— Залиште його мені, братва!
— Атош, атош, хлопше, — підхопив Великий Жид, — це цефно. Вріш йому, Алекфе!
Вони стали навкруги, а я почав лупцювати того прєступніка. Я дубасив його кулаками, топтав черевиками, хоч вони й були не зашнуровані, а тоді підставив ніжку, і він — ба-бах! — гримнув на підлогу. Потім я ще копнув його гарненько в голівер, він зойкнув: «О-ой!» — і захропів, наче вві сні.
— Чудово, — мовив Лікар, косо глипнувши на потовченого, розпростертого на підлозі хрєна. — Гадаю, це буде йому добра наука. Хай відпочине. Може, побачить уві сні, як стає славним хлопцем.
Стомлені, ми повилазили на нари. І от мені приснився, братики, величезний оркестр — сотні музикантів, а диригент — щось середнє між Людвігом ваном і Г. Ф. Генделем, глухий, сліпий і знуджений життям. Я сидів серед духових і тримав у руках блідо-рожевий фагот, що наче був частиною мого тіла й виростав просто з черева. Я подув у фагот і голосно розреготався — ха-ха-ха! — бо відчув лоскіт. Але Людвіг ван Г. Ф. розгнівався і обєзумєл. Він нахилився до мене й так гаркнув мені у вухо, що я прокинувся, геть мокрий від поту. Насправді, як виявилось, деренчав в’язничний дзвоник — др-р-ринь! др-р-ринь! Був зимовий ранок. Коли я насилу розплющив зліплені після сну глаза, то відразу замружився від різкого електричного світла, яке вже ввімкнули в нашому звіринці. Я подивився вниз і побачив на підлозі нового прєступніка. Він був такий потовчений і заюшений кров’ю, що й досі ще не прийшов до тями. Вмить пригадалась минула ніч, і я розсміявся.
Та коли я зіскочив з нар і торкнув його босою ногою, то відчув холодне задубіле тєло. Я кинувся до Лікара й заходився термосити його. Він завжди прокидався дуже повільно, але того ранку бистро зліз із нар, як і решта в’язнів, крім Стіни, що спав мов убитий.
— Кепські справи, — мовив Лікар. — Мабуть, серцевий напад. — А тоді обвів усіх нас поглядом і додав: — Не треба було з ним так жорстоко… Вкрай нерозумна витівка.
— Облиш, Лікарю, — огризнувся Ласунчик Джон. — Ти й сам не пас задніх, коли його частували кулаками.
Великий Жид обернувся до мене й сказав:
— Алекфе, ти був надто розлючений. Той офтанній удар добив його.
— А хто все почав? — обурився я, відчуваючи раздраженіє. — Я приєднався аж під кінець, хіба не так? Це була твоя ідея! — показав я на Ласунчика Джона. В цю мить Стіна голосно захропів, і я обернувся у його бік:
— Розбудіть цього вонючого ублюдка! Адже то він затискав йому пасть, поки Великий Жид тримав його біля грат!
— Ніхто не стане заперечувати, — промовив Лікар, — що кожен із нас трохи потовк цього чоловіка задля, так би мовити, науки. Але ж очевидно, що саме ти, мій любий хлопчику, по-юначому нестримно і, я б сказав, необачно завдав йому смертельного удару. Дуже шкода!
— Зрадники! — прогарчав я. — Зрадники й брехуни!
Я побачив: повторюється та сама ситуація, що й два роки тому, коли мої так звані кенти віддали мене в грубі лапи фараонів. А ще я побачив, братики, що в цьому світі вірити нікому не можна. Ласунчик Джон розбудив Стіну, і той також підтвердив, що саме ваш скромний оповідач виявив особливу брутальність і жорстокість. Коли прийшли охраннікі, а за ними головний наглядач і сам начальник в’язниці, мої кенти по камері заходилися навперебій переказувати, як я прішіл того покидька й збоченця, заюшене тєло якого валялося, наче лантух, на підлозі.
То був незвичайний день, братики. Мертве тєло витягли геть, узніков у всій в’язниці змусили сидіти під замком до подальших розпоряджень; не давали ні піщі, ні навіть гарячого чаю. Ми сиділи в камерах, а охраннікі міряли кроками коридори й, тільки-но чули тихесенький шепіт, вигукували: «Стулити писки!», «Замовкнути!» Близько одинадцятої напруження й загальне збудження зросло, в нашу камеру з коридора хлюпнула вонь переляку, а тоді ми угледіли начальника в’язниці й головного наглядача з якимось большим, важним на вигляд чєловєком, що дуже бистро крокував і говорив, мов безумний. Вони, певно, дійшли до кінця коридора, а потім стали повертатись уже повільніше, назад, і ми почули, як начальник в’язниці, гладкий, пітливий білявий мужік, забелькотів: «Атож, сер… Що можна зробити, сер?» — і таке інше. Гурт зупинився біля нашої камери, і головний наглядач відімкнув двері. Тепер ми побачили того важного чєловєка ближче — височенний, сінєглазий, у чудовій одєждє — кращого костюма я в житті не бачив, братики, останній крик моди. Чєловєк уп’явся в нас, жалюгідних узніков, очима й мудро так промовив гарним голосом:
— Уряд більше не в змозі дотримуватися старомодних пенологічних теорій. Коли злочинці вкупі, то ось що виходить. Ви — рознощики злочинності, вона вже процвітає і в місцях покарання. До того ж невдовзі тюрми можуть знадобитися нам для політичних в’язнів.
Я анічогісінько не усьок, братики, але ж він, зрештою, говорив не про мене.
— До карних злочинців, — провадив той чоловік, — таких, як оці пропащі (це вже стосувалося мене, братики, тією ж мірою, як і решти, справжніх прєступніков, до того ж зрадників), краще застосовувати суто лікувальні методи. Тобто вбивати в них злочинний рефлекс. Цілковите переродження протягом одного року. Покарання для них — порожній звук, ви самі бачите. Вони лише тішаться своїм так званим покаранням. І починають убивати один одного.
Тут він утупився своїми крижаними сінімі глазамі в мене, тож я зухвало відказав:
— Перепрошую, сер, але я категорично проти того, що ви оце сказали. Я — не карний злочинець і не пропащий. Інші — можливо, але не я. Головний наглядач спалахнув і гримнув:
— Стули свою кляту пельку, ти! Знаєш, хто перед тобою?
— Нічого, нічого, — заспокоїв його важний чєловєк. Тоді повернувся до начальника в’язниці: — Випробуйте його першого. Юний, зухвалий, розбещений… Бродскі візьметься за нього завтра, а ви можете посидіти й подивитись. Бродскі працює чудово, не хвилюйтесь. І цей розбещений юний хуліган стане як шовковий.
Ці жорстокі слова, братики, поклали початок моїй свободі.
3
Того ж таки вечора охраннікі відвели мене, брутально штурхаючи, як цапа, до святої святих — кабінету начальника в’язниці. Начальник похмуро блимнув на мене і спитав:
— Гадаю, ти не знаєш, хто це був уранці, чи не так, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший? — І, не чекаючи на мою відповідь, повів далі: — Не хто інший, як сам міністр внутрішніх справ! Новий міністрі як то кажуть, нова мітла. Кінець кінцем ці безглузді ідеї й до нас докотились, і наказ є наказ. Але, мушу сказати тобі відверто, я цього не схвалюю. Коли тебе б’ють, ти даєш здачі, адже так? То чому б державі, жорстоко скривдженій хуліганами, не дати і їм у відповідь? Одначе нові погляди це заперечують. За новими поглядами ми повинні з поганих зробити добрих. Все це мені здається вкрай хибним. Га?
— Сер… — почав я якомога шанобливіше. Але головний наглядач, дебелий і червоний як рак-срак — він стояв за кріслом у начальника в’язниці, — урвав мене криком:
— Стули свій брудний писок, ти, падлюко!
— Нехай, нехай, — стомлено махнув рукою начальник в’язниці. — Тебе виправлять, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший. Завтра підеш до того Бродскі. Вони вважають, що мине трохи більше двох тижнів, і ти зможеш покинути державну в’язницю. Всього два тижні з чимось — і ти знов у великому вільному світі! Думаю, — реготнув він, — тобі така перспектива подобається?
Я промовчав, а головний наглядач знову гаркнув:
— Відповідай, ти, брудне порося, коли тебе запитує начальник!
— О, звичайно, сер, — сказав я. — Велике вам спасибі, сер. Будьте певні, я старатимусь з усіх сил. Щиро дякую всім, хто сприяв цьому.
— Не треба, — зітхнув начальник в’язниці. — Це не винагорода. Аж ніяк не винагорода. Що ж, ось бланк, його треба підписати. Тут сказано, що ти бажаєш, аби решту твого терміну ув’язнення замінили курсом, як тут кумедно сказано, «виправного лікування». Підпишеш?
— Безперечно, підпишу, сер, — запевнив я. — Величезне вам спасибі! Мені дали ручку, і я гарно, закрутисте вивів свій підпис.
— Гаразд, — мовив начальник в’язниці. — Здається, все.
— З ним хоче поговорити в’язничний капелан, сер, — повідомив головний наглядач.
Мене вивели з кабінету й повели коридором до Бічної каплиці. Один з охранніков усю дорогу толкал мене то в спину, то в голівер, одначе якось знехотя, мляво. Ми пройшли через усю каплицю до контори капів, і мене заштовхали всередину. Кап сидів за столом, і від нього різко воняло дорогими труїлками й шотландським віскі.
— А, маленький шість мільйонів п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший! — озвався він. — Сідай. — Тоді мовив до охранніков: — Почекайте за дверима, гаразд?
Вони вийшли. А кап щиро заговорив до мене:
— Я хочу, щоб ти зрозумів одне, хлопче: я до цього непричетний. Якби це мало сенс, я протестував би. Але це марно. І справа не в моїй кар’єрі, а в тому, що мій голос дуже кволий порівняно з криком людей куди могутніших у цій системі. Я зрозуміло висловлююсь?
Я кивнув головою, братики, хоч він молов щось несусвітенне.
— Все це глибоко пов’язано з етичними проблемами, — провадив далі кап. — Ти станеш славним хлопцем, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший. І в тебе ніколи вже не виникатиме бажання скоїти насильство чи якось порушити державний спокій. Сподіваюся, ти все усвідомлюєш.
— Та це ж прекрасно, сер, — стати славним хлопцем! — відказав я, хоч у душі зайшовся смєхом.
— А може, й не прекрасно, — заперечив він. — Це, мабуть, жахливо. От кажу тобі ці слова й бачу, як суперечливо вони звучать. Знаю, багато безсонних ночей міркуватиму тепер про це. Що Богові бажаніше? Бездумна голова чи вибір добра? І чи людина, яка обирає зло, певною мірою не краща за ту, котрій добро нав’язали? Глибокі це й складні питання, маленький мій шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший. Але зараз я хочу сказати тобі одне. Якщо колись у майбутньому ти озирнешся назад і згадаєш мене, найнікчемнішого і найпокірнішого слугу Божого, то благаю тебе: не май на мене зла, я не причетний до того, що з тобою сталося. Я ось сказав «благаю тебе» і з сумом усвідомив, що це — марна річ. Адже нині ти переходиш туди, де жодне благання вже не матиме над тобою влади. Як жахливо про це думати! А втім, вибираючи майбутнє, в якому ти не зможеш робити етичний вибір, ти певною мірою вибираєш добро. Краще я думатиму так. Краще так, і хай усім нам поможе Бог.
Він заплакав. Я, правду кажучи, не дуже на це й зважив, братва, тільки загоготав у душі, бо й сліпому було видно, що кап нажлуктився як чіп. Він знову дістав із шухляди пляшку і щедро хлюпнув віскі у замацану, грязную склянку. А добряче ковтнувши, пробелькотів:
— Хто знає, може, все й буде гаразд? Шляхи господні незбагненні. А тоді громко завів псалом. Двері відчинилися, зайшли охраннікі й погнали мене назад до вонючєй камери. А кап усе співав і співав псалом.
Другого ранку настала пора прощатися з Держв’язом, і мені стало трохи сумно. Так завжди буває, коли доводиться залишати місце, до якого звик. А проте перебиратися мені довелось не далеко, братики. Копняками й стусанами мене загнали до нової білої будівлі, що стояла відразу за тюремним подвір’ям. У цьому новісінькому приміщенні на мене повіяло свіжою липкою прохолодою і наче обсипало морозом. Я стояв у великому незугарному холі й, поводячи сюди-туди своїм писком, прінюхівался. Воняло, ніби в лікарні, і чєловєк, якому мене передали охраннікі, був у білому халаті. Коли він розписався в тому, що одержав мене, один із жорстоких охранніков попередив його:
— Не спускайте його з ока, сер. Він як був, так і лишився паскудним вилупком, хоч і крутився коло в’язничного капелана й читав Біблію.
— Ну, труднощі нас не лякають! — заспокоїв його новий чєловєк. У нього були добрі блакитні глаза, що ніби всміхались, коли він говорив. — Ми станемо друзями, еге ж?
Він усміхнувся глазамі й пастью, вишкіривши білі зубья, і я одразу відчув до нього приязнь. Потім він передав мене іншому, меншому на зріст мужіку в білому халаті, також дуже привітному, а той провів мене до чудової, світлої й чистої кімнати з фіранками, настільною лампою і одним-єдиним ліжком — усе для вашого скромного оповідача. Я радісно рассмєялся в душі, як мальчішка, якому справді пощастило. Мені наказали скинути потворну в’язничну одєжду й видали — ой, братва! — гарненьку піжаму, зелену, щонаймоднішу. До неї принесли чепурний теплий халат і чарівні тапочкі на мої босі копита. «Що ж, Алексе, — подумав я, — колишній маленький 6655321-й зробив вдалий і безпомилковий вибір. Тут ти розкошуватимеш».
Коли подали чашку вкусного кофе і стос давніх газет та журналів, щоб я погортав їх, поки питиму, з’явився той перший чєловєк у білому халаті, який за мене розписався.
— Ага, то ти тут! — бовкнув він геть безглузді слова, які, однак, у вустах такого приємного чєловєка безглуздими не видалися. — Я доктор Бреном, — провадив він, — помічник доктора Бродскі. З твого дозволу трохи тебе огляну. — Він дістав із правого кармана стетоскоп… — Треба переконатися, що ти цілком здоровий, правильно? Отож-бо.
Я ліг, закотив піжаму, і він почав мене оглядати.
— А що саме, сер, ви збираєтеся зі мною робити? — поцікавивсь я.
— Та нічого особливого, справді, — відказав доктор Бреном, водячи холодним стетоскопом по моїй спині. — Лише покажемо тобі кілька фільмів.
— Фільмів? — перепитав я, не вірячи, як ви розумієте, братики, власним вухам. — Тобто я ходитиму в кіно?
— Це будуть особливі фільми, — пояснив доктор Бреном. — Дуже особливі. Сьогодні після обіду влаштуємо перший сеанс. Так… — Він випростався наді мною. — Вигляд у тебе, як у цілком здорового молодого хлопця. Хіба що не дуже вгодований. Ну, це, певно, від тюремних харчів. Поправ піжаму. Щоразу після їди, — і він сів на краєчок мого ліжка, — робитимемо тобі укол у руку. Це має допомогти.
Відчуваючи глибоку вдячність до доброго доктора Бренома, я поцікавився:
— Вводитимете вітаміни, сер?
— Щось ніби, — відказав він і щиро, по-дружньому всміхнувся. Щоразу після їжі один-єдиний укол.
Коли він вийшов, я ліг на ліжко й подумав, що все це нагадує рай. Тоді погортав журнали, які мені принесли, — «Спорт у світі», «Сінема» і «Гол». А врешті повернувся на спину, заплющив очі й став мріяти про те, як добре буде знову вийти на волю. Вдень Алекс тепер працюватиме десь у пристойному місці, бо для школіназії він уже старий, а згодом, певно, збере нову ватагу для нічних розваг, і першим нашим дєлом буде розшукати Дима і Піта, якщо їх доти не схопить поліція. Цього разу я вже пильнуватиму, щоб мене не ізловілі. Адже мені, хоч я й скоїв убивство і таке інше, дають ще один шанс, і незручно буде знову вляпаться — після всіх оцих клопотів із фільмами, які мають зробити з мене зразкового мальчіка. Я щиро рассмєялся з такої наївності й усе ще трусив голівером, коли мені принесли на таці полуденок. Приніс той самий чєловєк, котрий проводив мене, щойно я потрапив сюди, до малєнькой спальні.
— Приємно знати, що на світі є хтось щасливий, — усміхнувся він. На таці була дуже апетитна піща — кілька ломтіков паруючого ростбіфа з картопляним пюре та овочами, морозиво і кружка чудового гарячого чаю. Лежала навіть одна труїлка і сірникова коробка з одним сірником. Оце було вже справжнє життя, братва! Через півгодини, коли я вже куняв на ліжку, прийшла медсестра, вродлива молода дєвочка із забойной грудью (чого я не бачив уже два роки), й принесла на таці шприц.
— А-а, вітаміни, еге ж? — здогадався я і прицмокнув до медсестри. Але дєвочка не звернула на те уваги. Вона мовчки ввела мені в ліву руку голку і впорснула вітаміни. А тоді пішла геть, цокаючи високими підборами. Невдовзі з’явився мужік у білому халаті — мабуть, медбрат — і вкотив крісло-каталку. Я аж трохи отетерів.
— Що це ти привіз, брате? — звернувся я до мужіка. — Я, щоб ти знав, дістанусь і на своїх ходулях, хоч би куди нам довелося йти.