Ліщина побачив те місце, де Первоцвіт мав вибігти з лісу: із заростей папороті в поле виходила добре втоптана кроляча стежка. А далі, на голому узвишші, виразно чорніли кролячі нори. Хто б подумав, що може бути така незамаскована колонія!
— Присягаюсь небом! — вигукнув Кучма. — Вся довколишня звірина, мабуть, чудово знає, що колонія розташована саме тут! А глянь, які стежки вони повитоптували в траві! Чи не виспівують вони уранці, мов дрозди?
— Може, вони тут у такій безпеці, що й не стараються ховатись? — припустив Ожина. — Адже й наша давня колонія була не дуже замаскована.
— Але ж і не така відкрита! Два грудуділі можуть заїхати в одну з цих нір!
— І я б туди залюбки заїхав, — пожартував Кульбаба. — Я мокрий як хлющ!
Коли загін наблизився, з нори вилізли два кролі й стали на них чекати. Ці теж були великі й випещені.
— Кріль на ім’я Первоцвіт запропонував нам тут притулок, — сказав їм Ліщина. — Мабуть, ви знаєте про це?
Замість відповіді обидва кролі, мовби в танці, зробили якісь дивні рухи головою і передніми лапами. Ліщина і його товариші знали тільки один спосіб знайомитися — взаємно обнюхатися, як це зробили при зустрічі Ліщина й Первоцвіт. Гості подумали, що це їх чи не хочуть заморочити, й знітилися. А танцюристи зупинились, явно сподіваючись від них подібної відповіді, але ті стояли нерухомо.
— Первоцвіт у великій норі, — нарешті сказав один із них. — Ходімо, ми проведемо вас туди.
— А скількох ви запрошуєте? — спитав Ліщина.
— Та всіх, звісно ж! — подивувався місцевий кріль. — Чи хтось із вас воліє мокнути під дощем?
Ліщина гадав, що його чи ще когось із його товаришів поведуть до Головного Кроля. Оскільки Первоцвіт приходив до них без почту, мабуть, він не був Головним. А потім гостям, напевне, запропонували б розійтися по різних норах. Саме такого розпорошення він і боявся найдужче. Тепер, спускаючись під землю, Ліщина вражено побачив: головна нора колонії така велика, що може вмістити всіх їх разом. Це його так заінтригувало, що він навіть не зупинився дати докладні розпорядження, хто за ким повинен іти. Тільки сказав Чашечці триматися за його спиною. «Хай зігріється його маленьке серденько, — подумав він. — А якщо на наших старших нападуть, то в бою без нього можна легко обійтися». Та ще встиг попросити Кучму прикрити їх ззаду.
— Якщо зчиниться бійка, вибирайся сам і виводь із собою всіх, кого зумієш захопити, — шепнув він. І пірнув слідом за провідниками в одну з нір.
Очевидно, вони спускалися головним ходом, бо від нього навсібіч відгалужувались інші тунелі. Провідники рухалися так швидко, що Ліщина не встигав і понюхати все довкола. Раптом він відчув, що вийшов на відкрите місце, й зупинився. Ні перед його вусами, ні з боків не було більше ні стін, ні землі. Попереду був великий повітряний простір (він відчував рух повітря), і велика порожнеча зяяла над головою. Поблизу скупчилось багато кролів. Він мимоволі позадкував і наштовхнувся на Чашечку. «Який-бо я дурень! — подумав. — Чом не поставив за собою Срібного?» І цієї миті до нього долинув голос Первоцвіта.
— Це ти, Ліщино? — звернувся він. — Ласкаво просимо і тебе, й твоїх друзів! Ми раді, що ви прийшли.
Ліщина мало не підстрибнув з подиву — голос Первоцвіта йшов здалека. Певне, тут була величезна нора! В таких печерах він ніколи не бував. Його огорнуло тепло; підлогу тут устеляв сухий пісок. Він запримітив, що кілька товстих коренів підтримувало склепіння стелі. В норі зібралось дуже багато кролів, чисельністю вони в кілька разів переважали його загін. І всі так само, як Первоцвіт, пахли достатком і розкішшю.
Ліщина збагнув, що Первоцвіт чекає на його відповідь. Товариші з тупотом і шарганням один по одному виходили з нори в залу. Як же відповісти: дуже офіційно чи просто, по-дружньому? І чи варто йому називати себе Головним Кролем? Такого досвіду в нього ще не було. Треара, безсумнівно, чудово впорався б із таким завданням. Не хотілося показати свою розгубленість, підвести товаришів. І Ліщина вирішив, що найкраще буде говорити просто й по-дружньому. Ліпше не величатися, щоб не вийшло ганьби.
— Ми раді, що сховалися від негоди, — сказав він. — І нам, як усім кролям, — що більше товариства, то краще! Коли ти приходив до нас, Первоцвіте, то сказав нам, що колонія ваша невелика. Але надворі ми бачили стільки нір! Певне, у вашій колонії дуже багато кролів.
Договоривши, він почув, як до зали вступив Кучма, — весь його загін був у зборі. Але він відчув, що своєю невеличкою промовою трохи збентежив чужих кролів, — мабуть, узяв хибний тон, занадто наголосивши на їхній чисельності. Може, їх і справді тут не так уже й багато? Чи не було в них якої епідемії? Але хворобою начебто не тхнуло, ніде не видно було її слідів. Такого здоров’я, такого великого тіла, як у місцевих кролів, він ніде не бачив. Може, ті м’ялися й відмовчувались не від того, що він сказав? Може, просто він з незвички промовляв недоладно й господарям не сподобалося, що гості не доросли до їхніх витончених манер?
«Дарма! — подумав Ліщина. — Після вчорашньої ночі я впевнений у своїх хлоп’ятах! Ми б ніколи не добулися аж сюди, коли б не вміли давати раду труднощам. Господарі ще побачать, чого ми варті. Принаймні ми начебто їм сподобались».
Промов більше так і не було. Кролі, місцеві й прибулі, змішалися, почали знайомитись на свій звичний кролячий лад — обнюхуючись. Обидві сторони вивчали, як чужі пахнуть, рухаються, дихають, навіть як чухаються. Через якийсь час усім стало зрозуміло, що знайомство відбулось і що зустріч прихідьків і місцевих кролів не закінчиться побоїщем. Мало-помалу кожен із присутніх сповнився переконанням, що йому нічого боятись.
Зрозумівши, що збори закінчилися щасливо, Ліщина відчув велике полегшення. Враз йому стало тепло й затишно. Він опинився в протилежному кінці зали, до нього обабіч притислися двоє чужих, кріль і кролиця, обоє нітрохи не менші за Первоцвіта. Ось його сусіди зробили кілька неквапливих стрибків униз по одному з ближчих ходів, і Ліщина подався слідом за ними. Вони потрапили до меншого лігва, що знаходилося на більшій глибині. Лігво, очевидно, належало цій парі, бо вони вмостилися там по-домашньому, але не заперечили, коли й Ліщина ліг біля них. Всі трохи помовчали, поки минулося хвилювання великої зустрічі.
— А що, Первоцвіт — ваш Головний Кріль? — спитав нарешті Ліщина.
На його запитання відповіли запитанням:
— А тебе називають Головним Кролем?
Запитання було дуже незручне. Якщо він скаже «так», його нові знайомі ще почнуть так його називати, й можна було уявити, як це сприймуть Кучма й Срібний. Він відповів чесно й просто.
— Нас дуже мало, — сказав він. — Ми покинули нашу колонію, щоб уникнути лиха. Більшість кролів лишилася вдома, і Головний Кріль зостався з ними. Я старався вести моїх товаришів, але не знаю, чи захочеться їм називати мене Головним Кролем.
І подумав: «Ну, зараз посиплються запитання! Чому ви втекли? Чому лишилась решта? І чого ви боялись? А що я відповім?»
Та коли чужий кріль заговорив, стало зрозуміло, що або його не зацікавили гостеві слова, або в нього є якась інша причина утримуватися від розпитів.
— Ми нікого не називаємо Головним Кролем, — сказав господар лігва. — Первоцвітові заманулося піти до вас, то він і пішов.
— Але хто у вас вирішує як бути з елілями? Хто призначає, кому рити нори, кому йти на розвідку і все таке?
— А ми ніколи нічого такого й не робимо! Елілі обходять ці місця стороною. Взимку тут крутилася гомба — лисиця, але чоловік, що обходить поля, недавно її застрелив.
Ліщина здивувався:
— Але люди в цю пору не полюють лисиць!
— І все-таки він ту гомбу застрелив. Ще він убиває сов. А рити нам не доводиться. За мого життя ніхто з нас не вирив жодної нори. Адже тут і так багато порожніх нір. У деяких норах живуть самі пацюки, але цей чоловік і їх намагається нищити. Ні ходити на розвідку, ні грабувати городи нам не треба. Ми тут маємо кращу їжу, ніж будь-де. Твої друзі будуть тут щасливі та веселі!
Але чомусь тон його був не дуже веселий, і Ліщина знову збентежився.
— А де ж той чоловік… — почав він, але його перепинили.
— Мене звати Суниця, а мою кролицю — Нільдрогайн, тобто Співайдрізд. Поруч є кілька чудових порожніх нір. Я покажу їх тобі — може, твої друзі схочуть поселитися в них? А наша велика зала, правда ж, прекрасне місце? Я певен, що в небагатьох колоніях знайдеться така нора, де б кролі могли зібратися всією зграєю! Стелю тримають корені дерева, і дощ на голову не капає. Дивно тільки, як те дерево досі не всохло!
Ліщина запідозрив, що Суниця просто забалакує його, щоб гість ні про що не питав. Це його роздратувало й заінтригувало заразом.
«Але дарма, — подумав він. — Все одно нам поталанило, якщо ми зуміємо так розпастися-розтовстіти, як ці хлоп’ята! Десь тут поблизу має бути якийсь добрий харч. І кролиця в нього просто красуня! Може, в них іще є не гірші вродливиці…»
Тим часом Суниця рушив до іншої, глибшої нори, й Ліщина пострибав слідом за ним. Це була справді чудесна колонія! Іноді, коли вони перетинали хід, що вів нагору, Ліщина чув лопотіння дощу, який не припинився і на ніч. Але ніде не було ані найменшої сирості чи вологи. Дренаж і вентиляція тут були кращі, ніж у колонії Треари. Скрізь туди-сюди снували кролі. Нарешті, старанно минаючи отвори, звідки тхнуло пацюками, вони опинилися в якійсь глибокій ямі. Звичайно кролячі нори бувають вигнуті, мов лук, а цей тунель був зовсім прямовисний, так що над головою в себе Ліщина побачив листя на тлі нічного неба. Він розгледів, що одна із стін шахти все-таки не прямовисна, а ввігнута й зроблена з чогось твердого. Він недовірливо понюхав ту стіну.
— Раніше тут був колодязь, але люди закидали його, — пояснив Суниця. — Оця стіна — з цегли, а ця — земляна.
— Тут щось прилипло до стіни, — сказав Ліщина. — Та це ж камінці, забиті в землю! Але навіщо?
— А тобі це подобається? — спитав Суниця.
Ліщина спантеличено придивився до камінців.
Всі вони були однакового розміру й через однакові проміжки увіткнуті в землю. Він нічого не міг зрозуміти.
— Нащо вони? — спитав він знову.
— Це Ель-аграйра, — пояснив Суниця. — Давно-давно це зображення склав кріль на ім’я Лабурнум — Золотий Дощ. У нас іще е такі картини, але це найкраща. Є на що подивитися, правда?
Ліщина не знав, що й думати. Він ніколи не бачив рослини лабурнум, що означає «золотий дощ», та й саме слово збивало з пантелику, бо по-кролячому «лабурнум» означає «отруйне дерево». Як можна наректи кроля таким «отруйним» ім’ям? І як це прості камінці могли бути Ель-аграйрою? Він пробурмотів розгублено:
— Я не розумію!
— Ми називаємо це Образом, — пояснив Суниця. — Невже ти досі не бачив ніяких образів? Камінці утворюють на стіні образ Ель-аграйри, який краде королівську салату. Тепер ти розумієш?
Ліщині аж у голові запаморочилось — як тоді на березі річки, коли Ожина заговорив про пліт. Хіба не ясно: камінці й Ель-аграйра — це різні речі? З таким самим успіхом Суниця міг би сказати, що в нього не хвіст, а дубовий листочок! Він ще раз понюхав стіну, а тоді підніс до неї лапу.
— Обережно! — застеріг Суниця. — А то ще пошкодиш Образ. Ну, та дарма. Ми ще прийдемо сюди якось іншим разом.
— А де… — почав Ліщина, але Суниця знов його урвав:
— Мабуть, ти хочеш їсти. І я голодний. Надворі задощило на цілу ніч, але, знаєш, ми можемо годуватися й тут, під землею. А потім ти можеш лягти спати у великій норі чи в моєму лігві, якщо хочеш. Ми можемо вернутися швидше, ніж прийшли сюди. Тут є прямий наскрізний хід. Він веде…
Всю дорогу Суниця базікав, не змовкаючи ні на мить. Ліщина завважив, що будь-яке його запитання, що починалося з «де» чи «куди», спонукає Суницю негайно урвати співрозмовника невтримним потоком балаканини. Він вирішив перевірити, чи правильне його спостереження. Коли Суниця сказав: «Ось ми вже й підійшли до великої нори, тільки іншим шляхом!», Ліщина знов спитав:
— А де…
Вмить Суниця вскочив у бічний вхід, гукаючи:
— Жовтець! Ти йдеш у велику нору?
Ніхто йому не відповів.
— Дивно! — сказав Суниця, вернувшись і знов ведучи перед. — У цей час Жовтець завжди буває там. Я часто кличу його, щоб разом іти на вечерю.
Трохи відставши, Ліщина швидко обстежив бічний хід. На порозі лежала земля, що осипалася день тому. На ній виразно видніли сліди Суниці, але ніяких інших слідів тут не було.
14. «МОВ ДЕРЕВА У ЛИСТОПАДІ»
Цього разу в залі було не так багато кролів. Перша їм трапилася Нільдрогайн. Вона розмовляла з трьома іншими гарними кролицями, і всі вони начебто щось жували. Пахло зеленню. Певне, тут, під землею, ці кролі мали якусь їжу, щось ніби салату Треари. Нільдрогайн спитала Ліщину, чи бачив він образ Ель-аграйри.
— Так, бачив, — відповів він. — Але мені не сподобалися ці дивні камінці. Мені більше до вподоби милуватися тобою і твоїми подругами, ніж якимись камінцями в стіні!
В цю мить до них підбіг Первоцвіт, і Суниця тихо заговорив до нього. Ліщина вловив його слова: «він ніколи не бачив Образу…» і відповідь Первоцвіта: «Ну, та це нам байдуже…»
Враз Ліщина чомусь відчув себе змореним. Він помітив Ожину за широкою спиною Первоцвіта й попрямував до товариша.
— Ходімо нагору, на траву, — тихо мовив він. — І хай ідуть усі, хто хоче з нами!
Цієї миті Первоцвіт обернувся до них і сказав:
— Мабуть, ви вже хочете їсти. Я покажу вам наші харчі.
— Ми підемо на сильфлай — попасемося надворі, — відповів Ліщина.
— Але ж дощ досі ллє, мов із відра! — заперечив Первоцвіт таким тоном, ніби про ходіння нагору не могло бути й мови. — Ми вас погодуємо тут.