— Краще я повезу тебе, — заперечив він.
І справді, братики, коли я встав із ліжка, то відчув слабість. Це, за словами доктора Бренома, наслідок того, що я не дуже вгодований. А все через оту жахливу тюремну піщу. Але вітаміни, що їх колотимуть після їжі, подумав я, швидко поставлять мене на ноги. Сумнівів нема.
4
Мєсто, куди мене привезли на каталці, братики, не нагадувало жоден із кінзалів, які я відєл. На одній стіні справді висів сріблястий екран, на протилежній були квадратні отвори для проектора, і всюди стирчали стереогучномовці. Але під стіною праворуч стояв пульт із невеличкими приладами, а посеред залу, перед екраном, здіймалося щось на зразок стоматологічного крісла, від якого тяглися дроти. За допомогою ще одного медбрата в білому халаті я переліз із каталки в крісло. Роззирнувшись, помітив під отворами для проектора матову шибку. За нею рухались якісь тіні начебто хтось кахикав: кхе-кхе-кхе! А проте єдине, на чому я міг зосередитись, була моя слабість; я її пояснював собі тим, що почав тут краще харчуватись, а також тим, що мені вкололи вітаміни.
— Ну от, — сказав медбрат, — тепер я тебе залишаю. Сеанс почнуть, щойно прийде доктор Бродскі. Сподіваюсь, тобі сподобається.
Сказати відверто, братики, того дня я не палав бажанням смотрєть фільми. Просто був не в гуморі. Краще б добряче виспатись — у ліжку, спокійно, на самко-мотності. Я почував себе зовсім кволим.
Раптом один із білохалатників, мугикаючи якусь вонючую поп-пісеньку, прив’язав мого голівера до підголовника.
— Навіщо? — здивувався я.
Білохалатник пояснив, урвавши своє мугикання, що так мій голівер, мовляв, триматиметься рівненько, я муситиму дивитися на екран.
— Але ж я й сам бажаю дивитися на екран! — заперечив я. — Мене привезли сюди, щоб я смотрєл фільми, і я буду їх смотрєть.
Та інший білохалатник (усього їх було троє, серед них одна дєвочка — вона сиділа за пультом і крутила ручки) голосно рассмєялся.
— Хто знає, — проказав він. — О-о, хто знає! Повір нам, друже, так буде краще.
Я відчув, як мені прив’язали лапи до билець крісла, а ходулі — до підніжки. Все це видалося мені вкрай безумним, одначе я дозволив їм робити зі мною що завгодно. Коли вже я зібрався стати за два тижні знову вільним мальчіком, то мусив терпіти, братва. Тільки одне мене дратувало: вони прикріпили мені до чола затискачі й підтягли мої повіки так, що я не міг заплющити глаза, хоч як старався. Я видушив із себе смєх і сказав:
— Це має бути справді гарний фільм, коли ви так дбаєте, щоб я його увідєл.
— Ще й який гарний, друже! — засмєялся у відповідь один із білохалатників. — Справжній фільм жахів.
На голівер мені наділи щось схоже на капелюх, від якого, як я помітив, тяглися дроти; до черева і до грудей — туди, де тьохкало, — прикріпили присоски, що від них також відходили дроти. Раптом почулося, як відчинилися двері, і можна було з певністю сказати, що ввійшов якийсь поважний чєловєк, бо всі в залі відразу повиструнчувались. Тут я увідєл того доктора Бродскі. Маленький, гладкий і круглий, як куля, на голівері кучерява чуприна, на схожому на картоплину носі — грубезні очкі. І ще я розгледів, що він був у чудовому моднячому костюмі, й почув тонкий і вишуканий запах операційної, яким від нього відгонило. Прийшов і доктор Бреном; він по-змовницьки всміхався до мене.
— Все готово? — спитав, наче задихнувся, доктор Бродскі. Я почув, як йому відповідали: «Готово!.. Готово!.. Готово!..» Потім спершу десь далеко почулося жужжаніє — так наче там щось увімкнули; воно лунало все ближче, ближче… Світло погасло, і ваш скромний оповідач і друг залишився сидіти в темряві, переляканий, у самко-мотності, не в змозі ні поворухнутися, ні заплющити глаза. Цієї миті з дуже громкої, немилозвучної какофонії, що просто-таки вибухнула в гучномовцях, почався фільм. На екрані з’явилося ізображеніє без будь-якої назви чи титрів. Показували вулицю, звичайну міську вулицю темної ночі, коли вже ввімкнено фонарі. Відчувалася високопрофесійна зйомка без отих звичних спалахів і плям, що завжди так дратують, коли дивишся порнофільм у чиємусь будинку в глухому завулку. Тим часом музика ставала все гучнішою і лиховіснішою. Я побачив літнього чоловіка, власне, старпьора, що спускався вулицею. І раптом на нього накинулися два мальчіка, одягнені за останньою модою, так наче дія відбувалася тепер (ті самі вузенькі брючкі, але замість хустин на шиї в хлопців справжні краватки), і почали знущатися над старим. Було чути його зойки й стогін, усе дуже природно, я чув навіть, як ті два мальчіка відсапуються. Вони зробили із старпьора справжній пудинг — молотили його — туф-туф! — кулаками, розздирали на ньому одєжду, а тоді копнули носаками нагоє тєло (воно вже валялось окровавлєнноє в брудному слизькому рівчаку) і бистро змилися. Після цього з’явився великим планом голівер того замордованого чєловєка; гарною цівкою струмувала червона кров… Кумедна річ: кольори здаються природнішими, коли сєчьошь їх на екрані.
Дивлячись фільм, я усвідомив, що почуваю себе дуже кепсько, але пояснив це тим, що не дуже вгодований, що мій шлунок не звик до калорійної піщі та вітамінів, які мені вкололи. А втім, братики, я намагався забути про самопочуття і зосередитись на наступній стрічці, що її почали демонструвати відразу, без перерви. Цього разу показували юну дєвочку, яку взував спершу один мальчік, тоді другий, потім третій, а вона громко верещала через гучномовці, з яких водночас линула патетична й трагічна музика. Все мало навдивовижу реалістичний вигляд, а проте як добре замислитись, то важко повірити, щоб піпли справді терпіли таке знущання над собою у фільмі. І хоч би хто знімав таке кіно — капітал чи держава, — я не йняв віри, щоб таке дозволили. Зрештою, та вєщь, що її називають монтажем, редагуванням чи біс його знає як іще, має великий сенс. Занадто все було натуралістичне. Коли з’явився шостий чи сьомий мальчік і з хитрим поглядом, з усмєшєчкой і собі заволодів дєвочкой, а з гучномовців полилися її бєзумниє крики, я відчув, що захворів. Усе боліло, до горла підкочувалась нудота, я втомився сидіти міцно прив’язаним до крісла. Коли закінчився й цей сюжет, від пульта проскріпєл голос доктора Бродскі:
— Реакція близько дванадцяти з половиною? Подає надії, подає надії. Пустили ще один «ломтік». На екрані з’явилося ліцо людини-бліде як крейда обличчя, з яким почали видєливать жахливі вєщі. Від різачки в животі й страшенної спраги я аж трохи впрів, мій голівер смикався; я вирішив, що коли не буду смотрєть цей фільм, то мені, може, покращає. Однак заплющити глаза я не міг, а коли спробував закотити білки, то так само бачив перед собою екран. Отож мусив дивитись усе підряд і чути всі страшні зойки. Я розумів, що все це не насправді, та легше мені не ставало. Мене нудило, проте виблювати я не міг. Я бачив, як на обличчі вирізали брітвой спершу одне око, тоді розтяли щоку й почали краяти все ліцо, доки на об’єктив бризнула червона кров. Потім обценьками повидирали зуби — криваві фонтани й крики були просто капєц. Тут я почув очєнь задоволений голос доктора Бродскі:
— Чудово, чудово, чудово!
Наступний сюжет розповідав про літню крамарку, яку під громкій регіт перекидали між собою, мов м’ячик, кілька мальчіков. Потім ці мальчікі погромили крамницю й підпалили її. Було видно, як бідолашна стара ципа намагається виповзти з полум’я, скімлить, крічіт, одначе не може зрушити з місця, бо розбишаки мальчікі зламали їй ногу. І ось язики полум’я з гуготанням зімкнулися над нею, на якийсь момент вигулькнуло її сповнене благання й муки ліцо і враз щезло у вогні; почувся такий громкій і болісний зойк, на який тільки здатна людина. Я відчув, що цього разу виблюю, і крикнув:
— Я зараз блюватиму! Дайте мені виблювати! Принесіть якусь посудину!
— Це тобі тільки здається, — відказав доктор Бродскі. — Не треба турбуватися. Зараз буде наступний фільм.
Мабуть, він жартував, бо з темряви почувся смєх. А тоді мене присилували смотрєть найогидніший фільм — про японські тортури. Події відбувалися під час другої світової війни. Солдатів прибивали цвяхами до дерев, палили знизу вогнем, кастрували; я навіть прокоцав, як одному відтяли мечем голівера, і поки котилася голова, ворушачи, мов жива, губами й кліпаючи глазамі, обезголовлене солдатове тєло, з шиї якого бив кривавий фонтан, трохи пробігло й упало. І все це — під голосний регіт японців. Різі в животі, головний біль і спрага стали нестерпні; здавалося, їх викликає кіно. Тому я заволав:
— Припиніть! Прошу вас, припиніть! Я більше не можу!
— Припинити? — почувся насмішкуватий голос доктора Бродскі. — Кажеш, припинити? Та ми ж тільки почали! Решта вибухнули смєхом.
5
Не хочу змальовувати, братики, інші жахливі вєщі, що їх мене примусили посмотрєть того дня. Вони наче відбивали марення доктора Бродскі, доктора Бренома й решти білохалатників, а коли зважити на те, що там сиділа ще й дєвочка — вона крутила ручки й стежила за приладами, — то кожне з них було більшим паскудою і дєрьмом, ніж перший-ліпший прєступнік із Держв’язу. Мені й на думку не спало б, що людина здатна бодай замислити такі фільми. А мене присилували їх смотрєть, прив’язавши до крісла й широко розтуливши мені глаза.
Я міг тільки громко кричати, вимагаючи вимкнути, негайно вирубіть проектор, але мій голос розчинявся в шумі драк, у зойках від знущань та гучній музиці. Тож ви можете собі уявити, з якою полегкістю я побачив останній сюжет і почув, як доктор Бродскі втомлено позіхнув:
— Гадаю, на перший день досить. Ви згодні, Бреноме?
Коли ввімкнули світло, голівер у мене смикався, мов двигун, що виробляє біль, а в роті було сухо й гидотно, наче я наковтався дєрьма; я відчував, братики, що хочу виблювати всю піщу, яку з’їв за ціле своє життя, відколи мене відлучила мати.
— Гаразд, — мовив доктор Бродскі, — можна відвезти його до ліжка. — Тоді поплескав мене по плечу й додав, усміхаючись на всю пасть: — Добре, добре. Початок багатонадійний.
Він пошкандибав «геть, а за ним рушив і доктор Бреном. Цей устиг іще приязно, по-кентовськи ошкіритись до мене, так наче не мав з цими вєщамі нічого спільного, наче його, як і мене, присилували їх робити.
Тим часом відв’язали від крісла моє тєло і звільнили повіки, тож я знову міг розплющувати й заплющувати глаза. І я їх заплющив, братва, відчуваючи, як болить і смикається мій голівер. Мене посадили в крісло-каталку й повезли назад до маленької спальні-шмальні. Білохалатник, який мене котив, почав наспівувати якусь свинячу поп-пісеньку, і я прогарчав:
— Замовкни, ти!
У відповідь він лише рассмєялся.
— Не переймайся, друже! — і загорлав іще голосніше. Я знов опинився в ліжку, почуваючи себе зовсім больним. Але заснути не міг. А втім, невдовзі у мене склалося враження, ніби ще трохи — і мені справді покращає. Потім принесли кайфовий гарячий чай, щедро заправлений молоком та сахаром, і я його вихлебтав, розуміючи, що жахливий кошмар залишився позаду. Цієї хвилини з’явився доктор Бреном — сама привітність і усмішка.
— Так, — сказав він, — за моїми підрахунками, до тебе вже має повернутися добре самопочуття. Правда?
— Сер, — мовив я насторожено, бо не усьок, чого він заговорив про підрахунки, адже коли больному кращає, то це його особиста справа, вона не залежить від чиїхось там підрахунків.
Він сів — такий самий привітний, щирий — на краєчок ліжка й повідомив:
— Доктор Бродскі тобою задоволений, у тебе дуже позитивна реакція. Завтра, звісно, буде вже два сеанси — ранковий і денний, тож я уявляю собі, як ти виснажишся на кінець дня. Але щоб тебе вилікувати, ми мусимо бути суворими.
— Тобто мені знов доведеться сидіти?.. — перепитав я. — І знов дивитись?.. Ні, ні! — заволав я. — Це було жахливо!
— Звичайно, жахливо, — усміхнувся доктор Бреном. — Насильство завжди жахливе. І ти вчишся це усвідомлювати. Твоє тіло вчиться.
— Але я не розумію… Я не розумію, чому мене так нудило? Досі такого не траплялося ніколи. Навіть навпаки. Тобто, коли я чинив насильство чи бачив, як його чинять, я почував себе пречудово. Просто не збагну, чому, і як, і що…
— Життя — дивовижна річ, — урочисто промовив доктор Бреном. — Життєві процеси, будова людського організму — хто до кінця розкриє ці чудеса? Безперечно, доктор Бродскі — видатна людина. Те, що з тобою тепер відбувається, — природна реакція нормального здорового людського організму на вияви диявольської сили, що втілює в собі принципи руйнування. Ти зцілюєшся, стаєш здоровим.
— Я цього не відчуваю, — заперечив я, — і не можу збагнути. Що ви такого зробили? Адже я геть заслаб!
— Хіба зараз ти почуваєш себе зле? — спитав він з кентовською улибкой на ліце. — П’єш чай, відпочиваєш, спокійно розмовляєш із другом… Отже, самопочуття в тебе непогане?
Невиразний біль у голівері, слабість у тєлє ще давали про себе знати, одначе почувався я, братики, справді дуже добре, навіть подумував уже про обід.
— Ніяк не второпаю… — насупився я, розмірковуючи. — Ви зробили щось таке, що я прихворів.
— Сьогодні ти відчув себе хворим через те, — пояснив доктор Бреном, — що почав одужувати. Коли ми здорові, то відразливе викликає в нас жах і нудоту. Ти почав одужувати, оце й усе. А завтра будеш іще здоровіший.
Він поплескав мене по нозі й забрався геть. А я лежав і сушив собі голівера, намагаючись розгадати всі ті вєщі. Мені здавалося, що причиною моєї слабості стали дроти й усе, чим прикручували до крісла моє тєло, а решта — звичайнісінький трюк. Так я розмірковував, прикидаючи, чи не впертися завтра проти прив’язування, хай навіть дійде і до дракі, — зрештою, я також маю якісь права, — коли до мене завітав новий чєловєк. Цей уже доволі старий усміхнений мужік приніс із собою цілий стос паперу й пояснив, що він — такий собі реєстратор.
— Куди ти подасися, коли вийдеш звідси? — спитав він. Правду кажучи, над цими вєщамі я ще не задумувався й аж тепер усвідомив, що дуже скоро стану вільним мальчіком. Водночас я зрозумів: це станеться лише тоді, якщо я всім тут підігруватиму й не почну драться, репетувати, упіраться тощо.
— Додому, — відповів я. — До своїх те і ем.
— До своїх?.. — не зрозумів він запелюшківської говірки.
— До своїх батька й матері, — розтлумачив я. — У добру стареньку багатоквартирку.
— Розумію, — кивнув він головою. — А коли батько чи мати навідували тебе востаннє?
— Місяць чи десь так тому, — відказав я. — Відвідини на якийсь час заборонили, бо один із прєступніков таємно дістав у в’язниці вибухівку — її передала його ципа. А покарали всіх невинних. Отака дєрьмовая справедливість. Тому вже майже місяць до мене ніхто не приходив.
— Розумію, — зітхнув мужік. — А чи знають твої батько й мати, що ти перейшов сюди й тебе скоро звільнять?
Як чарівно звучіт це слово — «звільнять»!
— Ні, — відповів я й додав: — Це буде для них приємна несподіванка, правда ж? Я відчиню двері, зайду й скажу: «А ось і я! Знову вільний чєловєк». Це буде справді балдьожно.
— Справді, — погодився реєстратор, — хай буде так. Отже, ти маєш де жити. Наступне питання — робота, чи не так?
Він показав мені довгий список місць, де я міг би влаштуватися на роботу, але я вирішив, що матиму на це ще доволі часу. А спершу трохи відпочину. Коли я звільнюся, удамся до кражі й наб’ю кармани бабкамі, хоч і доведеться діяти самко-мотньо. Так званим кентам я більше не довіряю. Я сказав тому мужіку, що краще обговоримо це питання пізніше.
— Гаразд, гаразд, — погодився він і зібрався йти. А тоді раптом повівся якось по-чудернацьки — захихотів і звернувся до мене: — А ти не бажаєш затопити мені в пику, перше ніж я піду?
Я подумав, що нєдослишал, і перепитав:
— Як?
— Ти не бажаєш, — пирснув він, — затопити мені в пику, перше ніж я піду? Я спантеличено насупився й промимрив:
— Навіщо?
— Ну, просто щоб подивитись, чи тобі справді покращало. Він нахилив своє ліцо майже впритул до мене й вишкірив зубья. Я стиснув кулак і двигонув лапою, цілячись у те ліцо, одначе реєстратор, так само шкірячись, бистро відхилився, і моя лапа зависла в повітрі. Все це було дуже дивно. Я похмуро дивився, як реєстратор, трусячи від смєха голівером, забрався геть. І тут мене, братва, знову, як удень, занудило. Нудота за хвилю минула, і, коли принесли обід, у мене аж слинка покотилась — так хотілося схрумкати смажене курча. І все ж було дивно, що той підстаркуватий чєловєк попросив мене долбануть його в ліцо. Не менш дивним було й відчуття нудоти після того.