— Мені дуже не хотілося б сперечатися, — твердо мовив Ліщина, — але ми повинні попастися. Ми не боїмося дощу.
Первоцвіт ніби аж жахнувся. А тоді несподівано засміявся.
Сміх незнайомий тваринам, тож на Ліщину й Ожину Первоцвітів сміх справив приголомшливе враження. Спершу Ліщина подумав, що Первоцвіт чи не захворів. А Ожина вирішив, що той хоче на них напасти, й позадкував геть. Первоцвіт так більш нічого й не сказав, тільки все моторошно хихотів. Ліщина й Ожина крутнулись і дременули нагору, неначе від тхора. На півдорозі натрапили на Чашечку. Вони легко обминули малого в широкому тунелі, а він обернувся й собі подався за старшими.
Сівши в траві, усі троє почали її скубти, не звертаючи уваги на дощ, який дзюрком стікав з їхніх кожушків.
— Слухай, Ліщино, — заговорив Ожина, — невже тобі й справді закортіло на сильфлай? Це ж просто жах, а не дощ! Я саме збирався щось там з’їсти й лягти спати. Що це ти надумав?
— Сам не знаю! Раптом мені страшенно захотілося вийти надвір і побути з вами разом. Здається, я розумію, що непокоїть П’ятого, хоч він, сподіваюсь, переборе свої настрої. У цих кролях і справді є щось дивне. Ти знаєш, вони запихають камінці в стіни? — сказав Ліщина.
— Що-що?
Ліщина розповів йому про Образ у ямі. Ожина так само нічого не розумів.
— Але і я тобі щось розповім, — сказав він. — Кучма таки не помилився! Ці кролі й справді співають, мов птахи. Я побував у лігві кроля Буквиці. Його самиця привела маленьких, і, знаєш, вона над ними попискує, мов вільшанка! Щоб швидше заснули, каже. Мені аж моторошно стало.
— А ти що про них думаєш, Глао-роо? — спитав Ліщина Чашечку.
— Вони дуже милі й добрі, — відповів той. — Але мене вражає, що вони всі такі жахливо сумні. І чого б то, адже вони такі великі та дужі, мають чудову колонію? Якісь вони, мов дерева в листопаді. Мабуть, я просто дурний, Ліщино! Якщо ти привів нас сюди, значить, це гарне, безпечне місце.
— Ні, ти зовсім не дурний! І кажеш правду. Щось вони всі та мають на думці!
— Зрештою, ми ж не знаємо, що тут скоїлося, чому їх зосталося так мало, — сказав Ожина. — Може, їх спіткала якась біда й тому вони такі невеселі?
— Ми цього не знаємо, а вони нам не розповідають. Та якщо ми зостанемося тут, нам доведеться все вивідати, щоб жити з ними в згоді. Нам не випадає битися з ними — вони такі велетні! I не можна допустити, щоб вони напали на нас.
— Мені здається, вони не вміють битися, Ліщино, — мовив Чашечка. — Хоч вони такі здоровила, та не схожі на справжніх бійців. Не те що наші Кучма чи Срібний.
— Он який ти в нас спостережливий, Глао-роо! — сказав Ліщина. — А ти не спостеріг, що дощ припустив ще дужче? Я вже досить напхався травою. Ходімо спати! Тільки тримаймося разом.
Вони спустилися вниз іншою норою і скоро знайшли порожнє сухе лігво, де поскручувалися клубочком, щільно, щоб було тепліше, притулившись один до одного, й поснули.
Прокинувшись, Ліщина відразу збагнув, що настав ранок. Запахи підказали йому, що вже зійшло сонце. Найсильніше пахло яблуневим цвітом. Слабкіші були запахи жовтецю і коней. До цих запахів домішувався ще один — неприємний, зовсім протиприродний, небезпечний запах… Дим! Нагорі щось горіло. Потім Ліщина згадав, як учора Кучма, вернувшись з розвідки, розповів про біленькі палички в траві. Так, це тхнуло тими паличками, їхнім димом! Нагорі щойно пройшов чоловік! Саме цей запах і розбудив Ліщину.
Ліщина лежав у теплій, темній норі, і його охопило блаженне почуття безпеки. Він почув нюхом чоловіка, а той його не почув! Той міг чути тільки бридкий запах свого диму.
Чашечка заворушився уві сні, бурмочучи: «Сайн лай нарн, марлі?» — «А жовтозілля смачне, мамо?», і Ліщина, зворушений тим, що Чашечка снить про дитинство, повернувся на другий бік, щоб малому було зручніше.
І цієї ж хвилини почув, що якийсь кріль спускається сусідньою норою. Ось він затупав, якось дивно загукав — неначе співав птах. Коли кріль спустився ближче, Ліщина зрозумів, що той вигукує.
— Флайра! Флайра! — Свіжі овочі! — гукав голос Суниці.
Вискочивши з нори в тунель, Ліщина зразу ж наштовхнувся на нього. Суниця все тупав лапою по твердій долівці.
— Моя мати було казала: «Не тупай у норі, як коняка, бо стеля обвалиться!» — зауважив Ліщина. — Хіба можна тупати під землею?
— Можна — щоб усіх побудити, — відповів Суниця. — Дощ перестав, розгодинилось!
— Але навіщо будити всіх?
— Щойно тут проїхав чоловік, і ми з Первоцвітом вирішили, що флайра не повинна залежатися під відкритим небом. Якщо ми зразу ж не розберемо її, то з’являться пацюки й граки, а я не любитель воювати з пацюками. Мабуть, це до вподоби хіба таким шукачам пригод, як ви!
— Не розумію.
— Ходи зі мною! Я тільки гукну Нільдрогайн. У нас поки що немає малих, то й вона піде з усіма по флайру.
По тунелю вже снували інші кролі, й чи не з кожним Суниця заводив розмову, неодмінно зауважуючи, що хоче повести їхніх нових друзів на луг. Ліщина подумав, що Суниця починає йому подобатися. Напередодні він був надто стомлений і приголомшений новими враженнями, щоб справедливо того оцінити. А тепер Суниця видався йому добрим і щирим хлопцем. Він так зворушливо відданий красуні Нільдрогайн і, виявляється, ще й як уміє бути бадьорим та веселим. Коли вони вийшли з нори, Суниця перестрибнув канаву й кинувся у високу траву, грайливий, мов білка. Де й подівся той його задуманий, пригнічений вигляд, яким він так вразив Ліщину напередодні. Сам Ліщина затримався в отворі нори, як це він звичайно робив дома, під кущами ведмежини, й уважно оглянув долину.
— Тут цілком безпечно, — сказав Ліщині Первоцвіт, Що надбіг іззаду. — Знаю, ви звикли оглядати місцевість, перш ніж вийти на сильфлай, але у нас можна зразу бігти в поле без страху.
Ліщина не збирався ні міняти своїх звичок, ані вислуховувати Первоцвітові напучування. Він перескочив канаву й сів, знов озираючи долину з узвишшя. Кілька кролів уже бігло вниз по схилу до далекого живоплоту, в якому біліли великі латки глодового цвіту. Ось він запримітив Кучму й Срібного й попрямував до них.
— Сподіваюсь, що твої нові друзі так само упадають коло тебе, як мої коло мене, Ліщино, — заговорив Кучма. — Ми з Срібним уже почуваємося тут як дома. Я вважаю, що це у нас сталася велика переміна на краще. Навіть якщо П’ятий помилився і нічого жахливого не спіткало нашу колишню колонію, я скажу щиро: тут нам ведеться краще, ніж було вдома. Ти йдеш годуватися?
— А де і як тут годуються, ти знаєш? — спитав Ліщина.
— Хіба вони тобі не сказали? Там, десь на лузі, має бути флайра. Більшість їх щодня туди бігає.
— Флайра? А хіба зараз не запізно робити наскок на город? — спитав Ліщина, глянувши на дах ферми, що виднів далеченько за деревами.
— Та ні, — втрутився один із місцевих кролів, що почув їхню розмову, — флайра лежить на лузі, біля того місця, де починається струмок. Іноді ми з’їдаємо її на місці, іноді переносимо в нори. А сьогодні треба неодмінно поповнити наші запаси. Вчора дощ ішов так довго, що ми поїли всю флайру, яка була під землею.
Струмок протікав через живопліт, і через цю саму дірку переходили струмок корови. Кроляча стежка вела через іншу дірку в живоплоті. На пасовиську Ліщина побачив, що скрізь тут розкидані якісь червонясті й жовтогарячі шматки. Деякі шматки були з перистими, блідо-зеленими листочками. Від них поширювався різкий приємний запах, от ніби їх щойно посікли. У Ліщини аж слина покотилася. Мимо проскакав Первоцвіт, обдарувавши Ліщину своєю неприродною посмішкою. Але цього разу Ліщина не звернув на нього уваги. Його невтримно тягло до розкиданих по лузі шматків. Він підбіг, понюхав, покуштував один із них. Це була морква.
У своєму житті Ліщина їв різні овочі, але тільки раз поласував морквою, коли недалеко від їхньої колонії кінь-ваговоз порвав шаньку з морквою, надягнуту йому на морду. Тут, на лузі, лежала стара морква, потрублена мишами й загиджена мухами, але кролям вона просто чудесно пахла; це для них був бенкет, від якого забувається все на світі.
«Хай сюди поткнеться хоч уся Тисяча Елілів, — думав Ліщина, — я дам їм бій! Та й тікати я не зміг би, так наївся. Що за гарна місцина! Що за колонія! Не дивно, що ці кролі завбільшки мов зайці й пахнуть, як принци!»
— Гей, Чашечко, — гукнув він, — наїдайся по саму зав’язку! Більше тобі не доведеться їсти дрижаки, малий!
— За тиждень такого життя він зовсім одучиться дрижати, — прошамотів Козелець із повним ротом. — Я так добре почуваюся! Оце так сніданок! Тепер я куди завгодно піду за тобою, Ліщино. А тієї ночі на вересовищі мене мов підмінили. Дуже погано, коли не можеш заховатися під землею. Сподіваюсь, ти пробачиш мені, Ліщино?
— Все це давно забуто, — сказав Ліщина. — Краще спитаймо Первоцвіта, як носити це добро до колонії.
Первоцвіт сидів біля струмка. Він% допіру наївся і вмивався, тручи писок передніми лапами.
— А що, тут щодня бувають овочі? — спитав Ліщина. — А де… — почав був і зразу ж зупинився. «Я вже звикаю до тутешніх звичаїв», — подумав він.
— Не завжди овочі, — відповів Первоцвіт. — Ти, мабуть, помітив, що морква торішня. Певне, з ферми вивезли покидьки. Сюди звозять усяку всячину: овочі, зелень, гнилі яблука. Влітку, коли стоїть гарна година, їжа буває не щодня. А взимку, в морози, тут завжди є чим підживитись.
— Значить, у вас немає клопотів з їжею. Та тут мало б бути повно кролів! Напевне…
— Якщо ти наївся, — перепинив його Первоцвіт, — то можеш спробувати носити флайру. Це зовсім легко! Просто впийся зубами в морквину, тягни її до колонії і складай у залі. Я беру по дві зразу, але для цього треба напрактикуватись. Добре мати запас!
Не зразу навчився Ліщина по-собачому нести морквину через весь луг до колонії. Доводилось часто класти ношу на траву й перепочивати. Первоцвіт його підбадьорював, а сам Ліщина був сповнений рішучості показати, на що здатен винахідливий ватажок прибульців. Вони з Первоцвітом зупинилися біля входу в тунель поспостерігати, як переучуються його товариші. Всі вони щосили старались, хоча для Чашечки ця робота виявилась зовсім нелегкою.
— Веселіше, Чашечко! — підбадьорив малого Ліщина. — Подумай, як приємно буде їсти все це увечері! Мабуть, П’ятому не легше, ніж тобі.
— А я навіть не знаю, де П’ятий, — відповів Чашечка. — Його тут немає!
Ліщина згадав, що й сам давно не бачив П’ятого. Він почав непокоїтись і, вертаючись разом із Первоцвітом на луг, спробував розповісти йому про особливу вдачу П’ятого.
— Коли б чого не скоїлося з ним! — сказав він. — Оце віднесем, а тоді я, мабуть, піду пошукаю його. Ти не знаєш, де він міг подітись?
Але не діждався від Первоцвіта відповіді. За хвилину той заговорив зовсім про інше:
— Глянь, галки знов добираються до моркви! Уже кілька днів вони тут товчуться. Треба поставити когось, щоб відганяв їх, поки ми переносимо всю моркву. Але хіба кріль упорається з ними?
— Не розумію, яке це має відношення до П’ятого? — різко урвав його Ліщина.
— Побіжу сам прожену їх! — сказав Первоцвіт і помчав геть.
Однак Ліщина побачив, що він і не зачепив галок, а вхопив ще одну морквину й поніс до колонії. Роздосадуваний Ліщина прихопив Жостіра й Кульбабу, і вони втрьох повернулися до нір. Тут несподівано Ліщина помітив П’ятого. Той сидів на узліссі, майже весь захований низько навислим гіллям тиса. Поклавши на землю свою морквину, Ліщина вискочив на узвишшя й сів поруч П’ятого на голу землю під тисом. П’ятий мовчав і тільки все дивився на луг.
— Невже ти не хочеш навчитися носити моркву, П’ятий? — спитав нарешті Ліщина. — Це не трудно, треба тільки взятися.
— Я не візьмуся за це, — тихо відказав П’ятий. — Ви… ви схожі зараз на собак, що носять людям палички!
— П’ятий! Ти що, хочеш мене розізлити? Ні, я не розізлюсь на тебе лише за те, що ти мене по-всякому обзиваєш. Але ж інші мусять виконувати за тебе твою роботу!
— Це я мав би сердитися на вас, але, на біду, не вмію, — заперечив П’ятий. — Що їм мої слова? Чи не всі думають, що я з глузду з’їхав! Але ти, Ліщино, добре знаєш, що я не з’їхав з глузду, і ти не хочеш мене слухати. Це ти, лише ти у всьому винен!
— Отже, тобі все ще не подобається нова колонія? Ну, я думаю, що тут ти помиляєшся. Всі коли-небудь помиляються. Чи ти не можеш помилитися, як будь-хто інший? Козелець ошукався на вересовищі, а ти ошукуєшся тепер.
— Що це за кролі, що снують туди-сюди й носяться з морквою, наче білки з горіхами? Куди це годиться?
— Ну а я сказав би, що вони перейняли добру звичку від білок і тому стали ще кращими кролями.
— І тобі здається, що фермер скидає тут овочі тільки тому, що має добре серце? А що в нього на думці, ти знаєш?
— Просто він вивозить сюди покидьки. Кролі завжди харчувалися на людських смітниках, і нівроку їм. Чи ми не ласували зів’ялою салатою та старою ріпою? І ця морква не отруєна, П’ятий, повір моєму слову. І коли б фермер хотів пополювати кролів, то й цього ранку міг би пополювати на славу. Але ж він не прийшов з рушницею.
П’ятий припав до голої землі й ніби ще поменшав.
— Даремно я сперечаюся з тобою, — пригнічено мовив він. — Ліщино, дорогий друже, я просто відчуваю, як щось лихе ніби обкручується навколо цього місця! Я ще не розумію, що воно таке, тому й не дивно, що не можу нічого пояснити. Знаєш, як буває, коли хочеш гризнути яблуневої кори, а вона обплутана залізною сіткою. Хоч би що воно було, я близько до нього, от тільки не можу розкусити. Може, як посиджу ще трохи на самоті, то й додумаюсь, у чому річ.
— П’ятий, а чом би тобі не зробити по-моєму? Попоїж цих овочів, а тоді залізь у нору та відіспися. Тобі зразу ж полегшає!
— Кажу тобі, я не хочу мати нічого спільного з цим місцем, — сказав П’ятий. — Я швидше вернусь на вересовище, аніж полізу в цю нору. Тут весь дах із кісток!
— Та ні — тут стелю тримає коріння дерев. Зрештою, ти ж спав під землею всю ніч.
— Я там не спав.
— Що? А де ж ти спав?
— Тут. Під тисом — добрий прихисток, сухо.
Тепер Ліщина не на жарт занепокоївся. Якщо П’ятий так нажаханий, що пробув цілу ніч під дощем надворі, незважаючи на холод і небезпеку, то його нелегко буде переконати в протилежному.
Після тривалого мовчання Ліщина сказав:
— Який сором! Краще приєднуйся ти до нас. Але я облишу тебе на час, а потім перевідаю знов — може, повеселієш. Тільки гляди, не гризи тиса!
Не діставши від П’ятого ніякої відповіді, Ліщина знову подався на луг. День був чудовий — хіба можна було такого дня повірити в якісь лихі передчуття? Пополудні майже всі кролі поховалися від спекоти й духоти під землю. Але П’ятий все так само сидів самотою під тисом.
Увечері Ліщина відшукав Кучму, й разом вони пішли на розвідку в гай. Спочатку рухалися дуже обережно, але невдовзі посміливішали. Схоже було, що до гаю не заглядали тварини, більші за польових мишей.
— Тут немає ні запахів, ні будь-чиїх слідів! — зауважив Кучма. — Первоцвіт таки не збрехав! Тут і справді не водяться елілі. Не те, що в лісі над річкою! Признаюсь тобі, Ліщино: я смертельно боявся тієї ночі, тільки не хотів того показувати.
— І я боявся не менше, — признався Ліщина. — А в цьому місці… Я згоден з тобою — тут чисто…
— А це що за дивина? — перепинив його Кучма, ставши серед ведмежини, куди виходила кроляча нора. Землю тут покривав товстий шар перетлілого листя. Але там, де стояв Кучма, ніби недавно вихор вихрів. Чи який вибух підкинув угору, порозвішував на гіллі гниле листя. А посередині земля була оголена, вся порита й подряпана, і в ній видніла глибока, вузька виямка — не більша за одну з тих морквин, що їх обидва тягали вранці. Два кролі ретельно обнюхали, обдивилися пориту землю, але нічого не втямили.
— Дивно, що немає ніяких чужих запахів! — зауважив Кучма.
— Так, пахне тільки кролями, але ж цей запах тут повсюди. І ще пахне людиною, але це теж тут повсюди. Може, людина взагалі не причетна до цього. Просто видно, що якийсь чоловік ішов лісом і кинув тут білу паличку. Не він же перерив тут землю!